Зниклий герой

LII ПАЙПЕР

Пайпер погано пам’ятала решту вечора. Вони розповідали про свою подорож і відповідали на безліч запитань інших таборян, але врешті-решт Хірон, побачивши, які вони втомлені, наказав іти спати.

Як чудово спати на справжньому матраці! Пайпер почувалася настільки виснаженою, що заснула миттєво. Це позбавило її хвилювань щодо повернення до будиночка Афродіти.

Наступного ранку вона прокинулась у ліжку, почуваючись відновленою. Крізь вікна проходило сонячне світло разом із приємним вітерцем. Співали пташки. У лісі завивали чудовиська. З павільйону для трапези доносилися запахи сніданку: бекон, млинці й усіляка інша смакота.

Дрю та її банда нависали над нею, насупивши брови та схрестивши руки на грудях.

— Доброго ранку! — Пайпер сіла й усміхнулась. — Прекрасний день.

— Через тебе ми запізнимося на сніданок, — промовила Дрю. — А це означає, що прибирати будиночок сьогодні будеш ти.

Тиждень тому Пайпер дала би Дрю прочухана або сховалась назад під ковдру. Зараз вона згадала циклопа в Детройті, Медею в Чикаго, Мідаса, що перетворив її на золоту статую в Омасі. Подивившись на Дрю, через яку вона колись переймалася, Пайпер розсміялася.

Самовдоволений вираз обличчя Дрю осипався. Вона позадкувала, а потім начебто пригадала, що мусить бути розлюченою.

— Що ти...

— Кидаю тобі виклик, — сказала Пайпер. — Як щодо полудня на арені? Можеш обрати зброю.

Вона вибралась із ліжка, ліниво випрямилась і радісно посміхнулась сусідам по будиночку. Вона помітила Мітчела і Лейсі, які колись допомагали їй збиратися на завдання. Вони нерішуче всміхались, стріляючи очима то у Пайпер, то у Дрю, наче чекали на дуже цікаву тенісну партію.

— Я скучила, друзі! — оголосила Пайпер. — Ми так розважимося, коли я стану старостою.

Дрю почервоніла, наче томатний сік. Навіть найближчі її заступники здавались трохи збентеженими. Такого в їхньому сценарії не було.

— Ти... — залопотала Дрю. — Ти, бридка маленька відьма! Я була тут довше за всіх. Ти не можеш просто...

— Кинути тобі виклик? — сказала Пайпер. — Авжеж, можу. Правила табору: мене визнала Афродіта. Я завершила завдання, а це на одне більше, ніж удалося тобі. Якщо мені здається, що я можу впоратись краще за тебе, я можу кинути тобі виклик. Хіба що ти хочеш подати у відставку. Я все правильно зрозуміла, Мітчеле?

— Цілковито, Пайпер. — Мітчел посміхався. Лейсі підскакувала на місці так, наче намагалася злетіти.

Кілька інших дітлахів теж почали посміхатись, наче вони насолоджувались розмаїттям кольорів, якими палало обличчя Дрю.

— Подати у відставку? — зарепетувала Дрю. — Ти з глузду з’їхала!

Пайпер знизала плечима. А потім швидко, як гадюка, витягла Катоптріс з-під подушки, оголила кинджал і спрямувала вістря у підборіддя Дрю. Усі швидко відступили. Один хлопець влетів у трюмо і здійняв стовп рожевої пудри.

— Тоді двобій, — бадьоро промовила Пайпер. — Якщо не хочеш чекати до полудня, можна і зараз. Ти влаштувала диктатуру в цьому будиночку, Дрю. Сілена Боргард була кращою старостою. Афродіта — це любов і краса. Бути люблячим. Поширювати красу. Гарні друзі. Гарні часи. Гарні вчинки. Не тільки гарна зовнішність. Сілена робила помилки, але в кінці стояла пліч-о-пліч з друзями. Саме тому вона була героєм. Я збираюсь усе виправити і маю передчуття, що мама пристане на мій бік. Хочеш упевнитися?

