Дерева на дахах

тернопіль і околиці

Субота у редакції — вихідний. І тому ранок, коли нема дзвінків, відвідувачів, та й самих журналістів, видається мені трохи довшим, ніж звичайно. По суботах редактор просить нас дочікуватися шофера з газетами (з пачкою свіжих примірників), а той може заїхати і перед десятою, і ще пізніше… У такі ранки я з особливим задоволенням дістаю із шухляди старичка Джойса. Хоча ні, спочатку я таки вмикаю телевізор. Але часом лише до першої реклами. І коли, наприклад, тієї суботи в «Анатомії динозаврів» по «National geographic» раптово почалася реклама кетчупу, я одразу поліз за Джойсом.

Із 634 сторінки, на якій застряг ще минулого тижня, поволі рушаю донизу, дуже поволі, смакуючи…

«Якою бути помсті, якщо бути?

Вбивство — ніколи, адже зла не поправиш злом.

Дуель на пістолетах або на шпагах — також ні. Розлучення — не в даний момент…»

Піднімаю очі до вікна — хмурно, але з проясненнями. У цей момент дзижчить мобіла. Це, виявляється, Джон, і йому цікаво, чи, бува, не розбудив мене, і ще — яка у Тернополі погода.

— Хмурно, але, здається, з проясненнями, — відповідаю я йому. — Подивися ранкові новини, там детальніше, — доповнюю сам себе, продовжуючи водити очима по рядках:

«Потім? Він поцілував смагляві круглі духмяні шовковисті випуклості її крупа, і обидві смагляві й оголені півкулі, і їх тінисту і пухнасту впадинку…»

Джон сказав, що зателефонує пізніше. Я знову глянув у вікно: так і є, з проясненнями… Ковзнув оком по відкритій шухляді, на дні — фотожурнал «Афиша Днепропетровска», якого ще колись у Києві Джон запхав мені в сумку, бо там було кілька його робіт. Хоч і російськомовний, зате поруч із Кабаковим і Куликом, і шваґро цим вельми пишався… Після Джонового дзвінка я дістав його із шухляди і, натрапивши там ще й на добірку із пізнього Родні Сміта, довго та зі смаком розглядав фотки, поки знову не повернувся до Джойса:

«Які зміни вніс оповідач у свої відповіді під час цього опитування? Негативні: він не вважав за потрібне згадувати про таємне листування між Мартою Кліффорд і Генрі Флауером, про сварку всередині і поблизу від ліцензійного закладу Барні Кірнана і Ко, з обмеж. Відп. Мала Брітн–стріт, 8, 9 і 10, про еротичні імпульси і наслідки їх, породжені ексгібіціоністичним актом Гертруди (Герті) з невідомим прізвищем…»

Що ж, уже 636–та! І вже 9.30 — якраз час ушиватися, а шофера з газетами все нема. Вирішую, що салатик із капусти і житня булочка з висівками в «Анастасії» — якраз те, що мені зараз треба, замикаю на всі три ключі редакцію і, залишивши на дверях записку: «Буду скоро», спускаюся французькими сходами на перший поверх у кафе.

Віднедавна я вибираю ту половину зали, де не курять… Через два столики — вже немолода пара, приблизно мого віку. Вона тримає його за руку, посміхається і щось говорить. Він також посміхається і зрідка відповідає, потім вона починає читати з папірця. З цього, як вона це робить, імітуючи пальцями хвилі і розхитуючись корпусом у такт своїм словам, можна припустити, що це вірш, можливо, навіть власний… Що ж, у цьому місті завжди була певна критична маса ненормальних. Це, зрештою, і робить його нормальним містом. На жаль, я зрозумів це лише недавно, коли багато чого вже не повернеш. Як і того Тернополя початку 90–х, хоч і з напівпорожніми прилавками крамниць, та з великими надіями на переміни!..

Хоча певний час після того, коли я врешті–решт сюди вернувся (Орко називає це відсутністю присутності), ми існували начеб паралельно: я і це місто. Деколи мені здавалося, що його, міста, начеб і зовсім нема. Тобто якесь нагромадження будинків, між якими курсували тролейбуси, якісь уривки дитячо–юнацьких вражень і навіть родинних легенд були, але місто, як живе і єдине ціле, принаймні у моїй голові, лише починало складатися.

