Буря Мечів

Данерис

У центрі Площі пишноти красувався червоний цегляний фонтан, вода в якому пахла сіркою, а в центрі фонтану — велетенська гарпія з кованої бронзи, двадцять футів заввишки. Голову гарпія мала жіночу: золоті коси, очі слонової кістки, гострі зуби теж зі слонової кістки. З її важких грудей фонтаном била жовта вода. Та замість рук у гарпії були крила — кажанячі чи драконячі, ноги орлині, а ззаду звивався отруйний скорпіонячий хвіст.

«Гіська гарпія»,— подумала Дані. Старий Гіс зруйнували п’ять тисяч років тому, якщо вона не плутає, його легіони відступили під натиском молодої Валірії, мури впали, у драконячому полум’ї згоріли на попіл і присок його вулиці й будівлі, а лани були засіяні сіллю, сіркою і скелетами. Боги Гіса загинули, як і люди: сер Джора казав, що теперішні астапорці — покручі. Навіть гіскарська мова переважно забута: рабовласницькі міста розмовляють валірійською мовою своїх завойовників, якщо її ще так можна назвати.

Але символ Старої Імперії зберігся, хіба що тепер з пазурів бронзового чудовиська звисав ланцюг з розімкнутими кайданами на кінцях. Гіська гарпія тримала в кігтях блискавку. А це гарпія Астапора.

— Скажи цій вестероській хвойді, хай не витріщається,— мовив работоргівець Кразнис мо Наклоз до рабині, яка була в нього за тлумачку.— Я м’ясом торгую, а не металом. Бронза не продається. Хай на солдатів дивиться. Навіть каламутні сливові баньки західної дикунки здатні розгледіти, що товар у мене добірний.

Кразнисова валірійська була спотворена характерним пекарським гарчанням, ще й де-не-де присмачена рабовласницьким жаргоном. Дані чудово все розуміла, однак, посміхнувшись, з питанням в очах глянула на дівчинку-рабиню: мовляв, що чоловік каже?

— Добрий пан Кразнис питає: хіба не добірні в нього солдати?

Як на людину, що ніколи не бувала у Вестеросі, загальною мовою дівчинка розмовляла непогано. Років десятьох, кругловида, вона мала смагляву шкіру й золоті очі мешканців Наату. Лагідні люди — ось як називається її народ. Усі згодні, що з них виходять найкращі раби.

— Можливо, для моїх потреб вони і справді годяться,— відповіла Дані. Це сер Джора підказав їй у Астапорі розмовляти лише дотрацькою і загальною мовою. «А мій ведмедик мудріший, ніж здається».— Розкажіть мені, чого вони навчені.

— Вестеросянці вони сподобалися. Але вона їх не хвалить, щоб збити ціну,— переклала тлумачка своєму панові.— Хоче знати, що вони вміють.

Кразнис мо Наклоз схилив голову набік. Пахло від цього рабовласника так, наче він у малині скупався, а гостра чорно-руда борідка блищала від олії. «Груди в нього більші, ніж у мене»,— подумала Дані. Вони прозирали крізь шовковий токар — тоненький, кольору морської хвилі, облямований золотом, який обмотувався навколо торсу й перекидався через одне плече. Дорогою чоловік притримував токар лівою рукою, а правою стискав короткий шкіряний батіжок.

— А всі вестероські свині такі неуки? — почав нарікати він.— Усьому світу відомо, що незаплямовані — майстри списа, щита й тесака,— він широко посміхнувся до Дані.— Розкажи їй усе, що вона хоче знати, рабине, і швидше. Спекотно сьогодні.

«Ну, принаймні в цьому не збрехав». Позаду стояли дві однакові дівчинки-рабині, тримаючи в них над головами шовкову парасольку, та навіть у тіні в Дані паморочилось у голові, а Кразнис страшенно прів. Площа пишноти від самого полудня смажилася на сонці. Навіть крізь товсті сандалі відчувалася гарячінь червоної цегли під ногами. Від неї хвилями здіймався жар, і в цій імлі східчасті піраміди Астапора навколо площі здавалися маревом.

Однак незаплямовані, навіть якщо й також мучилися від спеки, і знаку не давали. Стояли непорушно, наче самі з цегли. Для Дані з касарень вивели тисячу рабів; вишикувані перед фонтаном з його величезною бронзовою гарпією, в десять шерег по сто осіб, вони стояли прямо, втупившись перед собою закам’янілими поглядами. На незаплямованих не було нічого, крім пов’язки на стегнах і конічного бронзового шолома на голові, який закінчувався загостреним шпичаком у фут завдовжки. Кразнис звелів їм покласти списи та щити, зняти пояси з мечами та стьобані сорочки, щоб королева Вестеросу краще могла роздивитися їхні м’язисті, сухорляві тіла.

— Їх обирають ще змалечку — за зростом, прудкістю й силою,— пояснила рабиня.— Тренуватися вони починають у п’ять років. Щодня займаються з ранку до ночі, поки не оволодіють тесаком, щитом і трьома видами списів. Тренування дуже суворе, ваша світлосте. Витримує його тільки кожен третій. Це всім відомо. Серед незаплямованих кажуть: щойно отримаєш шпичастий шолом, найгірше позаду, бо ніколи не знайдеться служби гіршої за тренування.

Кразнис мо Наклоз начебто ні слова не розумів загальною мовою, однак, слухаючи, схилив голову набік і час від часу штрикав рабиню канчуком.

— Скажи їй, що вони тут уже стоять цілу добу, не пили й не їли. Скажи, що так і стоятимуть, поки не впадуть, якщо я звелю, і навіть якщо дев’ятсот дев’яносто дев’ять з них упадуть і помруть отут на бруківці, останній лишиться стояти непорушно, поки смерть не скосить і його. Ось які вони мужні. Скажи їй.

