Буря Мечів

Джеймі

За два дні, що втікачі їхали спершу по один бік королівського гостинця, тоді по другий, вони бачили тільки нескінченну руїну — милі й милі почорнілих ланів і садів, де стовбури мертвих дерев стриміли в небо, як лучницькі частоколи. Мости теж були спалені, а що річки розлилися після осінніх дощів, доводилося шукати броду. Ночі оживали від вовчого виття, а от людей видно не було.

У Дівоставі над замком, розташованим на пагорбі, й досі маяв червоний лосось лорда Мутона, але на мурах міста не було нікого, брама виявилася розтрощеною, половина домівок і крамниць — попалена й розграбована. Не було живої душі, окрім хіба кількох бродячих псів, які тікали, зачувши наближення вершників. Ставок, який дав назву місту і в якому, за легендою, купалася з сестрами Джонкіл, коли її вперше побачив Флоріян Фігляр, був настілки завалений гнилим трупом, що вода перетворилася на густу сіро-зелену гноївку.

Кинувши на це один погляд, Джеймі заспівав:

— Що ви робите? — вигукнула Брієнна.

— Співаю. «Шість панн у ставку». Певен, ти цю пісню чула. Про сором’язливих панянок. Як-от ти. Лише трохи вродливіших, це я гарантую.

— Тихо,— застерегла дівчина з таким виразом на обличчі, наче понад усе хотіла б зараз лишити його плавати в тому ставку разом з трупами.

— Будь ласка, Джеймі,— попросив кузен Клеос.— Лорд Мутон — підданий Річкорину, хіба нам треба, щоб він зараз виїхав із замку? Та й серед руїн можуть чаїтися інші вороги...

— Її чи наші? Бо це не одне й те саме, братику. Мені аж пече — так хочеться побачити отой її меч у ділі.

— Якщо не замовкнете, мені не лишиться іншого вибору, як запхати вам кляп у рота, Царевбивце.

— Розкуй мене — і до самого Королівського Причалу я вдаватиму німого. Так буде чесно, дівко?

— Брієнна! Мене звати Брієнна!

Сполохані її голосом, у повітря злетіли три ворони.

— Скупатися не хочеш, Брієнно? — розреготався Джеймі.— Ти — панна, а он тобі ставок. Я тобі спинку потру.

«Колись я тер спинку Серсі — коли ми ще дітьми жили в Кичері Кастерлі».

Розвернувши коня, дівчина поїхала геть. Джеймі з сером Клеосом крізь попіл Дівоставу рушили за нею. За півмилі у навколишній світ знову почала прокрадатися зелень. Джеймі відчув полегшу. Випалена земля занадто настійливо нагадувала йому про Ейриса.

— Вона вирішила їхати на Сутінь-діл,— пробурмотів сер Клеос.— Але безпечніше було б узбережжям.

— Безпечніше, зате повільніше. Я за Сутінь-діл, братику. Якщо по правді, я вже знудився в твоєму товаристві.

«Може, ти і Ланістер наполовину, але до моєї сестри тобі як до неба».

Ніколи Джеймі не міг надовго розлучатися зі своїм двійням. Навіть у дитинстві, коли вони прокрадалися одне до одного в ліжечко й засинали, сплівши руки. Навіть у материнському лоні. Задовго до того, як розквітла сестрина жіночність, а Джеймі змужнів, вони, спостерігаючи за кобилами й кіньми в полях і за псами й сучками на псарні, наслідували їх. Одного разу їх за цим застукала материна покоївка... він не пригадує, чим саме вони займалися. Але це страшенно нажахало леді Джоанну. Покоївку вона відіслала геть, спальню для Джеймі веліла обладнати в іншому кінці Кичери Кастерлі, поставила вартових під спальнею Серсі, а дітям наказала ніколи більше такого не робити, бо вона змушена буде все розповісти лорду-батькові. Але не варто було боятися. Скоро по тому вона померла, народжуючи Тиріона. Джеймі заледве пригадує, яка його мати була з лиця.

