Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ вісімнадцятий

Ґабріель де Вітт і його помічники вийшли рівно о десятій. Усі зібралися в холі навколо п’ятикутної зірки, хтось тримав шкіряні портфелі, а хтось просто був одягнений у звичайний вуличний одяг. Також прийшла більшість лакеїв і один-два робочі зі стаєнь. Усі виглядали спокійними і рішучими, що ж до Флавіана, він виглядав однозначно знервованим. Він раз по раз відтягував високий накрохмалений комірець. Крістоферові навіть згори на сходах було видно, що він спітнів.

Крістофер і Богиня виглядали з-за мармурової балюстради, поруч із чорними дверима Ґабріелевого кабінету. Вони лишалися всередині дуже ретельно складеної хмари невидимості, яка повністю приховувала їх обох, але не Трогмортена, що трюхикав біля їхніх ніг. Трогмортен відмовлявся підходити достатньо близько, щоб його також змогли приховати, але ніщо не могло перешкодити йому йти за ними.

— Облиш його, — сказала Богиня. — Він знає, щó я з ним зроблю, якщо він нас викаже.

Срібноголосий годинник у бібліотеці відбив десяту, Ґабріель вийшов із кабінету і покрокував сходами донизу, в капелюсі навіть вищому й блискучішому за Татків. Трогмортен, на Крістоферове полегшення, не зважав на нього. Але Крістофер відчув сильний щем і хвилювання за Матусю. Її точно заарештують, а все, що вона зробила, — повірила в ту брехню, яку розповідав їй Дядько Ральф.

Ґабріель дійшов до холу і роззирнувся пересвідчитися, що все його військо готове. Побачивши готовність, він натягнув пару чорних рукавичок і ступив у центр п’ятикутної зірки, він походжав там, все зменшуючись і зменшуючись, віддаляючись на ходу. Панна Розалі й Доктор Сімонсон рушили за ним і також почали зменшуватися. Решта слідували за ними по двоє. Коли вони стали тільки крихітною далекою чорною рискою, Крістофер сказав:

— Думаю, тепер ми можемо йти.

Вони почали скрадатися сходами донизу, досі в хмарі невидимості. Далека риска Ґабріелевого війська зникла раніше, ніж вони спустилися на три сходинки. Вони рушили швидше. Але коли пройшли половину шляху, щось пішло не так.

По всій поверхні зірки спалахнули язики полум’я. Це були зловісні з вигляду багряно-зелені пломені, які наповнили хол зеленим димом з огидним запахом.

— Що це? — закашлялася Богиня.

— Вони застосували драконячу кров, — відповів Крістофер. Він хотів, щоб його слова звучали заспокійливо, але зрозумів, що стривожено вдивляється в ці пломені.

Зненацька пентакль перетворився на високе п’ятиконечне багаття, три метри, п’ять метрів висотою. Невидиме волосся Богині поскручувалося. Швидше, ніж вони встигли позадкувати на сходи і вийти за межі ураження, полум’я розділилося, велично нахилилося ліворуч і праворуч. Із вузької щілини пришкандибала Панна Розалі, тягнучи за руку Флавіана. За ними слідував Доктор Сімонсон, який волік чаклунку із Замку, що заходилася криком, — її звали Берила, як згадав Крістофер. Досі Крістофер стояв як укопаний, споглядаючи цілковиту поразку і втечу Ґабріелевого війська. Жалюгідні, обпалені, на тремтячих ногах, усі ці люди, які щойно пішли, кинулися назад крізь вузьку щілину в полум’ї, а тепер задкували до стін холу, затуляючи руками обличчя, кашляючи в зеленому диму.

Крістофер дивився і дивився, але ніде серед них не бачив Ґабріеля де Вітта.

Щойно Фредерік Паркінсон і останній лакей пришкандибали до холу, полум’я вщухло й зникло, лишивши зелені плями на рожевому мармурі та куполі. Пентаграма мінилася крихітними язиками полум’я, які горіли на тлі чорноти. Дядько Ральф обережно виступив із язиків полум’я. Під однією пахвою він тримав довгу рушницю, а в руці мав дещо, схоже на торбу. Найбільше він нагадував Крістоферу одного з його дядьків-Чантів, що вийшли полювати на стерні. Можливо, на цю думку його навів рябий твід Дядька Ральфа. Прикро це визнавати, але хотів би він краще розбиратися в людях, коли вперше зустрів його. Той мав лисячий претензійний вигляд. Крістофер знав, що тепер нізащо б не захоплювався кимось, схожим на Дядька Ральфа.

— Хочеш, я кину в нього мармуровий умивальник? — прошепотіла Богиня.

— Чекай, гадаю, він також чародій, — прошепотів у відповідь Крістофер.

— КРІСТОФЕРЕ! — закричав Дядько Ральф.

Позеленений купол задзвенів від крику.

— Крістофере, де ти ховаєшся? Я відчуваю, що ти поруч. Виходь або пошкодуєш!

Крістофер неохоче розсунув невидимість навколо себе і виступив на середину сходів:

— Що трапилося з Ґабріелем де Віттом? — запитав він.

Дядько Ральф розсміявся.

— Ось.

Він кинув принесену торбу так, що вона розгорнулася і ковзнула підлогою, зупинившись у метрі від сходів. Крістофер глянув униз — це було як дивитися на Такроя — на довгу, мляву, прозору постать, яка, безсумнівно, була Ґабріелем де Віттом.

