Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ дев’ятнадцятий

Наступні двадцять чотири години Крістофер був зайнятий, як ніколи в житті. Вони розмістили військовий штаб у Ґабріелевому кабінеті, повному сутінок, і Крістофер виявив, що деякі темні панелі в кімнаті розсуваються, відкриваючи доступ до кімнат по інший бік від них. Крістофер розпорядився зсунути столи та друкарські машинки попід стіни й перетворив увесь простір у єдиний великий оперативний штаб. Так було набагато світліше, й ставало все більш і більш людно й гамірно, коли почалося обговорення різних планів.

Усі пояснювали Крістоферу, що існує багато різних способів ворожити на присутність тої чи іншої живої особи у світі. Пан Вілкінсон мав цілий список методів. Вони домовилися спробувати усе, щоб звузити Такроїв пошук Ґабріеля. Підготували по одному способу кожного виду, але оскільки ніхто не був впевнений, чи вважаються окремі життя Ґабріеля живими особами, усі мали докласти щонайбільше сил; тут і виявилося, що, крім Крістофера, тільки Богиня мала досить сильну магію, щоб їх запустити й підтримувати від Низки до Низки. Але відстежувати їх могли усі. Скоро кімната була повна напружених помічників, які втупилися в кулі, дзеркала, калюжі ртуті та чорнила й окремі аркуші, вкриті рідкими кристалами, поки Богиня вносила правки в різні замовляння і своїм дивним нетутешнім скорописом занотовувала покази приладів у таблиці.

Панна Розалі наполягала, щоб військова нарада знайшла спосіб, як повідомити Міністерству про ці події, але вони так нічого й не вирішили, бо Крістофера постійно кудись викликали. Спершу Доктор Сімонсон покликав його вниз, у хол, щоб пояснити, як вони планували зробити клітку-купол. Доктор Сімонсон сприйняв завдання набагато серйозніше, ніж Крістофер очікував.

— Це вкрай оригінально, — сказав він, — але кого це хвилює, якщо ми спіймаємо цю особу?

Крістофер знову піднявся до середини сходів, коли дворецький прийшов повідомити, що вони зробили все, що могли придумати для захисту маєтку, тож чи не хоче панич Крістофер вийти і глянути? Тож Крістофер вийшов — і зачудувався. Головні ворота й інші, менші виходи були обвішані прокляттями і точилися отрутою. Уздовж стін росла ожина з п’ятнадцятисантиметровими колючками, тоді як жива огорожа нагадувала Крістоферові замок Сплячої Красуні, такою високою і густою вона була: пронизана шипами, кропивою і отруйними бур’янами. Триметрові будяки і велетенські кактуси оточували паркан, а кожне слабке місце замінував хлопчикслужка.

Він показав, використовуючи ручну фретку, як коли хто ступить туди — перетвориться на гусінь, а в іншому місці — потоне в бездонній вигрібній ямі, а в іншому місці його впіймає гігантська краб’яча клешня, а ще в одному… усього він зробив дев’ятнадцять пасток, кожна дошкульніша за попередню. Крістофер біг назад до Замку і думав, що якщо вони зуміють повернути Ґабріеля, треба попросити про підвищення для хлопчика-служки. Той був надто талановитий, щоб марнувати талант на побігеньках.

Повернувшись в оперативний штаб, він виявив повністю налаштовані магічні дзеркала, вже сфокусовані на різні частини оборонних споруд, щоб одразу дізнатися про напад. Флавіан просто показав йому, як запустити замовляння, намальовані на звороті дзеркал, коли настала черга економки їх відволікати.

— Паничу Крістофере, цей Замок не має запасів, щоб витримати облогу. Як мені впустити м’ясника, пекаря і молочника? Тут багато ротів, які треба годувати.

Крістофер мусив скласти графік доставки продуктів, щоб він і Богиня могли причаклувати їх у правильний момент. Богиня причепила графік між розкладом чергувань операторів дзеркал, таблицями ворожби, розкладом чергових, розкладом патрулів — стіна заповнювалася списками. І серед цього гармидеру дві панни на ім’я Йоланта і Берила (яких Крістофер так і не навчився розрізняти) усілися за друкарські машинки і почали вистукувати.

