Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ п’ятнадцятий

Богиня сиділа в спальні, схрестивши ноги на білих подушках та сперши підборіддя на кулаки, очевидно, заглиблена в роздуми. Хоча вона більше не здавалася хворою, вона викликала нове відчуття, мов грім у повітрі, яке вразило Крістофера, щойно він увійшов. Прикраси Богині дзенькнули, коли вона звела погляд і побачила його.

— Чудово, — сказала вона. — Я сподівалася, що ти скоро повернешся. Я мушу з тобою поговорити — ти єдина знайома мені людина, яка зрозуміє.

— У мене те саме, — сказав Крістофер і вмостився на плитках підлоги, спершись спиною об стіну. — Ти тут замкнена зі своїми Жрицями, я замкнений у Замку з людьми Ґабріеля. Ми обоє в цьому тунелі…

— Але ця проблема тільки моя, — втрутилася Богиня. — Не впевнена, що для мене це тунель. У тунелів є кінець, зрештою.

Коли вона це промовила, її голос викликав нове відчуття грому. Біла кицька відразу все зрозуміла. Вона підвелася з-поміж подушок і важко залізла їй на коліна.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Крістофер, одразу подумавши, що дівчата — справді Цілковита Загадка.

— Бідна Беті, — сказала Богиня, нагладжуючи білу кицьку з ритмічним дзень-дзень браслетів. — У неї знову будуть котенята. Хотіла б я, щоб вона їх більше не приносила — її це виснажує. Що я, власне, хотіла: я тут передумала про купу різного, відколи хворіла. Я думала про тебе і все гадала, як же ти можеш приходити сюди з іншого світу. Хіба це не складно?

— Ні, це легко, — сказав Крістофер. — Або легко мені. Я думаю, це тому, що я маю кілька життів. Я гадаю, що лишаю одне з них позаду в ліжку і спрямовую решту вільно блукати.

— Ото щастить! — сказала Богиня. — Але я мала на увазі, що робити, щоб дістатися до цього світу?

Крістофер розповів їй про долину, і Проміжок, і як він завжди мусив шукати закуток у спальні, щоб зайти за ріг.

Очі Богині замислено блукали під тьмяними аркадами кімнат.

— Хотіла б я мати більше, ніж одне життя, — сказала вона. — Але щодо мене… пригадуєш, ти сказав, коли був тут востаннє, що я припиню бути Живою Ашет, як виросту?

— Ти сказала мені це, коли я вперше прийшов сюди, — нагадав їй Крістофер. — Ти сказала: «Жива Ашет завжди маленька дівчинка». Хіба ти не пам’ятаєш?

— Так, але ніхто не казав це в такий спосіб, як ти, — мовила Богиня. — Це змусило мене задуматися, що стається, коли Жива Ашет більше не є маленькою дівчинкою. Я вже не маленька. Я вже майже того віку, коли інші люди офіційно вважаються жінками.

«Це має ставатися надзвичайно рано в Низці Десять», — подумав Крістофер. Хотів би він офіційно вважатися чоловіком.

— Хіба ж ти не перетворишся на Жрицю?

— Ні, — сказала Богиня. — Я слухала, і розпитувала, і читала всі їхні записи — і жодна зі жриць ніколи не була Богинею.

Вона пропускала хутро білої кицьки між ледь тремтячими пальцями, щоб воно ставало гребенями.

— Коли я спитала про це, — сказала вона, — Матінка Праудфут сказала мені не забивати собі голову, бо Ашет подбає про все. Як ти гадаєш, що це значить?

Крістоферові здалося, що вона знову надто розхвилювалася.

— Я думаю, тебе просто випруть із Храму й ти підеш додому, — заспокійливо сказав він. Ця думка змусила його позаздрити. — Але в тебе є всі ці дари Ашет. Ти маєш можливість дізнатися напевне.

— І що ж, на твою думку, я весь час намагалася зробити? — ледве не закричала Богиня. Її браслети клацнули, коли вона відкинула нещасну Беті й стрибком звелася на ноги, пильно глянувши в очі Крістоферові.

— Дурний хлопчисько! Я думала і думала, цілий тиждень, поки моя голова не почала гудіти!

Крістофер швидко схопився на ноги й притиснувся спиною до стіни, готовий пройти крізь неї одразу ж, як Богиня підійде до нього. Але все, що вона робила, — стрибала перед ним, репетуючи:

— Придумай спосіб, як мені про це дізнатися, раз ти такий розумний! Придумай СПОСІБ!

Як і завжди, коли Богиня репетувала, в задній кімнаті затупали ноги й захеканий голос гукнув:

— Я йду, Богине! Що трапилося?