У перші дні і тижні це нагадувало дивну мозаїку з того, що можна було помацати і відчути на дотик, запах та смак, і водночас якісь уривки розмов, клапті снів або й просто інтуїтивних поштовхів і метань… Орко каже, що й він пережив щось схоже, коли після служби в армії повернувся у зовсім інше місто. Начеб і те саме, але зовсім інше. У мене ж узагалі були хіба лише якісь фрагменти міста: озерне плесо серед міста, наприклад, а чи «Сніжинка», і «Стара Піцерія», де на касі сиділа одна моя однокласниця, і ще, можливо, старий трудяга «Герой Танцоров», який, втім, ще й досі на плаву… А ще — гострий запах квітучої бузини на якійсь крутій вуличці і ті кам’яні, рожевуватого відтінку, приємні для ока плити на бульварі. Ці плити пам’ятали підошви і мого тата, і мами, і мої з Інкою, звичайно, також.

Інколи ще виринав сачок для метеликів, і струмінь із фонтана, що його можна було затуляти рукою, і центральний універмаг напроти, і кафе «Космос», де мама під час подорожі від однієї бабці до іншої (з Горині на Збруч) зазвичай годувала нас із сестрою котлетами.

Вже пізніше Тернопіль став для мене містом двох вокзалів. Спочатку — частіше автобусного, згодом — залізничного, коли я встигав між двома поїздами принаймні двічі обійти весь центр по периметру, скуштувати місцевого «Микулинецького», а одного разу навіть дати телеграму Яркові у Львів, що я, мовляв, лише за якихось дві години від нього і від усвідомлення цього мені на душі тепліше… Як не дивно, але Ярко її навіть отримав, і навіть швидше, ніж я приїхав.

Якщо вірити мамі, а підстав їй не вірити у мене нема, у пологовому будинку над цим озером я й народився, до того ж на очах у цілої групи студентів на чолі з професором місцевого медінституту, що якраз у цей момент проводили у пологовому свої заняття. Це сталося за два дні до католицького Різдва, а могло бути і раніше, оскільки я був дещо «переношений». А коли настав час їхати до пологового, тато попросив у колгоспі машину, і мама, ставши перед вибором — у район чи в область, обрала область.

Отже, моє повернення у це місто можна назвати ще й поверненням до витоків. Пам’ятаю, у ті весняні дні було багато сонця, пташиного щебету, багато нових облич, безконечних розмов, змісту яких уже й не пригадати, і, звичайно, багато пива. І пива, і горілки, і болгарського бренді, і ще албанського коньяку, приємного на смак і недорогого. Хоча, здається, той коньяк з’явився роком пізніше, вже перед самим розпадом Союзу, коли у Тернополі знімали «Івана і кобилу», а ми із новоспеченим шваґером, через одного його знайомого з кіногрупи, по приколу отримали ролі в масовці і записали по два дублі в епізоді з реквізитним пивом.

Але міста ще й тоді не було. А потім, у якийсь момент, непомітно для мене самого, воно мене просто схавало. Проковтнуло не пережовуючи, і я опинився у його шлунку на самому дні, серед інших неперетравлених решток. Серед тих решток, які, якщо з часом остаточно не перетравлюються, то просто розпилюються з газами…

З мого заґратованого вікна на першому поверсі гуртожитку комбайнового заводу було видно лише шматок газону перед входом у бар «Нива». Над тим баром я і жив. Чарка на столі, небо на руках — це був тоді найпопулярніший мій мотив, і найпаскудніше з усіх можливих відчуттів того періоду — це коли знову починаєш тверезіти… Я тоді фотографував лише весілля й випускні, та зрідка — котів. І якби не випадкова участь у випадковій виставці і знайомство з Кі, яка невідомо звідки взялася там, то все це саме так і закінчилося б. Кі поселилася в готелі «Україна», і я проводжав її під дощем. Ми ступали старою рожевуватою кам’яною плиткою, яка, намокнувши, набула ще більш приємного гранатового відтінку, і вона тоді вперше взяла мене під свою парасолю.

А недавно плитку на бульварі почали зривати й міняти на нову, більш сучасну. Це несподівано викликало у мене бурю емоцій, і ми з Орком мали про що півдня говорити під «Пінгвіном», а потім ще й із Вікєю у редакції. Ностальгія за старою тротуарною плиткою — це можна назвати ще й так. Я й Джонові розповів про цю плитку і про те, що, мовляв, полюбив це місто, лише коли звідси поїхав, на що Джон відповів, що у кожного свій бзік. Він у ті дні хотів говорити лише про кіно. Його новим культом тоді був Міша Чорний, якого Джон мірив на головну роль.

— А Мішка Чорний — хароший артіст, — сказав я йому тоді дослівно, словами старого Коцюлима.