Дрю скосила очі на лезо кинджала Пайпер.

Пройшла секунда. Дві. Пайпер було начхати. Вона була цілковито щасливою і впевненою. Мабуть, це було видно по її усмішці.

— Я... я подаю у відставку, — пробурчала Дрю. — Але якщо ти гадаєш, що я коли-небудь це забуду, МакЛін...

— О, сподіваюсь, не забудеш, — перервала Пайпер. — А тепер мчи до павільйону для трапези і поясни Хірону, чому ми спізнюємося. У нас зміна керівництва.

Дрю позадкувала до дверей. Навіть найближчі її заступники не пішли за нею. Вона вже була біля виходу, коли Пайпер промовила:

— Ой, Дрю, солоденька, от ще що...

Колишня староста неохоче озирнулась.

— На випадок, якщо тобі здалось, що я не справжня дочка Афродіти, — сказала Пайпер, — навіть не дивись на Джейсона Грейса. Він, можливо, ще цього не знає, але він мій. Якщо ти спробуєш хоч якусь витівку, я посаджу тебе на катапульту, і ти полетиш через затоку Лонг-Айленд.

Дрю так поспішно повернулася, що влетіла у дверну коробку. А потім зникла.

Будиночок мовчав. Таборяни не зводили очей з Пайпер. І через це вона почувалась ніяково. Їй не хотілось бути тираном. Вона несхожа на Дрю, однак чи бачать це вони?

А потім, зненацька, діти Афродіти радісно загорланили, настільки голосно, що їх, певно, чув увесь табір. Вони витіснили Пайпер з будиночка, здійняли її на руки і віднесли аж до самого обіднього павільйону — досі одягнену в піжаму, зі скуйовдженим волоссям... Але їй було байдуже. Вона ніколи не почувалася краще.

До полудня Пайпер устигла перевдягнутись у зручний табірний одяг і подбати про ранкову діяльність будиночка Афродіти. Залишився вільний час.

Ейфорія від перемоги частково згасла — їй була призначена зустріч у Великому Будинку.

Хірон зустрів її на веранді у своїй людській подобі, в інвалідному візку.

— Заходь, люба. Я приготував усе для відеоконференції.

У кабінеті Хірона знаходився єдиний комп’ютер у таборі. Уся кімната була вкрита бронзовою обшивкою.

— Напівбоги і техніка — речі несумісні, — пояснив Хірон. — Телефонні дзвінки, повідомлення, навіть перегляд інтернет-сторінок — усе це привертає увагу чудовиськ. От наприклад, лише цієї осені нам довелось рятувати одного юного героя зі школи в Цинциннаті. Він ґуґлив горгон і отримав трошки більше, ніж очікував, але не зважай на це. Тут, у таборі, ти захищена. І все ж... ми стараємось бути обачними. Ти маєш лише кілька хвилин.

— Зрозуміла, — відповіла Пайпер. — Дякую вам, Хіроне!

Він усміхнувся і поколесив із кабінету. Пайпер не одразу наважилась клацнути на кнопку виклику. У кабінеті Хірона панував затишний розгардіяш. Одну стіну вкривали футболки з різних зборів: «Веселі Поні-2009.

Вегас», «Веселі Поні-2010» і так далі. Пайпер гадки не мала, хто такі ці «Веселі Поні», але, судячи з плям, підпалених місць і дірок від зброї на футболках, у них, певно, були дуже шалені зустрічі. На полиці над столом Хірона стояла старомодна магнітола з касетами, на яких були ярлики: «Дін Мартін», «Френк Сінатра» і «Кращі хіти 40-х». Хірон був таким старим, що Пайпер стало цікаво, чи це значило 40-ві минулого століття, чи дев’ятнадцятого, чи, може, 40-ві до нашої ери.

