Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ двадцять перший

Біль зник миттєво, щойно зачинилася Брама. Такрой обережно опустив Крістофера на підлогу, глянув на нього, щоб перевірити, чи з ним усе гаразд, і рушив до Панни Розалі.

— От трясця! Поглянь! — сказала Богиня, вказуючи на Ґабріеля.

Але Такрой і не глянув. Він був надто зайнятий, пригортаючи Панну Розалі. Крістофер сидів на підлозі й дивився, як і решта людей в оперативному штабі. Щойно Драйтова магія покинула його, Ґабріель різко почав рости. Спершу він став юнаком, завзятим і замріяним, у шовковій краватці з рослинним орнаментом; потім він став ще завзятішим чоловіком у пошарпаному костюмі. Після цього — чоловіком середнього віку, збляклим, зневіреним і сповненим відчаю, ніби все, на що він сподівався, зникло. Наступної миті він опанував себе і став жвавим срібнокосим паном, а потім тим же паном, але старішим і похмурішим.

Крістофер спостерігав це, нажаханий і зворушений. Він усвідомив, що Ґабріель ненавидів бути Крестомансі, й усі вони бачили етапи, які він здолав, щоб змиритися з цим. «Я щасливий, що для мене це пройде легше, ніж отак!» — подумав Крістофер, поки Ґабріель, зрештою, перетворювався на похмурого старого чоловіка, якого Крістофер знав. У цей момент Ґабріель дошкандибав до кушетки, на якій лежав Такрой під час трансу, і впав на неї.

Берила та Йоланта метнулися до нього з чаєм. Ґабріель випив чашку з рук Берили (чи Йоланти) одним ковтком. Потім він узяв другу чашку з рук Йоланти (чи Берили) і присьорбував її повільно, маленькими ковточками, із напівзаплющеними очима.

— Моя щонайпалкіша вдячність, Крістофере, — сказав він. — Сподіваюсь, біль уже минув.

— Так, дякую, — сказав Крістофер і собі беручи чашку чаю, яку подала йому Еріка.

Ґабріель глянув туди, де Такрой усе ще пригортав до себе Панну Розалі.

— Виглядає на те, що Мордекай має дякувати вам навіть більше за мене.

— Не дайте запроторити його до в’язниці, — сказав Крістофер.

І ще треба було попросити за хлопчика-служку, відсторонено подумав він.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Ґабріель. — Тепер я знаю супутні обставини. Цей жахливий Драйт мусить за все відповісти — хоча я можу бути правий, припустивши, що Мордекай продовжував працювати з вами на вашого не менш жахливого дядька, адже знав, що будь-який інший духовний мандрівець, якого обрав би ваш дядько, скоро перетворив би вас на затятого злочинця. Ви згодні?

— Що ж, — сказав Крістофер, намагаючись бути чесним. — Гадаю, до певної міри це було через наше спільне захоплення крикетом.

— Справді? — ввічливо перепитав Ґабріель. Він повернувся до Богині. Вона знайшла Праудфут і ніжно тримала її обома руками. Ґабріель перевів погляд із котеняти на босі ноги Богині.

— Юна панно, — сказав він. — Ви ж панна, чи не так? Благаю, покажіть мені підошву вашої лівої стопи.

Трохи з викликом, Богиня обернулася і підняла ногу. Ґабріель подивився на лілово-голубу відмітину. Глянув на Крістофера.

—  Так, я дійсно Жива Ашет, — сказала Богиня. — Але не треба так дивитися на Крістофера! Я прийшла сюди з власної волі. І зробила це цілком вправно.

Ґабріелеві очі звузилися.

— Використавши Богиню Ашет як своє друге життя, — Ґабріель поставив порожню чашку і взяв іншу, яку подав йому Флавіан. — Моя люба дівчинко, — сказав він, відсьорбуючи. — Що за дурницю ви скоїли! Ви, очевидно, могутня чародійка сама по собі. У вас не було потреби використовувати Ашет. Ви просто продовжили ваш зв’язок із нею. Рука Ашет переслідуватиме вас усе життя.

— Але я думала, що магія, яку я можу творити, походить від Ашет! — заперечила Богиня.

— О ні, — сказав Ґабріель. — Ашет має силу, але вона ніколи не ділиться нею. Сила, яку ви маєте — лише ваша.

