Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ сьомий

Наступного ранку старша медсестра школи зауважила, що Крістофер ледве волочить ноги через біль в очах і сонливість. Вона шулікою кинулася на нього:

— Не можете спати? — спитала вона. — Я завжди наглядаю за тими, хто носить брекети. Не думаю, що дантисти розуміють, наскільки це незручно. Я прийду і зніму це з вас сьогодні перед відбоєм, і ви зможете прийти й вдягнути їх уранці. Я змушую Мейнрайта-старшого також робити так — це чудово спрацює, от побачите.

Крістофер абсолютно не вірив у цю ідею. Усі знали, що то один із пунктиків старшої медсестри. Але, на його подив, усе спрацювало. Він почав засинати, щойно Феннінг узявся до читання «Тисячі й однієї ночі». Він мав достатньо хоробрості, щоб виколупати пакунок із книгами із своєї шафки, перш ніж вирубитися. А потім сталися речі ще дивніші. Він вибрався з ліжка, несучи пакунок і перетнув спальню, і, здавалося, ніхто не звернув на це уваги. Він пройшов просто повз Феннінга, і той читав собі далі при поцупленій свічці, яку прилаштував на подушці. Здавалося, що ніхто не помітив, як Крістофер завернув за ріг, вийшов геть зі спальні й вступив на стежку до долини.

Його одяг лежав на стежці, він перевдягнувся, причепивши пакунок до поясу, щоб звільнити обидві руки для подорожі Проміжком. А ось і Проміжок.

Сталося так стільки всього, відколи Крістофер був тут востаннє, що він побачив усе, ніби опинився тут уперше. Його очі намагалися вихопити зміст із безформного нагромадження скель — і не могли. Безформність пробуджувала в ньому якийсь безформний жах, який підсилювався від вітру, і туману, і дощу, що періщив у тумані. Цілковита порожнеча усе ж була жахливішою. Щойно Крістофер вирушив здиратися і зісковзувати в напрямку Низки Десять — де вітер завивав довкола, де скелі робилися вогкими і слизькими від крапель туману, — він подумав, що не помилився, коли в дитинстві вирішив, ніби це місце — частковий залишок тих часів, коли творилися всі Світи. Проміжок — саме таке місце. Тут не було нікого, щоб допомогти, якби він посковзнувся і зламав ногу. Враз пакунок книг вивів його з рівноваги, — він послизнувся, скотився на метрів шість по схилу, аж поки зміг зупинитися, — і його серце упало в п’яти. Якби він не знав, що лазив тут сотні разів, то вирішив би, що навіть спробувати — це божевілля.

Було таким полегшенням піднятися у жарку долину і спуститися в місто із глиняними мурами. Старигани все ще заклинали змій за його стінами. Всередині була та сама бурхлива мішанка запахів, і кози, і люди під парасолями. І Крістофер зрозумів, що все ще боїться; крім іншого, він боявся, що тепер хтось вкаже на нього пальцем і закричить: «Це той злодій, що вкрав кота із Храму!». Він все ще відчував, як спис пробиває його груди. Він розсердився на себе. Це скидалося на те, ніби школа навчила його боятися.

Коли Крістофер дістався вулички за стіною Храму — куди весь цей час викидали ріпу, — він був надто наляканий, щоб іти далі. Тож мусив присилувати себе запхатися всередину шпичастої стіни, порахувавши до ста і повторюючи собі, що він мусить зробити це. І коли він майже пройшов наскрізь, то знову зупинився, вглядаючись крізь дикий виноград у котів на осонні, здавалося, йому нізащо не пройти. Але коти на нього не зважали. Жоден не ворухнувся. Крістофер сказав собі, що було безглуздо здолати весь цей шлях, щоб просто постояти в стіні. Він вийшов із дикого винограду й навшпиньки рушив до зарослої аркади, пакунок книг сильно бухкав його на кожному кроці.

Богиня сиділа на землі посеред тінистого двору, граючись із сім’єю котенят. Двоє з них були руді, дуже подібні до Трогмортена. Побачивши Крістофера, Богиня зірвалася на ноги, брязкаючи прикрас, а котенята розбіглися в різні боки.

— Ти приніс книги! — здивувалася вона. — Я і не думала, що ти зробиш це.

— Я завжди дотримуюся слова, — сказав Крістофер, трошки красуючись.