Можливо, Станіс Баратеон і Старки зробили Джеймі послугу. Вони рознесли плітку про інцест по всіх Сімох Королівствах, тож уже нема чого приховувати. «Чого я не можу відкрито взяти шлюб із Серсі й ділити з нею ліжко щоночі? Он дракони завжди брали собі за жінок власних сестер». Сотні років септони, лорди, простолюд заплющували на Таргаріенів очі, то нехай так само чинять і з домом Ланістерів. Це, звісно, підірве законність претензій Джофрі на корону, але Робертові завоювати Залізний трон допомогли мечі, тож мечі так само здатні допомогти Джофрі його втримати, хай чий він син. «Можемо одружити його з Мірселлою, коли відішлемо Сансу Старк до матері. Таким чином покажемо королівству, що Ланістери — понад законом, як боги й Таргарієни».

Джеймі вже вирішив віддати Сансу, і молодшу її сестру теж, якщо тільки вдасться її розшукати. Звісно, втраченої честі йому це не поверне, але його забавляла ідея додержати обіцянку, коли всі очікують від нього зради.

Втікачі саме проїздили пшеничне поле й невисокий мур, коли Джеймі зачув позаду неголосний шелест, так наче в повітря злетіла дюжина птахів.

— Лягай! — крикнув він, падаючи на шию коня. Мерин, якому стріла поцілила в крижі, заіржав і став дибала. Ще кілька стріл пролетіло мимо. Джеймі бачив, як сер Клеос стрибнув з коня, але вивернув ногу, яка заплуталась у стремені. Ступак поніс, тягнучи Фрея за собою; той кричав, а голова його билася об землю.

Мерин Джеймі важко тупав геть, від болю пирхаючи і фиркаючи. Сам Джеймі викрутив шию, шукаючи очима Брієнну. Вона досі сиділа на коні; зі спини та з ноги в неї стирчало по стрілі. Але вона, здавалося, цього не відчувала. Вихопила меч і розвернулася, шукаючи стрільців.

— За муром,— гукнув Джеймі, силкуючись розвернути свого напівосліплого від болю коня в напрямку загрози. Повіддя заплуталось у клятих ланцюгах, а в повітрі вже знову було густо від стріл.— У напад! — загорлав він, підбиваючи коня п’ятами й подаючи приклад. Бідолашна коняка звідкись знайшла в собі сили. І вже вони летять через пшеничне поле, здіймаючи солом’яну куряву. Джеймі ще встиг подумати: «Дівка ще не кинулася за мною? Бо вони зараз збагнуть, що їх атакує беззбройний в’язень у ланцях»,— і тут почув, що вона його наздоганяє.

— За Вечірній палац! — закричала вона, в той час як її тягловик прогримотів мимо.— Тарт! Тарт!

Останні кілька стріл пролетіли, не завдавши шкоди, і тут стрільці зламалися й почали розбігатися, як завжди розбігаються ніким не підкріплені лучники перед загрозою атаки лицарів. Біля муру Брієнна зупинилася. Заки Джеймі її наздогнав, стрільці вже розчинилися в лісі за двадцять ярдів звідси.

— Що, не хочеться воювати?

— Вони ж розбігалися.

— А так їх різати найкраще.

Брієнна вклала меч у піхви.

— Ви чого ринулися в атаку?

— Лучники безстрашні, поки ховаються за муром і стріляють здалеку, та щойно на них кинешся — розбігаються. Добре-бо знають, що буде, коли до них доберуться... А в тебе, до речі, стріла в спині. І ще одна в нозі. Дозволь мені витягнути.

— Вам?!

— А кому ще? Коли я востаннє бачив кузена Клеоса, ступак орав його головою поле. Хоча нам, певно, слід його пошукати. Він же деякою мірою Ланістер.

Клеос, коли його знайшли, так і плутався в стременах. Стріла прошила йому праву руку, ще одна — груди, але доконала його земля. Вся голова в нього була в крові, а на дотик — як каша: коли Джеймі торкнувся її пальцями, попід шкірою заходили ходором уламки кістки.

Брієнна, опустившись навколішки, взяла його за руку.

— Ще теплий.

— Скоро охолоне. А я собі хочу його коня й одяг. Набридло вже лахміття й воші.

— Та це ж ваш кузен був! — вражено вигукнула дівчина.

— Був,— погодився Джеймі.— Але не хвилюйся, чого-чого, а кузенів мені не бракує. Його меча я теж собі візьму. Тобі ж потрібно з кимось ділити чати.

— Можете постояти на чатах і без зброї,— підвелася вона.