— Пам’ятаєш Мішку?

— Ще б пак! Він колись у нас в театрі все переграв, що хотів: і Гамлета, і Калігулу…

— Розумієш, уся проблема в акторах! Наші актори занадто театральні, а в кіно треба трохи інших якостей. Мішка, по–моєму, зможе, — Джон зробив паузу на кшталт театральної. — Суть задуму яка?.. Наш герой — архіваріус, і щось там викопав у архіві про тернопільські підземелля… А сам живе у мансарді, майже на даху. Тут і містика, і реальність. Ус е переплелося. Середні віки і наш час. Два паралельних сюжети.

— То це для того ти говорив про дахи, щоб я познімав тобі міські дахи у центрі?

— Так, треба трохи свіжих фоток з натури, от я і подумав, щоб не посилати чужого. Та й тобі, напевне, бабки не завадять? — як завжди, не забував про мене Джон. — Це мають бути хороші кадри. Упіймай сюжет!.. Треба справити враження на спонсора.

— А ти там ким?..

— Я?.. — здавалося, Джон тільки й чекав цього запитання. — Помічник продюсера, скажемо так! Це має бути український серіал — обов’язкова умова, щоб україномовний, і такий, щоб усі ахнули! Легко і красиво!

— Щось у лісі здохло! Невже щось з того вийде?..

— Ми й тобі роль дамо, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки, — ще раз нагадав мені Джон.

Та мені–то на фіга?.. Слухай, а якісь жіночі ролі там є?

— Я ж тобі кажу, головний герой обитає у мансарді з виходом на дах, там значна частина дії і відбувається, у нього є кохана жінка, яка його зрадила чи зраджує, і є антипод… І є середньовічний двійник. Час наче повертається… Нагадай, до речі, коли було засновано Тернопіль?

— У 1540–му…

— Точно?

— Та ніби так.

— Чуєш, а заснував місто хто, Тарнавський?.. У Тернополі ж є вулиця Тарнавського?

— Ні, Тарнавський — це трохи інше. Це генерал УГА — Мирон Тарнавський, український генерал… А той, що заснував, — Ян Тарновський, польський магнат.

— Ага, той — Тарнавський, а цей — Тарновський, ясно, — повторив Джон.

— Знаєш, я тут також придумав собі двійника. Я кажу на нього «Вікя». Яків, тільки навпаки, — перевів я тему на жарт.

— Ну, напевне, у кожного десь є свій двійник, — просто і по–філософськи розсудив Джон, мабуть, у цей момент йому було просто не до жартів.

— Та ти не зрозумів. Він ніякий не двійник.

— Я зрозумів, але зараз не про те. Ти мене чуєш?

— Чую.

— Слухай, мені тут для спонсорів треба цю тему розвинути. Про цього старого магната Тарнавського і про заснування міста…

— Тарновського, — поправив я.

— Так–так, Тарновського… Ти щось детальніше про це можеш знайти?

— А з чого ти вирішив, що він був старим?

— Ну, не знаю. Але, здається, краще, щоб він був старим… Щось би про нього детальніше?

— Ну, можна, звичайно. Але простіше зайти у нет…

— Віриш, не маю часу. Зроби це для мене і скинь на мій е–мейл! Ну, якщо неважко?

І я відповів йому, що неважко. То була наша остання розмова про кіно. Правда, була ще одна, але дуже вже коротка. Хоч по дахах я таки налазився, як дурний сучий син, убив на це цілих півдня і з нету також скачав для нього коротку довідку, з якої, до речі, і сам довідався дещо цікаве. Про Смиковецьке передмістя, зокрема. Бо якщо було передмістя, то було і село. Не думав, що це сільце при трасі, де Інка мріє купити дачу і куди часом виряджає мене по джерельну воду, настільки ж давнє, як і сам Тернопіль…

«Тернопіль — один із найзатишніших обласних центрів України — не може похвалитися великою кількістю архітектурних пам’яток. Він бере іншим — безліччю квітів, чистими вулицями, плесом величезного стогектарного ставу, що його міські жителі частіше називають озером і в якому віддзеркалюються стара Надставна церква і замок.