— Може, ми більше й не чаклунки, — сказала Берила (якщо це не була Йоланта). — Але ніщо не завадить нам спробувати вести справи як зазвичай. Ми принаймні можемо дати лад терміновим запитам або дати пораду.

Дуже скоро вони теж відкликали Крістофера вбік.

— Прикрість у тому, — зізналася Йоланта (якщо її ім’я було не Берила), — що Ґабріель зазвичай підписує всі листи. Ми не вважаємо, що вам варто підробляти його підпис, але подумали, що ви могли б написати просто «Крестомансі»…

— Перед тим, як причаклувати доставку поштової сумки на Поштамт, — додала Берила (чи, можливо, Йоланта).

Вони показали Крістоферу, як поставити на слово «Крестомансі» знак чародія з дев’ятьма життями, щоб захистити від використання проти нього у відьмівському ремеслі. Крістофер гарно розважився, розробляючи скоропис підпису, який спопеляв чародійською міткою, що убезпечувало його навіть від Дядька Ральфа. Хлопцеві спало на думку, що йому весело, як ніколи в житті. Татко був правий. Він справді був створений, щоб стати наступним Крестомансі. «Але уявімо, якби було не так? — думав Крістофер, виводячи наступний спопеляючий підпис. Просто пощастило, що так склалося. — Ну що ж, — подумав він, — треба щось із цим робити. Нема жодної причини почуватися ув’язненим».

Тоді Крістофера покликали з іншого кінця кімнати.

— Гадаю, в мене найбільш спокійна робота, — засміявся до нього Такрой із кушетки посеред кімнати, де готувався увійти у свій перший транс. Вони домовилися, що Такроєві краще спробувати величезну кількість коротких трансів, щоб обстежити стільки світів, скільки зможе. А Панна Розалі згодилася грати для Такроя на арфі, хоча й не мала жодної магії. Такрой заплющив очі, й Панна Розалі узяла ніжний тремтливий акорд. Такроєві очі різко розплющилися:

— Здуріти можна, жінко! Ви намагаєтеся склеїти мій дух сиропом, чи що? Хіба ви не знаєте якоїсь людської музики?

— Як я пригадую, ви вічно нарікаєте, хоч що б я грала! — відрізала Панна Розалі. — Тож я гратиму те, що мені до вподоби, не зважаючи ні на що!

— Ненавиджу ваші музичні смаки! — буркнув Такрой.

— Вгамуйтеся, бо ніколи не ввійдете у транс. Не хочу стирати пальці даремно, — огризнулася Панна Розалі.

Вони про дещо нагадали Крістоферові — чи про декого.

Прямуючи до калюжки чорнила, куди Флавіан кивком покликав його, він озирнувся. Такрой і Панна Розалі втупилися одне в одного, кожен намагався донести до іншого, як тяжко вражено його почуття. «Де я бачив це раніше і кого це мені нагадує?» — здивувався Крістофер. Насправді він розумів, що Такрой і Панна Розалі палко бажали припинити казати одне одному грубощі, але кожен був надто гордим для першого кроку. Кого ж це йому нагадувало?

Схилившись над калюжкою чорнила, Крістофер збагнув. Татка і Матусю! Вони поводилися точнісінько так само! Коли калюжка чорнила показувала Світ В із Низки Вісім, Крістофер попрямував туди, де друкували Йоланта і Берила, і знову проминув Панну Розалі, яка награвала джигу, люто втупившись перед собою.

— Можу я відправити комусь офіційного листа від себе? — запитав Крістофер.

— Просто диктуйте, — сказала Йоланта (чи, можливо, Берила), тримаючи пальці на клавішах.

Крістофер дав їй адресу Доктора Поусона.

«Шановний пане, — почав він так само, як і всі листи, що підписав. — Наша установа буде вам зобов’язана, якщо ви виворожите місце перебування пана Косімо Чанта, останні відомості від якого отримано з Японії. І передасте цю адресу пані Міранді Чант, останні відомості від якої отримано з Кенсінгтону».

Злегка почервонівши, він спитав:

— Це спрацює?

— Для Доктора Поусона, — сказала Берила (чи, можливо, Йоланта), — варто додати «Звичайну винагороду буде надіслано». Доктор Поусон ніколи не працює без винагороди. Я проведу запит через рахунки. Зараз вас потребує пан Вілкінсон, він біля миски зі ртуттю.

