Зниклий герой

I ДЖЕЙСОН

Навіть до удару блискавкою день у Джейсона видався поганим.

Хлопець прокинувся на задньому сидінні автобуса, не знаючи, де знаходиться, і тримаючи за руку невідому дівчину. Ну гаразд, ця частина дня була не зовсім поганою. Дівчина приваблива. Але він не розумів, хто вона така і що вони тут роблять. Джейсон підвівся і потер очі, намагаючись щось збагнути.

Попереду кілька десятків підлітків, розвалившись на сидіннях, слухали музику на своїх айподах, балакали або дрімали. Усі здавалися його однолітками. Їм виповнилося п’ятнадцять... чи шістнадцять? А оце вже лякало. Він не пам’ятав, скільки йому років.

Автобус гуркотів по труській дорозі. За вікном під яскравим блакитним небом розкинулася пустеля. Джейсон був переконаний, що не мешкає в пустелі. Він намагався пригадати хоч щось... Останнє, що він пам’ятав...

Дівчина стиснула його долоню.

— Джейсоне, усе гаразд?

Вона була вдягнена у вицвілі джинси, похідні черевики та вовняну лижну куртку. Кошлате каштанове волосся було нерівно обстрижене, тоненькі прядки звисали по боках. На ній не було макіяжу, вона, вочевидь, намагалася не привертати до себе увагу. Але це не працювало. Дівчина була занадто привабливою. Її очі, здавалось, змінювали колір, наче калейдоскоп, — карі, блакитні, зелені.

Джейсон відпустив її долоню.

— Я не...

У Джейсона мурахи побігли по шкірі: тренер знає, що його тут не має бути. Зараз він покличе Джейсона до себе й запитає, що той робить у автобусі, — і що йому на це відповідати?

Але тренер Хедж відвів погляд і прокашлявся.

— Прибуваємо за п’ять хвилин. Залишайтеся зі своїм напарником. Не загубіть робочі зошити. І якщо хтось із вас, пиріжки, учинить гармидер на цій екскурсії, я власноруч відправлю його назад до гуртожитку у такий спосіб, що навіть згадувати буде лячно.

Він узяв бейсбольну биту й ляснув нею по уявному м’ячу.

Джейсон подивився на дівчину, яка сиділа поруч.

— Він має право розмовляти з нами таким чином? Вона знизала плечима.

— Аякже. Це ж «Школа дикунів». «Де діти — дикі звірі».

Вона вимовила фразу так, наче це був їх старий спільний жарт.

— Сталось якесь непорозуміння, — сказав Джейсон, — я не повинен тут бути.

Хлопець попереду озирнувся і розсміявся.

— Авжеж, Джейсоне! Усі ми не повинні тут бути. Я не втікав шість разів, а Пайпер не цупила «БМВ».

Дівчина зашарілася.

— Я не цупила те авто, Лео!

— Ох, я забув, Пайпер. Що ти там розповідала? Ти попросила продавця позичити тобі ту машину?

У передній частині автобуса вигукнув учитель:

— Агов, пиріжки, увага!

Чолов’яга, вочевидь, був тренером. Його бейсболка була так низько насунута на лоба, що очі-намистинки ледве визирали з-під неї. Він мав ріденьку козлину борідку і кислий вираз обличчя, наче з’їв щось запліснявіле. Яскрава помаранчева теніска окреслювала м’язисті руки й груди. Нейлонові спортивні шорти та кросівки фірми «Найк» були бездоганно білими. На шиї висів свисток, а на поясі — мегафон. Тренер виглядав би загрозливо, якби не був метра півтора заввишки. Коли він став у проході між сидіннями, один зі студентів вигукнув:

— Підведіться з колін, тренере Хедже!

— Я все чув!

Тренер оглянув автобус у пошуках нахаби. Але його очі зупинилися на Джейсоні і стали ще розлюченішими, ніж були.

Він подивився на Джейсона, піднявши брови, немов запитуючи: «Можеш у таке повірити?».

Лео виглядав, як латиноамериканський ельф Санта-Клауса: кучеряве чорне волосся, загострені на кінцях вуха, жваве дитяче обличчя і пустотлива посмішка, що одразу давала зрозуміти: цьому хлопцеві не варто доручати сірники чи гострі предмети.