— Дурість це, а не мужність,— мовив Аристан Білобородий, коли маленька серйозна тлумачка все переклала. І постукав своєю палицею по бруківці — грюк-грюк, щоб підкріпити своє невдоволення. Старий не хотів плисти в Астапор, не подобалася йому й ідея купити армію рабів. А королева має вислухати всіх. Ось чому Дані взяла його з собою на Площу пишноти, а зовсім не як охоронця. З цим би впорались і кровні вершники. Сера Джору Мормонта вона лишила на «Балеріоні» оберігати людей і драконів. Їй неохоче довелося замкнути драконів у трюмі. Пускати їх вільно літати над містом було занадто небезпечно: на світі повно людей, які залюбки підстрелять їх, тільки щоб потім називатися драконовбивцями.

— Що там каже смердючий старий? — запитав рабовласник у тлумачки. Коли вона йому переклала, він, посміхнувшись, мовив: — Перекажи дикунам, що ми це називаємо послухом. Є воїни дужчі, прудкіші, кремезніші за незаплямованих. Дехто, може, навіть дорівняється до них у володінні мечем, списом і щитом. Але ніде від моря до моря не знайдеться воїна слухнянішого.

— Вівці слухняні,— сказав Аристан, коли йому це переклали. Він теж трохи розмовляв валірійською, хай і не так добре, як Дані, але, як і вона, вдавав незнання.

Коли це переказали Кразнису мо Наклозу, він вишкірив великі білі зуби.

— Та одне моє слово — і ці вівці його кишки вивернуть на бруківку,— сказав він,— але не перекладай цього. Скажи їм, що ці вояки — не вівці, а собаки. У Сімох Королівствах їдять собак і коней?

— Надають перевагу свиням і коровам, ваша вельможносте.

— Яловичина? Фе! Харч для дикунів немитих.

Не зважаючи ні на кого, Дані повільно пройшлася вздовж шереги солдатів.

Дівчата з парасолем не відставали, створюючи над нею тінь, а от тисячі вояків перед нею не було від кого чекати такого захисту. Більш як половина з них мала мідну шкіру й мигдалеві очі дотраків і лазарян, але були тут і мешканці вільних міст, білошкірі картяни, чорні жителі Літніх островів та інші, яких Дані й не впізнавала. Дехто мав і таку саму бурштинову шкіру, як Кразнис мо Наклоз, і такі самі чорно-руді бороди, якими вирізнялися давні гіскарці, що іменували себе синами гарпії. «Та вони навіть своїх продають!» Але чого Дані дивується? Дотраки чинять так само, коли у травистому морі стикаються два халасари.

Серед солдатів були і високі, і низенькі. Віком, на її око, від чотирнадцятьох до двадцятьох. Щоки в усіх були гладенькі, а очі однакові, хай вони будуть чорні, карі, сині, сірі чи зелені. «Всі як один чоловік»,— подумала Дані, і тут пригадала, що чоловіками їх назвати не можна. Незаплямовані — євнухи, всі до єдиного.

— Навіщо їх каструють? — спитала вона Кразниса через дівчинку-рабиню.— Справжні чоловіки дужчі за євнухів, я таке чула неодноразово.

— Так, дійсно, євнух, кастрований замолоду, ніколи не матиме такої брутальної сили, як ваші вестероські лицарі,— сказав Кразнис мо Наклоз, коли йому переклали питання.— Але он бугаї теж мають силу, а водночас щодня гинуть у бійцівських кублах. Он три дні тому бугая в Джотієлевому кублі вбила дев’ятирічна дівчинка. Перекажи їй, що в незаплямованих є дещо важливіше за силу. В них є дисципліна. Ми воюємо в найкращих традиціях Старої Імперії, так. Це новітні згуртовані легіони Старого Гіса, абсолютно слухняні, абсолютно віддані й цілковито безстрашні.

Дані терпляче вислухала переклад.

— Навіть найхоробріші бояться смерті й каліцтва,— мовив Аристан, коли дівчинка договорила.

Почувши це, Кразнис знову посміхнувся.

— Скажи старому, що від нього сечею тхне, а без ковіньки він уже й на ногах не встоїть.

— Так і сказати, ваша вельможносте?

Він штрикнув її канчуком.

— Та ні. Звісно, ти людина чи коза, щоб такі дурні питання ставити? Скажи, що незаплямовані — не прості люди. Смерть для них не важить нічого, а каліцтво — ще менше.

Він підійшов до кремезного чолов’яги, на вигляд лазарянина, та щосили вбатожив його канчуком, лишивши на мідній щоці кривавий слід. Євнух тільки кліпнув, але, попри кров, не ворухнувся.

— Ще раз? — запитав у нього Кразнис.

— Як зволите, ваша вельможносте.

Важко було вдавати, що нічого не розумієш. Дані поклала долоню на Кразнисову руку, поки він удруге не здійняв канчука.

— Перекажи доброму пану, що я вже переконалася, які незаплямовані дужі та як хоробро переносять біль.

Кразнис хихикнув, вислухавши її слова в перекладі валірійською.

— Перекажи цій неотесаній західняцькій повії, що мужність тут ні до чого.

— Добрий пан каже, не в мужності справа, ваша світлосте.

— Скажи їй, хай пролупить баньки.

— Він просить вас дивитися уважно, ваша світлосте.

Кразнис перейшов до наступного євнуха у шерезі — височенного юнака, блакитноокого, з лляною чуприною типового лісянця.

— Меч,— звелів він.

Євнух опустився навколішки, витягнув з піхов клинок і простягнув його руків’ям уперед. Тесак був короткий, ним краще колоти, ніж рубати, але гострий як лезо.

— Підведися,— скомандував Кразнис.

— Ваша вельможносте.

Євнух став на ноги, і Кразнис мо Наклоз повільно провів мечем йому по тілу, лишаючи тонку червону лінію на животі й між ребер. А тоді завів кінчик леза попід пипку й почав підрізати.