Крістофер позадкував у стіну швидко і тихо. Богиня кинула короткий погляд на нього, який здався йому переможним, і кинулася в обійми сухорлявої старої жінки, яка з’явилася в дверях.

— Ох, Матінко Праудфут! Мені знову снився такий страшний сон!

Крістофер на свій жах виявив, що застряг у стіні. Він не міг ні вийти вперед, ні виштовхнути себе назад. Єдине, що він, здавалося, міг зробити — скористатися тим, що Флавіан навчив його ставати невидимим. Він так одразу й зробив. Він порухався, адже його обличчя стриміло з одного боку стіни, а гузно — з іншого, і вся голова опинилася ззовні стіни. Видимий чи ні, він почувався, наче голова тварини-опудала, що висіла на стіні їдальні Замку. «Принаймні я можу бачити, чути і дихати», — отупіло думав він. Крістофер був спантеличений віроломством Богині.

Її повели геть у дальші кімнати під заспокійливий шепіт. Через десять хвилин, за які Крістоферові потягнуло шию і зсудомило ногу, вона повернулася на вигляд цілковито спокійна.

— Немає жодної потреби залишатися невидимим, — сказала вона. — Тут усі володіють відьмівським зором, але не ти. Слухай, мені прикро щодо цього, але я страшенно потребую допомоги і обіцяю, що відпущу тебе, коли ти мені допоможеш.

Крістофер не став робити себе видимим. Так він почувався безпечніше.

— Тобі не допомогти потрібно, а по голові настукати, — сердито відказав він. — Як я можу комусь допомогти в такому стані? Я помираю від незручності.

— Тоді влаштуйся зручніше і допоможи мені, — сказала Богиня.

Крістофер виявив, що може трохи поворушитися. Здавалося, стіна навколо обернулася на якесь желе, тож він випрямив руки, трохи порухав ними і зручніше поставив ноги. Він спробував швидко звиватися, в надії, що желе відпустить його настільки, щоб він зміг вирватися, але нічого не вийшло. Він знав, що його тут тримало те саме, що застосувала Богиня при першій зустрічі, коли прикріпила його ноги до підлоги, і зараз воно залишалося для нього такою ж загадкою, як і тоді.

— Як ти хочеш, щоб я допоміг тобі? — смиренно спитав він.

— Забери мене з собою до твого світу, — нетерпляче сказала Богиня. — Щоб я могла піти до школи, як в одній із цих книг про Міллі. Я думаю, ти зможеш сховати мене десь у твоєму Замку, поки я підшукаю школу.

Крістофер уявив, як Ґабріель де Вітт виявить Богиню, що ховається на горищі.

— Ні, — сказав він. — Я не можу. Я абсолютно не можу. Понад усе, я не хочу. А тепер випусти мене звідси!

— Ти узяв Трогмортена, — сказала Богиня. — Ти можеш узяти й мене.

— Трогмортен — кіт, — сказав Крістофер. — Він має дев’ять життів, як і я. Я тобі казав, що я можу дістатися сюди, лише залишивши позаду одне з моїх життів. Ти маєш тільки одне життя, тож усякій притомній людині ясно, що я не можу взяти тебе до мого світу, бо, якщо я це зроблю, ти помреш!

— У тому то й річ! — люто прошипіла йому Богиня. Він розумів, що вона з усіх сил стримується, щоб знов не зарепетувати. Її обличчям котилися сльози. — Я знаю, що в мене лише одне життя, і я не хочу його втратити. Забери мене з собою.

— Усе лише для того, щоб ти могла піти в школу через ту книгу! — пробурчав Крістофер, більше ніж раніше почуваючись головою тварини на стіні. — Припини бути такою дурепою!

— Тоді можеш лишатися в цій стіні, поки не передумаєш! — сказала Богиня і кинулася геть із брязкотом і дзвоном.

Крістофер стояв, зависнувши в желейній стіні, і проклинав той день, коли приніс Богині книги про Міллі. Потім він прокляв себе за те, що думав, ніби Богиня була співчутливою. Вона була такою ж себелюбною і безжальною, як і решта, кого він знав. Крістофер звивався, і борсався, і вивертався, щоб вибратися зі стіни, але оскільки він передусім не мав уявлення, що входило до складу замовляння, воно тримало його так само міцно, як і завжди.