Богиня дивилася, як він відчіплює пакунок від пояса, наче заледве могла в це повірити. Її руки ледь тремтіли, коли вона брала провощений пакунок, і затремтіли ще більше, коли опустилася на коліна, на кахлі, і почала розривати, потрошити і теребити, поки папір і мотузка нарешті звільнили пакунок. Котенята хапали мотузку й папір і виробляли різні акробатичні штуки, але Богиня не бачила нічого, крім книг. Вона вклякла і вбирала їх очима.

— Оооо! Цілих п’ять!

— Наче на Різдво, — зауважив Крістофер.

— Що таке Різдво? — неуважно спитала Богиня.

Її цілковито поглинула погладжування книжок. Коли вона цим натішилася, то почала відкривати кожну, зазирати всередину і поспіхом закривати, наче побаченого було забагато.

— О, я згадала, — сказала вона. — Різдво — це таке свято Язичників, правда?

— Навпаки, — сказав Крістофер. — Це ви — Язичники.

— Ми — ні. Ашет — справжня, — сказала Богиня, насправді не слухаючи. — П’ять, — сказала вона, — цього вистачить на тиждень, якщо я навмисно читатиму повільно. З якої краще почати?

— Я приніс тобі перші п’ять, — сказав Крістофер. — Почни з «Міллі йде до школи».

— Ти маєш на увазі, що їх іще більше! — вигукнула Богиня. — Скільки ж?

— Я не рахував — близько п’яти, — сказав Крістофер.

— П’ять! Не хочеш ще одного кота? — запитала Богиня.

— Ні, — твердо відповів Крістофер. — Одного Трогмортена цілком досить, дякую.

— Але мені більше нíчого дати натомість! — сказала Богиня. — Я мушу мати решту п’ять книг!

Вона підхопилася з нестримним брязкотом прикрас і почала боротися зі змієподібним браслетом, розмотуючи його з плеча.

— Сподіваюся, Матінка Праудфут не помітить його зникнення. Тут ціла скриня браслетів.

Крістофер дивувався, що ж, на її думку, він мусить робити із цим браслетом. Носити його? Він знав, що би про це подумали в школі.

— Чи не краще тобі спершу прочитати ці книги? Вони можуть тобі не сподобатися, — зауважив він.

— Я знаю, що вони пречудові, — сказала Богиня, продовжуючи боротьбу з браслетом.

— Наступні книги я тобі подарую, — поспішно пообіцяв Крістофер.

— Але це означає, що я мушу щось зробити для тебе. Ашет завжди сплачує свої борги, — сказала Богиня.

Браслет із дзенькотом піддався.

— Ось. За це я куплю в тебе книги. Візьми його, — вона упхала браслет Крістоферові в руку.

У мить, коли браслет торкнувся його, Крістофер виявив, що почав провалюватися крізь усе, що було там. Двір, дикий виноград, котенята — все перетворилося на туман, як і кругле обличчя Богині, що завмерло, змінюючись від завзяття до здивування — а Крістофер випадав із цього, нижче і нижче, і різко приземлився на власне ліжко в темній спальні. БАБАХ!

— Що це було? — запитав Феннінг, здригнувшись. Онейр зауважив, очевидно крізь сон:

— Рятуйте, хтось упав зі стелі.

— Сходити за старшою медсестрою? — спитав хтось інший.

— Не будь віслюком. Мені просто щось наснилося, — сказав Крістофер доволі роздратовано, адже щойно пережив неабияке потрясіння. Ще більшим потрясінням стало те, що він був у піжамі, а не в одязі, в якому, як він знав, перебував у долині. Коли решта хлопців угамувалися, Крістофер обмацав своє ліжко у пошуках пакунка з книгами, і коли їх там не виявилося, обмацав усе в пошуку браслета. Його він також не зміг знайти.

Він пошукав ще раз уранці, але від них не було і знаку. Він припустив, що це було не так уже й неочікувано, коли подумав, наскільки цінним, за словами Дядька Ральфа, був Трогмортен. Книги вартістю дванадцять шилінгів шість пенсів були досить малою ціною для обміну на кота вартістю в кілька тисяч фунтів. Дещо мало помітити, що він намагався обдурити Богиню.

Він знав, що мусить роздобути гроші на решту п’ять книг попри все й доправити їх Богині. Але оскільки Крістофер упустив Такроя, він вважав, що натомість буде краще наступного четверга зустрітися з ним. Він не відчував радості очікування. Доти Такрой неминуче мусив неабияк роздратуватися.

Та в четвер Крістофер майже забув про Такроя. Це було випадковістю, що йому вдалося заснути під час виключно занудної оповіді з «Тисяча й однієї ночі». Ця книжка стала улюбленим читанням у гуртожитській спальні. Хлопці по черзі цупили свічки і читали вголос один одному.

