Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ четвертий

До наступного ранку Крістофер відчував жахливу нудоту від запаху — а насправді радше смороду зі шкіряної пляшки. Він поклав її під ліжко, але відгонило так жахливо, що він устав і накрив її подушкою, перш ніж зміг заснути.

Коли Остання Гувернантка прийшла розбудити його, вона одразу знайшла пляшку за запахом.

— Святі Небеса! — сказала вона, витягнувши її за ремінець. — Ви тільки гляньте! Я не вірила, що навіть твій дядько зможе попросити цілу пляшку цього трунку! Чи ж він не думав про небезпеку?

Крістофер тільки здивовано кліпнув. Він ніколи не бачив Останню Гувернантку такою схвильованою. Вся її примарна чарівність виявилася назовні, й вона втупилася в пляшку, ніби не знала, сердитися їй, лякатися чи тішитися.

— Що в ній? — спитав він.

— Драконяча кров, — сказала Остання Гувернантка. — І навіть не висушена! Я віднесу це прямісінько твоєму дядькові, поки ти одягаєшся, бо твоя матуся влаштує істерику.

Вона поспішила геть із пляшкою у витягнутій руці, яка розкачувалася на ремінці.

— Думаю, твій Дядько страшенно зрадіє, — кинула вона через плече.

Щодо цього не було жодного сумніву. Через день для Крістофера прибула величезна посилка. Остання Гувернантка принесла її нагору в шкільну кімнату разом із ножицями й дозволила йому самому перерізати стрічки, що додало ще більше втіхи. Всередині була велика коробка шоколаду, із великим червоним бантом і зображеним на кришці хлопчиком, який видуває бульбашки. Шоколад був такою рідкістю в житті Крістофера, що він ледь не випустив із уваги конверт, запханий всередину банта. Там був золотий соверен та записка від Дядька Ральфа. В ній ішлося:

«Молодець! Наступний дослід за тиждень. Панна Белл скаже коли. Вітання від твого люблячого дядька».

Це так порадувало Крістофера, що він дозволив Останній Гувернантці першій узяти шоколадну цукерку.

— Я вважаю, — сухо сказала вона, обираючи горіхову, яку Крістофер ніколи не любив, — твоїй Матусі сподобалося б, якби ти запропонував їй одненьку, поки не надто багато від’їдено.

Потім вона вихопила записку з Крістоферових пальців і кинула у вогонь, ніби натякаючи, що він не мав пояснювати Матусі, що зробив, щоб заслужити шоколадні цукерки.

Крістофер завбачливо з’їв один рядок цукерок, перш ніж запропонувати коробку Матусі.

— О серденько, це так погано для твоїх зубів! — промовила Матуся, поки її пальці зависли спершу над полуничною, а потім над трюфельною цукеркою. — Здається, ти став дядьковим мазунчиком — і це дуже добре, раз вже я віддала усі свої гроші в його руки. Одного дня ці гроші стануть твоїми, — говорила вона, поки її пальці наближалися до помадки.

— Не дозволяй моєму братові надто його розбещувати, — сказала вона Останній Гувернантці. — І, гадаю, тобі варто зводити його до дантиста.

— Так, пані, — погодилась Остання Гувернантка, смиренна і безбарвна.

Було ясно, що Матуся не має ані найменшої підозри, про що насправді свідчать ці шоколадки. Крістофер дуже тішився зі своєї відданості волі Дядька Ральфа, хоча він так хотів, щоб Матуся не обрала помадку. Решти шоколадних цукерок не вистачило на цілий тиждень, але вони витіснили із Крістоферової голови радість від наступного досліду. Насправді, коли Остання Гувернантка спокійно сказала наступної п’ятниці перед тим, як іти до сну:

— Твій дядько хоче, щоб ти пішов до іншого сну цієї ночі, — Крістофер почувався більше заклопотаним, аніж радісним.

— Ти маєш спробувати дістатися Низки Десять, — сказала Остання Гувернантка. — І зустрітися з тим же чоловіком, що й раніше. Гадаєш, зможеш це зробити?

— Запросто! — сказав Крістофер гордовито. — Я зроблю це із зав’язаними очима.