Його довгі скорохвацькі пальці не вгамовувались ані на секунду — торохтіли по сидінню, засовували волосся за вуха, грались із ґудзиками на армійській куртці. Цей хлопчина або був гіперактивним від народження, або знаходився під дією такої кількості цукру та кофеїну, що її б вистачило, аби спричинити серцевий напад у індійського буйвола.

— Що б там не було, — сказав Лео, — сподіваюся, у вас є робочі зошити, тому що зі свого я зробив паперові кульки для плювання ще кілька днів тому. Чого ти так на мене витріщаєшся? Хтось знову розмалював моє обличчя?

— Ми не знайомі, — відповів Джейсон.

Лео вищирився немов крокодил.

— Ти правий. Я не твій найкращий друг. Я його злий клон.

— Лео Вальдес! — заволав тренер Хедж. — Якісь проблеми там позаду?

Лео підморгнув Джейсону.

— Дивись.

Він обернувся.

— Перепрошую, тренере! Вас погано чути. Не могли б ви скористатися своїм мегафоном, будь ласка?

Тренер Хедж задоволено крякнув, наче тільки й чекав нагоди. Він зняв мегафон з пояса й повторив, але тепер уже говорив голосом Дарта Вейдера[1]. Підлітки зареготали. Тренер спробував знову, але цього разу мегафон проревів:

— Корова мукає «му»!

Підлітки здійняли ще більший галас. Тренер шпурнув мегафон на підлогу.

— Вальдес!

Пайпер придушила сміх.

— Боже мій, Лео! Як ти це зробив?

З рукава Лео вислизнула крихітна викрутка «Філіпс».

— Я особливий хлопчина.

— Народ, серйозно, — заблагав Джейсон. — Що я тут роблю? Куди ми їдемо?

Пайпер насупила брови.

— Джейсоне, ти що, жартуєш?

— Ні. Я гадки не маю...

— Та він точно жартує, — сказав Лео. — Намагається помститися мені за ту піну для гоління, що я поклав у його желе, еге ж?

Джейсон тупо витріщився на нього.

— Ні, я гадаю, він не жартує, — Пайпер спробувала знову взяти його за руку, але хлопець звільнився.

— Перепрошую, — сказав він, — я не... я не можу...

— От і добре! — заволав тренер Хедж попереду. — Задній ряд щойно добровільно погодився прибрати за всіма після ланчу.

Решта підлітків схвально загомоніла.

— От так щастя, — пробурмотів Лео.

Але Пайпер не відводила очей від Джейсона, ніби не могла визначитися: ображатись їй чи хвилюватися.

— Ти вдарився головою чи що? Ти справді не знаєш, хто ми?

Джейсон безпомічно знизав плечима.

— Усе навіть гірше. Я не знаю, хто я.

* * *

Водій автобуса висадив їх навпроти величезної, схожої на музей будівлі з червоним тиньком, що самотньо стояла посеред глухомані. «Мабуть, саме так він і виглядає — Національний музей Глухомані», — подумав Джейсон. Холодний вітер пронісся пустелею. Джейсон не звернув уваги на свій одяг, але його важко було назвати теплим: джинси і кросівки, бузкова футболка і тоненька чорна куртка.

— Отже, експрес-курс для хлопця, який втратив пам’ять, — сказав Лео. У його голосі відчувалося таке сильне бажання бути корисним, що Джейсон одразу зрозумів — корисного почує мало. — Ми навчаємось у «Школі дикунів», — Лео зробив лапки пальцями. — Це означає, що ми «погані підлітки». Твоя сім’я, чи суд, чи ще хтось вирішили, що від тебе забагато неприємностей, тому вони відіслали тебе до цієї чарівної в’язниці — перепрошую, школи-інтернату — у місті Армпіті, штат Невада, де навчаються таких корисних речей, як бігати десять миль[2] на добу серед кактусів і вплітати ромашки в капелюхи! А на десерт у нас «навчальні» подорожі з тренером Хеджем, який стежить за порядком за допомогою бейсбольної битки. Потрохи пригадуєш?

— Ні.