Тієї ночі була черга Онейра, і той бубонів усе на одній ноті, як шкільний капелан читав Біблію. «І тієї ночі він опинився серед несподіваного кола людей, званих каландарі», — Феннінг змусив усіх застогнати, припустивши, що вони отримали свої імена через те, що жили у тих місцях світу, де виникли дати, — і Крістофер провалився у сон. Наступна річ, яку він усвідомив, — він спускається у долину.

Такрой сидів на стежці біля купки Крістоферового одягу. Крістофер розглядав свої речі й не міг зрозуміти, як вони сюди потрапили. Такрой сидів, охопивши руками коліна, наче примирився з довгим очікуванням, і дуже здивувався, побачивши Крістофера.

— Я не сподівався тебе побачити! — сказав він і усміхнувся, хоча виглядав утомленим.

Крістофер почувався присоромлено й незручно.

— Я гадав, ти мусиш неабияк розсердитися, — почав він.

— Стули писка, — сказав Такрой. — Мені платять за те, що я входжу в транс, а тобі — ні. Для мене це тільки робота — хоча мушу сказати, що мені бракувало, щоб ти мене укріплював.

Він витягнув ноги поперек стежки, і Крістофер розгледів каміння і траву крізь зелені бавовняні штани. Потім Такрой потягнувся і позіхнув.

— Ти ж насправді не хотів продовжувати з цими дослідами, правда? — запитав він. — Ти зайнятий у школі, і це набагато веселіше, ніж лазити по долинах уночі, еге ж?

Оскільки Такрой був таким люб’язним із ним, Крістофер почувався засоромленим як ніколи. Він забув, яким хорошим був Такрой. Тепер, коли він думав про це, зрозумів, що дуже сильно скучив за Такроєм.

— Звісно, я хочу продовжувати, — сказав він. — Куди ми сьогодні йдемо?

— Нікуди, — сказав Такрой. — Я й так уже майже вийшов із цього трансу. Це була тільки спроба зв’язатися з тобою. Але якщо ти справді хочеш продовжувати, твій дядько пошле підводу в Низку Шість наступного четверга — ти знаєш, місце, яке застрягло у Льодовиковому періоді. Ти хочеш продовжувати? Справді? — Такрой глянув на Крістофера очима, зімруженими в тривожні щілинки. — Ти ж не мусиш, ти знаєш.

— Так, але я буду, — сказав Крістофер. — Побачимося наступного четверга.

І він кинувся назад у ліжко, де, на його радість, із календарями, здається, нарешті щось почало відбуватися.

Решта семестру проминула дуже швидко, від уроку до уроку, від казки до казки з «Тисяча й однієї ночі», від четверга до четверга. Пролізаючи крізь Проміжок, щоб зустріти Такроя першого четверга, Крістофер ще почувався досить наляканим, але ключову роль зіграла певність, що Такрой сам-один чекає його у П’ятій долині. Скоро він знову звик, і досліди тривали, як і доти.

Хтось влаштував для Крістофера можливість лишитися на Різдвяні канікули з Дядьком Чарлі та Тіткою Еліс, батьками Кузинки Кароліни. Вони жили неподалік у сільській місцевості, також у графстві Суррей, у великому домі, а Кузинка Кароліна, попри те, що була на три роки молодша, та ще й дівчинка, виявилася веселою приятелькою. Крістофер із задоволенням вивчав всі ці штуки, які люди роблять у селі, такі як грати в сніжки з конюхами й Кароліною і намагатися всидіти на товстому поні дівчинки. Його дивувало, що ніхто не згадував Татуся. Дядько Чарльз був Татусевим братом.

Крістофер виявив, що Татусь, напевно, збувся ласки усієї родини. Незважаючи на це, Тітка Еліс подбала, щоб він мав гарне Різдво, що було дуже мило з її боку. Найприємнішим різдвяним подарунком Крістофера був ще один золотий соверен у вітальному листі від Дядька Ральфа. Це означало, що він зможе купити ще книг для Богині.

Щойно знову почалася школа, Крістофер пішов до книгарні, купив решту п’ять книг про Міллі і попросив загорнути їх у провощений папір, як і попередні. Це були наступні двадцять шість пенсів до вартості Трогмортена. З такою швидкістю, подумав він, він буде носити пакунки книг крізь Проміжок до кінця своїх днів.

У Храмі, в тьмяній кімнаті, Богиня схилилася над «Зоряним часом Міллі». Коли Крістофер увійшов, вона підстрибнула і винувато запхала книжку під подушки.