— Так можна і лоба розбити, — зауважила Остання Гувернантка. — Не забудьте зачесатися й почистити зуби і не будьте надто впевненим. Насправді це не гра.

Крістофер чесно намагався не бути надто впевненим, але це було просто. Він вирушив на стежку, де вбрався у свій забрьоханий одяг, а потім став пробиратися крізь Проміжок, виглядаючи Такроя. Єдиною складністю виявилося те, що долини не були розташовані у правильному порядку. Десятий номер не ішов після Дев’ятого, а був значно нижче і на певній віддалі. Крістофер уже, було, вирішив, що не зможе знайти його. Але зрештою сповз униз довгим схилом із жовтуватого щебеню і побачив Такроя, що вогко блищав у тумані, незручно скулившись на краю долини. Він подав геть мокру руку Крістоферові.

— Господи! Я думав, ти ніколи не прийдеш. Укріпино мене, зроби ласку. Я вже геть змарнів. Ця остання дівчина анітрохи не така ж помічна.

Крістофер узяв Такроєву холодну ватяну руку. Такрой одразу почав укріплюватися. Незабаром він зробився міцним, вогким і таким же тілесним, як Крістофер, і також дуже втішеним із цього.

— Це була та частина розповіді, в яку твоєму дядькові було найважче повірити, — сказав він, поки вони пробиралися в долину. — Та я присягнувся йому, що здатен побачити… ооо… еее… Що ти бачиш, Крістофере?

— Це Всюдинка, де я дістав свої дзвоники, — сказав Крістофер, із усмішкою оглядаючи круті зелені схили. Він достеменно пам’ятав її. Ця Всюдинка на півдорозі донизу особливим чином повертала до потічка. Але тут було й дещо новеньке — різновид туманності просто обіч стежки.

— Що це? — спитав він, забувши, що Такрой не може бачити долину. Але Такрой, очевидно, міг бачити долину тепер, після укріплення. Він втупився в туманність співчутливо примруженими очима.

— Частина досліду твого дядька, яка, здається, не спрацювала, — сказав він. — Це мала бути безкінна підвода. Він намагався прислати її зустріти нас. Як ти гадаєш, можеш її також укріпити?

Крістофер підійшов до туманності й спробував покласти на неї руку. Але вона, здавалося, не була присутня тут настільки, щоб він міг її торкнутися. Його рука просто пройшла наскрізь.

— Не переймайся, — сказав Такрой. — Твоєму дядькові просто доведеться подумати ще раз. І підвода була лише одним із трьох дослідів на сьогодні.

Він наполіг, щоб Крістофер написав велику цифру «10» у багні стежки, і потім вони вирушили вниз у долину.

— Якби підвода спрацювала, — пояснив Такрой, — ми б спробували щось об’ємніше. Але оскільки маємо те, що маємо, діймо за моїм планом і шукаймо тварину. Божечки! Який я радий, що ти вже прийшов. Я був майже такий нікудишній, як ця підвода. Це все на совісті тієї дівчини.

— Тієї милої панни з арфою? — спитав Крістофер.

— На жаль, ні,— сумно сказав Такрой. — Вона вчинила істерику, коли ти укріпив мене минулого разу. Здавалося, моє тіло, там у Лондоні, зійшло на пасмо туману, й вона подумала, що я помер. Закричала й порвала струни арфи. І пішла, щойно я повернувся. Сказала, що їй платили не за вигулювання привидів, і зазначила, що в неї був контракт тільки на один транс, тож відмовилася повертатися, навіть за вдвічі більшу платню. Шкода. Я гадав, її зроблено зі стійкішого матеріалу. Вона дуже нагадувала мені іншу молоду панну з арфою, яка була колись світлом мого життя.

Якусь мить Такрой мав вигляд настільки сумний, наскільки можливо для когось із таким веселим обличчям. Потім він усміхнувся.

— Але жодну з них я не можу запросити розділити зі мною горище, — сказав він. — Тож це, можливо, й на краще.

— Тобі потрібно роздобути іншу? — запитав Крістофер.