Найгірше з усього було те, що тепер Храм прокинувся від обіднього сну і остаточно став метушливим місцем. Позаду себе, крізь стіну, Крістофер чув натовп людей, які на спекотному подвір’ї рахували і годували котів. У ці звуки вплітався жіночий голос, який вигукував накази, клацання обладунків та гупання об землю держаків списів. Крістофер почав страшенно боятися, що його невидимий зад стримить зі стіни на подвір’я. Він уявляв, як у цю його частину встромлять спис, і він звивався, і стискався, і втягувався досередини, щоб упевнитися, що цього не станеться. Крістофер не знав, що його лякає більше — відчуття націленого в нього списа чи те, що вчинить Ґабріель, якщо він утратить ще одне життя.

Він чув, як в аркаді, десь навпроти, Богиня говорить із щонайменше трьома Жрицями, усі вони бурмотять молитви. Чому Флавіан не навчив його жодної корисної магії? Було, напевне, шістсот тихих способів зламати це замовляння і невидимим вислизнути зі стіни, але Крістофер не знав жодного. Він гадав, чи зможе зробити це, поєднавши вибух і левітацію, бурю і викликання вогню. Можливо, хоча це буде неймовірно важко, коли руки не вільні — і люди зі списами поженуться за ним. Він вирішив, що спершу спробує інші переконання і хитрощі.

Незабаром Богиня прийшла глянути, чи він не передумав.

— Я принесу це, серденько, — казала одна зі Жриць за аркадою.

— Ні, я також хочу ще разок глянути на Беті, — сказала Богиня через плече. Правду кажучи, вона прийшла глянути на білу кицьку, яка лежала на подушках її ліжка, важко віддихуючи з жалісним виглядом. Богиня погладила її, перш ніж підійти і наблизити обличчя впритул до Крістоферового.

— Ну? Збираєшся допомогти мені?

— Що станеться, — спитав Крістофер, — якщо хтось із них увійде і побачить моє обличчя, що стримить зі стіни?

— Краще тобі погодитися допомогти, перш ніж вони прийдуть. Вони тебе вб’ють, — пошепки відповіла Богиня.

— Але від мене мертвого тобі не буде жодної користі, — підкреслив Крістофер. — Випусти мене, або я закричу.

— Тільки посмій! — і вилетіла геть.

Біда була в тім, що Крістофер не посмів. Здавалося, цей спосіб переконання зайшов у глухий кут. Наступного разу, коли вона прийшла, він спробував інший спосіб.

— Глянь, — сказав він. — Я ж насправді жахливо розважливий. Я легко можу розбомбити величезну діру в Храмі й зникнути тієї ж миті, але я цього не роблю, бо не хочу тебе підставити. Ашет і твої жриці не будуть потішені, якщо дізнаються, що ти намагалася чкурнути в інший світ, правда?

Сльози переповнили очі Богині.

— Я не прошу надто багато, — сказала вона, із нещасним виглядом прокручуючи браслет. — Я думала, ти добрий.

Здавалося, цей аргумент її пройняв.

— Я рознесу цей Храм, що й оком не змигнеш, якщо ти мене не випустиш, — сказав Крістофер. — Якщо я не повернуся до ранку, хтось у Замку увійде і знайде в ліжку тільки одне моє життя. Потім вони скажуть Ґабріелю де Вітту, і ми обоє втрапимо в халепу. Я казав тобі: він знає, як потрапити в інші світи. Якщо він прийде сюди, тобі це не сподобається.

— Ти егоїст! — сказала Богиня. — Ти геть не співчутливий, а тільки переляканий.

Тут вже Крістофер розгнівався.

— Випусти мене, або я все це висаджу в повітря! — пригрозив.

Але Богиня просто вибігла з кімнати, витираючи обличчя краєм сорочки.

— Щось трапилося, серденько? — спитала Жриця знадвору.

— Ні-ні, — почув Крістофер слова Богині. — Беті недобре, це й усе.

Після цього її не було доволі довго. Можливо, вона мусила відволікати Жриць, щоб ті не прийшли дивитися на білу кицьку. Але згодом пахощі пряної їжі почали наповнювати повітря. Крістофер не на жарт стривожився. Час ішов, і в Замку незабаром справді міг настати ранок. І тоді він опиниться у справжній халепі. Він чув, як люди у дворі почали лічити котів і знову їх годувати.

— Бракує Беті, — сказав хтось.

— Вона лишилася із Живою, — відповів хтось інший. — Скоро будуть котенята.

Минув ще час. Поки Богиня повернулася, відчай спрямував Крістоферову думку в геть нове русло. Він вирішив, що може в певний спосіб їй допомогти, навіть якщо це не те, чого вона хоче, або навіть якщо він не зможе вибратися до ранку.

