Дерева на дахах

осінній марафон

Перед «Лісовою казкою» Куля виліз разом зі мною, і я послав його одразу до води подивитися, як там нижні ворота, а сам пішов за сторожем. А коли я привів сторожа, молодого хлопця, і він прийшов разом із маленьким гавкітливим песиком і відчинив нам верхні ворота, і коли ми, проїхавши асфальтованою доріжкою між стіною навислого лісу, з одного боку, та рядом ялин упереміж із туйками та плакучими вербами, з іншого, скотилися через нижні ворота до бетонної пристані і нарешті всі повилазили й розігнулися, то просто стали як укопані, заворожені красою, що відкрилася нашим очам.

На протилежному березі, що вигинався літерою «г», від самої води починаючи, у золотаво–жовтому з червленими вкрапленнями — граби, клени, буки й усе ще соковита смарагдова зелень дубів, що вивищувалися над ними, — нас зустрів казкової краси ліс. І сам ліс, і його проекція у воді — ті ж самі кольори, від золотого до смарагдового, у дзеркалі лісового ставка — ця подвійна краса приголомшила навіть Орка. Хоч і ненадовго.

— О, така калабаня! Я думав, хоч як тернопільський став, — розкидає руки, мов крила, Орко.

— Ну, то що? Будемо закидати? Давай вудки, — заметушився Вікя. — Ну, де ті наші йохані бабаї?..

Я — до машини, а Орест — до води. І починає на ходу роздягатися.

— О, то така калабаня, я думав, озеро, хоча б як тернопільський став!..

— Орку, ти куди? — в один голос і я, і мій Вікя.

Подумалося, начеб і справді «двійник».

— Ну як, купатися будемо? — гукає Орко і пробує стягнути через голову светра, і це йому врешті–решт вдається.

— Орку, ти що, здурів? — пробує охаменути його Вікя.

— Гей, ти куди? — Куля й собі.

Тим часом Сашуня — в інший бік, віддаляється від нас в обхід озера у напрямку вже потемнілих на осінь верб та іржавого басейну під відкритим небом, точніше до того, що від нього залишилося.

— Сашуню! А ти куди?..

Орко лізе купатися просто у штанах, Сашуня віддаляється. І враз щось начеб тріснуло, начеб якась невидима нитка.

Десь саме тоді я і відчув перший поштовх у скронях, але якось навіть і не подумав, що це може бути воно. Аж коли вже вдруге стиснуло, наче клешнями, от тоді вже і думка про запах кропу й про те, що і пігулки, і куртка залишилися на городі, на дошках під хлівом. Тоді воно й почалося. Це був дарунок, якого я не чекав. Саме тут чомусь не чекав. На череп знову наче хтось наступив, ні — просто вперся ногами, усіма ногами, ратицями і щупальцями, усім, що у нього було і що тепер стискало мою бідну голову. І я побіг. Туди ж, довкруж озера, услід Сашуні.

Через болото, де колись Джон утопив новенькі румунські ґумаки, я просто перелетів. Над болотом я ще раз подумав про повну молодого кропу кишеню на рукаві рибальської куртки, якого я нащипав на маминих грядках цілу жменю. І аж тоді я згадав, що ховав той кріп не в куртку, а в кишені штанів.

Не зупиняючись, я поліз у кишеню, хапнув його цілу пучку й почав тулити до носа, хекаючи вдихати, мняти у пучці і знову вдихати… Але чи то кріп був молодий, чи я швидко гнався понад берегом через кущі, але його запах я відчував якось дуже слабо. «Порошок від рвоти», — чомусь згадав я Орків вислів і, закриваючись від кущів руками, проскочив долинку й почав дертися під гору. Це вже було якось аж надто під гору, де лише густа папороть і трухляві пеньки з–під папороті. Зачепився за пеньок, ледь не збив носом сухостою й таки сповз у яму, наче вирву від снаряда. Тут їх кілька, люди кажуть, що це залишки від колишніх упівських криївок.

Коли вилазив з тієї ями, чув начеб позаду від болота чиїсь голоси, але голову й далі стискали клешні. Тільки тепер вони вп’ялися ще глибше, у саму середину мого мозку. Здавалося, цей біль уже несила терпіти, я хрипів і стогнав, і навіть не пам’ятаю, як побіг далі, вже з горбка, знову до води. І лише там, біля води, відчув, як ті клешні начеб поволі почали розтискатися, щупальці розмотуватися. А може, мене врятувала вода? Я навіть набрав її у жменю, окропив лице і приклав до чола разом з мокрим кропом.

І знову через кущі ліщини і папороть напролом понад водою, а далі кущі ще густіші. Невже то запах кропу і вода, і навіть без цитрамону? Кріп чи крос? І перша хвиля тепла, все, як має бути, головне — не зупинятися. Уже як бігти, то бігти!..