— Прикро, та без неї я не впораюся, на відміну від тебе, — сказав Такрой. — Професійний духовний мандрівець потребує іншого медіума, що заякорить його — найліпше музикою, — і покличе назад, якщо трапиться неприємність, і обігріє, і подбає, щоб його не турбували торгівці з рахунками й таке всяке. Тож твій дядько шукав цю дівчину у великому поспіху. З витривалістю у неї все гаразд. Голос, як сокира. На флейті грає, наче шкребе мокрою крейдою по дошці, — Такрой ледь здригнувся. — Я трохи чую її весь час, якщо дослухаюся.

Насправді Крістоферові також вчувався цей верескливий звук, але він думав, що то, певно, флейти заклиначів змій, які сиділи рядами уздовж міських мурів цієї Всюдинки.

Зараз вони могли бачити місто. Тут було спекотно, набагато спекотніше, ніж у Дев’ятій. Високі глинисті мури й дивної форми бані над ними мерехтіли від спеки, наче під водою. Піщаний пил збивався у хмари, ховаючи брудно-білі ряди старших чоловіків, що вклякли навприсядки перед корзинами, дмухаючи у флейти. Крістофер нервово поглядав на ряди товстих змій, що стриміли з корзин. Такрой засміявся:

— Не бійся! Твій дядько хоче змію ще менше, ніж ти!

Місто мало височенні, але вузькі ворота. Поки вони обидва дісталися до них, то вкрилися піщаним пилом, а з Крістофера ручаями цебенів піт. Такрой мав вигляд аж до завидків прохолодний. Всередині мурів виявилося ще спекотніше. Це була єдина вада цілком приємної Всюдинки.

Тінисті краї вулиць були переповнені людьми, й козами, й тимчасовими стійлами під барвистими парасолями, тож Крістофер з Такроєм мусили йти уздовж сліпучої смуги сонця посередині вулиці. Всі галасували й життєрадісно базікали. Повітря здавалося густим від незнайомих запахів, козячого бебекання, курячого квохтання й дивної дзенькотливої музики. Кольори були яскраві, а найбільше впадали у вічі позолочені штучки, схожі на лялькові будинки, встановлені на кожному розі. Вони були завжди завалені квітами й тарелями з їжею. Крістофер думав, що вони належать якимось дрібним божествам. Пані під ультрамариновою парасолею дала йому один із льодяників, які продавала. Він був схожий на хрустке пташине гніздо, просочене медом. Крістофер вділив трохи Такроєві, але той сказав, що може скуштувати тільки так, як куштують їжу у снах, попри те, що Крістофер знов укріпив його.

— Дядько Ральф хоче, щоб я приніс йому козу? — спитав Крістофер, облизуючи мед із пальців.

— Якби підвода їхала, ми б спробували, — сказав Такрой. — Але на що твій дядько справді сподівається, так це на кота з одного із храмів. Ми повинні знайти Храм Ашет.

Крістофер вів їх до великої площі, де стояли всі будинки богів. Чоловік із жовтою парасолькою все ще був тут, на сходах найбільшого храму.

— Отаке. Треба ж, — сказав Такрой.

Але коли Крістофер виступив уперед, сподіваючись знову поговорити з чоловіком із жовтою парасолею, Такрой сказав:

— Ні, я гадаю, наш найкращий план — це зайти десь збоку, щоб потрапити всередину.

Вони знайшли шлях униз вузькими бічними провулками, які оббігали довкола усього храму. Жодних інших дверей, як і вікон, храм взагалі не мав. Стіни були високі, глинисті і глухі, якщо не брати до уваги зловісні шпичаки по верху. Такрой досить бадьоро зупинився в пекарському провулку, де хтось викинув цілу тачку старої капусти, й подивився на шпичаки. Кінці квітучого дикого винограду плелися між шпичаками по той бік стіни.

— Ця так багатообіцяюче, — сказав він і притулився до стіни. Життєрадісний вираз зник із його обличчя. Мить він виглядав засмученим і досить роздратованим. А тоді додав: — Оце так несподіванка. Ти зробив мене надто щільним, щоб пройти наскрізь, прокляття!