Богиня у свій безжальний спосіб, очевидно, мала намір бути добросердою. Коли вона прийшла цього разу, то принесла пряний млинець, начинений м’ясом та овочами. Вона віддирала шматочки і закидала Крістоферові в рот. У них був якийсь пекучий перець. Його очі засльозилися.

— Слухай, — аж задихнувся він. — Що насправді в тебе за халепа? З чого ти раптом вирішила змусити мене допомогти тобі?

— Я сказала тобі! — нетерпляче промовила Богиня. — Це було те, що ти сказав, коли я була хвора — що я не буду Живою Ашет, коли виросту. Після цього я не могла думати ні про що більше, окрім того, що зі мною станеться тоді.

— Хочеш знати напевне? — сказав Крістофер.

— Більше, ніж будь-що в цьому світі! — сказала Богиня.

— Тоді ти випустиш мене, якщо я допоможу тобі дізнатися, що справді має статися з тобою? — почав торгуватися Крістофер. — Я не можу взяти тебе до свого світу — ти знаєш, я не можу, — але можу допомогти в інший спосіб.

Богиня стояла й крутила в пальцях останній шматочок млинця.

— Так, — сказала вона. — Гаразд, але я не розумію, як ти можеш знати про це краще за мене.

— Я можу, — сказав Крістофер. — Усе, що ти маєш зробити, піти і стати навпроти золотої статуї Ашет, яку ти мені показувала, і спитати, що має з тобою статися, коли ти припиниш бути Живою Ашет. Якщо вона нічого не скаже, ти знатимеш, що нічого особливого не трапиться, і тоді зможеш залишити цей Храм і піти до школи.

Це видалося Крістоферу доволі хитрим планом, оскільки він не бачив жодного способу, як би золота статуя могла заговорити.

— Що ж я сама про це не подумала! — вигукнула Богиня. — Це розумно! Але… — Вона знову покрутила шматочок млинця. — Але Ашет не говорить, розумієш, не зовсім говорить. Вона робить усе знаками. Знамення, прикмети, таке всяке. І вона не завжди посилає їх, коли люди просять.

Це дратувало.

— Але тобі-то вона пошле його, — переконливо сказав Крістофер. — Зрештою, вважається, що ти — це вона, тож питання до неї — це тільки пригадування того, що ви обидві вже знаєте. Піди і скажи їй послати тобі прикмету, тільки вкажи для неї часове обмеження, щоб ти знала, що раз воно не з’явилося, то вже й не з’явиться.

— Так і зроблю, — впевнено сказала Богиня.

Вона запхала шматочок млинця Крістоферові до рота і обтрусила руки з рішучим передзвоном.

— Піду і спитаю її зараз же!

І вона вилетіла геть із кімнати — дзень-брень, дзень-брень, — що більше скидалося на гамір від солдатів, які в цю мить марширували в дворі за спиною Крістофера.

Він виплюнув млинець, заплющив очі, вичавивши сльозу і пошкодував, що не може схрестити пальці. П’ять хвилин по тому Богиня примчала назад набагато радісніша.

— Зробила! — сказала вона. — Вона не хотіла мені казати. Я мусила пригрозити їй. Я сказала їй скинути личину Недоумкуватої й не намагатися надути мене, тож вона поступилася, — вона подивилася на Крістофера досить збентежено. — Раніше я ніколи не брала над нею гору!

— Так, але що вона сказала? — спитав Крістофер. Він би пританцьовував від нетерплячки, якби його не стримувала стіна.

— О, ще нічого, — сказала Богиня. — Але я чесно обіцяю, що відпущу тебе, коли вона скаже. Але вона сказала, що не може це влаштувати одразу. Хотіла чекати до завтра, але я сказала, що це задовго. Тож найраніше, коли вона може влаштувати прикмету, — це сьогодні опівночі…

— Опівночі! — вигукнув Крістофер.

— До цього лише три години, — заспокоїла його Богиня. — І я сказала, що вона мусить зробити це хвилина в хвилину, інакше я справді розсерджуся. Ти мусиш зрозуміти її точку зору — вона має підштовхнути Долю, а це займає час.

Його серце обірвалося, але Крістофер намагався порахувати, скільки часу забере в нього дістатися назад до Замку. Найраніше він міг опинитися там о десятій ранку. Але, можливо, покоївка, яка приходить будити його, просто подумає, що він втомився. Мине близько години, перш ніж вона почне хвилюватися настільки сильно, щоб повідомити Флавіана чи ще когось, а доти він у будь-якому разі повернеться.

— Тож опівночі, — сказав він, позіхаючи. — І ти мене відпустиш, або я накличу вихор, підпалю усе і зірву дах Храму.

