Розділ тринадцятий


Тієї ночі Крістофер завернув за ріг між скринею і каміном, приготувавшись продирати новий розлам у Замкових закляттях. На його подив, розлам був досі. Скидалося на те, що мешканці Замку не знали, що він зробив його. Дуже обережно, щоб не розпанахати, Крістофер видер звідти дві довгі смуги: одну широку й одну вузьку. Потім із тьмяно-мінистими шматками замовлянь у кожній руці він повернувся до книг і загорнув їх у ширший шмат. Вужчий шмат використав як мотузку, щоб зав’язати пакунок, залишивши вільний кінець, щоб прив’язати до свого ременя. Коли він плюнув на пакунок, слина скотилася з нього маленькими круглими кульками. Чудово. Тепер це було як у старі часи — пролізти через скелі добре відомою дорогою, в одязі, який став ще коротший і тісніший, ніж учора вночі. Крістофера жодною мірою не турбувало, що він упав минулого разу. Він знав цей шлях надто добре.

І знову, як колись, старий причаровував змій навпроти міських мурів. «Вони роблять це з релігійних міркувань чи якихось подібних», — вирішив Крістофер, бо йому здалося, що вони не просили за це грошей. Усередині, за воротами, місто лишалося таким же галасливим і смердючим, повним парасольок та кіз, і маленькі святилища на розі вулиць було обкладено пожертвами. Єдина відмінність була в тому, що воно здавалося не таким спекотним, як минулого разу, хоча й досі надто спекотним для того, хто щойно прибув із англійського літа. Але, як не дивно, Крістоферові було тут незатишно. Він не боявся людей, які кидають списи. Та після тихої стриманості й темного одягу в Замку це місто змушувало бриніти кожен його нерв. Йому розболілася голова задовго до того, як він дістався Храму Ашет. Це викликало в нього потребу трохи відпочити в купі старої капусти у провулку, поки він збирав у кулак всю свою волю, щоб прокласти шлях крізь стіну й дикий виноград. Коти вигрівалися собі на осонні. Жоден не підвівся.

Богиня чекала в кімнаті набагато віддаленішій, ніж зазвичай. Вона сиділа на великій білій подушці, яка, ймовірно, була ліжком, підпершись великою кількістю білих подушок, вкрита покривалом попри спеку. Вона теж виросла, хоч не так сильно, як Крістофер. Але він подумав, що в неї хворий вигляд. Вона лежала там, втупившись у нікуди, і її обличчя було зовсім не таке кругле, як він пам’ятав, і набагато блідіше.

— О, дякую, — сказала вона так, ніби думала про щось інше, коли Крістофер вивалив пакунок на її покривало. — Але я не маю нічого на обмін.

— Це й досі оплата за Трогмортена, — сказав Крістофер.

— Він був такий цінний? — байдуже спитала Богиня. Мляво й повільно вона почала розв’язувати замовляння із книг. Крістофер був зацікавлений тим, що вона мала не більше клопоту з роздиранням закляття, ніж він. Бути Живою Ашет, очевидно, означало володіти сильною магією.

— Це наче добрі книги, — ввічливо сказала Богиня, — Я прочитаю їх, коли зможу зосередитися.

— Ти занедужала, чи не так? — запитав Крістофер. — Що з тобою?

— Незаразне, — слабко сказала Богиня. — Це все Свято. Воно було три дні тому. Ти ж знаєш, що є один день на рік, коли я виходжу звідси, чи не так? Після місяців і місяців тиші й темряви тут, у Храмі, я раптом опиняюся на сонці, їду в колісниці, вбрана у велетенські важкі шати й обвішана прикрасами, з розмальованим обличчям. Усі кричать. І всі вони стрибають на колісницю і намагаються доторкнутися до мене — ти знаєш, «на щастя», і так, ніби я зовсім не людина, — сльози почали поволі котитися її обличчям. — Не думаю, щоб вони помітили, що я жива. Це тривало весь день — крики, сонце і руки, які товкли мене, поки я вся вкрилася синцями, — сльози заструменіли швидше. — Це було весело, коли я була малою, — сказала вона, — але зараз це занадто.