— Що він робить? — вигукнула Дані до дівчинки, коли кров побігла чоловікові по грудях.

— Скажи корові, щоб не мукала,— мовив Кразнис, не чекаючи на переклад.— Великої шкоди йому не буде. Чоловікам пипки не потрібні, а євнухам тим паче.

Пипка вже висіла на ниточці. Кразнис різонув — і вона полетіла на бруківку, а на грудях лишилося кругле червоне око, що рясно плакало кривавими сльозами. Євнух і не ворухнувся, поки Кразнис не повернув йому клинка — руків’ям уперед.

— Ось, з тобою я закінчив.

— Відданий вам радий був прислужитися.

Кразнис повернувся до Дані.

— Бачите, він не відчуває болю.

— Як таке можливо? — поцікавилася вона через тлумачку.

— Вино мужності,— почула вона у відповідь.— Це насправді зовсім не вино, це зілля робиться зі смертельної красухи, личинок кривавої мухи, коріння чорного лотоса і ще багатьох компонентів, які тримають у секреті. З самого дня кастрації хлопці його п’ють з кожною трапезою, і з кожним роком менше й менше відчувають біль. Це робить їх безстрашними в бою. І тортури до них застосовувати марно. Скажи дикунці, що незаплямованим можна сміливо довіряти таємниці. Можна виставляти їх на варту під час проведення нарад і на двері власної спальні, не боячись, що вони щось там підслухають.

У Юнкаї і Міріні євнухів бува роблять, просто обрізаючи хлопчикам тестикули, а прутень лишаючи. Такі істоти дітей мати не можуть, але часто здатні на ерекцію. І з цього самі проблеми. Тому ми обрізаємо і прутень, не лишаючи нічого. Незаплямовані — найчистіші створіння на землі,— Кразнис знову широко й білозубо посміхнувся до Дані й Аристана.— Я чув, у Сімох Королівствах є люди, які дають сувору обітницю непорочності, не мають дітей і живуть тільки своїм обов’язком. Це правда?

— Так,— сказав Аристан, коли йому переклали запитання.— Орденів таких багато. Мейстри Цитаделі; септони і септи, які служать Сімом; німотні сестри мертвих; королівська варта й Нічна варта...

— Бідолахи,— проричав рабовласник, вислухавши переклад.— Люди для такого не створені. Всі їхні дні минають у муках спокус, та це і дурню ясно, і сумнівів немає, що більшість із них таки не можуть перебороти себе. А от незаплямовані — геть інша справа. Вони вірні своїм мечам так, як ваші побратими навіть сподіватися не можуть. Їх не може спокусити ні жінка, ні чоловік.

Дівчинка у ввічливішій формі переказала зміст його слів.

— Спокуси бувають не тільки плотські,— заперечив Аристан Безстрашний, коли вона закінчила.

— Для людей — так, для незаплямованих — ні. Мародерство їх не цікавить так само, як і ґвалт. У них немає нічого, крім зброї. Ми навіть імен їм не дозволяємо мати.

— Імен? — Дані нахмурилася до маленької тлумачки.— Це правда — те, що каже добрий пан? У них немає імен?

— Так, ваша світлосте.

Кразнис зупинився навпроти гіскарця, схожого на нього як брат, тільки вищого і м’язистішого, і легенько ляснув батогом по невеличкому бронзовому медальйону на ремені, який лежав у нього під ногами.

— Ось його ім’я. Запитай у вестероської хвойди, чи вміє вона читати гіскарські символи.

Дані зізналася, що не вміє, і тоді рабовласник обернувся до незаплямованого.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Відданого вам звати Червона Блоха, ваша вельможносте.

Дівчинка переказала діалог загальною мовою.

— А як звали вчора?

— Чорний Щур, ваша вельможносте.

— А позавчора?

— Брунатна Блоха, ваша вельможносте.

— А перед тим?

— Відданий вам не пригадує, ваша вельможносте. Синя Жаба, здається. Чи Синій Черв’як.

— Перекажи їй, що у них у всіх такі імена,— звелів Кразнис дівчинці.— Це нагадування, що кожен окремо вони — ніхто. У кінці дня медальйони з іменами вкидаються в порожню діжку, а на світанку кожен витягає те, що попадеться.

— І це божевілля! — сказав Аристан, почувши таке.— Як може людина пам’ятати щодня нове ім’я?

— Хто не може, тих вибраковують, так само як і тих, хто не в змозі цілий день бігати з повною викладкою, чи глупої ночі дертися на гору, чи пройтися по розжареному вугіллю, чи зарізати немовля.

Тут Дані не втрималася — скривилася. Цікаво, він бачив, чи він у своїй жорстокості нічого не помічає? Вона швидко відвернулася та з застиглим обличчям вислухала переклад. Тільки тоді вона дозволила собі зауважити:

— І чиїх немовлят вони ріжуть?

— Щоб заслужити шпичастий шолом, незаплямований має піти на невільничий ринок, знайти там плаксиве немовля і вбити в матері на очах. Таким чином ми пересвідчуємося, що в них не лишилося жодних слабкостей.

Дані відчула, що зараз зомліє. «Це все спека»,— вмовляла вона себе.

— Забираєте дитину з рук матері, вбиваєте в матері на очах, а потім відкуповуєтеся від її болю срібняком?

Коли Кразнису мо Наклозу це переклали, він голосно розреготався.

— От слинява дурепа! Скажи цій вестероській повії, що платиться власнику, а не матері. Красти незаплямованим не можна,— він постукав канчуком по нозі.— Мало хто не проходить це випробування. А от з собаками важче. Кожному хлопчику в день кастрації дають цуценя. Після першого року навчання він має те цуценя задушити. Як хто не зможе, його вбивають і згодовують невбитим собакам. Дуже корисний урок, як ми переконалися.

Слухаючи це, Аристан Білобородий постукував по бруківці кінцем своєї палиці — тук-тук-тук. Повільно й мірно. Дані бачила, як він відводить очі, наче не може більше дивитися на Кразниса.