Але більшу частину стіни кабінету вкривали світлини напівбогів, наче в залі слави. На одній з нових світлин був хлопець підліткового віку з чорним волоссям і зеленими очима. Оскільки він стояв поруч із Аннабет, Пайпер припустила, що цей хлопець — певно, Персі Джексон. На деяких старих світлинах вона впізнала відомих людей: бізнесменів, спортсменів, навіть деяких акторів, з якими був знайомий тато.

— Неймовірно, — пробурмотіла вона.

«Чи потрапить колись моя світлина на цю стіну?» — подумала Пайпер. Уперше за життя вона відчула себе частиною чогось великого. Напівбоги існують століттями. Що б вона не робила, вона буде робити це заради них усіх.

Вона глибоко вдихнула і подзвонила. З’явилося зображення.

У кабінеті тата посміхався Глісон Хедж.

— Бачила новини?

— Наче їх можна було пропустити, — відповіла Пайпер. — Сподіваюсь, ви знаєте, що робите?

Хірон показав їй газету під час обіду. Таємниче повернення її тата потрапило на головну сторінку. Його особисту помічницю Джейн звільнили за те, що вона приховувала його зникнення і не сповістила поліцію. Новий персонал найняв і особисто перевірив «тренер з особистісного розвитку» Трістана МакЛіна — Глісон Хедж. Згідно з газетою, пан МакЛін заявив, що не має спогадів про останній тиждень, і преса цілковито проковтнула цю історію. Дехто вирішив, що це хитрий рекламний хід для фільму — можливо, МакЛін збирається грати когось, хто втратив пам’ять? Дехто вирішив, що його викрали терористи, або скажені прихильники, або він, героїчно втік від шукачів наживи, скориставшись неймовірними бійцівськими навичками Царя Спарти. Якою б не була правда, Трістан МакЛін був відомішим, аніж будь-коли.

— Усе буде чудово, — пообіцяв Хедж. — І не хвилюйся. Наступний місяць, а може, довше, ми триматимемо його подалі від громадської уваги, поки всі не заспокояться. У твого татка є важливіші справи: на кшталт відпочинку і бесід із дочкою.

— Занадто там не розслабляйтесь у Голлівуді, Глі- соне, — сказала Пайпер.

Хедж фиркнув.

— Жартуєш? Порівняно із цими Еол здається психічно здоровим. Я повернусь, як тільки зможу, але спочатку треба підняти на ноги твого татка. Він хороший чолов’яга. О, і до речі, я подбав про деякі дрібнички. Служба парку на території затоки Сан-Франциско щойно отримала анонімний подарунок у вигляді нового гелікоптера. А та ліснича-пілотесса, яка нам допомогла? Вона отримала дуже вигідну пропозицію літати з паном МакЛіном.

— Дякую, Глісоне, — промовила Пайпер. — За все.

— Еге, добре. Я не намагаюся бути крутим. Я такий від природи. І якщо вже заговорили про палац Еола, познайомся з новою помічницею свого татка.

Хеджа виштовхали з екрана, і в камеру усміхнулась вродлива молода жіночка.

— Меллі? — Пайпер витріщилася на неї. Це, безперечно, була вона — аура, яка допомогла їм втекти з фортеці Еола. — Ви тепер працюєте на мого тата?

— Хіба це не чудово?

— Він знає, що ви... ну... вітряний дух?

— О, ні. Але я обожнюю цю роботу. Легка, як... вітер.

Пайпер не змогла втримати сміх.

— Я рада. Це приголомшливо. Але де...

— Секунду. — Меллі поцілувала Глісона у щоку. — Ходімо вже, старий козел. Досить обнімати екран.

— Що? — випалив Хедж. Але Меллі випровадила його геть і покликала: — Пане МакЛін? Вона на зв’язку!

За мить з’явився тато Пайпер.

Він широко усміхнувся.

— Пайпс!