Він подумав про це і стенув плечима:

— У будь-якому разі, це мало стати третім дослідом. Твій дядько думає: якщо ти можеш відкрити шлях між світами, ти, ймовірно, й крізь стіну пройдеш. То як, готовий спробувати? Як гадаєш, зможеш зайти й захопити кота без мене?

Такрой здавався дуже стривоженим і занепокоєним. Крістофер подивився на жахаючу стіну й подумав, що це, найімовірніше, неможливо.

— Можу спробувати, — сказав Крістофер переважно, щоб утішити Такроя, підступив до гарячих каменів стіни й спробував проштовхнути себе крізь них.

Спершу це й було неможливо. Але за мить виявив, що якщо трохи розвернутися боком у хитромудрий спосіб, то він починає занурюватися в камені. Хлопець обернувся й підбадьорливо усміхнувся до стривоженого Такроя.

— За хвилинку повернуся.

— Не подобається мені відпускати тебе самого, — Такрой ще говорив, коли почувся звук — ЧВАК, і Крістофер опинився по інший бік стіни, повністю обплетеної диким виноградом.

На секунду сонце засліпило його. Він міг бачити і чути, а ще відчувати щось, що рухалося по всьому двору та враз кинулося від нього врозтіч — так безшумно і розмито, що він майже скам’янів від жаху. «Змії!» — подумав він, кліпнувши очима, скрикнув і знову закліпав, намагаючись їх як слід розгледіти.

Це були всього-на-всього коти, що порозбігалися від шуму, який він зчинив, проходячи крізь стіну. Більшість із них на той час, коли він їх розгледів, була поза межами досяжності. Деякі залізли високо по дикому винограду, деякі порозбігалися в різноманітні темні галереї довкола двору. Але один білий кіт був менш кмітливим за інших: він тяжко і розгублено метався в одному кутку серед різких тіней.

Цього кота можна було впіймати. Крістофер рушив на нього. Але поки Крістофер вирвався з дикого винограду, білого кота охопив переляк. Він кинувся навтьоки. Крістофер помчав за ним, крізь аркаду, завішену диким виноградом, крізь інший, тінистіший двір, а потім — крізь дверний прохід із завісою замість дверей. Крістофер відкинув завісу набік і пірнув туди, лише щоб виявити, що за нею так темно, що він знову осліп.

— Ти хто? — спитав голос із темряви, що звучав зверхньо й здивовано. — Тебе не має тут бути!

— А хто ти? — обережно спитав Крістофер, мріючи побачити щось, окрім зелено-голубого мерехтіння.

— Звісно, я — Богиня, — сказав голос. — Я жива Ашет. Що ти тут робиш? Я не повинна бачити нікого, крім Жриць, до Дня Свята.

— Я прийшов тільки, щоб узяти кота, — сказав Крістофер, — й піду, коли отримаю його.

— Тобі не можна, — сказала Богиня. — Коти посвячені Ашет. До того ж, якщо ти гнався за Беті, то вона моя, і в неї знову будуть котенята.

Крістоферові очі призвичаїлися до темряви. Коли він щосили вдивлявся в куток, із якого линув голос, то зміг розгледіти людський силует, приблизно його зросту, що сидів на чомусь подібному до купи подушок, і вирізнив стиснутий в обіймах людини білий клубок — кота. Він ступив крок уперед, щоб краще його розгледіти.

— Стій, де стоїш, — сказала Богиня, — або я накличу вогонь, щоб тебе спопелити!

Крістофер на величезний власний подив усвідомив, що не може зрушити з місця. Він порухав ногами, щоб переконатися. Було так, ніби його босі стопи приліпилися до плитки сильним гумовим клеєм. Поки він човгав, його очі знову стали бачити як слід. Богиня виявилася дівчинкою зі звичайним круглим обличчям і довгим волоссям мишачого кольору. Була вбрана в буру сорочку без рукавів і мала доволі багато прикрас із бірюзи, щонайменше двадцять браслетів та вкриту бірюзою діадему. На вигляд — ледь молодша за нього і надто юна, щоб бути здатною приклеїти чиїсь ноги до підлоги. Крістофер був вражений.