Біла кицька Богині галопом влетіла у кімнату і власницьки стрибнула їй на коліна. Богиня слабко її погладила. «Точнісінько, як Трогмортен, який сидить у мене на ліжку», — подумав Крістофер. Храмові коти знали, коли їхні люди засмучені. Він подумав, що трохи міг зрозуміти, як Свято вплинуло на Богиню, після власних нещодавніх переживань у місті.

— Думаю, це тому, що я весь рік була тут, а зараз раптом вийшла надвір, — пояснила Богиня, нагладжуючи Беті.

Крістофер мав намір запитати її, чи це прокляття Ашет продовжує вбивати його весь час, але він бачив, що момент непідходящий. Богиня потребувала, щоб її відволікли від Ашет. Він сів на плитки біля її подушок.

— Це було так розумно з твого боку помітити, що я не втну магію через срібло, — сказав Крістофер. — Я і сам не знав, аж поки Татко привів мене до Доктора Поусона.

І він розповів їй про замовляння левітації.

Богиня усміхнулася. Коли він розповів їй про стару пані Поусон і її нічний горщик, вона повернула обличчя до нього і майже розсміялася. Їй від цього так очевидно полегшало, що він розповів їй про Замок і Ґабріеля де Вітта, і навіть це примудрився зробити смішним. Потім він розповів їй про те, як продовжував бачити лев’ячу лапу, і вона аж зайшлася від реготу.

— Який же ти дурненький! — пирхала вона. — Коли тут трапляються речі, які я не можу зробити для Матінки Праудфут, я просто прикидаюся, що можу. Просто скажи, що ти можеш бачити руку. Він повірить тобі.

— Ніколи про це не думав, — зізнався Крістофер.

— Ні, ти ж надто чесний, — сказала вона і впритул глянула на Крістофера. — Срібло змушує тебе казати правду, — сказала вона. — Дар Ашет каже мені про це. Тож ти призвичаївся ніколи не брехати, — згадка про Ашет витверезила її. — Дякую, що розповів мені про себе, — серйозно сказала вона. — Думаю, ти маєш паскудне життя, навіть гірше за моє!

Несподівано вона знову заплакала:

— Ми обоє потрібні людям лише задля користі, яку ми їм приносимо! Ти через твої дев’ять життів, а я через мої божественні властивості. Ми обоє упіймані й замкнені в пастці життя, визначеного за нас наперед кимось іншим — як довгий-довгий тунель без жодного виходу!

Крістофера трохи ошелешив такий виклад, хоча, справді більшість часу його гнів через те, що його присилувано бути наступним Крестомансі, змушував його почуватися в пастці. Але він знав, що Богиня говорить переважно про себе.

— Ти припиниш бути Живою Ашет, коли виростеш, — підкреслив він.

— О, як я хочу, щоб це припинилося! — розридалася Богиня. — Я так хочу припинити бути нею вже! Я хочу ходити до школи, як Міллі, як у цих книжках про Міллі. Я хочу робити домашку, і напихатися пудингом, і вчити французьку, і грати в хокей, і виконувати прописи…

— Прописи виконувати ти не хочеш, — сказав Крістофер, трохи стривожений тим, як пристрасно вона говорить. — Чесно, не хочеш.

— Ще й як хочу! — вигукнула Богиня. — Я хочу грубіянити старості школи, і списувати контрольні з географії, і ябедничати на своїх друзів! Я хочу бути поганою так само, як і хорошою! Я хочу піти до школи і бути поганою, чуєш ти!

На той час вона стояла навколішки на подушці, сльози текли по її обличчю на біле кицьчине хутро, — вона зчинила більше галасу, ніж Крістофер, коли тікав із Храму з Трогмортеном у кошику. Тож не дивно, що хтось у сандалях біг аж спотикався крізь задню кімнату, задихано гукаючи:

— Богине, серденько! Богине! Що сталося, лапочко?

Крістофер крутнувся довкола і пірнув у найближчу стіну, навіть не підвівшись на ноги. Він опинився в жаркому дворі, повному котів, лежачи обличчям донизу. Там він звівся і щосили рвонув до зовнішньої стіни. Після цього він біг не спиняючись, поки досягнув воріт міста. «Дівчата!» — подумав він. Вони справді були Цілковитою Загадкою. Уявіть лишень, хоче виконувати прописи!