— Добрий пан каже, що цих євнухів не можна спокусити ні грошима, ні плотськими втіхами,— звернулася Дані до дівчинки,— та якщо хтось із моїх ворогів запропонує їм волю в обмін на зраду...

— Вони його тут-таки вб’ють і принесуть їй його голову, так їй і перекажи,— відповів работоргівець.— Інші раби, буває, крадуть і ховають срібло в надії купити собі свободу, та незаплямовані не візьмуть її, навіть якщо ця лошиця їм її вирішить дарувати. Їхнє життя — це служіння. Вони солдати. І все.

— Солдати мені й потрібні,— визнала Дані.

— Скажи їй: значить, добре, що вона припливла в Астапор. І спитай, наскільки велика їй потрібна армія.

— А скільки незаплямованих у вас є на продаж?

— На цю мить — вісім тисяч повністю навчених бійців. І ще вона має знати, що продаємо ми їх тільки підрозділами. Тисячами або сотнями. Колись продавали й на десятки, для домашньої варти, але пересвідчилися, що це не дуже розумно. Десятеро вояків — то замало. Вони розчиняються серед інших рабів, буває, навіть серед вільних людей, і геть забувають, хто вони і для чого,— мовив Кразнис і, дочекавшись, коли це перекладуть загальною мовою, повів далі.— Королева-жебрачка має розуміти, що таке диво дешево не купиш. У Юнкаї та Міріні рабів-мечників можна купити дешевше за мечі, але незаплямовані — це найкраща піхота в усьому світі, кожен з них — це роки й роки підготовки. Скажи їй, що вони — як валірійська криця, яку роками кують і загортають, кують і загортають, поки не стане міцнішою і стійкішою за будь-який метал на землі.

— Що таке валірійська криця, я знаю,— мовила Дані.— Запитай доброго пана, чи серед незаплямованих є свої командири.

— Над ними слід поставити ваших командирів. Ми їх вчимо слухатися, а не думати. Якщо їй мізки потрібні, хай купує тлумачів.

— А озброєння?

— Меч, щит, спис, сандалі та стьобана сорочка додаються,— сказав Кразнис.— І, певна річ, шпичасті шоломи. Незаплямовані можуть носити лати, які ви схочете, але надавати їх ви маєте самі.

Більше питань у Дані не лишилося. Вона поглянула на Аристана.

— Ви довго живете на світі, Білобородий. Побачили ви цих воїнів — і що скажете?

— Скажу «ні», ваша світлосте,— миттю відповів старий.

— Чому? — поцікавилась вона.— Кажіть, не соромтеся.

Дані подумала, що здогадується, що він промовить, але хотіла, щоб це почула і дівчинка-рабиня — таким чином згодом про це дізнається і Кразнис мо Наклоз.

— Королево,— заговорив Аристан,— тисячі років не було вже в Сімох Королівствах рабів. І давні боги, і нові вважають рабство огидним. Це зло. Якщо ви з собою у Вестерос приведете армію рабів, чимало людей відвернеться від вас за одне вже це. Ви нашкодите і своїй справі, і честі свого дому.

— Але армія мені все одно потрібна,— сказала Дані.— Малий Джофрі, якщо його ввічливо попросити, Залізний трон мені не віддасть.

— Коли день прийде і ви піднімете прапори, під них стане половина Вестеросу,— пообіцяв Білобородий.— Вашого брата Рейгара й досі згадують з великою любов’ю.

— А батька? — поцікавилася Дані.

Старий, повагавшись, мовив:

— Короля Ейриса теж пам’ятають. Він-бо дав королівству багато років миру... Ваша світлосте, не потрібні вам раби. Поки підростуть дракони, про вашу безпеку може подбати магістр Іліріо й тим часом від вашого імені пересилати через вузьке море послів — з’ясувати, хто з високих лордів готовий стати у ваші лави.

— З тих самих лордів, які зреклися мого батька, віддавши його Царевбивці, а тоді прихилили коліно перед Робертом Узурпатором?

— Навіть у тих, хто прихилив коліно, в серці може жевріти надія на повернення драконів.

— Може,— сказала Дані. Яке слизьке слово — «може». В усіх мовах. Вона знов обернулася до Кразниса мо Наклоза й дівчинки-невільниці.— Я маю все зважити.

Рабовласник знизав плечима.

— Скажи їй, щоб зважувала швидше. Покупців не бракує. Всього три дні тому я цих незаплямованих показував корсарському королю, який сподівається, що зможе викупити їх усіх.

— Але ж корсар хотів купити лише сотню, ваша вельможносте,— сказала дівчинка.

Він штрикнув її кінцем канчука.

— Всі корсари — брехуни. Він їх усіх купить. Перекажи їй це, дівчинко.

Дані розуміла, що їй, якщо вже брати, то треба брати більш як сотню.

— Нагадай своєму доброму пану, хто я така. Нагадай йому, що я — Данерис Штормороджена, мати драконів, неопалима, законна королева Сімох Королівств Вестеросу. В моїх жилах тече кров не тільки Ейгона Завойовника, а й Давньої Валірії.

Але її слова, навіть перекладені його рідною немилозвучною мовою, не зворушили тілистого напахченого работоргівця.

— Та валірійці ще з вівцями злягалися, коли Старий Гіс правив цілою імперією,— проричав він до бідолашної маленької тлумачки.— Ми — сини гарпії,— він стенув плечима.— Теревенити з бабами — тільки час марнувати. Зі сходу чи з заходу, все одно: нічого не можуть вирішити, поки їх не потішать, не улестять і цукерочками не завалять. Але якщо така моя доля, нехай. Перекажи цій мандрьосі, що як їй потрібен гід по місту, Кразнис мо Наклоз радо їй прислужиться... і не тільки в цьому, якщо вона таки жінка, чого не скажеш зовні.