— Як ти це зробила? — спитав він.

Богиня стенула плечами.

— Сила Живої Ашет, — пояснила вона. — Мене обрали з-проміж інших кандидаток, бо я найкраще вмістилище для її сили. Ашет відібрала мене, поставивши на нозі позначку у формі кота. Дивися.

Вона трохи відхилилася набік на подушках й простягнула до Крістофера одну босу ногу з браслетом. На стопі була велика багряна родимка. Крістоферові здалося, що вона не так вже й схожа на кота, навіть коли він так примружив очі, що аж відчув себе Такроєм.

— Ти мені не віриш, — звинувачувально сказала Богиня.

— Я не знаю, — сказав Крістофер, — ніколи раніше не бачив Богині. А що ти робиш?

— Самотньо сиджу в храмі, окрім одного дня на рік, коли я верхи проїжджаю через місто і благословляю його, — розповіла Богиня.

Крістофер подумав, що це звучить не надто захопливо, але перш ніж встиг про це сказати, Богиня додала:

— Це справді не надто весело, але саме так ведеться, коли ти хтось настільки шанований, як я. Жива Ашет завжди має залишатися юною дівчиною, розумієш?

— Тож коли ти виростеш, то припиниш бути Живою Ашет? — спитав Крістофер.

Богиня спохмурніла. Очевидно, вона була не зoвсім впевнена.

— Ну, Жива Ашет ніколи не виростає, тож я гадаю, що так, — принаймні вони мені ніколи про це не казали.

Її кругле урочисте обличчя проясніло:

— Дещо, варте очікування, еге ж, Беті? — сказала вона, погладжуючи білу кицьку.

— Якщо не можна брати цю кицьку, дозволиш мені взяти якусь іншу? — запитав Крістофер.

— Поживемо-побачимо, — сказала Богиня. — Не впевнена, що я можу їх роздавати. Навіщо вона тобі знадобилася?

— Мій дядько її хоче, — пояснив Крістофер. — Ми проводимо досліди, щоб дізнатися, чи можу я принести живу тварину із твоєї Всюдинки до нашої. Твоя Десята, а наша — Дванадцята, і досить важко продиратися через Проміжок. Тож якщо ти дозволиш мені узяти кота, чи не позичиш ти мені ще й кошика, якщо твоя ласка?

Богиня задумалася.

— А скільки Всюдинок існує? — запитала вона, ніби випробовуючи його.

— Сотні, — сказав Крістофер. — Але Такрой вважає, що їх тільки дванадцять.

— Наші Жриці кажуть, що існує дванадцять Іншомісць, — сказала Богиня, киваючи, — але Матінка Праудфут щиро впевнена, що їх набагато більше. То як ти пробрався у Храм?

— Крізь стіну, — сказав Крістофер. — Ніхто мене не бачив.

— То ти зможеш зайти і вийти знову, якщо захочеш? — спитала Богиня.

— Запросто! — сказав Крістофер.

— Добре, — сказала Богиня. Вона скинула білу кицьку на подушки і стрибнула на ноги під чудовий передзвін і дзенькіт її численних прикрас.

— Я виміняю тобі кота, — сказала вона. — Але спершу ти маєш заприсягтися Богинею повернутися і принести мені те, що я хочу натомість, інакше я триматиму твої ноги прикріпленими до підлоги й закличу Руку Ашет прийти і вбити тебе.

— А що ти хочеш натомість? — спитав Крістофер.

— Спершу заприсягнися, — сказала Богиня.

— Присягаюся, — сказав Крістофер.

Але цього виявилося не досить. Богиня заклала великі пальці за оздоблений камінням пояс і холодно втупилася в нього. Насправді вона була трохи нижча за Крістофера, але від цього її погляд не став і на дрібку менш грізним.

— Присягаюся Богинею, що я повернуся з тим, що ти хочеш, в обмін на кота. Цього досить? — спитав Крістофер. — Тож чого ти хочеш?

— Книги, щоб читати, — сказала Богиня. — Мені нудно, — пояснила вона.

Вона сказала це не так, щоб просто поскиглити, але так швидко й уривчасто, що це й переконало Крістофера у правдивості.