— Прикутий до дерева? Можливо, й так. А можливо, я просто змовлюся з наступною бандою беззаконників. Щоб вони тобі горлянку перерізали, дівко.

— Зброї я вам не дам. І мене звати...

— ...Брієнна, я знаю. Можу присягтися, що не скривджу тебе, якщо це розвіє твої дівочі страхи.

— Ваші присяги нічого не варті. Ейрису ви теж присягали.

— Але ж, наскільки я знаю, ти ще нікого не підсмажила просто в латах. Та й ми обоє прагнемо доправити мене на Королівський Причал цілим і неушкодженим, хіба ні? — він присів біля Клеоса й заходився розстібати на ньому пояс з мечем.

— Відійдіть від нього! Негайно! Припиніть!

Джеймі вже втомився. Втомився від її підозріливості, від її образ, від її кривих зубів, круглого рябого обличчя й ріденького обвислого волосся. Не зважаючи на її протести, він обома долонями стиснув руків’я братового довгого меча та, притримуючи тіло ногами, потягнув. Клинок ще тільки вислизнув з піхов, а Джеймі вже крутнувся, швидко заносячи меча смертельною дугою. Криця брязнула об крицю — цей дзвін пробирав до кісток. Дивним чином Брієнні вдалося вчасно вихопити власного меча. Джеймі розсміявся.

— Дуже добре, дівко.

— Віддайте мені меча, Царевбивце!

— Зараз віддам.

Він, підскочивши на ноги, метнувся на неї, і меч, як живий, закрутився в нього в руках. Брієнна відстрибнула, відбиваючи удари, але Джеймі ринувся вперед, не припиняючи атаки. Не встигала вона відбити один удар, як на неї обрушувався інший. Мечі цілувалися, відскакували, знов цілувалися. У Джеймі заспівала кров. Саме для цього він і був створений: ніколи він не відчував такої повноти життя, як під час бою, з кожним ударом балансуючи на краєчку смертельної прірви. «А що в мене руки скуті, може, деякий час дівка навіть зможе відбиватися». Через ланці доводилося тримати меч обіруч, і хоча вага його й довжина були менші, ніж у справжнього дворучного меча, хіба не байдуже? Довжини братового клинка вистане, щоб покласти край цій Брієнні Тартській.

Згори, знизу, з плеча обрушив він на неї сталеву зливу. Зліва, справа, навскоси — з такою силою, що мечі, стикаючись, викресали іскри; знизу вгору, збоку, з плеча — повсякчас нападаючи, наступаючи, крок — і удар, удар — і крок, рубаючи, ріжучи — швидше, швидше, швидше...

...поки задихано не відступив і не опустив кінчик меча до землі, даючи дівчині мить перепочинку.

— Зовсім непогано,— визнав Джеймі,— як на дівку.

Вона повільно й глибоко вдихнула, сторожко вдивляючись у нього.

— Я вас зарізати не збираюся, Царевбивце.

— Так ніби тобі б це вдалося,— він замахнувся мечем просто в неї над головою і, гримаючи ланцюгами, знов кинувся на неї.

Джеймі не міг точно сказати, скільки він отак наступав. Може, кілька хвилин, а може, й кілька годин: час засинав, коли прокидалися мечі. Джеймі відтиснув дівчину від кузенового тіла, змусив перетнути дорогу й загнав між дерев. Одного разу вона, не побачивши, спіткнулась об корінь, і на мить йому здалося, що їй кінець, але вона не впала, а тільки опустилась на одне коліно, не загаявшись ні на мить. Меч її злетів угору, блокуючи удар, який міг би розтяти її від плеча аж до паху, а тоді вона сама почала нападати, знову і знову, й удар по удару стала на ноги.

Танок тривав. Джеймі притиснув Брієнну до дуба, вилаявся, коли вона вислизнула, погнався за нею через мілкий потічок, забитий опалим листям. Криця дзвеніла, криця бриніла, криця кавчала, кресала і квилила, а жінка з кожним ударом почала кректати, як пилка, та все одно Джеймі ніяк не міг до неї дотягнутися. Так наче вона була в залізній клітці, яка зупиняла всі удари.

— Зовсім непогано,— зронив Джеймі, на мить зупиняючись віддихатися й обходячи її з правого боку.

— Як на дівку?