— Добрий пан Кразнис залюбки покаже вам Астапор, поки ви міркуєте, ваша світлосте,— мовила перекладачка.

— Нагодую її холодцем з собачого мозку й вишуканим рагу з червоного восьминога й ненароджених цуценят,— він обтер губи.

— Тут можна скуштувати чимало смачних страв, каже він.

— Скажи їй, які гарні піраміди поночі,— проричав рабовласник.— Скажи їй, що я злизуватиму мед у неї з грудей — або ж, якщо вона схоче, нехай злизує з моїх.

— У сутінках Астапор просто чарівний, ваша світлосте,— сказала дівчинка-рабиня.— Добре панство на всіх терасах запалює ліхтарі, і тоді піраміди сяють кольоровим світлом. По Черв’яку під тиху музику курсують прогулянкові барки, які заходять на маленькі острівці, де можна поїсти, випити вина й розважитися.

— Спитай її, чи не хоче вона подивитися наші бійцівські кубла,— докинув Кразнис.— У Дукворовому кублі сьогодні цікава програма. Ведмідь і троє хлопчаків. Одного малого обкачають в меді, другого в крові, а третього в тухлій рибі, й можна поставити на те, кого з трьох ведмідь зжере першим.

Стук-стук-стук, долинуло до Дані. Обличчя Аристана Білобородого лишалося незворушним, а от ціпок вибивав його лють. Стук-стук-стук. Дані змусила себе посміхнутися.

— На «Балеріоні» в мене є власний ведмідь,— сказала вона до перекладачки,— і він мене може з’їсти, якщо я не повернуся вчасно.

— Бачиш,— зронив Кразнис, коли йому переклали її слова.— Не жінка вирішує, а чоловік, до якого вона біжить. Як завжди!

— Подякуй доброму пану за його терплячість і доброту,— сказала Дані,— і перекажи йому, що я обміркую все, що сьогодні тут дізналася.

І вона подала руку Аристану Білобородому, який повів її назад через площу до паланкіна. До них з двох боків долучилися Аґо з Джого, дибаючи перевальцем, як усі кривоногі комонники, коли змушені злізти з коней і топтати землю, як прості смертні.

Дані, хмурячись, залізла в паланкін і запросила Аристана до себе. В таку спеку літня людина не має ходити пішки. Паланкін рушив, але Дані не засувала фіранок. Коли сонце так яро пече місто з червоної цегли, тішить кожен повів вітерцю, навіть якщо він здіймає дрібну червону куряву. «Крім того, важливо все бачити».

Дивним містом був цей Астапор — навіть як на людину, яка побувала в Палаці праху й купалася в Лоні світу біля підніжжя Матері гір. Усі вулиці були бруковані такою самою червоною цеглою, як і площа. З такої точно цегли були і східчасті піраміди, і викопані в землі бійцівські кубла-амфітеатри, сірчані фонтани і похмурі винні печери, і старовинні мури, що оточували їх. «Скільки цегли,— думала Дані,— і вся стара, сиплеться!» Дрібний червоний пил був повсюди — з кожним поривом вітру він танцював у стічних канавах. Не дивно, що стільки жінок в Астапорі затуляли обличчя: цегляний порох колов очі гірше за пісок.

— Дорогу! — кричав Джого, який їхав попереду паланкіна.— Дорогу матері драконів!

Та коли він розкрутив довгий батіг зі срібним руків’ям, який йому подарувала Дані, й ляснув ним у повітрі, вона визирнула у віконечко й попросила його так не робити.

— Не тут, крове од крові моєї,— сказала вона його рідною мовою.— Ця бруківка й так забагато чула ляскоту батогів.

Зранку, коли вони виїздили з порту, вулиці були переважно порожні, але й зараз повними їх не можна було назвати. Продибав слон з ґратчастим паланкіном на спині. У висохлій мурованій фосі сидів голий хлопчик, у якого лупилася шкіра, колупався в носі й роздивлявся якихось мурах на вулиці. Почувши стукіт копит, він підвів голову й роззявив рота на колону верхових гвардійців, яка проїхала повз нього у хмарі червоної куряви й сухого сміху. Мідні кружала, нашиті на жовті шовкові плащі, сяяли як сонця, а от вишивані сорочки гвардійців були лляні, а нижче пояса чоловіки були в складчастих спідницях і сандалях. Усі без головних уборів, гвардійці зі свого наолієного й начесаного жорсткого волосся, чорного з червоним відливом, накрутили такі дивні зачіски — роги, крила, клинки й навіть долоні,— що схожі були на бісівський гурт, який утік із сьомого пекла. Якийсь час голий хлопчик роздивлявся їх, потім Дані, але вони вже проїхали, тож він повернуся до мурашок і до колупання в носі.

«Старе це місто,— подумала Дані,— та не таке вже багатолюдне, як було за часів своєї слави, й тим паче не таке, як Карт, чи Пентос, чи Ліс».

На перехресті паланкін різко зупинився, пропускаючи валку рабів, які шаркали поперечною дорогою, підстьобувані вилясками наглядачевого батога. Це не незаплямовані, зауважила Дані, а прості невільники зі світло-коричневою шкірою і чорним волоссям. Були серед них і жінки, але дітей не траплялося. Всі йшли голі. Позаду них їхали на віслюках два астапорці — чоловік у червоному шовковому токарі й затулена чадрою жінка в тоненькому синьому лляному вбранні, розцяцькованому уламками лазуриту. В чорних з червоним відливом косах був гребінь зі слонової кістки. Чоловік, сміючись, щось шепотів до неї, не звертаючи уваги ні на Дані, ні на своїх рабів, ні на наглядача з його канчуком-п’ятирчаткою — кремезного дотрака, на м’язистих грудях якого була гордо витатуйована гарпія з ланцюгом.

— З крові й цегли — Астапор,— пробурмотів Білобородий,— з крові й цегли — люди...

— Що це? — зацікавилася Дані.

