Дерева на дахах

«форд–ескорт»

Потім ще й Джон потерся мені лобом об плече. Як завжди, просто витер лоба.

— До тещі не будеш заходити? — вирішив я допомогти йому одразу зняти всі недомовки.

— Та ні, ти ж знаєш. Чого вже тепер? — відповів він, і я з ним мовчки погодився. — Ми — на Тернопіль. А там — поїздом до Вінниці… А та Анжела — то хто? — кивнув він услід машині, що покотилася вниз старою дорогою.

— Майбутня дружина.

— Еге ж, — не повірив Джон.

— О, чувак! — навалився на мене ззаду Йосип, коли Джон відстав перезуватися. — А ту сенегалку ти де знайшов?

— Майбутня дружина, — продовжував я жартувати, не роздумуючи.

— Ти що, серйозно?

— А що? Гарна дівчина?

— Так, нічого, — по–ведмежому пробурмотів Йосип і також відстав.

Останнім уже внизу, коли між деревами ми знову побачили і машину, і Аньку з Анжелкою біля неї, мене наздогнав наш Паша.

— Яшо, а де ти таку шоколадку знайшов?

— До речі, моя майбутня дружина, — ще спокійніше відповів я йому.

— Ва! Ну ти, Яшец, молодець! — голосніше за інших відгукнувся Паша, але розвинути тему не дала нова пригода.

У долині, на розвилці старої дороги, машина знову заглухла.

— Хлопці, лажа! — подала голос Анька. — Знову потрібна ваша допомога.

— А може, бензин закінчився? — першим пострибав до машини Орко.

— Та ні, ще півбака. При виїзді з Кременця заправляла.

Першими добігли мої — Куля, Сашуня, Вікя і, звичайно, Орко у своїх мокрих штанах, що тоді, здавалося, вже достатньо протверезів. Анька керувала, а вони знову підпихали, і Анжелка серед усіх також вперлася у задній бампер обома руцями. Потім — Джон, Йосип і Паша, і я з ними також підпряглися.

— Що сьогодні? Понеділок?.. Не хріновий понеділочок! — крякав Йосип у мене над головою.

— Сьогодні тільки субота, — відповів я йому.

— Та йди! — щиро здивувався він. — А я думав, що вчора була неділя…

— А вчора була п’ятниця, — серйозним тоном доповнив мене Сашуня.

Так ми й допхалися до греблі, а по греблі попід вербами, по прямій — то вже зовсім легко пішло. За греблею, на пляжі, — перекур!

Умивалися, витиралися, чистили одяг. Ще раз, тепер уже всі, помилувалися золотом у смарагді протилежного берега. Хлопці пороздягалися і хлюпалися, як діти, а потім полізли до багажника, де були їхні речі, й витягли свої апарати. Клацали і ліс, і його проекцію у воді, й очерет, і плетені тини, й будиночки на цьому березі… Такий собі імпровізований «степшот» вийшов. Анжелка також цілилася моїм «Ніконом» у всі боки. А мені варто було роззутися, намочити у холодній воді ноги — і оптимізм поволі почав повертатися. Все це й справді нагадувало веселу пригоду з друзями на природі. Анжелка підійшла до мене, сіла поряд на траві, поклала свою долоньку на моє чоло й сказала, що витягає хоробу.

Після нападу я й справді почував себе ще не зовсім упевнено, а участь у пханні Аньчиного драндулета з непритомним Карлсоном на задньому сидінні також далася взнаки. Подальше пхання не мало ніякого сенсу. Вихід із ситуації був, але я відтягував його озвучення, скільки міг. Питання було лиш в одному: чи потягне Інчин «Матіс» Аньчиного «Форда» і що мені потім зробить сестра, коли щось станеться з її «туфелькою»? І ще — чи знайдеться у Аньки підходящий шнурок.

Куля запропонував розпалити вогонь, а через п’ять хвилин на березі вже палахкотіло й іскрилося вогнище. Іскри вихором здіймалися до неба.