— Як на зброєносця, я б сказав. Зеленого,— він уривчасто, засапано засміявся.— Ану, ану, дорогенька, музика ще грає. Можна вас запросити на танець, міледі?

Крекнувши, дівчина кинулася на нього, розмахуючи клинком, і зненацька відбиватися довелося вже Джеймі. Одного разу вона черкнула його по чолу, і в праве око побігла кров. «Чужі б її забрали разом з Річкорином!» У тому клятому підземеллі він зовсім погубив і перевів свої навички, та й ланцюги геть не допомагали. Очі заплющувалися, плечі затерпли від зусиль, а зап’ястки боліли від ваги ланцюгів, кайданів і меча. З кожним ударом довгий меч здавався дедалі важчим, і Джеймі розумів, що махає ним уже не так швидко, як перше. І підносить уже не так високо.

«Вона дужча за мене!»

Від цього усвідомлення він аж похолов. Певна річ, Роберт був дужчий за нього. І Білий Бик — Ґерольд Гайтавер — у розквіті сил теж, і сер Артур Дейн. Серед нині живущих дужчий за нього був Великий Джон Амбер, швидше за все — Дужий Вепр Крейкгольський, без сумніву — обидва Клігани. Та в Гори-на-коні сила взагалі була нелюдська. Але це не мало значення. Завдяки моторності й майстерності Джеймі всіх їх міг здолати. Але ж тут жінка! Здоровезна корова, звісно, та все одно... по справедливості, це вона б зараз мала знесилюватися.

Натомість вона загнала його назад у потічок, крикнувши:

— Здавайся! Кидай меча!

Під ногою Джеймі перевернувся слизький камінець. Відчуваючи, що падає, він свою невдачу перетворив на атаку. Кінчик меча, ковзнувши по підставленому клинку, уп’явся дівчині в стегно. Розцвіла червона квітка, і Джеймі якусь мить помилувався цією картиною, поки коліна не гримнулися об камінь. Біль його просто осліпив. Брієнна з хлюпанням стрибнула на нього й відбила геть його меча.

— Здавайся!

Джеймі штурхнув її плечем по ногах, і вона рухнула згори на нього. Вони покотилися, буцаючись і борюкаючись, поки вона врешті не всілася на нього згори. Він примудрився висмикнути в неї з піхов кинджал, але застромити його їй у живіт не встиг — вона схопила його за зап’ястя і з такою силою вивернула йому за голову руки, притискаючи до каміння, що йому здалося — суглоб вилетів. Друга долоня лягла йому на обличчя.

— Здавайся!

Брієнна занурила його голову під воду, потримала, витягнула.

— Здавайся!

Джеймі виплюнув воду їй в лице. Штурхан, плюскіт — і от він знову під водою, марно дриґаючи ногами, задихаючись. І знов на поверхні.

— Здавайся, бо я тебе втоплю!

— І зламаєш обітницю? — рикнув він.— Як я?

Тут вона його відпустила, і він з плюскотом булькнув під воду.

А в лісі луною пішов хрипкий сміх.

Брієнна скочила на ноги. Нижче пояса вона вся була в болоті та крові, одяг розхристаний, обличчя червоне. «У неї вигляд такий, наче нас заскочили не в бою, а в ліжку». Джеймі по камінню поповз на мілину, скутими руками стираючи кров з чола. Обабіч ріки вишикувалися озброєні чоловіки. І чого дивуватися: вони-бо з Брієнною тут так шуміли, що дракона могли збудити.

— Вітаю, друзі,— приязно гукнув Джеймі.— Перепрошую за галас. Я тут саме дружину шпетив.

— А мені здалося, це вона тебе шпетила,— озвався дебелий і міцний чолов’яга; наносник його залізного півшолома не міг уповні приховати відсутність у нього носа.

Джеймі раптом збагнув, що це не беззаконники, які спричинилися до загибелі сера Клеоса, бо навколо зібрався якийсь набрід: смагляві дорняни й біляві лісянці, дотраки з дзвіночками в косах, волохаті ібенці, чорні як смола приблуди з Літніх островів у плащах із пір’я. Джеймі впізнав їх. Браві компанійці.

— У мене є сто оленів...— нарешті здобулася на слово Брієнна.

— Для початку заберемо їх, міледі,— сказав блідий як труп чоловік у подертому шкіряному плащі.