Поки Крістофер метався кімнатою, Богиня пригадала, що котеня Праудфут вже зголодніло. Вона причаклувала котеня з кімнати у башті, разом із шарфом, пляшечкою та всім, що потрібно. Один із помічників збігав по молоко. Це було досить довго. Праудфут, знетерпеливлена зволіканням, відкрила оченята, наче дві сапфірові іскри, і уважно роззирнулася навколо.

— Моу-лоу-коу! — стала вимагати вона дивовижно широким рожевим ротиком.

Навіть коли звичайне котеня вперше відкриває очі — це знаменна мить. Оскільки Праудфут була кицькою Храму Ашет, ефект був приголомшливий. Раптово виявилося, що вона — особистість не слабша за Трогмортена, до того ж цілковита його протилежність. Її передавали з рук у руки, щоб по черзі туркотіти до неї й годувати її. Флавіан був так захоплений котеням, що не спускав його з рук, аж поки Такрой не вийшов із трансу, дуже розчарований, бо не зміг засікти Ґабріеля в жодному з відвіданих трьох світів. Флавіан дав йому Праудфут, щоб підбадьорити. Такрой притулив її до підборіддя і замурчав до неї, але Панна Розалі відібрала її, щоб натомість дати йому чашку міцного чаю і провести наступні пів години, панькаючись із Праудфут.

Усе це упадання здавалося Крістоферові нечесним щодо Трогмортена. Він вийшов на сходи глянути, чи все добре з Трогмортеном, і завмер, вражений, як усе змінилося. Зелень від драконячої крові поблякла, але світло, що лилося з-під купола, все ще мало зеленуватий відтінок. Під куполом Доктор Сімонсон, Фредерік Паркінсон і натовп помічників із закасаними рукавами шили, кували, зварювали метал. Хол був завалений дошками, інструментами, металевими прутами, а все нові помічники постійно доносили ще дерево й інструменти крізь розчахнуті двері. Різні люди сиділи на сходах, пили чай, чекаючи на свою чергу проводити замовляння ворожби. «Якби тиждень тому хто сказав, що Замок Крестомансі матиме вигляд галасливої майстерні, нізащо не повірив би», — подумав Крістофер.

Свічки і далі горіли, полум’я зносило набік через протяг від вхідних дверей, і там, у чорніючому пентаклі, наче статуя, сидів Трогмортен, люто втупившись у мишачу нірку Дядька Ральфа. Крістофер був втішений, що кіт оточений усім, чого тільки може забажати. Котячий лоток, миска молока, блюдце риби, тарілка м’яса і куряче крильце були дбайливо розставлені проміж свічниками по краях зірки. Але Трогмортен нехтував усім цим.

Зрозуміло, що ніхто не хотів потривожити життя Ґабріеля. Воно досі лежало на підлозі, де його кинув Дядько Ральф, мляве й прозоре. Хтось дбайливо відгородив його чорною линвою, обв’язавши її навколо чотирьох бібліотечних стільців. Крістофер оглянув його. «Якщо усі його життя схожі на це, то й не дивно, що Такрой не зміг нічого знайти, й замовляння ворожби нічого не показали», — думав він, коли один із садівників забіг у вхідні двері й нетерпляче замахав йому.

— Можете піти глянути? — відхекувався він. — Ми не знаємо, Мара це чи ні. Їх сотні, навколо всіх угідь, у чомусь такому, ніби маскарадне вбрання.

— Я гляну в дзеркалі, — відгукнувся Крістофер.

Він помчав назад в оперативний штаб до магічних дзеркал. У дзеркалі, налаштованому на головні ворота, було добре видно химерних солдатів, які вглядалися крізь огорожу. Вбрані в короткі туніки і срібні маски, всі озброєні списами. Крістоферів шлунок противно стиснувся від цього видовища. Він крутнувся на місці й глянув на Богиню. Вона геть зблідла.

— Це Рука Ашет, — прошепотіла вона. — Вони знайшли мене.

— Я піду і переконаюся, що вони не втраплять всередину, — сказав Крістофер.

І він знову побіг сходами вниз, через хол, і потім угіддями разом із садівниками. На моріжку пан МакЛінток вишикував решту робітників і впевнився, що кожен має сікача чи гостру сапку.

— Я не дозволю жодній із цих поганських істот увійти у мої сади, — сказав він.