— Ввечері буде ще гарніше! — волік від греблі ще якісь сухі кілки Куля. — Ото що від бобрів залишилося, — коментував він.

Тим часом Йосип знайшов мого покинутого на березі спінінга і за п’ять хвилин викинув на траву окунця, випадково підсік його за живіт. Новачкам завжди щастить. Хлопці знову взялися за апарати — і, повторно причеплений на гачок, бідний окунець ще разів вісім усіма по черзі закидався й витягався (навіть Паша із рукою в гіпсі пробував), аж поки не відчепився.

— Старий, ну що там? — потирав руки Орко. — Давай–но щось!

— Орку, Орку… — тільки й залишалося, що зітхати.

Анька дістала з багажника покривало, розстелила на траві. Ми виставили все з наготованого мамою кошика, хлопці дістали своє, й Анжелка з Анькою швидко усе це порозкладали. Карлсона, що спокійно похропував у «Форді», вирішили не будити. Відтак горілку пили лише Орко й Куля, і ще Анжелка з ними. Я ще трохи погомонів з хлопцями під томатний сік і канапки з оселедцем і нарешті зважився на рішення: «Чому бути, того не минути!..». Та й пора мені вже віддавати борги. Бо ж скільки у свій час мене перетягнули, коли я ще мав першого свого «запора», а тепер начеб і моя черга. Бо про те, щоб залишатися тут на ніч, ніхто не хотів і слухати, хоч я міг би й домовитися у «Лісовій казці». Хлопці квапилися на Вінницю, а потім — на Райгород, де їх уже чекав Кузя. А коли я нарешті поцікавився в Аньки, чи є у неї підходящий для буксирування шнурок, вона відповіла, що є надійна стальна линва. Це врешті–решт і вирішило проблему.

І все ж, коли я приїхав від «Казки» на Інчиній «туфельці» і хлопці побачили у ній мої габарити, то мимоволі знову потяглися за апарати… Як і слід було очікувати, Орко після третьої знову втратив орієнтацію і ще раз хотів лізти у воду, але молодці Вікя і Сашуня взяли його під микитки й запхали поміж себе на задню сідушку. Вирішили рушати. Попереду — «Матіс», за ним — «Форд–ескорт» на шнурку. А Куля залишився на лісовому березі разом з усією недопитою горілкою, й закускою також. І це, стопудово, був один із найщасливіших днів у його житті.

Куля підпихав, і хлопці підпихали, коли я відпустив щеплення і поволі рушив. І по рівному пішло без проблем. Проте під перший горбочок біля «Лісової казки», та ще й без розгону, бо його там просто ніде набрати, довелося всім виходити, крім Аньки і, звичайно, Карлсона, якого хлопці перевели у сидячу позу, але тепер і у мене в машині був ще один непритомний — Орко. Бідолашний Сашуня підпер його до вікна і, як завжди, тихо говорив щось сам до себе. А коли Вікя з Анжелкою на підйомі виходили з «туфельки», я наказав Сашуні сидіти біля Орка й не рухатися.

Хлопці ще трохи підіпхнули — й Інчина «туфелька» спокійно й упевнено, наче мураха–гусінь, потягла Аньчиного «Форда». Канає! На горбку всі знову повсідалися й з Богом рушили далі. За лісом, на узгірку, самотньо бовваніли дві цегляні стіни — все, що залишилося від старого складу міндобрив. «Стоп! Та це ж у Сеньовому романі також був склад міндобрив на узліссі, де ті чудаки у війну бавилися», — згадав я раптом те, що вже, здавалося, мав би давно забути. Але ж скільки їх, тих покинутих складів міндобрив, навкруги! Міндобрива скінчилися, залишилися одні склади… Тепер — завдання: як так проскочити нашою вулицею, щоб мама не помітила мене з тим «ескортом» на линві, а особливо, щоб не помітила Джона. Бо ж для чого намарне її хвилювати? Завдання не з легких, тим більше, що мама нас уже виглядала. Я прокотився повз наше подвір’я й лавку з мамою й загальмував метрів за двадцять, й Анька — молодець: майстерно тримала дистанцію. Джон принишк, зіщулився і, — я це помітив, — як міг, утискався в сидіння. Не хотів би я у цей момент опинитися на його місці. Мабуть, у такій ситуації кожен колишній зять так само втискався б у сидіння, як і він.