У Богині відвисла щелепа. І вигляд мала такий, ніби от‑от заплаче.

Флавіан сказав вибачливо:

— Ґабріелю, боюся, Рука Ашет вже оточила нас…

Тут почулося несамовите ХРЯСЬ згори, й Верша на Омарів упала вниз.

Усі кинулися до сходів, окрім Ґабріеля. Він повільно поставив свою чашку, явно міркуючи, що сталося. Крістофер метнувся до сходів і для швидкості зробив те, що завжди пристрасно бажав — з’їхав донизу по рожевій мармуровій гірці билець. Богиня й собі з’їхала. Коли вони звалилися внизу, Ґабріель вже був там, стояв біля чорної мотузки і дивився на своє мляве прозоре життя. Але ніхто більше його не помічав. Дядько Ральф пройшов крізь пентакль у повному обладунку і з булавою. Крістофер думав, що він так може. Якби він приніс якісь протикотові закляття, то й це не подіяло б на Храмового кота. Верша на Омарів звалилася рівнісінько на пентакль, ув’язнивши Трогмортена з Дядьком Ральфом, і Трогмортен зробив усе від нього залежне, щоб Дядька Ральфа дістати.

Крізь завитки диму від драконячої крові було видно, як Дядько Ральф повільно тупцює колами всередині клітки, трощачи котячі блюдця металевими ногами й люто замахуючись на Трогмортена булавою. Трогмортен рухався швидше, ніж Дядько Ральф чи його булава, і стрибав по стінках Верші на Омарів, але не міг дістати Дядька Ральфа крізь обладунок. Все, що він міг зробити, — скреготіти кігтями по металу. Це була безвихідь.

Крістофер озирнувся і побачив поруч Ґабріеля. На обличчі Ґабріеля була не бачена досі широченна шкодна посмішка… «Ні, бачена, — подумав Крістофер, — Так само посміхався Ґабріель, коли ми левітували того чоловіка з Одинадцятого».

— Дамо котику можливість? — сказав Ґабріель. — На хвилиночку.

Крістофер кивнув.

Обладунок Дядька Ральфа зник, і він лишився у твідовому лисячому костюмі. Трогмортен миттю перетворився на семилапу, триголову, кігтелезу, летючу і шиплячу лють. За секунду він кілька разів пробігся по Дядьку Ральфу вздовж, і впоперек, і з усіх боків. Пролилося стільки крові, що за якихось п’ятнадцять секунд Крістоферові стало шкода Дядька Ральфа. А вже за тридцять секунд він був щасливий, коли Трогмортен зник із ричанням і здриганням.

Трогмортен, брикаючись і борсаючись, з’явився в руках Богині.

— Ні, Трогмортене, — сказала вона. — Я вже казала тобі раніше, щоб ти не цілив людям в очі. Це недобре.

— Добре чи ні, — із жалем сказав Ґабріель, — але я отримав задоволення.

Він робив те, що сотав на лікоть невидиму охайну пряжу.

— Сімонсоне, — покликав він. — Сімонсоне, ви відповідаєте за клітку? Я відібрав у нього магію, поки він відволікся. Тепер можете забрати клітку й зачинити його до часу, поки прибуде поліція.

Це спричинило наступну безвихідь. Трогмортен стрибонув у простір під кліткою, щойно вона почала підійматися. Дядько Ральф верескнув. Зрештою, один із конюхів мусив полізти нагору і відчепити клітку від ланцюга люстри. Потім клітку штовхали по підлозі, поки Дядько Ральф накульгував усередині, а Трогмортен гасав довкола клітки, видаючи низькі рикаючі звуки.

Щойно клітку зсунули з пентакля, із заплямованої кров’ю підлоги піднялася срібна колона. Вона нагадувала людину, але для людини була неможливо високою, сантиметрів на тридцять вищою за Ґабріеля. Вона підносилася вище і вище, жінка, огорнута сріблом, в срібній масці й зі срібним списом. Богиня застогнала від жаху і спробувала сховатися за Крістофера.

— Срібло, — попередив він її. — Я не дам ради супроти срібла.

Його зуби клацнули. Вперше він усвідомив, яким беззахисним і вразливим почуваєшся, маючи одне-єдине життя. Богиня метнулася за спину Ґабріеля і вчепилася в його чорний сюртук.

