Зниклий герой

XXXVI ЛЕО

Коли Лео побачив, як чудово влаштувалися Пайпер і Хедж, він украй образився.

Він думав, що вони відморожують свої задні частини тіла в снігу, та виявилось, що мисливиця Фібі поставила сріблястий намет точнісінько на виході з печери. Як їй це вдалось настільки швидко, він гадки не мав, але всередині був керосиновий обігрівач, що підтримував затишну теплінь, і купка зручних декоративних подушок. Пайпер знову мала здоровий вигляд, одягнула нову парку, рукавички і камуфляжні штани, наче мисливиця. Вона, Хедж та Фібі розслаблялись та пили гарячий шоколад.

— О, бути цього не може, — сказав Лео. — Ми сиділи в печері, а вам дістався розкішний намет? Хтось, влаштуйте мені переохолодження. Я хочу гарячого шоколаду і парку!

Фібі фиркнула.

— Хлопчиська, — вимовила вона таким тоном, наче це було найгіршою образою, яку тільки можна було вигадати.

— Усе гаразд, Фібі, — сказала Талія. — їм знадобляться додаткові куртки. І, гадаю, ми можемо поділитися шоколадом.

Фібі щось пробурчала, проте за хвилину Лео і Джейсон теж були вдягнені у сріблясті зимові куртки, які виявились неймовірно легкими і теплими. Гарячий шоколад був першокласним.

— Будьмо! — сказав тренер Хедж. І захрумтів плас- тиковим стаканчиком від термоса.

— Сумніваюсь, що це корисно для вашого травлення, — сказав Лео.

Талія поплескала Пайпер по спині.

— Готова вирушати?

Пайпер кивнула.

— Завдяки Фібі, так. Ви, дівчата, дійсно вправні у виживанні в диких умовах. Я почуваюсь так, наче здатна пробігти десять миль.

Талія підморгнула Джейсону.

— А вона стійка, як на дитину Афродіти. Мені подобається ця дівчина.

— Агов, я теж можу пробігти десять миль, — визвався Лео. — Стійкий хлопчина Гефеста. Ну ж бо, вирушаймо!

Талія, звісно, його проігнорувала.

У Фібі пішло рівно шість секунд на те, щоб усе прибрати, у що Лео не міг повірити. Намет самотужки склався в кубик розміром з упаковку жуйок. Лео хотів попросити в неї креслення, та вони не мали на це часу.

Талія побігла вгору крізь сніг, тримаючись крихітної стежки вздовж гори, і незабаром Лео вже шкодував, що вдавав із себе такого мужнього, тому що мисливиці залишили його далеко позаду.

Тренер Хедж скакав, наче щасливий гірський козел, і підбадьорював їх, як, бувало, робив у школі в дні легкої атлетики.

— Ну ж бо, Вальдес! Прискор ходу! Нумо співати! Була в мене дівчина у Каламазу...

— Нумо мовчати, — обірвала Талія.

Тож вони бігли мовчки.

Лео прилаштувався до Джейсона в кінці групи.

— Як ся маєш, старий?

Джейсонів вираз обличчя був кращою відповіддю: «Недобре».

— Талія так спокійно все сприймає, — сказав Джейсон. — Наче нема нічого особливого в тому, що я з’явився. Не знаю, на що сподівався, і все ж... несхожа вона на мене. Вона здається такою стриманою.

— Агов, вона змирилася з втратою пам’яті, — відповів Лео. — До того ж вона мала більше часу, щоб звикнутись із життям напівбога. Б’єшся з чудовиськами, розмовляєш з богами деякий час — і, мабуть, звикаєш до несподіванок.

— Можливо. Я просто хочу зрозуміти, що сталося, коли мені виповнилося два роки, чому мама полишила мене. Талія втекла через мене.

— Ну, що б не сталося, ти в цьому не винний. І твоя сестра досить прикольна. Вона багато в чому схожа на тебе.

Джейсон відповів на це мовчанням. Чи сказав він те, що було треба, запитав себе Лео. Він хотів, щоб Джейсону стало краще, але це було далеко поза його зоною комфорту.

Якби ж він міг сунути руку у свій пояс і дістати гайковий ключ, щоб полагодити пам’ять Джейсона, можливо, маленький молоточок — стукнути в місце, що заїло, і змусити все працювати правильно. Так було б набагато легше, ніж намагатись усе обговорити. «Невправний з органічними формами життя». Дякую за ці спадкові властивості, татку.

Він так загубився у своїх думках, що не побачив, як мисливиці зупинились. Він врізався в Талію і ледве не скинув їх обох з гори. На щастя, мисливиця була спритною. Вона утримала їх обох на ногах, а потім вказала на вгору.

— Це, — Лео задихався, — дійсно велика скеля.