— Ну як там? — гукала від хвіртки мама.

— Все добре, мамо… Я ще забіжу попрощатися з тіткою.

— Я там тобі кошика наготувала. Ну, і мішечок картоплі… Інка дзвонила, просила моркви, якусь нову дієту на моркві почне… А може, залишишся?

— Та я ж з котом, ти забула? Та й хлопців треба відвезти. А ще буксир, бач, то також мої друзі.

— Гарні у тебе хлопці, — похвалила мама. — Тепер — черга за буряками, — будувала вона плани на майбутнє. — Тільки того, з червоним лицем, більше не вези.

— Добре, на буряки я привезу полковників… Справжніх. Тільки вже у відставці.

— Ти–но сам приїжджай, без нікого. А та чорна — то справді хто?

— А як тобі вона?

— Так гарно збирала. Слухай, якась вона, по–моєму, ніяка не американка… Ти мені не чуди! — йшла за мною до хати мама. — Чуєш, не чуди: воно ще ж таке молодюнє! — виховувала мене мама.

Тітка Мартоха, коли притулився до її щоки, то так обхопила за шию, що мусив проситися: «Тьотю, та пускайте вже!».

— А бач, я ще всто! Ще можу боротися з тобою… Тільки якби хто ноги позичив.

Коли вирвався від тітки, то обняв маму. Мама, коли прощаємось, завжди примовляє: «Ой сину, сину! Ангеле мій…» — і цього разу знову.

— Добре, на тому тижні виберу день…

— У, день! Хоч би два!.. Дивись, я там у кошик слоїк огірочків маринованих для Іванка поставила, щоб не розбилися.

— Не переживай, довезу.

На тому я і вийшов за хвіртку, а слідом — і мама, а за нею Мурка з Томиком вигулькнули з–за криниці. Справжні проводи! Мама помахала рукою хлопцям біля машини, а вони — їй у відповідь. Навіть Сашуня виліз. Тільки Джон залишався у кабіні. Я й не казав мамі, що він тут.

— По конях! — командую, і всі знову починають всідатися.

З горбочка рушаємо плавніше плавного, котимося як по маслу… Не вистачало ще потягти замість «Форда» лише його бампера, бо й таке траплялося.

— Реблята, реблята! — чую з–за плоту голос спантеличеного дядька Михася, не встиг друзяка, якби хоч на хвилину раніше.

Всі три горбки до рибгоспу ми взяли махом, за решту я також не хвилювався. Перше випробування — княжий Вижгородок. Там уже доведеться розім’яти ноги.

— Ой, чорна–я сі, чорна!.. — раптом спросоння затягнув Орко.

— Ой, чорна–я циганка! — підтримав його Вікя й усі інші.

— Чом сі полюбила–а! Чом сі полюбила–а чорня–явого–о Іванка–а!.. — напрочуд гарним голосом підхопила Анжелка, і я разом з нею.

І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися. А ще повезу її до Польщі, вона ще ніколи не була за кордоном. Це має бути ще до зими, і це має бути екскурсія вихідного дня, залишилося лише закордонного паспорта дочекатися. Ну, якщо й не у Польщу, то хоча б в уманську «Софіївку»…

— Ого, мені в таку фігню борше навіть сі не вірило! — кинула мені Анжелка, поки хлопці у нас за спинами ще доспівували.

Орко — на все горло, Вікя старався потрапляти другим, а Сашуня, як завжди, начеб сам до себе.