Тато мав чудовий вигляд — як раніше: із сяючими карими очима, ледве помітною щетиною, упевненою усмішкою і нещодавно підстриженим волоссям, наче був готовий для зйомки. Пайпер відчула полегшення, але разом із цим їй стало трохи сумно. «Як раніше» було не зовсім тим, чого вона бажала.

Вона почала подумки відраховувати час. За звичайних обставин у робочий день, як сьогодні, їй майже ніколи не вдавалось привернути увагу тата більше ніж на тридцять секунд.

— Привіт, — ледве чутно вимовила вона. — Добре почуваєшся?

— Люба, мені так прикро, що я змусив тебе хвилюватись через це дурнувате зникнення. Не знаю... — Його усмішка застигла в нерішучості, наче він намагався щось пригадати — ухопитись за якийсь спогад, що мав там бути, але не був. — Якщо чесно, не знаю, що сталось. Але зі мною все гаразд. Дякувати богові, у мене з’явився тренер Хедж.

— Дякувати богові, — повторила Пайпер. Забавний вибір слів.

— Він розповів мені про твою нову школу, — сказав тато. — Мені шкода, що зі «Школою дикунів» нічого не вийшло, але ти мала рацію. Джейн помилялася. Я був дурнем, що прислухався до неї.

Залишилося ще близько десяти секунд. Та принаймні вона почула, що тато зараз щирий.

— Ти нічого не пам’ятаєш? — запитала вона дещо з тугою.

— Авжеж пам’ятаю, — відповів він.

По її шиї пройшовся холодок.

— Справді?

— Я пам’ятаю, що люблю тебе, — промовив він. — І я пишаюся тобою. Тобі добре в новій школі?

Пайпер кліпнула очима. Вона не збирається зараз плакати. Після всього, крізь що вона пройшла, це було б сміховинно.

— Так, тату. Це швидше табір, ніж школа, але... Так, гадаю, мені тут буде добре.

— Телефонуй так часто, як зможеш, — сказав він. — І приїзди додому на Різдво. І, Пайпс...

— Так?

Він торкнувся екрана, наче намагався простягнути крізь нього руку.

— Ти дивовижна юна пані. Я не кажу тобі цього достатньо часто. Ти так нагадуєш мені свою мати. Вона б пишалася тобою. І дідусь Том, — він посміхнувся, — він завжди казав, що в тебе буде найсильніший голос у родині. Колись ти затьмариш мене. Мене пам’ятатимуть, як батька Пайпер МакЛін, і це найкраща спадщина, яку тільки можна уявити.

Пайпер хотіла було відповісти, але боялась, що заплаче. Вона просто торкнулася його пальців на екрані та кивнула.

Десь позаду щось промовила Меллі, і тато зітхнув.

— Студія кличе. Вибач, люба. — І здавалось, він справді роздратований від того, що йому час іти.

— Це нічого, тату, — вимовила вона. — Люблю тебе.

Він підморгнув їй. І екран потемнів.

Сорок п’ять секунд? Можливо, ціла хвилина.

Пайпер усміхнулася. Незначне, але поліпшення.

На ігровому майданчику вона знайшла Джейсона, який відпочивав на лавці з баскетбольним м’ячем поміж ніг. Він спітнів від гри, але мав чудовий вигляд у помаранчевій майці та шортах. Шрами і рубці, що він отримав на завданні, почали загоюватися завдяки медичному догляду будиночка Аполлона. Руки і ноги були м’язистими і засмаглими, і, як завжди, змушували її ніяковіти. Коротко стрижене волосся відблискувало на сонці, тож здавалось, що воно ось-ось перетвориться на золото, у стилі Мідаса.

— Привіт! — сказав він. — Як справи?

Пройшла майже секунда, перш ніж їй вдалось зосередитись на запитанні.

— Гм? О, авжеж. Добре.