— Так, але ці списи смертельні. Кожен із вас мусить триматися осторонь від траєкторії удару, — сказав Крістофер. Від самої думки про це він відчув гострий пронизливий біль у грудях.

Він обійшов довкола садів із паном МакЛінтоком так близько до парканів і стін, як тільки насмілився. Воїни Руки Ашет просто стояли зовні, ніби замовляння стримували їх, але задля безпеки Крістофер подвоїв силу кожного під час обходу. Далекі відблиски на срібних масках і вістрях списів викликали в нього нудоту.

Коли він розвернувся і поспішив до Замку, то зрозумів, що йому більше не весело. Він почувався слабким, малим і виснаженим. Дядько Ральф — це одне, але він розумів, що просто не уявляє, як розібратися з Рукою Ашет. «Якби ж тут тільки був Ґабріель!» — він зрозумів, що думає про це. Ґабріель знав усе про Храм Ашет. Можливо, він би впорався з воїнами одним лише холодним, сухим словом. «А потім, — подумав Крістофер, — він би покарав мене за те, що я ховав Богиню тут, коли він сказав мені цього не робити. Але навіть у тому випадку воно було того варте».

Він повертався через хол, де купол клітки був ще тільки купою дощок і трьома гнутими прутами. Він знав, що до ночі він анітрішечки не наблизиться до готовності, а Дядько Ральф обов’язково спробує прийти сьогодні вночі. Крістофер підіймався сходами повз мляве обгороджене життя Ґабріеля, а коли зайшов до штабу, то побачив Такроя, який тільки повернувся з чергового трансу, журно хитаючи головою. Богиня була бліда і тремтіла, а всі решта — роздратовані, бо жодна з різноманітних тіней і зблисків у замовляннях ворожби, здавалося, не мала нічого спільного з Ґабріелем.

— Гадаю, краще мені причаклувати телеграму до Міністерства, щоб прислали армію, — понуро сказав Крістофер.

— Ви цього не зробите! — гнівно сказала Панна Розалі. Вона посадила Крістофера і Богиню поруч із Такроєм на кушетку, а потім змусила їх усіх випити гарячого солодкого чаю, який принесла Еріка.

— Тепер слухайте, Крістофере, — сказала вона. — Якщо ви дасте знати Міністерству, що сталося з Ґабріелем, вони наполягатимуть, аби прислати сюди якогось дорослого чародія, щоб керувати ситуацією, і це ані найменшою мірою не буде на краще, бо його магія не буде такою ж сильною, як ваша. Ви — єдиний чародій із дев’ятьма життями, який залишився. Ми потребуємо, щоб ви склали Ґабріеля докупи, коли знайдете його. Ви єдиний, хто може це зробити. І не схоже, що Рука Ашет зможе потрапити в маєток, правда?

— Ні, я подвоїв замовляння, — сказав Крістофер.

— Добре, — сказала Панна Розалі. — Тож наші справи не погіршилися. Я не для того сперечалася з Доктором Сімонсоном, щоб дозволити вам мене підвести, Крістофере! Ми швиденько знайдемо Ґабріеля, і тоді все налагодиться, от побачите.

— Матінка Праудфут завжди казала, що найтемніша ніч перед світанням, — додала Богиня. Але сказала це не так, ніби сама не вірила.

Щойно Крістофер допив свій чай, Флавіан вигукнув, ніби доводячи слушність Матінки Праудфут:

— О, тепер я розумію!

Флавіан сидів за великим темним столом, намагаючись вловити сенс у всіх цих тінях і зблисках у замовляннях ворожби. Всі люди, які згорблено сиділи навколо в оперативному штабі, зірвалися на ноги й з надією подивилися на нього.

— Ґабріелевим життям знадобилося багато часу, щоб осісти, — сказав Флавіан. — Є чіткі ознаки того, що одне з них занесло в Низку Дев’ять, а інше — в Низку Два, але жодне з них досі не дійшло до світу. Я гадаю, ми можемо знайти решту тих, що досі ширяють на Краю Світу, якщо заново запустимо всі замовляння.

Такрой зірвався на ноги й підійшов глянути через Флавіанове плече.

— А може ти й правий! — сказав він. — Єдиний раз, коли мені здалося, що я впіймав запах Ґабріеля, був на Краю Світу біля Низки Один. Чи там щось з’явилося?