Джейсон насторожено оглянув інших підлітків: десь двадцятеро юнаків, удвоє менше дівчат. Жоден з них не здавався схожим на запеклого злочинця, і він не міг уявити, що вони такого накоїли, що їх відіслали до школи для правопорушників і чому він опинився серед них.

Лео закотив очі під лоба.

— Отже, ти й далі збираєшся дурня клеїти, га? Ну гаразд, для нас трьох — це перший семестр. Ми нерозлучні друзі. Ти робиш усе, що я кажу, і віддаєш мені свої десерти, і ще береш на себе мої обов’язки з прибирання...

— Лео! — випалила Пайпер.

— Добре. Про останнє можеш забути. Але ми реально друзі. Ну, Пайпер — трошки більше ніж просто друг, останні декілька тижнів...

— Досить, Лео! — обличчя Пайпер вкрилося рум’янцем. Джейсону теж здалося, що його обличчя палає. Він би не забув, що зустрічається з такою дівчиною, як Пайпер.

— У нього амнезія чи щось таке, — сказала Пайпер. — Ми повинні комусь про це розповісти.

Лео глузливо хмикнув.

— Кому? Тренерові Хеджу? Щоб він спробував вилікувати Джейсона своєю биткою?

Тренер ішов попереду групи, вигукував накази і свистів, намагаючись тримати підлітків у шорах. Але час від часу він дивився на Джейсона й супив брови.

— Лео, Джейсонові потрібна допомога, — наполягала Пайпер. — У нього струс мозку або...

— Гей, Пайпер, — один з інших хлопців підійшов до них, поки група прямувала до музею. Цей новенький тип утиснувся між Джейсоном і Пайпер, збивши Лео з ніг.

— Не спілкуйся із цими невдахами. Ти моя напарниця, пам’ятаєш?

Новенький мав чорне волосся, стрижене як у Супермена, темну засмагу і настільки білі зуби, що не завадив би застережний напис: «НЕ ДИВИТИСЯ. МОЖЛИВА ВТРАТА ЗОРУ. НАЗАВЖДИ». На ньому була футболка «Даллас Ковбойс»[3], джинси й чоботи на кшталт тих, що носили на Дикому Заході, а посміхався цей хлопчина так, ніби був даром Господнім для всіх дівчат-правопорушниць підліткового віку. Джейсон його одразу зненавидів.

— Дай спокій, Ділане, — буркнула Пайпер. — Я не просилась у групу до тебе.

— Та не може цього бути! Сьогодні твій щасливий день!

Ділан зачепився за її лікоть своєю рукою і потягнув до музею. Пайпер глянула через плече так, нібито благала про допомогу.

Лео підвівся й обтрусився від пилу.

— Ненавиджу цього типа.

Він подав Джейсону руки, ніби запрошував піти всередину разом.

— Я — Ділан. Я такий кльовий, що хотів би зустрічатися сам із собою, але ніяк не можу збагнути, як це влаштувати! Ти хочеш зустрічатися зі мною замість мене самого? Тобі дуже пощастило!

— Лео, — сказав Джейсон, — ти дивний.

— Так, ти часто мені про це говориш, — вишкірився Лео. — Але якщо ти не пам’ятаєш мене, то я можу повторювати всі свої старі жарти. Нумо, пішли вже!

Джейсон подумав, що, коли цей хлопець — його найкращий друг, то життя в нього, швидше за все, нескінченна халепа. І все ж він пішов за Лео до музею.

* * *

Вони йшли музеєм, зупиняючись то там, то тут, і слухали, як тренер Хедж щось розповідає в мегафон, який то перетворював тренера на Лорда Ситхів[4], то ревів якісь несподівані фрази на кшталт: «Свиня хрюкає “хрю”».

Лео весь час діставав гайки, болти та дроти з карманів військової куртки і з’єднував їх між собою, наче його руки завжди мали бути чимось зайняті.

Джейсон був занадто збентежений, щоб приділяти увагу експонатам, але всі вони мали якийсь зв’язок із Великим каньйоном і плем’ям гуалапай, яке володіло музеєм.

Кілька дівчат пильно дивилися на Пайпер із Діланом і хіхікали. Джейсон вирішив, що вони в класі були популярними. На них були вузькі джинси, рожеві кофти і стільки косметики, що вистачило б на цілу геловінську вечірку.