— Старий вірш, якого мене, ще хлопчака, навчив мейстер. Я і не здогадувався, який він влучний. Цегла Астапора червона від крові рабів, які її виробляють.

— Цілком вірю,— сказала Дані.

— То їдьте звідси, поки й ваше серце не обернулося на цеглу. Пливімо просто сьогодні, з вечірнім припливом.

«Хотіла б я!» — подумала Дані.

— З Астапора, сер Джора каже, я можу відплисти тільки з військом.

— Сер Джора сам був работоргівцем, ваша світлосте,— нагадав їй старий.— У Пентосі, Мирі й Тайроші ви можете найняти перекупних мечів. Люди, які вбивають за гроші, не мають честі, та принаймні вони не раби. Прошу вас, зберіть свою армію там.

— Мій брат бував у Пентосі, Мирі, Браавосі — майже в усіх вільних містах. Магістри й архонти поїли його вином і годували обіцянками, але душа його вмирала з голоду. Людина не може все життя їсти з жебрацької миски й лишатися людиною. Я такого наїлася в Карті, з мене досить. І в Пентос із простягнутою рукою я не піду.

— Ліпше бути жебраком, ніж рабовласником,— сказав Аристан.

— Каже людина, яка ні тим, ні тим не була,— роздулися ніздрі в Дані.— Ви собі уявляєте, як це, коли вас продають, зброєносцю? А я уявляю. Мій брат продав мене халу Дрого за обіцяну золоту корону. От Дрого його й коронував золотим вінцем, хай і не зовсім таким, про який брат мріяв, а мене... мене мій сонце-й-місяць узяв собі за королеву, та якби він був іншою людиною, міг би вчинити й не так. Невже ви гадаєте, я забула, як це — боятися?

Білобородий схилив голову.

— Ваша світлосте, я не хотів вас образити.

— Мене ображає тільки брехня, а чесна рада — ніколи,— Дані заспокійливо поплескала Аристана по руці, помережаній старечими плямами.— Просто в мене драконячий норов. Нехай це вас не лякає.

— Постараюся не забувати,— усміхнувся Білобородий.

«Хороше в нього обличчя, і сила відчувається»,— подумала Дані. Вона не могла збагнути, чому сер Джора так не довіряє старому. «Невже він ревнує, що тепер у мене знайшовся новий співрозмовник?» Мимохіть вона подумки повернулася до тої ночі на «Балеріоні», коли лицар-вигнанець її поцілував. «Не слід було йому цього робити. Він за мене втричі старший, і занадто низького роду, і я йому не дозволяла!» Справжній лицар ніколи не поцілує королеву без її дозволу. Після цього Дані старалася не лишатися з сером Джорою наодинці, завжди тримаючи на кораблі біля себе служниць або кровних вершників. «Бо він ще раз хоче мене поцілувати, це читається в його очах».

Дані й сама не знала, чого хоче, але Джорин поцілунок збудив у ній щось, приспане з самої смерті хала Дрого. Лежачи на своєму вузькому ліжку в каюті, вона уявляла, що поряд з нею замість служниці втиснувся чоловік, і ця думка збуджувала її більше, ніж мала б. Іноді Дані, заплющивши очі, мріяла про цього чоловіка, але ніколи не уявляла Джору Мормонта; її коханець був молодший і вродливіший, хоча обличчя його завжди лишалося мов у тумані.

Одного разу, розпалившись так, що не могла заснути, Дані опустила руку собі між ноги — й аж затамувала подих, відчувши під пальцями вологу. Майже не дихаючи, вона почала рухати пальцями — повільно, щоб не збудити Іррі, яка спала поруч, поки не намацала чутливе місце й не зупинилася на ньому, легенько пестячи себе — спершу боязко, потім швидше і швидше. Але полегшення не приходило, і тут зворушилися дракони, один з них крикнув у протилежному кінці каюти — і збудив Іррі, яка побачила, що вона робить.

Дані відчувала, що спаленіла, але в темряві Іррі точно не могла цього бачити. Служниця без єдиного слова поклала долоню їй на груди, а тоді, нахилившись, стиснула вустами пипку. Друга її рука поповзла м’якими округлостями живота Дані, проминула хмарку сріблясто-золотого волосся, почала пестити між стегон. Кілька секунд — і ноги Дані сплелися, груди колихнулися, а тіло стуснулося. Вона скрикнула. А може, це скрикнув Дрогон. А Іррі, так нічого й не кажучи, знову скрутилася калачиком і миттю заснула, тільки-но все закінчилося.

Наступного дня все це здавалося сном. «І до чого тут сер Джора взагалі? Я хочу Дрого, мого сонце-й-місяця»,— нагадала собі Дані. Не Іррі, не сера Джору, а Дрого. Але Дрого помер. Їй здавалося, почуття померли разом з ним у червоній пустелі, але один-єдиний підступний поцілунок — і вони якимось чином відродилися до життя. «Не слід було йому мене цілувати! Він забагато на себе взяв, і я це дозволила. Але більше такого не станеться». Вона, похмуро стиснувши вуста, потрусила головою, і дзвіночок у її косі стиха забриньчав.

Ближче до затоки обличчя міста виясніло. На узбережжі вишикувалися величезні цегляні піраміди, найбільша з яких мала чотириста футів заввишки. Їхні широкі тераси заросли найрізноманітнішими деревами, лозами та квітами, а вітри, що кружляли довкола них, приносили духмяний пах зелені. Над брамою височіла ще одна велетенська гарпія, цього разу з обпаленої червоної глини; вона помітно обсипалася, а від скорпіонячого хвоста лишився заледве обрубок. У глиняних пазурах вона стискала старий, побитий іржею залізний ланцюг. Але біля води було прохолодніше. Плюскіт хвиль об гнилі палі причалу діяв на диво заспокійливо.

Аґо допоміг Дані спуститися з паланкіна. Дужий Бельвас сидів на одній з масивних підпор і кусав від величенької засмаженої ноги.