— А тоді дістанемося твоєї піхви,— сказав безносий.— Не може ж вона бути така сама бридка, як усе в тобі.

— А ти дівку задом оберни і ґвалтуй у сраку,— порадив дорнянин-списник у шоломі, пов’язаному червоним шовковим шаликом.— І не доведеться на неї дивитися.

— Й позбавити її задоволення дивитися на мене? — сказав безносий, а решта зареготали.

Може, дівка ця і справді потворна й уперта, але не заслуговує на групове зґвалтування такими покидьками.

— Хто тут старший? — голосно запитав Джеймі.

— Я маю честь бути тут за старшого, сер Джеймі,— відгукнувся «труп» з почервонілими очима й ріденьким і сухим волоссям. Під блідою шкірою на руках і обличчі проступали темно-сині вени.— Називаюся Урсвик. Більше відомий як Вірний Урсвик.

— Ти мене впізнав?

Перекупний меч кивнув.

— Мало відростити бороду і поголити голову, щоб обдурити бравих компанійців.

«Кривавих лицедіїв, ти хотів сказати». Джеймі їх любив не більше, ніж Грегора Клігана чи Ейморі Лорча. Батько називав їх псами й використовував як псів: щоб заганяти здобич і сіяти пострах.

— Якщо ти мене впізнав, Урсвику, то маєш розуміти, що отримаєш за мене винагороду. Ланістери завжди сплачують борги. А що ж до дівиці, то вона — високого роду й за неї можна отримати непоганий викуп.

— Справді? — схилив набік голову його співрозмовник.— Як пощастило!

Щось було таке хитреньке в Урсвиковій посмішці, що Джеймі це не сподобалося.

— Ти мене чув. Де цап?

— За кілька годин їзди звідси. Радий буде вас бачити, без сумніву. От тільки в очі я б його цапом не називав. Лорд Варго вельми запальний, коли йдеться про його гідність.

«Відколи це в того слинявого дикуна гідність з’явилася?»

— Постараюся не забувати, коли побачу його. А лорд чого він, можна дізнатися?

— Гаренхолу. Йому пообіцяли.

«Гаренхолу? Батько з глузду з’їхав?» Джеймі підніс руки.

— Зніміть з мене ланцюги.

Урсвикове хихотіння нагадувало шелест паперу.

«Щось тут геть не так!» Джеймі старався не показувати розгубленості, тож усміхнувся.

— Я щось кумедне сказав?

Безносий широко посміхнувся.

— Та ти ще кумедніший за Куслія, коли він отій септі цицьки відгриз!

— Ви з батьком програли забагато битв,— пояснив дорнянин.— Тож нам довелося лев’ячі шкури обміняти на вовчі шуби.

Урсвик розвів руками.

— Тимеон хоче сказати, що браві компанійці більше не на службі в дому Ланістерів. Тепер ми служимо лорду Болтону й королю на Півночі.

Джеймі холодно та презирливо посміхнувся.

— І люди кажуть, що це я не маю честі?

Урсвику таке зауваження не сподобалося. За його сигналом двоє лицедіїв ухопили Джеймі за руки, а Рордж зацідив йому броньованим кулаком у живіт. Джеймі зігнувся навпіл, а дівчина запротестувала:

— Припиніть, його не можна чіпати! Нас послала леді Кетлін, це обмін заручниками, він під моїм захистом...

Рордж знову його вдарив, аж дух вибив. Брієнна кинулася до меча, який лежав на дні потічка, але не встигла його вихопити — на неї навалилися лицедії. Вона і справді була дужа: тільки вчотирьох їм удалося її приборкати.

Під кінець обличчя в дівчини було таке вже набрякле й закривавлене, як, мабуть, у самого Джеймі, ще й два зуби їй вибили. Краси їй це не додало. Двоє бранців, спотикаючись і спливаючи кров’ю, потягнулися через ліс назад до коней, а Брієнна ще й кульгала через ту рану в стегні, яку вона отримала в струмку від рук Джеймі. Йому було шкода її. Сьогодні вночі вона втратить свою цноту, в цьому він сумнівів не мав. Отой безносий виродок точно нею скористається, а після нього по черзі, швидше за все, й інші.