«Край Світу означає Проміжок», — подумав Крістофер, коли поспішав із Богинею перелаштовувати всі ворожильні пристрої.

— Я можу піти туди, облазити все і принести їх назад, — сказав він.

Його одразу заглушили гнівні вигуки.

— Ні, — сказав Флавіан. — Я все ще ваш учитель і забороняю це робити.

— Ми потребуємо тебе, щоб впоратися з твоїм дядьком, — сказав Такрой.

— Ти не можеш покинути мене тут із Рукою Ашет! — сказала Богиня. — І що станеться, якщо ти втратиш іще одне життя?

— Точно, — сказала Панна Розалі. — Ваше останнє життя замкнуте в сейфі під замовлянням, яке може зламати лише Ґабріель. Ми маємо просто почекати, поки його життя осядуть. І лише тоді зможемо обладнати належну охорону воріт і відпустити вас їх позбирати.

Навіть Богиня була проти нього, тож Крістофер поступився. Він знав, що за потреби завжди може втекти у Проміжок. Просто зараз Дядько Ральф був важливіший, ніж Ґабріель, і, напевно, небезпечніший, ніж Рука Ашет.

Крістофер разом із Такроєм і МакЛінтоком організував варти і патрулі на ніч. Вечеряли у холі та на верхньому сходовому майданчику, під драбинами й риштуваннями, які Доктор Сімонсон використовував, щоб опустити люстру. На цій стадії купол клітки все ще лишався купою металевих прутів і дерев’яних дощок. Команді Доктора Сімонсона, поки вони працювали, кухарі принесли казанки й горщики, тож вони могли продовжувати роботу до самого смеркання, але Крістофер знав, що цього дня вони не закінчать. Трогмортен залишив свій пост, тільки щоб з’їсти мисочку ікри й підкріпитися перед нічним чергуванням. Праудфут для безпеки забрали на кухню, де нею добре опікувалися, й усі напружено готувалися до ночі.

Крістофер розписав патрулі так, щоб у кожному був хтось дужий і хтось, хто володіє магією. Першу варту він узяв сам. Богиня взяла наступну. Коли посеред варти Богині щось трапилося, Крістофер спав у бібліотеці поруч із Фредеріком Паркінсоном. Богиня важко відхекувалася і нервувалася, вона була впевнена, що Дядько Ральф намагався пройти крізь пентакль.

— Я вичаклувала його геть, — казала вона.

Безсумнівно, дикий ґвалт чувся з боку Трогмортена. Але доки Крістофер туди добіг, все, що він побачив — завиток пари, що підіймався від невидимої мишачої нори, й Трогмортена, який походжав навколо, ніби розлючений тигр.

Дивно, але тут не було запаху драконячої крові. Скидалося на те, що Дядько Ральф водночас і випробовував їхній захист, і підманув їх щодо власних планів. Справжній напад стався якраз перед світанням, коли на варті були Такрой і хлопчик-служка. І завдали його з-за огорож Замку. Навколо всього Замку залунали дзвони, це означало, що замовляння проламано. Поки Крістофер нісся через зарошений моріжок, він думав, що ці крики, волання і клацання, що ідуть від стін, й так би усіх перебудили, навіть якби дзвонів не було. І знову він прибув надто пізно. Він побачив Такроя і хлопчика-служки, які люто чарували замовляння, щоб заповнити два пролами в широкій шпичастій огорожі. Він бачив кілька розмитих постатей у срібному обладунку, що топталися на місці в проламах. Крістофер поспішно посилив замовляння настільки, наскільки зміг.

— Що трапилося? — видихнув він.

— Схоже Мара наткнувся на Руку Ашет, — сказав Такрой, тремтячи від ранкового туману. — Не було б щастя, так нещастя помогло.

Поки садівники поспішно засаджували кактусами пролами і хлопчик-служка їх мінував, Такрой розповідав, що йому здавалося, ніби маленька армія людей Мари намагалася прорватися в маєток. Але Рука Ашет, певно, подумала, що Мара напала на них, і випадково захистила Замок. В усякому разі, нападники врятувалися втечею.

Крістофер принюхався до смороду драконячої крові в тумані і подумав, що Такрой, безсумнівно, мав рацію.