— Це Ашет! Врятуйте мене!

— Пані, — ввічливо звернувся Ґабріель до примари. — Чим ми завдячуємо честі цих відвідин?

Примара уважно подивилася крізь прорізи маски, спершу на Ґабріеля і Богиню, яка скоцюрбилася за його спиною, потім на Крістофера, потім на Вершу на Омарів і загальний безлад у холі.

— Я сподівалася побачити тут поважніший дім, — сказала вона. Голос був глибокий і ніжний. Вона зсунула маску на голову, відкривши строге вузьке старе обличчя. Це було таке обличчя, яке одразу змусило Крістофера відчути себе дурнем, бо він був вбраний у тигрячий килимок і сережки.

— Матінка Праудфут! — вигукнула Богиня.

— Я намагалася пройти крізь цей пентакль щойно тебе вислідила, дитинко, — роздратовано сказала Матінка Праудфут. — Добре було б, якби ти поговорила зі мною, перш ніж отак тікати. Ти ж знала напевне, що я би пом’якшила для тебе правила, якби могла, — вона владно повернулася до Ґабріеля. — Ви здаєтеся достатньо поважним. Це ж ви чародій із Дванадцятого А, де Вітт, чи не так?

— До ваших послуг, пані, — сказав Ґабріель. — Прошу вибачити нам нинішній розгардіяш. Були певні халепи. Ми зазвичай дуже поважний колектив.

— Я так і думала, — сказала Матінка Праудфут. — Чи зможете ви подбати про цю Дочку Ашет для мене? Якби ви могли, мені б це неабияк придалося, оскільки я маю відзвітувати про її смерть.

— Яким чином — подбати? — насторожено спитав Ґабріель.

— Наглянути, щоб вона отримала освіту в добрій школі і так далі — гадаю, стати її законним опікуном, — сказала Матінка Праудфут. Вона велично зійшла з того, що було їй за п’єдестал. Тепер вона виявилася майже одного зросту з Ґабріелем. Вони були досить подібні суворістю і худорлявістю.

— Ця дівчинка завжди була моєю улюбленою Ашет, — пояснила вона. — Я зазвичай все одно намагаюся зберегти їм життя, коли вони стають надто дорослі, але більшість із них такі безтямні маленькі недотепи, що я не беру на себе труду зробити щось більше. Але оскільки я знала, що ця дівчинка інша, то почала заощаджувати з фондів Храму. Гадаю, я маю досить, щоб оплатити її спосіб життя.

Вона відвела вбік доземну спідницю. П’єдестал виявився маленькою міцною скринею. Матінка Праудфут ефектно відкинула віко. Всередині було повно мутно-прозорих кварців, дрібних, мов дорожний гравій. Обличчя Ґабріеля сповнилося благоговійного захвату. Крістофер побачив, як Такрой і Флавіан вирячили очі й видихнули єдине слово. Здається, воно було «Діаманти!».

— Боюся, діаманти необроблені, — сказала Матінка Праудфут. — Як ви гадаєте, цього буде досить?

— Я гадаю, половини цієї кількості було б більше, ніж достатньо, — сказав Ґабріель.

— Але я мала на думці ще й Швейцарський пансіон шляхетних дівчат, — різко сказала Матінка Праудфут. — Я вивчила цей світ і не хочу скнарити. То ви зробите це для мене? Звісно, я подбаю, щоб послідовники Ашет надали вам будь-яку послугу, якої ви зволите попросити за це.

Ґабріель перевів погляд із Матінки Праудфут на Богиню. Він вагався. Він глянув на Крістофера.

— Гаразд, — зрештою сказав він.

— Трясця, ну ви й лапочка! — сказала Богиня.

Вона вискочила перед Ґабріелем і обійняла його. Потім вона стрибнула на Матінку Праудфут і теж її щосили обійняла.

— Я вас люблю, Матінко Праудфут, — сказала вона, занурившись у складки срібних шат.

Матінка Праудфут трохи пошморгала, також обіймаючи Богиню. Але вона опанувала себе і строго глянула на Ґабріеля над головою Богині:

— Є одна марудна деталь, — сказала вона. — Ашет справді вимагає життя, знаєте, одне за кожну Живу Ашет.