— Собачатина,— радісно мовив він, побачивши Дані.— Добра в Астапорі собачатина, маленька королево. Хочете? — запропонував він, усміхнувшись масними губами.

— Дуже ґречно з твого боку, Бельвасе, але ні, дякую.

Дані вже колись куштувала собачатину, але зараз не могла забути незаплямованих з їхніми дурнуватими цуценятами. Проминувши здорованя-євнуха, вона трапом піднялася на облавок «Балеріона».

Тут на неї чекав сер Джора Мормонт.

— Ваша світлосте,— мовив він, уклонившись.— Приходили рабовласники, вже пішли. Троє, з ними була дюжина тлумачів і стільки ж рабів-носіїв. Облазили кожен фут, занотували всі наші пожитки,— він ішов позаду неї.— Скільки вони можуть продати людей?

— Ніскільки...— (На кого вона сердилася — на Мормонта чи на це місто з його гнітючою спекою, його смородом, потом і крихкою цеглою?) — Вони продають не людей, а євнухів. Євнухів, зроблених з цегли, як і решта Астапора. Мені купувати вісім тисяч цегляних євнухів з мертвими очима, непорушних євнухів, які за шпичастий шолом убивають немовлят і душать своїх цуценят? У них навіть імен немає. Не називайте їх людьми, сер.

— Халесі,— мовив він, вражений її люттю,— незаплямованих відбирають ще змалечку, їх тренують...

— Про їхнє тренування я вже наслухалася...— Дані відчула, як на очі накочуються сльози, наглі й небажані. Рука її зметнулася — і ляснула сера Джору по обличчю. Або це, або істерика.

Мормонт торкнувся удареної щоки.

— Якщо я образив королеву...

— Так, образили. Дуже образили, сер. Якби ви були справжнім лицарем, ніколи б не привезли мене в це лихе місто.

«Якби ви були справжнім лицарем, ніколи б мене не поцілували, й не дивилися так на мої груди, й не...»

— Як зволить ваша світлість. Перекажу капітану Гролео, щоб готувався з вечірнім припливом рушати в інше місце — не таке лихе.

— Ні,— сказала Дані. Гролео спостерігав за ними з півбака, спостерігала і команда. Білобородий, кровні вершники, Джикі — всі, почувши ляпас, покинули свої справи.— Так, я хочу забратися звідси, просто зараз, а не з припливом, забратися швидко й далеко й ніколи не озиратися. Та чи можу я? На продаж виставлено вісім тисяч цегляних євнухів, і я маю вигадати спосіб їх придбати.

З цими словами вона пішла геть і спустилася в трюм.

За різьбленими дерев’яними дверима капітанської каюти ніяк не могли вгамуватися дракони. Дрогон, закинувши голову, заверещав, з ніздрів у нього повалив білий дим, а Вісеріон підлетів до Дані та спробував усістися їй на плече, як робив це, коли був менший.

— Ні,— сказала Дані, лагідно його зганяючи.— Ти вже завеликий, любчику.

Однак дракон обплів біло-золотим хвостом її руку й, уп’явши чорні кігті в тканину на плечі, вчепився міцно. Дані, яка нічого не могла з ним вдіяти, хихочучи, опустилася у велике шкіряне крісло Гролео.

— Вони тут дуріли, поки вас не було, халесі,— сказала їй Іррі.— Вісеріон обдер двері, бачите? А Дрогон, коли рабовласники прийшли на них поглянути, спробував утекти. Коли я схопила його за хвоста, щоб затримати, він обернувся і вкусив мене,— вона показала сліди від зубів на руці.

— А вони не намагалися пропалити собі дорогу на волю?

Цього Дані боялася найбільше.

— Ні, халесі. Дрогон вогнем дихав, але просто в повітря. Рабовласники боялися до нього підходити.

Дані поцілувала руку Іррі, де її покусав Дрогон.

— Вибач, що він тебе поранив. Драконів не можна замикати в тісних каютах.

— У цьому дракони — як коні,— сказала Іррі.— І вершники. Внизу іржуть коні, халесі, і б’ються в дерев’яні стінки. Я їх чую. А Джикі каже, що старі баби й діти теж кричать, коли вас немає. Їм не подобається цей водяний віз. І чорне солоне море не подобається.

— Знаю,— сказала Дані,— добре знаю.

— Халесі засмучена?

— Так,— зізналася Дані. «Засмучена й розгублена».

— Може, я потішу халесі?

Дані відступила від неї.

— Ні! Іррі, не потрібно. Тої ночі, коли ти прокинулася... ти ж не постільна рабиня, я тебе звільнила, пам’ятаєш? Ти...

— Я — служниця матері драконів,— мовила дівчина.— Потішити халесі — велика честь.

— Не хочу я,— не вступалася Дані.— Не хочу,— вона рвучко відвернулася.— Тепер іди. Хочу побути на самоті. Поміркувати.

Заки Дані знов піднялася на палубу, на води Невільничої бухти вже опускалися сутінки. Зупинившись біля борту, вона задивилася на Астапор. «Звідси він майже чарівний»,— подумала вона. Над головою загорялися зорі, а внизу — шовкові ліхтарі, як і обіцяла Кразнисова перекладачка. Цегляні піраміди всі мерехтіли від світла. Та внизу було темно — на вулицях, площах і в бійцівських кублах. А найтемніше було в касарнях, де який-небудь хлопчик годує об’їдками цуцика, якого йому подарували, відібравши натомість чоловіче багатство.

Позаду почулися тихі кроки.

— Халесі! — прозвучав знайомий голос.— Можна поговорити з вами відверто?

Дані не озирнулася. Зараз вона просто не мала сили на нього дивитися. Бо як подивиться, може знов дати ляпаса. Чи розплакатися. Чи поцілувати. Так і не зрозумівши, де правда, де лжа, а де божевілля.

