Дерева на дахах

Відкрита тераса над другим поверхом на тлі знаменитого балкона–вежі, яку я бачив тепер під кутом і трохи збоку, було найкраще, що я взагалі міг тут зняти. І я невдовзі знайшов вихід: просто переліз на сусідній дах. Відтак балкон–вежа зі стилізованим під старовину куполом тепер і справді виглядав потрясним тлом. Я зробив з десяток фото і вже хотів було злазити, аж раптом за скляним пентхаусом, що його із Валової майже не видно, зате добре видно із сусідньої вулички Брюкнера, побачив невелике деревце, що виросло на краю даху. Це була молоденька берізка.

Подібне часто буває на міських дахах, особливо у центральній частині, коли дощовою водою намиває занесеного вітром листя, цвіту, пилюки, пташиного посліду — і потім у цей, як сказав би агроном, гумус потрапляє насінина. І на Руській, і на Сагайдачного, над «Європою», і на Чорновола, на даху житлового будинку напроти відомого привокзального гастроному, — скрізь ростуть такі деревця. На Чорновола вип’ялося одразу два. Іноді такий пагін може досягнути і кількох метрів, але потім усе одно або сам засихає, або його хтось зрубує… Я мимоволі замилувався тією берізкою на даху і тому спершу не звернув уваги на старі двері й зацементований майданчик під самим дахом уже по цей бік вулиці. З плетеним кріслом, вазонами і навіть забутими розчовганими капцями. І їх я також сфоткав.

Це вже була друга мансарда, яку я тут пригледів, а якщо врахувати ще і мій куток з котом на Новому Світі, то «натури» для Джонового фільму мені видалося більш ніж досить. І я вже більше нікуди не лазив, а ще деякий час просто тинявся без мети з фотиком на грудях, як у добрі старі часи: спочатку у центрі, а потім сів на маршрутку № 13 і з заїздом на Центральний ринок зробив велике коло — через Східний, БАМ і Аляску до себе на Новий Світ.

Для нашого міста не така вже й рідкість ці дерева на дахах. Хоча одне деревце на п’ятиповерхівці я розгледів колись і на варшавському Жолібожу. А у нас, якщо придивитися, вони ростуть над багатьма будинками. Наприклад, років з п’ять поспіль мені впадала в око ще одна берізка на самому краєчку даху над «Букіністом» на розі Руської і Шашкевича. Іще одне величеньке деревце було на Коперніка, над Головпоштою, а через сто метрів, на Франка, над житловим будинком, де тепер ту кутасту башту приліпили, також — уже досить розлоге вип’ялося, здається, горіх. Не інакше якась сойка чи ворона постаралася. А ще ж є те деревце над «Козою», на даху колишнього готелю «Україна», яке я показував Сашуні, коли приїздили сценаристи… А я собі вже давно зрозумів: якщо хтось і може зруйнувати це місто, як і всі інші міста і села, то тільки дерева, якщо їм дати волю, окрім самих людей, звичайно.

Роздивляючись із вікна маршрутки стіни і дахи, я мав можливість трохи поміркувати і про кольорову гаму. Бо останнім часом, відколи ото почався будівельний бум і стіни почали фарбувати переважно у світлі біло–рожеві й помаранчево–жовті, місто помітно посвітлішало. На Східному тепер домінує помаранчевий, на Алясці біло–рожевий. Ну, а якщо взяти, наприклад, по 15 Квітня вздовж парку і аж до заводу «Оріон», то переважає бузково–зелений.

З вікна «тринадцятки» я бачив, як двоє хлопців перефарбовували світло–зеленим зелений дах нової пекарні, що за заправкою напроти парку. І я звернув увагу, що й заправка зелена, і дашок на автосервісі також, і далі — новий будинок з білої цегли також вкритий зеленою металочерепицею. Коли ж проминули парк, то за світлофором, що також засвітив зеленим, до зелені додалося ще трохи бузково–попелястого на старих будинках уздовж вулиці Петлюри і на фасаді нової церкви Св. Михаїла. Далі — знову: і дах церковного будиночка, і пивний намет «Бровар», і велика вивіска на сріблястому тлі над першим поверхом дитячого супермаркету «Пелікан» також були з переважанням зеленого. А якщо додати ще й газон, і дерева, і клумби під будинками! Проте вже за «Пеліканом» зелені кольори почали вгасати… У той момент, коли я це роздивлявся, із–за сріблясто–сірого супермаркету і виповзала та сіра, аж до чорноти, хмара. Вона сунула з півночі, від найближчих гір, і все наростала й наростала.

Краплі дощу наздогнали мене вже на виході з маршрутки на Крушельницької. Й цієї ж миті — і грім, і блискавка, й голосне шурхотіння зливи в кронах старих тополь у парку Шевченка, а я ж без парасолі!.. І вже навіть почав був уявляти, як бігтиму до сходів перед художнім музеєм чи трохи далі — під арку, аж раптом передумав виходити. Передумав і поїхав далі. Після зупинки на Руській, коло церкви, коли пішло друге коло, водій, недалеко від якого я сидів, оглянувся й, змірявши мене поглядом, кивнув запитально — і я вдруге передав йому гривню п’ятдесят.

Злива вщухла на проспекті Бандери, на розі Слівенської, а на спуску до Збаразького кільця й зовсім перестала. Я вийшов з великим бажанням десь випити кави, а після цього вже через Співоче поле й прилеглий парк пішки пройтися до проспекту Злуки… На кільці поряд — бар «Околиця» і кафе «Зелений Гай». Я обрав перше, лише з тієї причини, що вже колись сюди заходив і знав барменшу, а ще тому, що там були непогані заварні канапки із сиром і часником. На даху павільйончика, над самою вивіскою, на мій подив, також ріс якийсь хирлявенький кущик, здається, бузини. Тільки тепер і помітив його, як тягнув він свої мокрі листочки до неба. Дерева зазвичай радіють дощеві більше, ніж люди.