— Ох, це ти! — сказала вона. — Не підкрадайся так більше ніколи, бо я вмить стану Мертвою Ашет. Що трапилось останнього разу? Ти став привидом і провалився крізь підлогу.

— Не уявляю як, — сказав Крістофер. — До того ж я з шумом гепнувся у власне ліжко. Я приніс тобі решту п’ять книг.

— Чудо… — захоплено почала Богиня. А потім вона замовкла і розсудливо сказала:

— Це дуже мило з твого боку, але я не впевнена, що Ашет хоче, щоб я їх мала, після всього, що трапилося, коли я намагалася віддати тобі браслет.

— Ні, — сказав Крістофер. — Я гадаю, Ашет мусить знати, що Трогмортен вартий тисячі фунтів. Я можу принести тобі всю шкільну бібліотеку і навіть тоді ще не розрахуюся за нього.

— О, — сказала Богиня. — Раз так… Як там Трогмортен, до речі?

Оскільки Крістофер поняття не мав, він легковажно відповів:

— Гасає околицями, збиткуючись із інших котів і обдряпуючи людей, — й змінив тему, перш ніж Богиня зрозуміє, що він тільки висловлює здогад. — То як, перші п’ять книг добре пішли?

Кругле обличчя Богині запроменіло усмішкою, такою безмежною, що обличчя ледве могло її вмістити, тож вона аж розкинула руками.

— Це найнеймовірніші книги у світі! Ніби я справді опиняюся у Ловудській школі. Щоразу ридаю, читаючи їх.

«Онейр усе зробив як слід», — подумав Крістофер, споглядаючи, як Богиня розгортає новий пакунок, ойкаючи від задоволення і подзенькуючи браслетами.

— О, Міллі стане старостою! — вигукнула вона, хапаючи «Староста Міллі». — А я все гадала й гадала, чи їй вдасться. Зрештою, вона зуміла здолати цю зануду Дельфінію.

Вона ніжно погладила книжку, а потім ошелешила Крістофера запитанням:

— Що сталося, коли ти узяв Трогмортена? Матінка Праудфут сказала мені, що Рука Ашет убила злодія.

— Вони спробували, — невміло збрехав Крістофер, намагаючись говорити звичайним тоном.

— Раз так… — сказала Богиня. — Ти виявив хоробрість, дотримавши обітниці, і заслуговуєш на винагороду. Ти б хотів винагороду — не обмін чи плату, а винагороду?

— Якщо зможеш що-небудь придумати, — обережно сказав Крістофер.

— Тоді ходи зі мною, — сказала Богиня.

Вона поспішно схопилася — брень-дзень! Зібрала нові книги й ту, що читала, з-поміж подушок. Зібрала папір й мотузку. Тоді закинула всю купу в стіну. Усе це, усі шість книг і обгортка, перекрутилися в повітрі й зникли з очей, наче на невидиму коробку опустилася кришка. Тепер ніщо не свідчило про те, що вони були тут. І знову Крістофер був вражений.

— Так Матінка Праудфут не дізнається, — пояснила Богиня, ведучи його в тінистий двір. — Вона мені дуже подобається, але вельми строга і всюди пхає свого носа.

— А як ти знову дістанеш книги? — спитав Крістофер.

— Я підманюю ту, яку хочу, — сказала Богиня, пробиваючись крізь дикий виноград під аркадою, — це побічний продукт того, щоб бути Живою Ашет.

Вона провела його через сліпучий двір, серед котів, у аркаду, яку він надто добре запам’ятав. Нею він тікав із Трогмортеном, який горланив у корзині. У Крістофера з’явилася нервова й моторошна впевненість, що уявлення Богині про нагороду сильно відрізняються від його власних.

— Хіба там не буде купи народу? — запитав він, тримаючись сильно позаду.

— Ще не тепер. Вони годинами дають хропака в теплий сезон, — довірливо сказала Богиня.

Крістофер неохоче прямував за нею повз низку темних проходів, не зовсім тим шляхом, яким він біг тоді, подумав він, хоча в цьому важко бути впевненим. Згодом вони вийшли у широку аркаду, завішану напівпрозорими жовтими завісами. За нею щедро сяяло денне світло. Богиня відслонила завісу й поманила Крістофера — дзень-брень. Перед ними виникло старе темне дерево, ще й поточене червами, що вже втратило більшість гілок. І щось задушливо пахло, схоже на церковний ладан, але набагато міцніше й сильніше. Богиня обійшла довкола дерева, спустилася пологими сходинками і ступила всередину простору, наповненого яскравим денним світлом, за кілька ярдів відділеного ще більшою кількістю жовтих завіс, ніби у високу золоту кімнату. Тут вона обернулася обличчям до дерева.