— Кажіть, що маєте, сер.

— Коли у Вестеросі висадився Ейгон Дракон, королі Видолу, Кичери й Розлогів не помчали вручати йому свої корони. Якщо ви хочете справді посісти Залізний трон, доведеться його завойовувати, як йому, мечем і драконовим огнем. А це означатиме, що, поки все закінчиться, ваші руки будуть у крові.

«Кров і полум’я,— подумала Дані.— Гасло дому Таргарієнів». Вона знала ці слова все своє життя.

— Я радо проллю кров ворожу. А от кров невинна — геть інша справа. Мені пропонують вісім тисяч незаплямованих. Вісім тисяч забитих немовлят. Вісім тисяч задушених собак.

— Ваша світлосте,— мовив Джора Мормонт,— я бачив Королівський Причал по Сплюндруванню. Того дня також загинуло багато немовлят, і старих теж, і дітей, які гралися у дворах. А жінок зґвалтували стільки, що й не полічити. В кожному чоловікові причаївся дикий звір, і якщо цьому чоловікові дати в руки меча або списа й послати на війну, той звір прокидається. Для цього йому досить занюхати кров. Але я ще не чув, щоб незаплямовані когось ґвалтували, вирізали міста, ба навіть мародерствували, хіба що за наказом своїх командирів. Може, вони й цегляні, як ви кажете, але якщо ви їх купите, вони з цієї миті вбиватимуть тільки тих собак, яких захочете ви. А я щось не пригадую, щоб ви хотіли вбивати собак.

«А як же Узурпаторові пси?»

— Так,— Дані роздивлялася м’яке кольорове світло, віддаючись пестощам прохолодного солоного бризу.— Ви от мовите про сплюндровані міста. Скажіть-но мені, сер, а чому дотраки не сплюндрували цього міста? — вона вказала вперед.— Погляньте на мури. Вони вже почали обвалюватися. Там, і отам. А ви бачите на отих вежах чатових? Я от не бачу. Може, вони ховаються, сер? Сьогодні я бачила цих синів гарпії, цих гонорових вельможних воїнів. Одягнених у лляні спіднички, а найстрашніше в них — то їхнє волосся. Навіть зовсім скромний халасар міг би легко розколоти Астапор, як горішок, і вивалити з нього протухлу середину. То скажіть мені, чому та потворна гарпія ще не стоїть на богошляху у Ваїс-Дотраку серед крадених богів?

— Око у вас гостре, як у дракона, халесі, зразу видно.

— Я чекала на відповідь, а не на комплімент.

— Є дві причини. Доблесні захисники Астапора — полова, це правда. Давні роди й тугі гаманці; виряджаються, як гіскарські карателі, вдаючи, наче й далі правлять цілою імперією. Кожен тут — командир. На свята влаштовують у кублах потішні війни, щоб похизуватися, які вони геніальні полководці, але вмирають євнухи. Та все одно, будь-який ворог, який схоче завоювати Астапор, має знати, що йому доведеться зіткнутися з незаплямованими. Рабовласники на захист міста виставлять цілий гарнізон. Дотраки не воюють з незаплямованими з того самого дня, коли під брамою Когора поклали їм під ноги свої коси.

— А друга причина?

— Кому нападати на Астапор? — спитав сер Джора.— Мірін і Юнкай — суперники, але не вороги, у Валірію прийшла Руїна, на східному узбережжі живуть самі гіскарці, а за горами вже Лазар. А ягнята — як ви, дотраки, їх кличете — люди геть не войовничі.

— Так,— погодилася вона,— але на північ від рабовласницьких міст розкинулося Дотрацьке море, а там — дві тисячі могутніх халів, які тільки й мріють сплюндрувати місто, а всіх людей поневолити.

— І продати — де? Кому потрібні раби, якщо перебити всіх работоргівців? Валірії більше немає, Карт — ген за червоною пустелею, а дев’ять вільних міст — за тисячі льє на захід. І можете не сумніватися: сини гарпії щедро платять кочовим халам, так само як і магістри в Пентосі, Норвосі й Мирі. Знають: якщо влаштують на честь комонників бенкет і піднесуть їм дарунки, то скоро ті собі поїдуть. Це дешевше, ніж воювати, й набагато надійніше.

«Дешевше, ніж воювати»,— подумала Дані. Так, можливо. Та якби для неї все було так легко! Як гарно було би поплисти зі своїми драконами на Королівський Причал і спровадити Джофрі, підкинувши йому скриню золота.

— Халесі? — зронив сер Джора, оскільки вона надовго замовкла, і легенько торкнувся її ліктя.

Дані скинула його руку.

— Вісерис купив би незаплямованих на всі наявні гроші. Та ви колись казали, що я більше схожа на Рейгара...

— Я це пам’ятаю, Данерис.

— Ваша світлість,— виправила вона.— Королевич Рейгар водив на бій вільних людей, а не рабів. Білобородий казав, що він власноруч висвячував у лицарі своїх зброєносців, і не тільки їх.

— Не було більшої честі, ніж отримати лицарство від королевича Драконстону.

— То скажіть мені: торкнувшись мечем плеча майбутнього лицаря, що він говорив? «Вперед, убивай слабших»? Чи «Вперед, захищай слабших»? На Тризубі оті доблесні вояки, про яких розповідав Вісерис, які померли під прапорами з драконом, вони віддали своє життя, тому що вірили в Рейгарову справу чи тому що їм платили? — Дані, обернувшись до Мормонта, схрестила руки й чекала на відповідь.

— Королево,— повільно мовив здоровань,— все ви правильно кажете. Але Рейгар на Тризубі програв. Програв битву, війну, королівство, власне життя. Кров його понесло течією разом з рубінами з його нагрудника, а Роберт Узурпатор, переїхавши його тіло конем, украв Залізний трон. Рейгар бився доблесно, Рейгар бився шляхетно, Рейгар бився гідно. Але Рейгар загинув.