Та щойно Крістофер дістався долини й проліз крізь Проміжок, він зрозумів, що ретельно обмірковує дещо зі сказаного Богинею. Його життя справді здавалося довгим тунелем, підготованим для нього кимось іншим. Він знав, чому так ненавидить усіх у Замку: адже для них він був тільки Річчю — корисною Річчю з дев’ятьма життями, із якої одного дня вийде виплавити нового Крестомансі. Він подумав, що варто сказати про це Такрою. Він зрозуміє. Завтра четвер, і він зможе побачити Такроя. Він подумав, що ніколи ще не чекав четверга сильніше.

І тепер він знав, як прикинутися, що він має відьмівський зір. Наступного полудня, коли Флавіан простягнув йому лев’ячу лапу, Крістофер сказав:

— Це ваша рука. Тепер я це бачу.

Флавіан був потішений.

— Гаразд, завтра ми сходимо на чудову довгу прогулянку, — сказав він.

Крістофер не був цілком упевнений, що аж так чекає цього. А от зустрічі з Такроєм він насправді не міг дочекатися. Тільки він один із усіх Крістоферових знайомих не ставився до нього як до корисної Речі. Він виборсався з ліжка майже в ту ж мить, як в ньому опинився, і проскочив крізь розріз у замовляннях, сподіваючись, що Такрой здогадається і прибуде раніше.

Такрой стояв, притулившись до кручі в кінці долини, тримаючи схрещені руки на грудях, наче приготувався чекати довго.

— Здоров! — сказав він, але прозвучало це так, ніби він взагалі здивований бачити Крістофера.

Крістофер зрозумів, що вилити свої жалі Такроєві буде не так легко, як він думав, але широко усміхнувся до нього, почавши спішно й недбало перебиратися у свій одяг.

— Радий бачити тебе знову, — сказав Крістофер. — Я стільки всього маю тобі розповісти. Куди ми йдемо цієї ночі?

Такрой з певною обережністю запитав:

— Безкінна підвода чекає у Восьмій. Ти впевнений, що хочеш іти?

— Звісно, — сказав Крістофер, застібаючи пасок.

— Свої новини ти можеш мені переповісти і тут, — сказав Такрой.

Це спантеличувало. Крістофер звів очі й побачив, що Такрой незвично серйозний. Його очі примружилися не від усміху. Від цього стало надто незручно будь-що розповідати Такроєві.

— Але в чому річ? — спитав він.

Такрой стенув плечима.

— Ну, — сказав він, — для початку, останнього разу, коли я тебе бачив, твоя голова була скалічена…

Крістофер забув про це.

— Ой, я ж тобі ще не подякував, що ти доправив мене сюди! — сказав він.

— Не бери в голову, — сказав Такрой. — Хоч мушу сказати, що це була найважча штука, яку я колись виконував у будь-якому виді діяльності — підтримувати власне укріплення, щоб провести підводу через Іншосвіт і приволокти тебе сюди. А ще я досі дивуюся, чому робив це. Ти здавався мені дуже навіть мертвим.

— Я мав дев’ять життів, — пояснив Крістофер.

— Ти мав явно більше, ніж одне, — погодився Такрой, вищиряючись так, ніби він насправді в це не вірив. — Роззуй очі! Хіба цей випадок не змусив тебе задуматися? Донині твій дядько зробив сотні дослідів. Ми доправили йому купу результатів. У мене все в порядку — мені платять. Але ти, як я бачу, нічого не отримуєш, крім загрози знову покалічитися.

Крістофер вірив, що Такрой говорить щиро.

— Мені байдуже, — заперечив він. — Чесно. І Дядько Ральф дав мені два соверени.

На це Такрой закинув кучеряву голову й розреготався.

— Два соверени! Деякі речі, які ми дістали йому, коштують сотні фунтів — хоч би кіт із Храму Ашет, до прикладу.

— Я знаю, — сказав Крістофер. — Але хочу продовжити досліди. Те, що зараз відбувається, — єдина радість мого життя.

«Ось, — подумав Крістофер, — тепер Такрой мусить запитати про мої халепи». Але Такрой тільки зітхнув.

— Що ж, тоді нумо в дорогу!