Доти, як він дістався до Замку, було вже достатньо світло, щоб Доктор Сімонсон і його помічники знов узялися гарувати.

В оперативний штаб Флавіан пришкандибав позіхаючи, блідий через те, що не лягав цілу ніч.

— Я за крок від Ґабріелевих життів! — тріумфально сказав він. — Всі вони осіли в Споріднених Світах. Позиції шести з них я вже більш-менш позначив — а от сьоме зовсім не можу знайти. Я гадаю, вам краще чимшвидше піти й зібрати ці шість життів, ще доки тут закінчать цю вашу вершу на омарів.

Вершу на омарів, як тепер прозвали клітку, урочисто підняли високо вгору над пентаклем одразу після сніданку. Крістофер сам заплигнув у зірку, щоб її перевірити. Замовляння спрацювало, як того й очікували, і клітка з гуркотом упала, накривши його. Трогмортен зиркнув роздратовано. Крістофер вишкірився і спробував відчаклувати штуку геть. Але вона й не зрушилася з місця. Він потрусив руками її благенькі ребра і спробував підважити один із країв, але так вона теж не зрушилася. Він не без ляку усвідомив, що цю штуку неможливо підняти, хоч більшість замовлянь на неї він накладав власноруч.

— На твоє обличчя мило глянути, — тихо пирхнула Богиня. — Бачив би ти своє полегшення, коли її знову відтягли вгору!

Богині було зовсім не весело. Вона зблідла і нервувалась, хоча й намагалася жартувати. «Вона має тільки одне життя, — нагадав собі Крістофер. — А Рука Ашет чекає на неї зовні».

— Чому б тобі не піти зі мною збирати Ґабріелеві життя? — сказав він. — Якщо ти почнеш стрибати від світу до світу, це неймовірно спантеличить Руку Ашет.

— Ох, а можна? — зраділа Богиня. — Я відчуваю таку відповідальність.

Зчинилася суперечка, місцями наукова, між Флавіаном, Берилою, Йолантою і паном Вілкінсоном про те, як збирати Ґабріелеві життя. Крістофер і не уявляв, що існує так багато способів відправити людей у різні світи. Панна Розалі все владнала, різко сказавши:

— Ми облаштуємо Браму в цій кімнаті і відправимо Мордекая в транс із духовним маячком, тож зможемо сфокусувати Браму на ньому, щойно він знайде Ґабріеля. Тоді Крістофер та Міллі пройдуть крізь неї і переконають Ґабріеля, що він потрібен у Замку. Що може бути простішим?

«Багато що могло бути простішим», — подумав Крістофер, коли вони з Богинею розробляли складну магію Брами згідно з безкінечними терплячими поясненнями Флавіана. Попри те, що лише Ґабріель міг повернути йому дев’яте життя, попри те, що вони відчайдушно потребували Ґабріеля, Крістофер не хотів, щоб той повертався. Тоді б уся забава скінчилася. Все у Замку знову зробилося б тихим, і поважним, і дорослим. Лише те, що він завжди любив працювати з магією, яка справді щось робила, змушувала Крістофера працювати з Брамою як належить.

Завершена Брама справді виглядала просто. Це була висока квадратна металева рама з двома дзеркалами, прихиленими одне до одного так, що за нею утворився трикутник. Глянувши на неї, ніхто б не сказав, як важко було її створити.

Крістофер залишив Такроя лежати на кушетці з маленькою голубою ляпкою на лобі — духовним маячком — і досить охоче пішов причакловувати візок пекаря на землю Замку. «Це останній раз, коли вони мені дозволяють так робити», — думав він, поки Рука Ашет сердито вимахувала списами на пекаря.

Коли він повернувся, Такрой лежав блідий і нерухомий, вкритий ковдрами, а Панна Розалі ніжно награвала на арфі.

— Ось він вже й у Брамі, — сказав Флавіан.

Два дзеркала показали одну трохи розмиту картинку десь у Низці Один. Крістофер бачив ряд великих опор, які несли кільця поїздів, що мчали вдалину. Такрой стояв під найближчою, вбраний у зелений костюм, який Крістофер так добре знав. Певно, це те, що завжди носив Такроїв дух. Він розпачливо розвів руками.

— Здається, щось пішло не так, — сказав Флавіан.

Усі підстрибнули, коли тіло, що лежало на кушетці, раптово заговорило дивним хрипким голосом.