Одна з них гукнула:

— Гей, Пайпер, цим місцем володіють твої одноплемінники? Тебе безплатно впустять, якщо виконаєш танок викликання дощу?

Решта дівчат зареготала. Навіть так званий напарник Пайпер, Ділан, ледве стримував посмішку. Довгі рукава куртки приховували руки Пайпер, але Джейсон був упевнений, що вона стиснула кулаки.

— Мій батько черокі, — промовила вона. — Не гуалапай. Певна річ, тобі б знадобився мозок, щоб збагнути різницю, Ізабель!

Від несподіваної відсічі в Ізабель округлилися очі — вона стала схожою на залежну від косметики сову.

— Ох, вибач! Можливо, це плем’я твоєї матусі? Ой, чого це я! Ти ж ніколи її не бачила.

Пайпер кинулася на Ізабель, але, перш ніж бійка почалася, тренер Хедж гаркнув:

— Ану досить там, позаду! Поводьтеся чемно, або я розтрощу об вас бейсбольну биту!

Група подалася до наступного експоната, але дівчата продовжили глузувати з Пайпер.

— Приємно знову повернутися до резервації? — запитала одна з них солоденьким голоском.

— Татко, швидше за все, забагато п’є, щоб працювати, — сказала інша з фальшивим співчуттям. — Тому вона й стала клептоманкою.

Пайпер не звертала на них уваги, але Джейсон був готовий власноруч відлупцювати цих дівчиськ. Він, може, і не пам’ятав Пайпер, та навіть самого себе, але знав, що ненавидить злих підлітків.

Лео схопив його за руку.

— Охолонь. Пайпер не любить, коли ми втручаємось у її. суперечки. До того ж, якщо ці дівчиська дізнаються, хто її батько, вони попадають перед нею навколішки і верещатимуть: «Ми не гідні!»

— Чого б це? Хто її батько?

Лео недовірливо розсміявся:

— Ти що, жартуєш? Ти справді не пам’ятаєш, що батько твоєї дівчини...

— Слухай, я б залюбки, але я навіть її не пам’ятаю, що вже про батька казати.

Лео присвиснув.

— Гаразд, як скажеш. Коли повернемось у гуртожиток, нам варто потеревенити.

Вони дійшли до кінця виставкової зали, де великі скляні двері вели на терасу.

— Ну що ж, пиріжки, — оголосив тренер Хедж. — Зараз ви побачите Великий каньйон, намагайтеся його не зруйнувати. Оглядовий майданчик здатен витримати вагу сімдесяти авіалайнерів, тож ви, пір’ячка, будете там у безпеці. По можливості намагайтеся не зіштовхувати одне одного в урвище — це додаткова паперова тяганина для мене.

Тренер відчинив двері, і всі вийшли назовні. Перед ними розкинувся Великий каньйон у всій своїй красі. Оглядовий майданчик був скляною платформою у формі підкови, що стирчала над урвищем, і крізь нього можна було побачити все, що було під ногами.

— Оце так, — вимовив Лео. — Приголомшливо.

Джейсон не міг не погодитися. Незважаючи на втрату пам’яті й відчуття, що йому тут не місце, він не міг утримати захват.

Каньйон був більшим і ширшим, ніж можна уявити, роздивляючись фото. Глядачі були так високо, що в них під ногами кружляли птахи. Унизу, на відстані п’ятисот футів[5], уздовж ущелини звивалася ріка. Доки учні були всередині, у небі зібралися грозові хмари. Вони кидали на скали тіні, схожі на розгнівані обличчя. Настільки далеко, наскільки бачив Джейсон, пустеля була наскрізь укрита червоними та сірими ущелинами, наче якийсь скажений бог порізав її ножем.

Джейсон відчув пронизливий біль десь позаду очей. Скажені боги... Звідки в нього виникла така думка? Здавалося, він наблизився до чогось важливого — чогось, про що він мав знати. Водночас він був переконаний, що в небезпеці.

— З тобою все гаразд? — запитав Лео. — Ти ж не збираєшся стрибнути вниз? Бо я не захопив із собою камеру.

Джейсон схопився за поруччя. Його труснуло і вкрило потом, але висота тут була ні до чого. Він кліпнув, і біль за очима стихла.