— Яку ще фігню? — перепитав я.

— В те, що мрії колись навіть можут сі збувати, — стенула вона плечками й посміхнулася, і я багато віддав би, аби бачити ту її посмішку частіше.

Я не лише вів машину й дивився вперед, а мусив постійно глипати у дзеркала, як там Анька на линві. Поки хлопці співали, я підспівував, а коли замовкли і хвилин з десять ми їхали мовчки, то раз чи два клюнув носом: утома, що назбиралася за день, плюс уже звичка відсипатися після нічної роботи.

Анжелка це помітила і знову почала, по другому колу:

— Ой, чий то кінь стої–їть! Що біла гри–ивонька–а!..

— Хоу! Анжеліка! — заволав у неї за спиною Орест і одразу ж з азартом підхопив: — Сподо–обала–ась ме–ні–і!..

— Орку, а ми ж твого рискаля забули! — раптом згадав я.

— То й що! Доведеться іще раз приїхати покопати! — Спо–одобалась мені! Тая дівчи–инонька–а!.. — затягнув Орко, та так голосно, що аж наш «ескорт» почув нас.

Я побачив у дзеркальце, як засміялася Анька і Джон виставив через вікно руку з піднятим догори великим пальцем… Аньку з машиною вони вирішили залишити на ремонт у Тернополі. Відтак мені завтра належало ще й нею весь день опікуватися. А хлопці на Вінницю вирушать потягом, а далі — через Кліщів на Райгород… Паша ще на ставках біля вогню переповідав мені історію про сома, що ледь не відірвав Кузьмі руку. Зі слів самого Кузі, що розказував, як тягнув його з човна, намотавши жилку на руку, а коли з–під каменя ту тварюку витяг, той так пішов, так пішов!.. Ледь не з рукою і ледь не з човном… А я собі думаю: на який кучерявий уся ця блатна бригада там Кузі здалася? Тим паче, коли пішли соми?

Але нехай їдуть. Їхню Аньку завтра ще містом поводимо, Анжелка з нею вельми заприязнилася. Нам з Анжелкою тепер головне, щоб хоч до грудня закордонний паспорт виробити, аби ще встигнути до польського Різдва і поїхати, і вернутися. Візи купимо через турагенцію, поселимося у «Металувці» на Длугій, а на пиво ходитимемо на Півну. Вдень — по музеях, а під вечір поїдемо у Лазєнки дивитися на живих павичів та годувати горішками ручних білочок, постараємося, щоб нас там не замкнули. А як буде настрій, то і з Анною–Марією Кі побачимося. Бо ж вона до Різдва завжди прилітає з Венеції… Нехай це виглядає як похвальба, але я мрію їх обох потягти в ірландський паб на Краківському передмісті, чомусь саме туди. Із нас може вийти непогана компанія.

Принаймні я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою. І на першому великому горбі у Вижгородку також уявляв собі казкові картинки нашої майбутньої подорожі, сидячи у «туфельці» із мигаючою аварійкою та «Форд–ескортом» на шнурку, з дебелою Анькою за кермом та сплячим Карлсоном на задній сідушці позад неї, поки всі інші, висаджені у долині, на мосту через Свинорийку, наздоганяли нас попід горбом. І Орко, що знову протверезів, і Сашуня, і Вікя, і Паша з Йосипом, і Джон, і Анжелка з букетом яскраво–жовтого кленового листя серед усіх, і наче б іще хтось, може, з місцевих, що дорогою пристав до гамірного, веселого гурту… Грошей поки що позичу у сестри, а віддам із «Чорної кішки». Але то вже після персоналки в «Узвозі». Джон підтвердив, що є домовленість на січень: тоді у них мертвий сезон, є шанс уклинитися. Лише б не забути сказати Джонові, що «Чорна кішка» вже продається, нехай уже зараз шукає покупців.

Харків — Київ — Тернопіль — Смиківці

2008—2009