Дорнянин, усадовивши бранців на Брієнниного возовика спина до спини, зв’язав їх, а решта лицедіїв у цей час догола роздягали Клеоса Фрея, щоб подуванити його манаття. Рордж виграв заляпане кров’ю сюрко з гордим ланістерівсько-фреївським гербом. Стріли позоставили дірки і в левах, і в баштах.

— Сподіваюся, ти задоволена, дівко,— прошепотів Джеймі до Брієнни. Відкашлявшись, він сплюнув повний рот крові.— Якби ти мене озброїла, нас би в житті не пов’язали.

Вона не відповіла. «От же ж свиня вперта!» — подумав він. І — так, хоробра, цього в неї не віднімеш.

— Коли ми станемо табором на ніч, тебе зґвалтують, і не раз,— попередив він.— Мудро вчиниш, якщо не опиратимешся. Бо якщо почнеш боротися, позбудешся не лише кількох зубів.

Він відчув, як у Брієнни напружилася спина.

— Це ви б так вчинили, якби були жінкою?

«Якби я був жінкою, я був би Серсі».

— Якби я був жінкою, я б їх довів так, щоб вони мене вбили. Але ж я не жінка,— сказав Джеймі й підбуцнув коня під бік, пускаючи клусом.— Урсвику! Одне слово!

Блідий як мрець перекупний меч у подертому шкіряному плащі на мить натягнув повіддя і зрештою порівнявся з бранцями.

— Чого вам від мене забаглося, сер? І вважайте, бо знову вас провчити доведеться.

— Золото,— сказав Джеймі,— любиш золото?

Урсвик роздивлявся його почервонілими очима.

— Зізнаюся, користь від нього є.

Джеймі з розумінням посміхнувся до нього.

— Все золото Кичери Кастерлі. Навіщо віддавати його цапу? Чого не відвезти мене на Королівський Причал і не отримати викуп за мене самому? І за неї теж, якщо схочеш. Одна панна якось казала мені, що Тарт прозивають Сапфіровим островом.

Дівчина на це скривилася, але не сказала нічого.

— Ти мене за перекинчика маєш?

— Певна річ. А за кого ще?

Якусь мить Урсвик міркував над пропозицією.

— Королівський Причал далеко, та й там ваш батько. Лорду Тайвіну може не сподобатися, що ми перепродали Гаренхол лорду Болтону.

«А він розумніший, ніж здається». Джеймі аж розмріявся, уявивши, як повісить цього покидька з обтяженими золотом кишенями.

— Батька я беру на себе. Доможуся для тебе королівського відпущення будь-яких твоїх злочинів. Доможуся для тебе лицарства.

— Сер Урсвик,— промовив чолов’яга, смакуючи звучання.— Ото б моя дорогенька жінка запишалася! Якби тільки я її не вбив,— зітхнув він.— А що ж буде з бравим лордом Варго?

— Може, заспівати тобі куплет з «У Кастамері дощ»? Коли батько до нього дістанеться, цап уже таким бравим не буде.

— І як ви це зробите? Чи у вашого батька такі довгі руки, що він дотягнеться крізь мури Гаренхолу, щоб викинути нас звідти?

— Якщо доведеться...— (Збудоване королем Гареном чудовисько впало одного разу — може впасти і вдруге).— Невже ти такий дурний, щоб вірити, що цап здатен перебороти лева?

Перехилившись, Урсвик ліниво ляснув його по обличчю. Оця зневажлива недбалість була гірша за сам ляпас. «Він мене не боїться»,— похолов Джеймі.

— Я вже наслухався, Царевбивце. Був би я справді дурний, якби вірив обіцянкам такого клятвопорушника, як ти.

Приостроживши коня, лицедій рвонув уперед.

«Ейрис,— ображено подумав Джеймі.— Завжди все зводиться до Ейриса». Погойдуючись у такт крокам коня, він мріяв роздобути меч. А ліпше два мечі. «Один для дівки, другий для мене. Так, ми загинемо, зате заберемо з собою в пекло половину з них».

— Навіщо ви йому сказали, що Тарт — це Сапфіровий острів? — шепнула Брієнна, коли Урсвик від’їхав на безпечну віддаль.— Він ще подумає, що в мого батька повно коштовного каміння...

— Молися, щоб він так і подумав.

— А ви взагалі не кажете слова правди, Царевбивце? Тарт називають Сапфіровим островом через синяву його вод.