— Усе гаразд, — насилу вимовив Джейсон. — Просто голова болить.

У небі прогуркотів грім. Студений вітер ледве не збив його з ніг.

— Не схоже, щоб вони були безпечними, — Лео глянув на хмари. — Просто над нами гроза, а навколо ані хмаринки. Дивно, еге ж?

Джейсон подивився вгору й побачив, що Лео має рацію. Над оглядовим майданчиком нависала темна зграя хмар, але решта неба в усіх напрямках була бездоганно ясною. У нього з’явилось погане передчуття з цього приводу.

— Ну що ж, пиріжки! — загорланив тренер Хедж. Він насупив брови, ніби ця гроза його теж непокоїла. — Схоже, що нам доведеться вкоротити екскурсію, тож до роботи! Пам’ятайте, повні речення!

Загуркотів грім, і в Джейсона знову заболіла голова. Не знаючи навіщо, він сунув руку в кишеню джинсів і дістав монету — вона була золотою і круглою, розміром з півдолара, але товстіша й не, така гладенька. З одного боку на ній було відчеканено зображення бойової сокири. З другого — обличчя якогось хлопця, увінчаного лаврами. Напис — щось на кшталт «IVLIVS».

— Матінко рідна, це золото? — запитав Лео. — Яке ти приховував від мене!

Джейсон поклав монету назад і замислився над тим, звідки вона в нього й чому йому здалося, що вона незабаром йому знадобиться.

— Нічого особливого, — сказав він. — Звичайна монета.

Лео знизав плечима. Мабуть, його мозок був таким самим невгамовним, як його руки, тому що він промовив:

— Ну нехай. Слабо плюнути в урвище?

* * *

Вони не дуже старались, із письмовим завданням. По-перше, Джейсона занадто відволікали гроза та змішані почуття. По-друге, він гадки не мав, яку назву мають «три пласти осадових порід, які ви бачите» чи як описати «два зразки ерозії».

Від Лео було небагато користі. Він майстрував гелікоптер із дротів.

— Ану поглянь!

Він запустив гелікоптер у повітря. Джейсон подумав, що той упаде, але дротові гвинти, як не дивно, обертались. Маленький гвинтокрил дібрався аж до середини каньйону, перш ніж утратив інерцію й шугонув у прірву.

— Як тобі це вдалось? — запитав Джейсон.

Лео потиснув плечима.

— Були б у мене резинки, вийшло б крутіше.

— Серйозно, — сказав Джейсон, — ми — друзі?

— Востаннє, як перевіряв, буЛи.

— Ти певен? Як ми познайомилися? Про що ми говорили тоді?

— Ну... — Лео насупив брови. — Точно не пригадую. У мене синдром порушення уваги. Я не з тих, хто пам’ятає подробиці.

— Але я взагалі тебе не пам’ятаю. Я нікого тут не пам’ятаю. Що коли...

— Ти правий, а решта — ні? — запитав Лео. — Ти гадаєш, що просто з’явився тут цим ранком, а всі наші спогади про тебе несправжні?

Слабкий голос у голові Джейсона відповів: «Саме так».

Але це здавалось божевіллям. Кожен тут сприймав його як належне. Кожен поводився так, наче він був звичайною частиною класу, окрім тренера Хеджа.

— Потримай бланк, — Джейсон вручив Лео папірець. — Зараз повернуся.

Перш ніж Лео почав заперечувати, Джейсон попрямував повз майданчик.

Окрім шкільної групи, там не було ані душі. Мабуть, було ще зарано для туристів або їх налякала моторошна погода. Учні «Школи дикунів» парами розсіялися майданчиком. Більшість із них клеїли дурня або балакали одне з одним. Кілька хлопців кидали монети в урвище. Приблизно в п’ятдесяти футах від них Пайпер намагалася заповнити свій бланк, але її придуркуватий напарник Ділан чіплявся до неї, клав свою руку їй на плече й обдаровував своєю сліпучо-білою посмішкою. Вона не припиняла його відштовхувати, а потім помітила Джейсона. Її погляд благав: «Придуши цього хлопця заради мене».

Джейсон підбадьорив її жестом. Він підійшов до тренера Хеджа, який опирався на свою бейсбольну биту й розглядав грозові хмари.