— Це Святилище Ашет, — сказала вона. — Сюди можуть заходити тільки посвячені. Це і є твоя нагорода. Дивися. Ось вона я.

Крістофер обернувся і відчув себе справді ошуканим. З одного боку дерево виявилося потворною статуєю жінки з чотирма руками. З іншого боку вона здавалася зробленою з чистого золота. Ясно, що Храм не вважав за потрібне позолочувати тильний бік дерев’яної статуї, як вони це зробили з лицьовим. Кожен видимий клаптик жінки сяяв жовтим, як масло, золотом, вона була обвішана золотими ланцюжками, сережками, браслетами на руках і ногах. Спідницю мала із золотої тканини, а в кожну з її чотирьох золотих долонь було вставлено по рубіну. Більш цінні камені сяяли в її високій короні. Святилище було побудоване так, що денне світло видовищно падало навкоси з даху, пишно виблискуючи в кожному коштовному камені, ховаючись за вуаллю густого диму, що підіймався із золотих курильниць біля велетенських золотих стоп золотої жінки. Ефект був безсумнівно язичницьким.

Зачекавши хвильку на реакцію Крістофера, Богиня сказала:

— Це Ашет. Вона — це я, і я — це вона, і це її Божественне Втілення. Я думала, ти захочеш зустрітися зі мною справжньою.

Крістофер обернувся до Богині, маючи намір сказати: «Ні, це не ти, в тебе не чотири руки». Але Богиня стояла в димному жовтуватому повітрі із простягнутими в боки руками — точнісінько, як верхня пара рук статуї, — а рук справді мала чотири. Нижня пара була наче з туману, і Крістофер міг бачити крізь них жовту завісу, але на них були такі самі браслети, розміщені в тому ж порядку, що й на нижній парі рук статуї. І вони очевидно були такими ж справжніми, як Такрой до укріплення. Крістофер глянув вгору на гладеньке золоте обличчя статуї. Він подумав, що через цей пустий золотий погляд воно холодне і трохи жорстоке.

— Вона виглядає не такою розумною, як ти, — сказав він. Це єдине з того, що йому вдалося придумати, щоб не бути грубіяном.

— Вона набула свого Недоумкуватого виразу, — сказала Богиня. — Не обманюйся. Вона не хоче, щоб люди знали, наскільки розумною вона є насправді. Це дуже корисний вираз обличчя. Я до нього часто вдаюся на уроках, коли Матінка Праудфут чи Матінка Доусон занудно розбазікують.

Це був зручний вираз обличчя, подумав Крістофер, набагато кращий за відсутній вигляд, якого він набував на уроках магії.

— Як ти це робиш? — вкрай зацікавлено запитав він.

До того, як Богиня змогла щось відповісти, за статуєю почулися кроки. Сильний, милозвучний, але різкий голос вигукнув:

— Богине? Що ти робиш у святилищі о цій годині?

Крістофер і Богиня запанікували кожен по своєму. Крістофер розвернувся, щоб пірнути під набір жовтих завіс, але почув, що й там ляскають сандалі, й у відчаї обернувся назад. Богиня прошепотіла:

— Ох розтриклята Матінка Праудфут! Здається, вона знає, де я є, якимось чуттям!

І вона безладно закружляла, намагаючись зняти браслет із плеча.

За золотою статуєю вже було видно довгу босу стопу й більшу частину ноги під сукнею кольору іржі. Крістофер подумки вже поставив на собі хрест. Але Богиня, зрозумівши, що нізащо не стягне браслет вчасно, схопила його руку й притулила до усієї купи брязкітливих коштовностей на своїй руці. Як і раніше, все оповив туман, і Крістофер провалився наскрізь, просто в ліжко в спальні гуртожитку. Бабах!

— Краще б ти цього не робив! — сказав Феннінг, підстрибуючи спросоння. — Ти можеш опанувати ці свої сни?

— Так, — сказав Крістофер, стікаючи потом через свою смертельно небезпечну втечу. — Я планую ніколи більше не мати таких снів.

Все одно це був безглуздий трюк — жива дівчинка, яка прикидається богинею, хоча та — лиш поточена хробаками дерев’яна статуя. Він не мав нічого проти Богині самої по собі. Він захоплювався її кмітливістю, і хотів би навчитися набувати Недоумкуватого виразу, і робити так, щоб книжки щезали. Але усе це було не варте такої небезпеки.