Вони стояли біля верхів’я піка Пайкс. Світ унизу ховався під хмарами. Повітря було таким розрідженим, що Лео ледве міг дихати. Настала ніч, але сяяв повний місяць, і зірки були неймовірними. На північ і на південь простягалися вершини інших гір. Вони здіймались над хмарами, наче острови... або зуби.

Та справжнє видовище було вгорі. Приблизно у двох милях від них, у небі, ширяв масивний плавучий острів із блискучого пурпурового каміння. Було важко робити висновки про його розміри, та Лео подумав, що той принаймні такої самої ширини, що і футбольний стадіон, і рівно настільки високий. Боки були вкриті скелями і пронизані печерами, а час від часу вилітав порив вітру зі звуком, схожим на орган. На вершині скелі кільцем стояли мідні стіни, утворюючи щось на кшталт фортеці.

Єдиним, що з’єднувало пік Пайкс з плавучим островом, був вузький міст із криги, що сяяв під місячним світлом.

А потім Лео усвідомив, що міст був не зовсім крижаним, тому що не був твердим. Коли вітри змінювали напрямок, міст зміївся — робився нечітким і тоншав, а у деяких місцях навіть розпадався на пунктирну лінію, схожу на інверсійний слід літака.

— Ми ж насправді не будемо по цьому переходити? — промовив Лео.

Талія знизала плечима.

— Мушу визнати, я не прихильниця висоти. Але, якщо ви хочете дістатись фортеці Еола, це єдиний шлях.

— Фортеця завжди звисає там? — запитала Пайпер. — Як люди її не помічають над вершиною піка Пайкс?

— Туман, — відповіла Талія. — І все ж смертні часом її помічають. У деякі дні пік Пайкс виглядає пурпуровим. Люди кажуть, що це витівка світла, але насправді це колір палацу Еола, що відбивається від поверхні гори.

— Він величезний, — промовив Джейсон.

Талія розсміялась.

— Тобі слід побачити Олімп, братику.

— Ти серйозно? Ти бувала там?

Талія скривилася, наче це був неприємний спогад.

— Нам слід іти двома групами. Міст ламкий.

— Це підбадьорює, — сказав Лео. — Джейсоне, хіба ти не можеш просто полетіти туди?

Талія розсміялась. А потім начебто зрозуміла, що запитання Лео не було жартом.

— Стривайте... Джейсоне, ти вмієш літати?

Джейсон втупив очі в плавучу фортецю.

— Ну, начебто. Радше керую вітрами. Але вітри тут такі сильні, що я непевен, що хочу пробувати. Таліє, ти хочеш сказати... ти не вмієш літати?

Якусь мить Талія здавалась по-справжньому наляканою. Але потім вона опанувала себе. Лео зрозумів, що вона боїться висоти значно більше, ніж виказує це.

— Чесно кажучи, — промовила вона, — я ніколи не намагалася. Мабуть, краще йти по мосту.

Тренер Хедж постукав копитом по крижаній поверхні, а потім скакнув на міст. На диво, той втримав таку вагу.

— Легко! Я піду першим. Пайпер, ходімо, дівчинко! Я тобі допоможу.

— Та ні, усе гаразд, — почала було Пайпер, але тренер схопив її руку і поволочив по мосту.

Вони пройшли півшляху, міст начебто тримався так само добре.

Талія повернулась до своєї приятельки-мисливиці.

— Фібі, я незабаром повернусь. Іди знайди інших. Скажи, що я вже йду.

— Упевнена? — Фібі примружила очі, дивлячись на Лео і Джейсона, наче вони могли викрасти Талію чи ще щось подібне.

— Усе добре, — пообіцяла Талія.

Фібі неохоче кивнула, а потім помчалась униз гірською стежкою. Білі вовки побігли слідом за нею.

— Джейсоне, Лео, просто ступайте туди, куди ступаю я, — сказала Талія. — Він майже ніколи не тріскається.

— Зі мною ще не зустрічався, — пробурмотів Лео і все ж пішов за нею по мосту разом із Джейсоном.

На півшляху вгору все пішло шкереберть, і, авжеж, у цьому був винний Лео. Пайпер і Хедж уже безпечно дістались вершини і махали їм, щоб підбадьорити, але Лео відволікся. Він думав про мости — як би він спроектував щось набагато стабільніше, ніж ця вертлява криго-парова штука, коли б це був його палац. Він обмірковував скоби та опорні стовпи. І тоді несподіване відкриття змусило його зупинитися.

— А навіщо їм міст? — запитав він.

Талія насупилася.

— Лео, це не краще місце для зупинки. Що ти маєш на увазі?

— Вони — вітряні духи, — сказав Лео. — Хіба вони не вміють літати?

— Вміють, але іноді їм потрібен спосіб з’єднатися зі світом унизу.