Поговорити з Такроєм у Проміжку було зовсім не можливо. Поки Крістофер здирався, звивався і задихався, Такрой плив у повітрі поблизу туманним привидом — вітер відносив його, а дощ прошивав наскрізь. Він не укріплювався, поки не дістався гирла долини, де давним-давно Крістофер написав велику вісімку в глеї на стежці. Вісімка була тут, ніби вчора написана. Над нею пливла в повітрі підвода. Її знову вдосконалили і цього разу пофарбували в чепурний зелено-голубий колір.

— Я бачу, все готово, — сказав Такрой.

Вони спустилися вниз і підхопили віжки підводи. Вона одразу ж м’яко рушила услід за ними вниз у долину.

— Як твій крикет? — спитав Такрой для годиться, аби підтримати ввічливу бесіду.

Це був шанс для Крістофера все йому викласти.

— Я не грав, — похмуро сказав він, — відколи Татко забрав мене зі школи. Аж до самого вчора я взагалі не думав, що вони в тому Замку чули про крикет — ти знаєш, що тепер я живу в Замку?

— Ні, — заперечив Такрой. — Твій дядько ніколи мені багато про тебе не розказував. Що це за замок?

— Замок Крестомансі, — сказав Крістофер. — Але вчора мій наставник сказав, що буде матч проти селища в цю суботу. Звісно, нікому й на думку не спало запросити мене до гри, але я буду писати рахунок на табло для них.

— Справді? — сказав Такрой. Його очі стали вузенькими щілинками.

— Звісно, вони не знають, що я тут, — сказав Крістофер.

— Ще б пак не знають! — сказав Такрой, і те, як він це сказав, здалося, поклало край розмові. Вони крокували попереду підводи без жодного слова, поки дійшли до великого схилу гори із фермерськими хатинками, що примостилися на півдорозі до вершини. Місцина виглядала ще смутнішою й самотнішою, ніж будь-коли, під важким сірим небом пласти торф’яника і пагорби здавалися жовтавими. Перш ніж вони дісталися до ферми, Такрой зупинився і ногою відштовхнув підводу, коли вона тицьнулася йому позаду під коліна, намагаючись продовжити рух. Обличчя Такроя було якимсь смутним, і жовтавим, і зморщеним, як ті торф’яники.

— Слухай, Крістофере, — сказав він. — Ці хлопці із Замку Крестомансі не зрадіють, дізнавшись, що ти був тут і робив це.

Крістофер розсміявся.

— Та ж не зрадіють! Але й не дізнаються.

— Не будь таким впевненим у цьому, — сказав Такрой. — Вони знавці усякої тутешньої магії.

— Тим-то ця помста їм така вдала, — пояснив Крістофер. — Ось він я — вислизаю просто з-під їхніх нудних дурних чванькуватих носів, коли вони думають, що упіймали мене. Я для них просто Річ. Вони мене використовують.

Люди на фермі бачили, що вони підходять. Маленька група жінок вибігла у двір і зупинилася біля купи клунків. Одна з жінок помахала рукою. Крістофер помахав у відповідь і рушив угору схилом, оскільки Такрой видався не настільки зацікавленим його переживаннями, як він сподівався. Це знову запустило підводу.

Такрой тут же вхопився за останні слова.

— А тобі не спадало на думку, — сказав він, — що твій дядько також може тебе використовувати?

— Не так, як ці люди в Замку, — сказав Крістофер. — Я роблю ці досліди з власної волі.

На це Такрой тільки звів очі до повислого хмарного неба.

— Не кажи, що я не спробував! — сказав він у небо.

Жінки дихали на Крістофера часником, коли віталися з ним у дворі, усе було як звично. Як завжди, їхній запах змішувався з запахом із клунків, коли Крістофер їх навантажував. Клунки з Восьмої завжди мали цей запах — гострий млосний мідний запах. Тепер, після практичних занять із Флавіаном, Крістофер зупинився на мить і принюхався. Він знав, що це за запах. Драконяча кров! Це його вразило, адже це був найсильніший і найнебезпечніший магічний інгредієнт. Він поклав наступний клунок на підводу набагато обережніше, а коли — знаючи, на що вона здатна, — обачно підняв наступний, то пильно глянув на Такроя, щоб зрозуміти, чи той знає, що це за клунки. Але Такрой прихилився до стіни, що оточувала двір, і печально вдивлявся у пагорби. Такрой якось розповідав, що все одно ніколи не мав розвиненого нюху, коли був за межами свого тіла.