— Ти це зробив? — запитав його тренер.

Джейсон ступив крок назад.

— Зробив що?

Фраза тренера звучала так, ніби він запитував, чи не Джейсон накликав грозу.

Тренер Хедж свердлив його поглядом, крихітні очі блищали під козирком кепки.

— Не грайся зі мною, малий! Що ти тут робиш і чому заважаєш моїй роботі?

— Тобто ви... не знаєте мене? — запитав Джейсон. — Я не один із ваших учнів?

Хедж фиркнув.

— Уперше тебе бачу.

Джейсон відчув таке полегшення, що ледве втримався від крику. Принаймні в нього не їде дах. Він дійсно в неправильному місці.

— Слухайте, пане, я не знаю, як сюди потрапив. Я щойно отямився в шкільному автобусі. Усе, що я знаю, — я не повинен тут бути.

— Точнісінько.

Грубий голос Хеджа знизився до шепоту, ніби він ділився таємницею.

— Ти дуже вправно маніпулюєш Туманом, малий, якщо змусив усіх цих людей уважати, що вони тебе знають. Але мене ти не обдуриш. Я вже декілька днів відчуваю запах чудовиська. Я знав, що серед нас є диверсант, але ти не пахнеш чудовиськом. Ти пахнеш напівкровкою. Отже... хто ти такий і звідкіля взявся?

Більшість з того, що сказав тренер, не мало жодного сенсу, але Джейсон вирішив відповісти чесно:

— Я не знаю, хто я. Не маю жодних спогадів. Ви повинні мені допомогти.

Тренер Хедж вивчав обличчя Джейсона, ніби намагався прочитати його думки.

— Добре, — пробурмотів Хедж. — Ти кажеш правду.

— Авжеж, правду! І які ще чудовиська та напівкровки? Це якісь кодові слова, чи що?

Хедж звузив очі. Частині Джейсона здавалось, що цей чолов’яга просто несповна розуму. Але інша частина йому вірила.

— Слухай, малий, — сказав Хедж. — Я не знаю, хто ти. Я знаю тільки, чим ти є, а це означає, що в нас неприємності. Тепер замість двох я мушу захищати трьох. Ти особливий пакунок? Так чи ні?

— Про що ви говорите?

Хедж подивився на грозу. Хмари, що нависли над майданчиком, ставали важчими й похмурішими.

— Сьогодні вранці, — сказав Хедж, — надійшло повідомлення з табору. Евакуаційний загін уже на шляху. Вони вирушили за особливим пакунком, але деталей мені не повідомили. Добре, я вирішив. Ті двоє, за ким я наглядаю, досить сильні, старші за багатьох. Я знаю, що їх переслідують. Відчуваю сморід чудовиська в групі. Гадаю, саме тому табір зненацька так сильно захотів їх забрати. Але потім казна-звідки з’явився ти. Отже, ти і є особливий пакунок?

Біль за очима стала нестерпною. Напівбоги. Табір. Чудовиська. Він досі не розумів, про що говорить Хедж, але від усіх цих слів його мозок був готовий вибухнути — наче розум намагався дістатися до інформації, що мала там бути, але невідомо куди зникла.

Він не втримався на ногах, але тренер Хедж його спіймав. Попри низький зріст, тренер мав сталеві руки.

— Овва, пиріжку, обережніше! Кажеш, не маєш спогадів, так? Ну нічого. Я догляну за тобою, доки не з’явиться загін, а решту вже владнає директор.

— Який директор? — запитав Джейсон. — І що за табір?

— Просто сиди тихо. Підмога незабаром з’явиться. Сподіваюся, нічого не трапиться, перш ніж...

У горі запалала блискавка. Здійнявся шалений вітер. Бланки з письмовим завданням полетіли у Великий каньйон, і весь міст затрясся. Підлітки зарепетували, хитаючись і хапаючись за поруччя.

— Треба дещо сказати, — буркнув тренер Хедж і заволав у свій мегафон: — Усі всередину! Корова мукає «му»! Геть з майданчика!

— Здається, ви казали, що тут безпечно! — Джейсон намагався перекричати свист вітру.

— За звичайних обставин, — погодився Хедж, — а ці такими не назвеш. Нумо, ходімо!