— Отже, міст не завжди тут знаходиться? — запитав Лео.

Талія похитала головою.

— Вітряні духи не люблять залишатися на місці, але інколи це необхідно. Як зараз. Вони знають, що ви йдете.

Лео не встигав за власними думками. Він був настільки схвильований, що майже відчував, як піднімається температура його тіла. Він не знав, як пояснити свої думки словами, але був певен, що от-от з’ясує дещо важливе.

— Лео? — запитав Джейсон. — Про що ти розмірковуєш?

— O, боги, — промовила Талія. — Іди далі. Подивися на свої ноги.

Лео поволочився назад. З жахом він збагнув, що температура його тіла дійсно піднімається, точнісінько так само, як було багато років тому, біля того столу на подвір’ї, коли його охопила злість. Зараз реакцію викликала схвильованість. Його штани виділяли пару на холодному повітрі. Черевики буквально диміли, і мосту це не подобалось. Крига тоншала.

— Лео, припини це, — крикнув Джейсон. — Ти розплавиш його.

— Я намагаюся, — промовив Лео. Але тіло перегрівалось мимоволі, так само швидко, як рухались його думки. — Слухай, Джейсоне, як Гера назвала тебе в тому сні? Вона назвала тебе мостом.

— Лео, серйозно, охолонь, — сказала Талія. — Не знаю, про що ти говориш, але міст...

— Просто послухайте, — наполіг Лео. — Якщо Джейсон — міст, то що він з’єднує? Можливо, два різні місця, які за нормальних обставин не ладнають — як повітряний палац і земля. Ти мусив десь бути раніше, так? І Гера сказала, що ти — обмін.

— Обмін. — Очі Талії розширились. — О, боги.

Джейсон нахмурився.

— Про що ви двоє говорите?

Талія прошепотіла щось, наче молитву.

— Тепер я розумію, чому Артеміда відіслала мене сюди. Джейсоне, вона сказала мені, що якщо я відшукаю Лікаона, то знайду і ключ до розгадки зникнення Персі. Ти і є той ключ. Артеміда хотіла, щоб ми зустрілись, і я змогла почути твою історію.

— Я не розумію, — запротестував Джейсон. — У мене немає історії. Я нічого не пам’ятаю.

— Але Лео має рацію, — сказала Талія. — Усе це пов’язано. Якби ж ми тільки знали, де...

Лео клацнув пальцями.

— Джейсоне, як ти називав те місце зі свого сну? Той зруйнований будинок. Будинок Вовка?

Талія ледве не задихнулась.

— Будинок Вовка? Джейсоне, чому ти не розповів мені цього? Там тримають Геру?

— І ти знаєш, де це? — запитав Джейсон.

А тоді міст розчинився. Лео б розбився на смерть, але Джейсон схопив його за куртку і витягнув у безпечне місце. Удвох вони кинулись бігти вгору, а коли озирнулись... Талія була на іншому боці трифутового пролому. Міст продовжував танути.

— Ідіть! — крикнула Талія, відступаючи вниз по мосту, що розвалювався. — З’ясуйте, де велетень тримає тата Пайпер. Врятуйте його! Я відведу мисливиць до Будинку Вовка і буду утримувати його, поки ви туди не дістанетесь. Врятуємо їх обох!

— Але де Будинок Вовка? — крикнув Джейсон.

— Ти знаєш де, братику! — вона вже була так далеко, що вони ледве чули голоси одне одного крізь вітер. Лео був досить певен, що вона сказала: «Побачимось там. Обіцяю».

Тоді вона повернулась і понеслась униз зникаючим мостом.

Лео і Джейсон не мали часу ловити ґав. Вони шалено поспішали вгору, а крижана пара тоншала під ногами. Декілька разів Джейсон хапав Лео і за допомогою вітрів тримав їх у повітрі, та це більше нагадувало банджі- джампінг[47], ніж політ.

Коли вони дісталися плавучого острова, Пайпер і тренер Хедж витягнули їх на землю, точнісінько в ту мить, коли зникла остання частина парового мосту. Вони стояли, ледве не задихаючись, біля підніжжя сходів, що були висічені в скелі і вели нагору до фортеці.

Лео поглянув униз. Вершина піка Пайкс плавала під ними в морі хмар, але не було жодних ознак Талії. І Лео щойно спалив їхню єдину можливість повернутися назад.

— Що сталося? — запитала Пайпер. — Лео, чому твій одяг димиться?

— Трохи збудився, — зітхнув він. — Перепрошую, Джейсоне. Чесно. Я не...

— Усе гаразд, — сказав Джейсон, але вираз його обличчя був похмурим. — У нас менше ніж двадцять чотири години, щоб врятувати богиню і тата Пайпер. Ходімо зустрінемось із царем вітрів.