Поки Крістофер дивився на нього, Такрой широко розплющив очі й відстрибнув від стіни.

— Та ну ж! — вигукнув він.

Одна з жінок заволала і тицьнула пальцем кудись понад пагорбами. Крістофер обернувся глянути, в чому справа, і розглядав, і зачудовано вдивлявся, завмерши, як був, із клунком у руках. Велетенська істота спускалася на ферму. Вона була мов шмат багряної пітьми.

У мить, коли Крістофер уперше побачив її, істота згорнула велетенські шкірясті крила і, опустивши кігтисті лапи до землі, ковзнула з пагорбів так швидко, що Крістофер спершу й не розгледів, наскільки великою вона була. Він вважав, що істота розміром із дім, поки та була на півдорозі до пагорба, та коли вона приземлилася за фермою, він зрозумів, що досі її бачить, адже більша частина істоти вивищується над фермою.

— Це дракон! — верескнув Такрой. — Крістофере, лягай! Пильнуй!

Жінки навколо Крістофера порозбігалися за хліви. Одна бігом повернулася назад, обіруч несучи величезну важку рушницю, яку навіжено намагалася поставити на підпорку-триногу. Вона таки поставила її, але та впала.

Поки жінка знову піднімала рушницю, дракон поклав велетенську чорну шипасту голову на дах ферми між коминами, цілком ненавмисне розваливши її вщент, і розглядав двір ферми величезними осяйними зеленими очима.

— Велетень! — сказав Крістофер.

Він ніколи не бачив нічого подібного.

— Лягай! — зойкнув до нього Такрой.

Драконові очі зазирнули в Крістоферові — майже проникливо. Серед руїн і крокв фермерського даху він відкрив свою пащеку. Це було так, ніби відчинилися двері в осердя сонця. Біло-помаранчевий протуберанець вихопився із сонця, — один влучний спалах просто на Крістофера. БУХ. Він був у горнилі. Він чув, як смажиться його шкіра. У мить нестерпної агонії він устиг подумати: «Твою ковіньку! Ще сто прописів!».

Перше, що почув Крістофер якийсь час по тому, — важкий віддих Такроя. Він відчув, як той старається перевалити його з обвугленого ложа безкінної підводи на стежку. Підвода і Такрой з’являлися і роз’являлися поруч із Крістоферовою піжамою.

— Усе добре, — сказав Крістофер, сідаючи прямо і здригаючись. Всю його шкіру обійняв пекучий біль. Його одяг, здавалося, згорів на ньому. Ті частини тіла, які він міг бачити, були рожеві, ніби з них здерли шкіру, й заплямовані вугіллям із напівспаленої підводи.

— Дякую, — видихнув він, адже бачив, що Такрой знову врятував його.

— На здоров’я, — віддихнув Такрой.

Він вицвів у сіру тінь самого себе. Але він зробив над собою величезне зусилля. Очі його зажмурились, рот розтягнувся у вишкір, він став геть прозорим — трава долини прозирала крізь його обличчя. Потім, на мить, став чітким і суцільним. Він нахилився над Крістофером.

— От і все! — сказав він. — Ти більше ніколи не підеш на ці веселі прогулянки. Кинеш їх, ясно? Припиниш. Якщо ти прийдеш сюди знову, мене тут не буде.

До того часу він вицвів у сірий, а потім у молочний, що прозоріший від сірого.

— Я підмажу твого дядька, — його голос зійшов на шепіт.

Крістофер мусив здогадуватися, що останнє слово було «дядько». До того часу Такрой поступово зник.

Крістофер вивалився з підводи, і вона теж зникла, не лишилося нічого, крім порожньої мирної долини та запаху гару.

— Але я не хочу кидати їх! — сказав Крістофер. Його голос звучав так сухо й уривчасто, що він сам заледве чув його за жебонінням струмка в долині. Пара сльозинок проклала пекучі доріжки його обличчям, поки він збирав свою піжаму і рачкував назад крізь розлам у замовлянні.




Загрузка...