Вона сіла поряд, і вони почали дивитись на таборян, що бігали у своїх справах. Пара дівчат з будиночка Деметри жартували із двома хлопцями з будиночка Аполлона. Щоразу, коли хлопці кидали м’яч, дівчата змушували траву рости навколо їхніх ніг. Біля табірної крамниці юнаки з будиночка Гермеса вішали оголошення: «Летючі черевики, ледве ношені, сьогодні знижка 50 %!» Діти Ареса обкладали свій будиночок новим колючим дротом. Будиночок Гіпноса спокійно собі хропів. Звичайнісінький день у таборі.

Тим часом діти Афродіти спостерігали за Пайпер і Джейсоном і намагались вдавати, що цього не роблять. Пайпер була майже впевнена, що бачила, як промайнули долоні з грошима, наче вони робили ставку на поцілунок.

— Вдалося поспати? — запитала вона.

Він глянув на неї так, наче вона прочитала його думки.

— Не дуже. Сни.

— Про минуле?

Він кивнув.

Вона не допитувалася. Коли б він хотів поговорити, то гаразд, але вона занадто добре його знала, щоб наполягати на розмові самій. Вона навіть не переймалася тим, що її знання щодо нього, здебільшого, засновувались на трьох місяцях підроблених спогадів. «Ти здатна передчувати можливості», — сказала її мати. І Пайпер була сповнена рішучості перетворити ці можливості на дійсність.

Джейсон обернув свій м’яч.

— Це неприємна новина, — попередив він. — Мої спогади не обіцяють... жодному з нас нічого хорошого.

Пайпер була майже певна, що він хотів сказати «нам» — тобто їм двом. Він пригадав якусь дівчину зі свого минулого? Але чому це має її турбувати? Тим паче такого сонячного зимового дня, коли Джейсон поряд із нею.

— Ми знайдемо якесь рішення, — пообіцяла вона.

Він нерішуче глянув на неї, наче дуже хотів їй вірити.

— Сьогодні увечері на зборах будуть Аннабет і Рейчел. Мабуть, краще тоді все пояснити...

— Гаразд.

Вона зірвала ногою травинку. Вона знала, що в майбутньому на них чекає багато небезпечних речей. Їй доведеться змагатися з минулим Джейсона, а можливо, вони навіть не переживуть війну з велетнями. Але зараз вони обидва живі, і вона була сповнена рішучості насолодитися цією миттю.

Джейсон недовірливо на неї глянув. У світлі сонця його татуювання на передпліччі було тьмяно-блакитним.

— Ти в гарному настрої. Чому ти так впевнена, що все владнається?

— Тому що ти нас очолиш, — щиро відповіла вона. — Я піду за тобою хоч на край світу.

Джейсон кліпнув очима. А потім усміхнувся.

— Небезпечні слова.

— Я небезпечна дівчина.

— Щодо цього я не маю сумнівів.

Він підвівся й обтрусив шорти. Потім простягнув їй руку.

— Лео хоче показати нам дещо в лісі. Ходімо?

— Як це можна пропустити?

Вона взяла його за руку і підвелася. Якусь мить вони тримались за руки. Джейсон похитав головою.

— Нам слід іти.

— Еге, — промовила вона. — Тільки дай хвилинку.

Вона відпустила його руку і дістала з кишені карту — ту саму, срібну, що вручила їй Талія від імені мисливиць Артеміди. Вона кинула картку у вогнище, і на її очах та згоріла. З цієї миті в будиночку Афродіти більше не буде розбитих сердець. Такий обряд посвячення їм не потрібен.

Її сусіди по будиночку, які стояли на галявині, здавалось, були розчаровані тим, що не побачили поцілунку. Вони почали передавати одне одному програні гроші.

Але все було гаразд. Пайпер була терплячою і бачила безліч можливостей.

— Ходімо, — сказала вона Джейсону. — На нас чекають пригоди, і їх потрібно спланувати.