— Хіба тут нема книг? — спитав він.

— Сотні, — похмуро сказала Богиня, — але всі вони освітні чи священні. Живій Богині не дозволено торкатися нічого в цьому світі за межами Храму. Нічого в цьому світі. Розумієш?

Крістофер кивнув. Він усе чудово розумів.

— Якого кота можна взяти?

— Трогмортена, — сказала Богиня.

Із цим словом Крістоферові ноги відклеїлися від плиток підлоги. Він спромігся пройти поруч із Богинею, коли вона відгорнула завісу з дверного проходу і вийшла в тінистий двір.

— Я не проти, щоб ти взяв Трогмортена, — сказала вона. — Він тхне, а ще дряпається і збиткується з інших котів. Ненавиджу його. Але ловити його треба швидко. Жриці скоро прокинуться із сієсти. Хвилинку!

Вона кинулася вбік, у аркаду, із дзенькотом браслетів на ногах, який змусив Крістофера підстрибнути. Вона майже одразу крутнулася назад, вихором іржаво-рудої сорочки, летючої опояски й звихреного волосся мишачого кольору. Вона тримала кошика з лядою.

— Це має спрацювати, — сказала вона. — Цей кошик закривається на міцну клямку.

Богиня провела Крістофера крізь завішану диким виноградом аркаду в двір, залитий сліпучим світлом.

— Він зазвичай варить воду з інших котів десь тут, — сказала вона. — А, ось він де… це на розі він і є.

Трогмортен був рудий. У ту мить він свердлив поглядом чорно-білу кицьку, яка жалюгідно скулилася на напівзігнутих лапах, намагаючись покірливо задкувати. Трогмортен викобенювався перед нею, шмагаючи себе смугастим, схожим на змію хвостом, поки чорно-білій кішці не увірвався терпець й вона кудись дременула. Тоді він обернувся поглянути, що ж хотіли Крістофер і Богиня.

— Хіба ж не жахливий? — запитала Богиня. Вона тицьнула кошик Крістоферові: — Тримай відкритим і опусти ляду, щойно я його туди запхаю.

Трогмортен, мусив визнати Крістофер, був достеменно бридким котом. Його жовті очі безтямно і зухвало блимнули на них, і дещо у розташуванні його вух — одне вище, друге нижче — сказало Крістоферові, що Трогмортен жорстоко нападе на все, що стане йому на заваді. А раз так, Крістофера здивувало, що Трогмортен неймовірно сильно нагадував йому Дядька Ральфа. Це тому, припустив він, що обидва руді.

У цей момент Трогмортен відчув, що прийшли по нього. Його спина недовірливо вигнулася. Потім він явно став левітувати вгору, на дикий виноград на стіні, підносячись і здіймаючись все вище і вище, поки опинився високо над їхніми головами.

— Не вийде! — сказала Богиня.

І руде вигнуте Трогмортенове тіло відлетіло від дикого винограду, як помаранчевий пухнастий бумеранг, і звалилося в кошик. Крістофер був глибоко вражений — настільки вражений, що дещо зазволікав із опусканням віка. Трогмортен єдиним рудим потоком знову перелився через край кошика. Богиня спіймала його і знову запхала назад, тоді як величезна кількість рудих лап, що молотили повітря, — щонайменше сім як на спантеличений погляд Крістофера — вчепилися кігтями в її браслети, і в її сорочку, і в її ноги під сорочкою, видираючи з них клапті.

Крістофер чекав, націлившись на ту мить, коли одна із Трогмортенових голів — а він, здавалося, мав щонайменше три — кожна з більшою кількістю ікл, ніж взагалі можливо, — потрапить у рамки досяжності. Тоді він хряпнув по ній лядою кошика, що стало сил. Трогмортен, швидше, ніж око кліпне, обернувся на звичайного ошелешеного кота замість бойового диявола. Богиня струснула його всередину кошика. Крістофер затраснув ляду. Величезна руда лапа, озброєна рожевими шаблями, миттю випорснула назовні крізь шпарку для клямки й видерла кілька пасмуг із Крістофера, поки той замикав кошика.