Упродовж цих трьох годин він продовжував гадати, чому ж він цього не зробив одразу. Лише частково тому, що не хотів втрачати ще одне життя. Він відчував, ніби повинен чекати й заспокоювати Богиню. Це він тим своїм зауваженням стурбував її, та ще й спричинився до її невдоволення, коли приніс ці шкільні історії.

Він мав багато співчуття до неї і її дивного самотнього життя. І, звісно, Татко казав йому, що не можна використовувати магію проти леді. Якимось чином всі ці речі поєдналися, щоб тримати Крістофера завислим напівсидячи в стіні, терпляче чекаючи півночі.

Якийсь час Богиня сиділа на подушках, напружено нагладжуючи білу кицьку, ніби очікувала прикмети щомиті. Більшість часу вона була зайнята. Її викликали на уроки, потім на молитви, а насамкінець — прийняти ванну. Поки вона виходила, Крістофер відчайдушно думав над тим, що він міг би зв’язатися з життям, яке, як він знав, лежить у ліжку в Замку. Він подумав, що міг би змусити його підвестися і робити за нього уроки. Але, хоча Крістофер чітко відчував цей відокремлений шматок себе, здавалося, він не має зв’язку з ним — або якщо і має, то не має ніякої можливості дізнатися про це напевне. «Роби уроки! — думав він. — Вилазь із ліжка і поводься, як я!» І знову в тисячний раз замислився, чому просто не підірвав Храм і не пішов.

За якийсь час Богиня повернулася в довгій білій нічній сорочці, і на ній було тільки два браслети. В аркаді вона поцілувала на добраніч Матінку Праудфут і вляглася проміж своїх білих подушок, ніжно пригорнувши білу кицьку.

— Тепер недовго, — сказала вона Крістоферу.

— Краще б так і було! — сказав він. — Чесно, не розумію, чому ти скаржишся на життя. Я б проміняв Флавіана і Ґабріеля на Матінку Праудфут на першу вимогу!

— Так, можливо, я і дурненька, — сонно погодилася Богиня. — Але, з іншого боку, я знаю, що ти не віриш в Ашет і маєш це бачити зовсім не так, як я.

З її дихання Крістоферові стало зрозуміло, що Богиню здолав сон. Схоже, він і сам усе ж задрімав. Стіна, що нагадувала желе, виявилася не такою вже й незручною.

Його розбудив химерний високий писк. Він був повний дивного відчаю, подібний до галасу, який здіймають пташенята, коли просять і просять, щоб батьки їх погодували. Крістофер різко прокинувся і побачив великий згусток білого місячного світла, що лежав на підлозі.

— Глянь-но, — сказала Богиня. — Це і є прикмета.

Її простягнута у вказівному жесті рука з браслетом опинилася в місячному світлі. Богиня показувала на білу кицьку Беті. Та лежала, застигло витягнувшись у згустку світла. Щось маленьке і дуже-дуже біле повзало і шкреблося навколо Беті, сповнюючи повітря відчайдушним тонким плачем.

Богиня вистрибнула зі своїх подушок, упала навколішки і підняла крихітку.

— Вона закоцюбла, — сказала вона. — Беті народила котеня і…

Це була довга пауза.

— Крістофере, — сказала Богиня, явно намагаючись опанувати свій голос. — Беті мертва. Це означає, що і я помру, коли вони отримають нову Живу Ашет.

Стоячи навколішки біля мертвої кицьки, вона кричала, і кричала, і кричала.

Світло зсунулося. Ноги залопотіли по підлозі.

Крістофер намагався увіпхнути себе в стіну так глибоко, як тільки міг. Він знав, як почувається Богиня. Він почувався так само, коли прокинувся в морзі. Але він хотів би, щоб вона припинила кричати. Коли худа Матінка Праудфут увірвалася в кімнату в супроводі двох інших жриць, він доклав усіх зусиль, щоб почати закляття левітації. Але Богиня дотримала обіцянки. Продовжуючи кричати, вона відступила від жалюгідного тільця Беті, наче воно лякало її, і різко змахнула рукою так, що її дзеленкучі браслети торкнулися кінчика невидимого Крістоферового носа. Щастя, що браслети були срібні.

Крістофер упав назад у власне ліжко в Замку з тріском, до якого він не звик. Він був суцільний і видимий, у піжамі, і, судячи зі світла, це був майже полудень. Він поспішно сів. Ґабріель де Вітт сидів у дерев’яному кріслі в іншому кінці кімнати, втупившись у нього ще похмуріше, ніж завжди.