Вперше Тернопіль згадується під 1540 р., коли Сигізмунд І видав краківському каштеляну, великому коронному гетьману Яну Тарновському, грамоту на володіння територією сучасного обласного центру і його околиць з умовою спорудження замку в урочищі Сопільче (чи Топільче). Замок мав охороняти південно–східні кордони королівства від набігів татар. Однак люди селились тут значно раніше. Їх приваблювали родючі землі на лівому березі Серету, дрімучі ліси, в яких можна було сховатись від нападників. В Тернополі та околицях виявлено сліди стоянок первісних людей, тому припускають, що територія міста була заселена вже в Х тис. до н. е. Давньоруське укріплення Сопільче було зруйноване під час зимового 1240—1241 рр. походу Батия до Карпат. За деякий час воно відродилося, з 1349 р. перейшло, як і вся Західна Україна, під владу Польщі та Литви.

У XVI столітті Тернопіль займав невелику територію. Місто охороняли Шевська, Кушнірська вежі та Кам’янецька брама. Разом із замком, синагогою, церквою Різдва та Воздвиженським храмом вони входили у фортифікаційну систему давнього Тернополя.

Місто з трьох боків оточувало озеро та болота, а зі сходу воно було укріплене широким сухим ровом з валами, частоколом і двома вежами в кутках. Поза центральною частиною простяглися передмістя: Заруддя — на півночі, Збаразьке — на північному сході, Смиковецьке — на сході та Микулинецьке — на півдні.

У 1548 р., через 8 років після закладення замку, Тернопіль отримав магдебурзьке право, згідно з яким місту надавалися деякі привілеї. Його жителі на 15 років звільнялися від податків, на 20 — від сплати мита. Дозволялися три ярмарки на рік і щотижневі торги.

Ян Тарновський жив у Кракові й Сандомирі, до Тернополя навідувався вряди–годи, хоча отримував з нього значні прибутки. Мешканців заохочували до зведення власних садиб. Розмір будинків не повинен був перевищувати 10,5 на 23,5 м. До кожної будівлі прилягав більший або менший земельний наділ. Будинок і город складали неподільну власність і не могли бути проданими окремо. Згодом поселенці виплачували за садиби по 18 грошів і 2 півмірки вівса. Крім оплати, городяни відробляли на панському полі 2 дні щотижня, складали данину медом і свининою. За користування правом ловити рибу в ставу треба було брати участь у ремонті греблі та лісопилок. Згодом, з 1559 р., повинність була замінена грошовою оплатою.

У 1550 р. Тернополю було надано привілей, за яким купці, що їхали з Галича, Коломиї і Коропця до Кремінця та інших волинських міст, повинні були проїжджати через Тернопіль і платити мито на його розвиток, передовсім зміцнення обороноздатності. З 1566 р. дозволено створювати в місті власні склади для зберігання товарів і прикарпатської солі. Тернопіль став значним торговим центром.

Але мирне життя було майже неможливим у ті часи. В 1544 р. тернополяни стали на захист ще недобудованого замку. Навальний штурм татарам не вдався, і вони обложили поселення. Жителі ж стояли на смерть і утримали замок до приходу із Сандомира королівського війська. Багато людей було забрано в татарську неволю під час нападу 1575 р. Орда стояла табором під Тернополем у 1589 р. Найбільше ж постраждало місто після навали 1618 р., коли пожежа знищила всі дерев’яні будинки.

Під час визвольної війни, у 1653 р., Богдан Хмельницький, вирушивши назустріч війську Яна ІІ Казимира, став табором поблизу Тернополя, де тоді перебувало султанське посольство. У 1672 р., коли на Поділля вдерлася могутня армія Оттоманської імперії, війська Шишмана–паші спустошили місто. Якщо перед набігом у Тернополі було 420 будинків, то, за описом 1690 р., їх залишилося тільки 40…»

Текст я скинув Джонові, а потім узявся за роботу. Для початку кілька фоток з вікна найвищого поверху «Пензи–Роксолани», звідки добре проглядається весь старий квартал, — і вперед!

Ця вуличка — одна з небагатьох, що вціліли під час останньої світової війни, коли майже весь центр міста був ущент розбитий. До війни тут мешкали переважно євреї, власне, більшість навколишніх кам’яниць були збудовані на їхні гроші. Після війни, коли євреїв та поляків — другої національної меншини (а чи більшини): до 1939 року у місті мешкало 17 тис. євреїв, 14 тис. поляків і лише 8 тис. українців — тут майже не залишилося, у звільнених квартирах почали селити присланих на керівні посади росіян або східняків. Зрештою, типова післявоєнна картина для всіх західноукраїнських міст.

Але ж тепер найвищі поверхи з мансардами на Валовій та інших «престижних» вуличках у російськомовних почали викуповувати місцеві крутелики, а з ними, я чомусь вирішив, домовлятися про оглядини дахів буде ще важче.