— Дякую, — промовив Крістофер, посмоктуючи ранки.

— Рада його здихатися, — зітхнула Богиня, облизуючи глибоку рану на руці і стираючи кров із ноги подертою сорочкою.

Раптом хтось ніжним голосом погукав від завішеної диким виноградом аркади:

— Богине, серденько! Де ти?

— Я мушу йти, — прошепотіла Богиня, — не забудь про книги. Ти присягнув обмінятися. Іду! — крикнула вона і бігом побігла назад в аркаду: дзень-брень, дзень-брень.

Крістофер швидко повернувся до стіни і спробував пройти крізь неї. І не зміг. Неважливо, як він намагався розвернутися трохи боком в хитромудрий спосіб, це не працювало. Він знав, що справа в Трогмортені. Він тримав живого кота, що рикав у кошику, і це робило його частиною цієї Всюдинки, тож мусив дотримуватися її звичайних правил. Що було йому робити? Все нові ніжні голоси кликали Богиню звідкись на віддалі, й він бачив людей усередині щонайменше ще двох аркад навколо двору. Він навіть не думав про те, щоб покинути кошика. Дядько Ральф хотів цього кота. Натомість Крістофер почав із ними тікати, рвонувши до найближчої аркади, яка здавалася порожньою.

На жаль, хилитання кошика впевнило Трогмортена в тому, що його й справді викрадають. Він заперечував проти цього на все горло — і досі Крістофер би нізащо не повірив, що звичайний кіт може здійняти такий потужний галас. Голос Трогмортена заповнив темні переходи під аркадами, звиваючись, пульсуючи, зриваючись на виск помираючого вампіра й знову опускаючись до ревіння — сильного густого контральто. А потім знову зривався на виск. Перш ніж Крістофер пробіг метрів двадцять, позаду нього почулися крики, ляскіт сандалів і тупіт босих ніг. Він біг швидко як ніколи, звертаючи в новий прохід, щойно до нього добігав, розганяючись ним щосил, але весь час Трогмортен продовжував горлати з кошика, точно вказуючи переслідувачам, куди бігти. Гірше — він принадив їх ще більше. Крики і тупіт ніг за спиною подвоїлися, поки Крістофер побачив денне світло. Він увірвався в нього, переслідуваний тісним натовпом.

Але насправді то було не денне світло, а величезний приголомшливий храм, повний прихожан, і статуй, і товстих розписних колон. Денне світло лилося з величних відчинених дверей за сотню метрів від нього. Крістофер бачив чоловіка з жовтою парасолею, обриси якого виднілися за дверима, і точно знав, де був. Він рвонув до дверей, ухиляючись від колон і обминаючи молільників.

— Воу — воу — ВОУ — ВОУ! — завивав Трогмортен із кошика в його руках.

— Тримайте злодія! — горлали переслідувачі. — Руко Ашет!

Крістофер побачив чоловіка в срібній масці, а можливо, жінку — в усякому разі, якусь срібномасковану особу, що стояла в сходовому просвіті, пильно цілячи в нього списом. Крістофер спробував ухилитися, але чи то часу забракло, чи то спис його якось переслідував. Він встромився Крістоферові в груди зі струсом і глухим звуком. Здавалося, тоді все дуже сповільнилося. Крістофер стояв нерухомо, стискаючи кошика, в якому завивав кіт, недовірливо втупившись у держак списа, що стирчав із його грудей просто крізь брудну сорочку. Він бачив його в неймовірних подробицях. Держак було змайстровано з чудового полірованого коричневого дерева, із вирізьбленими словами і малюнками. Десь на половині довжини він мав сліпуче срібне руків’я з оздобленням, майже затертим від використання. Кілька краплин крові виступили там, де дерево торкалося сорочки Крістофера. Жало списа мало бути сховане глибоко в ньому. Він підвів голову, щоб побачити, як особа в масці переможно наближається. За нею, у дверях, він побачив Такроя, певно, приведеного шумом. Той остовпів, нажахано видивляючись. Крістофер непевно простягнув вільну руку і взяв спис за руків’я, щоб витягти. І все з поштовхом припинилося.