— Знайшов! — сказало Такроєве тіло. — Він дивився на поїзди. Він просто сказав мені, що міг би винайти і кращий поїзд. А потім просто зник. Що робити?

— Іди й спробуй знайти Ґабріеля в Низці Два, — сказала Панна Розалі, награючи тремтливу, заспокійливу мелодію.

— Це займе хвилину, — каркнуло Такроєве тіло.

Картинка у Брамі зникла. Крістофер уявив, як Такрой дряпається і летить крізь Проміжок.

Усі навколо нього з тривогою висловлювали здогади, що ж пішло не так.

— Може, Ґабріелеві життя просто не довіряють Мордекаєві, — припустив Флавіан.

Дзеркала знову об’єдналися в картинку. Цього разу всі вони побачили Ґабріелеве життя. Воно стояло на вигнутому аркою мості, споглядаючи річку внизу. Воно було неймовірно слабким, зігнутим і старим, таким старим, що Крістофер усвідомив, що Ґабріель, якого він знав, був геть не таким старим, як він собі думав. Дух Такроя також був тут, він стояв, легко спершись на бильця моста навпроти Ґабріелевого життя, з виду один в один як Трогмортен, який скрадається за великою чорною пташкою. Здавалося, Ґабріель не бачить Такроя. Він не роззирався. Але раптом його зігнутої чорної постаті не стало. Був тільки Такрой на мості, який дивився на те місце, де щойно стояв Ґабріель.

— І це втекло, — пробурмотіло Такроєве тіло з кушетки. — Що ж це таке?

— Чекайте! — прошепотів Флавіан і побіг перевірити найближче замовляння ворожіння.

— Постій там хвилинку, Мордекаю, — м’яко сказала Панна Розалі.

Такроїв дух у дзеркалах оперся ліктями на міст і намагався виглядати спокійним.

— Не може бути! — вигукнув Флавіан. — Усі на перевірку, швидко! Здається, ніби всі життя зникають! Краще відкликати Мордекая назад, Розалі, бо він змарнує свою силу безцільно.

Усі кинулися до мисок, дзеркал і ворожильних кристалів. Панна Розалі пробіглася по арфі обіруч, і дух Такроя всередині Брами здивовано звів голову і зник так же раптово, як і Ґабріелеві життя. Панна Розалі схилилася і тривожно спостерігала, як заворушилося Такроєве тіло. Колір повернувся на його обличчя. Очі розплющилися.

— Що відбувається? — спитав він, відкидаючи ковдри.

— Гадки не маю, — сказала Панна Розалі. — Усі життя Ґабріеля зникають…

— Аж ніяк! — збуджено вигукнув Флавіан. — Вони всі збираються в групу і йдуть сюди, більшість із них!

Це були напружені пів години, коли надія і страх хилиталися вперед і назад, мов на гойдалці. Позаяк Крістоферові надії й страхи загалом хилиталися у зворотному від всіх інших напрямку, він подумав, що не витримає цього без котеняти Праудфут. Еріка принесла Праудфут із собою, коли прибігла з тацею і чаєм, щоб Такрой підживився. Праудфут дуже захопилася першою тривалою прогулянкою під чорним столом Ґабріеля, метеляючи для рівноваги хвостом-швайкою. На неї було набагато приємніше дивитися, ніж на химерні згустки й завихрення, які утворювали Ґабріелеві життя, поступово рухаючись до Низки Дванадцять. Крістофер спостерігав за Праудфут, коли Флавіан сказав:

— О Господи! — і відвернувся від кристала.

— У чому річ? — спитав Крістофер.

Плечі Флавіана опустилися. Він здер свій тугий м’ятий комір і швиргонув на підлогу.

— Усі життя зупинилися, — сказав він. — Вони слабкі, але стабільні. Боюся, вони в Низці Одинадцять. Я гадаю, це там весь цей час було сьоме життя. Кінець нашим надіям!

— Але чому? — спитав Крістофер.

— Ніхто не може дістатися туди, серденько, — сказала Панна Розалі. Вона мала такий вигляд, ніби зараз заплаче. — Принаймні ніхто й ніколи після цього звідти не повертався.

Крістофер глянув на Такроя. Той став блідий, навіть блідіший, ніж коли був у трансі. Він став кольору молока з краплею кави у ньому.