Крістофер зітхнув. Здається, в усіх Всюдинках тільки й хотіли, щоб він віддав їм життя. Зараз він розтратиться до останнього життя, схованого в сейфі Замку.

Ґабріель зупинився і глянув своїм найгрізнішим поглядом.

— Ашет не надто розбірлива, — додала Матінка Праудфут, перш ніж він щось сказав. — Я зазвичай віддираю життя від одного з Храмових котів.

Вона вказала срібним списом туди, де Трогмортен напосівся на Вершу на Омарів, шиплячи, мов киплячий чайник.

— Цей старий рудько має ще життя зо три. Я візьму одне з них.

Кипіння чайника припинилося. Трогмортен показав, що він думає про цей план, рудою стрілою злетівши угору сходами.

— Не переймайтеся, — сказав Ґабріель. — Якщо подумати, я маю зайве життя, як виявилося.

Він переступив через чорні мотузки і витягнув свою мляву прозору подобу з-поміж бібліотечних стільців. Галантно намотав її на наконечник списа Матінки Праудфут.

— Готово. Таке згодиться?

— Пречудово, — сказала Матінка Праудфут. — Дякую.

Вона поцілувала Богиню й велично спустилася під землю поруч зі скринею діамантів.

Богиня закрила скриню і сіла на неї.

— Школа! — сказала вона, блаженно усміхаючись. — Рисові пудинги, старости, гуртожитки, нічні посиденьки, шляхетні вчинки… — її усмішка застигла, і усмішкою більше не була. — Доброчесність, — сказала вона. — Визнаю свою помилку. Шановний пане де Вітт, я гадаю, мені краще лишитися в Замку через усі ті прикрощі, яких я завдала Крістоферу. Він… е-е-е… йому самотньо, розумієте.

— Я був би дурнем, якби не розумів цього, — сказав Ґабріель. — Я в процесі переговорів із Міністерством щодо переведення сюди на навчання певної кількості молодих чародіїв. На сьогодні, ви знаєте, я можу тільки найняти їх як прислугу — як юного хлопчика-служку Джейсона — але незабаром це зміниться. Тож немає причини вам не йти до школи…

— Але причина є! — сказала Богиня. Її обличчя дуже почервоніло, на очах виступили сльози. — Я мушу визнати свою помилку, як роблять усі в книжках. Я не заслуговую на те, щоб піти в школу! Я дуже зловмисна. Щоб Ашет сюди не дісталася, я не її використала як своє друге життя. Я використала одне із Крістоферових. Я не посміла використати Ашет, щоб вона не зупинила мене, тож натомість узяла одне із Крістоферових життів, коли він застряг у стіні, й використала його, — сльози потекли її обличчям.

— І де воно? — запитав Крістофер, вражений до нестями.

— Залишилося в стіні, — шморгнула носом Богиня. — Я заштовхала його просто всередину, тож його ніхто не знайде, але відтоді я почуваюся погано. Я намагалася допомогти і спокутувати це, але я зробила небагато і гадаю, що маю бути покарана.

— У цьому немає жодної потреби, — сказав Ґабріель. — Тепер ми знаємо, де Крістоферове життя, тож ми можемо послати Мордекая Робертса забрати його. Припиніть плакати, юна панно. Ви маєте піти до школи, бо якщо не підете, вийде, що я зловживаю вашою скринею з діамантами. Вважайте, що це покарання. Ви можете приїздити й жити в Замку з рештою юних чародіїв на канікулах.

Блаженна усмішка Богині повернулася, і сльози порснули від очей до вух і волосся.

— Бити байдики, — виправила вона Ґабріеля. — У книжках це завжди звуть «бити байдики».

І це насправді все, окрім листа, який прибув до Крістофера невдовзі після Нового року.

«Крістофере, серденько,

Чому ж ти не сказав мені, що твій любий Татко оселився тут, у Японії? Це така витончена країна, щойно прилаштуєшся до звичаїв, і ми з Татком дуже щасливі тут. Гороскопи твого Татка удостоїлися честі зацікавити деяких людей, що мають вплив на імператора. Ми вже входимо до найвищих кіл і скоро сподіваємося здійнятися ще вище.

Твій любий Татко обіймає тебе й переказує найкращі побажання як майбутньому Крестомансі. Я теж тебе обіймаю.

Матуся».