— Ти голосніше кричи, дівко, бо Урсвик, здається, не почув. Що швидше вони дізнаються, як мало за тебе можна отримати викупу, то швидше почнуть ґвалтувати. Тут кожен на тебе залізе, та хіба не байдуже? Заплющиш очі, розсунеш ноги — і уявляй, що це лорд Ренлі.

На щастя, це їй на деякий час заткало рота.

День уже котився до вечора, коли нарешті наскочили на Варго Гоута, який ще з дюжиною бравих компанійців саме плюндрував невеличкий септ. Вітражні вікна побили, а різьблені дерев’яні скульптури богів повитягали на сонце. Коли загін під’їжджав, товстезний дотрак — такого Джеймі в житті не бачив — саме сидів у Матері на грудях, кінчиком ножа виколупуючи в неї халцедонові очі. Неподалік на розкидистому каштані повісили вниз головою худенького лисуватого септона. Троє бравих компанійців зробили з його тіла тренувальну мішень. Один з лучників стріляв непогано: в мерця з обох очей стирчало по стрілі.

Щойно перекупні мечі помітили Урсвика з бранцями, зірвався крик півдюжиною різних мов. Цап сидів біля багаття, кусаючи просто з рожна недосмажену птицю, і по пальцях у нього текло сало впереміш із кров’ю просто в бороду, що звисала довгими пасмами. Витерши руки об сорочку, він підвівся.

— Саревбивсе,— проплямкав він,— ти мій бранесь.

— Мілорде, я — Брієнна Тартська,— гукнула до нього дівчина.— Леді Кетлін Старк наказала мені доправити сера Джеймі на Королівський Причал, до його брата.

Цап ковзнув по ній байдужим поглядом.

— Нехай жамовкне.

— Вислухайте мене,— закликала Брієнна, поки Рордж різав мотузки, якими вона була прив’язана до Джеймі,— іменем короля на Півночі, короля, якому ви служите, будь ласка, вислухайте...

Рордж стягнув її з коня й почав копати ногами.

— Ти гляди, кості їй не поламай,— крикнув до нього Урсвик.— Бо за цю суку з конячою мордою можна сапфірів узяти стільки, скільки вона сама важить.

Дорнянин Тимеон разом зі смердючим ібенцем стягнули Джеймі з сідла та грубо підштовхнули до багаття. Поки вони давали волю рукам, неважко було б висмикнути в одного з них меча, але ворогів було забагато, а сам Джеймі — досі в ланцюгах. Одного-двох він би зміг зарубати, та зрештою загинув би сам. А поки що Джеймі не готовий був померти, тим більше за таку, як Брієнна Тартська.

— Сюдовий сьогодні день,— зронив Варго Гоут. На шиї в нього висіло намисто з монеток усіх форм і розмірів, литих і битих, з парсунами королів, ворожбитів, богів і бісів, і найдивовижніших звірів.

«Монети — з усіх країв, де він воював»,— пригадав Джеймі. Жадоба — ось ключик до цього чоловіка. Якщо він перекинувся на інший бік одного разу, може перекинутись і вдруге.

— Лорде Варго, даремно ви покинули службу в мого батька, та ще не пізно виправити помилку. Він добре за мене заплатить, самі знаєте.

— О так,— сказав Варго Гоут.— Я отримаю пововину жовота Кисери Кастерві. Та сперсу я маю посвати йому виста,— і він зронив щось своєю цапиною мовою.

Урсвик підштовхнув Джеймі в спину, а штукар у зелено-рожевому блазенському вбранні підставив йому підніжку. Коли ж Джеймі повалився на землю, один з лучників ухопив ланцюг, що скріплював йому зап’ястки, і смикнув його руки вперед. Тлустий дотрак відклав ножа й витягнув здоровезний кривий арах — гострющу шаблю, яку так люблять комонники.

«Хочуть мене залякати». А блазень, хихочучи, стрибнув Джеймі на спину, в той час як дотрак перевальцем наблизився до нього. «Цап хоче, щоб я в штанці напудив і благав помилувати, але такого задоволення він не отримає». Джеймі-бо Ланістер з Кичери Кастерлі, лорд-командувач королівської варти, і якийсь там перекупний меч не змусить його кричати.

Сонячне світло сріблястою змійкою пробігло по лезу араха, який, затріпотівши, опустився, майже невидимий для ока. І Джеймі закричав.