— Це його восьме життя, — сказав Дядько Ральф. — Я використав для цього зброю, яку ти приніс мені з Низки Один, Крістофере. Вона виявилася надзвичайно помічною.

Він поплескав рушницю під пахвою.

— Решту його життів я розкидав по всіх Споріднених Світах. Він нас більше не потурбує. А інша зброя, яку ти привіз мені, працює ще краще.

Вуса Дядька Ральфа грайливо здригнулися, і він вишкірився до Крістофера.

— Я підготував усю зброю, щоб зустріти хлопців де Вітта і відібрати в них магію, що й не встигли оком змигнути. Жоден із них тепер не промовить замовляння, навіть щоб врятувати своє життя. Тож нас тепер ніщо не зупинить, щоб працювати, як у добрі старі часи. Ти ж усе ще працюєш на мене, Крістофере?

— Ні, — сказав Крістофер, лишився на місці, чекаючи, що рештки його життів розвіє на всі сторони світу в ту ж мить.

Дядько Ральф тільки розсміявся.

— Так, дурне хлопчисько, працюєш. Тебе викрито. Всі ці люди, що стоять тут, тепер знають, що ти був моїм головним кур’єром. Ти мусиш або працювати на мене, або піти до в’язниці — і я переїду з тобою до Замку, щоб це забезпечити.

Позаду Крістофера пролунав довгий переливчастий зойк. Руда блискавка пролетіла сходами донизу повз нього. Дядько Ральф придивився, вгледів небезпеку і спробував схопити рушницю. Але на той час Трогмортен вже майже наскочив на нього. Дядько Ральф зрозумів, що не встигне вистрілити, й натомість завбачливо розчинився у завитку зеленого диму. Усе, що залишилося в пазурах Трогмортена, — трикутний шматок твіду й трохи крові. Він стояв у згаслих контурах зчорнілого пентакля й шипів від люті.

Крістофер збіг сходами донизу.

— Зачиніть усі двері! — закричав він людям Замку, які вражено спостерігали за усім. — Не давайте Трогмортенові вийти з холу! Я хочу, щоб він був напоготові й зупинив Дядька Ральфа, якщо той повернеться.

— Не кажи дурниць! — вигукнула Богиня, яка побігла за ним, і всі її побачили. — Трогмортен — храмовий кіт, він розуміє людську мову. Просто попроси його.

Хотів би Крістофер знати це раніше. Оскільки було запізно робити щось більше або впливати якось інакше, він опустився на коліна на обпалену зеленим підлогу й заговорив до Трогмортена:

— Чи не міг би ти охороняти цей пентакль, будь ласка, і стежити, щоб Дядько Ральф не повернувся? Ти ж знаєш, що Дядько Ральф хотів порізати тебе на шматки? Ну, тепер ти можеш подерти на шматки його, якщо він тут знову з’явиться.

— Воу! — погодився Трогмортен, завзято шмагаючи себе хвостом.

Він усівся на одному кінці зірки і нерухомо втупився в неї, так непорушно, ніби стеріг велетенську мишачу нору. Гнів струменів із кожної його шерстинки. Було ясно, що прожогом Дядько Ральф повз Трогмортена не проскочить. Крістофер підвівся й побачив, що вони з Богинею оточені похмурими помічниками Ґабріеля. Більшість дивилася на Богиню.

— Це моя подруга Б… Міллі, — сказав він.

— Радий знайомству, — несміливо сказав Флавіан.

Доктор Сімонсон відтіснив Флавіана вбік.

— І що ж ми збираємося робити тепер? — сказав він. — Ґабріель зник, а нам лишився тільки цей шалапут, який до того ж виявився пройдою, як я завжди підозрював… Та й замовлянь у нас катма! Я гадаю…

— Ми маємо повідомити Міністрові, — сказав бібліотекар пан Вілкінсон.

— Послухайте, заждіть трохи, — озвалася Панна Розалі. — Міністр всього лише слабкий характерник, а Крістофер сказав, що більше на Мару не працює.

— Ця дитина скаже що завгодно, — відказав Доктор Сімонсон.

Як і завжди, вони поводилися так, ніби Крістофера там не було. Крістофер кивнув Богині і позадкував, залишивши усіх тупцятися і сперечатися навколо Панни Розалі.

— Що будемо робити? — спитала Богиня.

— Витягнемо звідси Такроя, перш ніж вони здогадаються нас зупинити, — сказав Крістофер. — А тоді я хочу впевнитися, що Трогмортен спіймає Дядька Ральфа, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Вони знайшли пригніченого Такроя, який сидів за столом у маленькій порожній кімнаті. Судячи з пом’ятої розкладачки в кутку, Такроєві не вдалося виспатися цієї ночі. Двері кімнати були напівпрочинені, й на перший погляд не було жодних причин, чому Такрой просто не піде геть. Але тепер, коли Богиня прояснила для Крістофера, що таке відьмівський зір, все, що він мав зробити — подивитися на кімнату в той спосіб, у який дивився на Проміжок, щоб зрозуміти, чому Такрой лишається там. Навкоси від дверей тяглися жили замовлянь. Сила-силенна їх обсотала всю підлогу хрест-навхрест. Сам Такрой опинився усередині добре підготованої маси замовлянь, особливо багато їх було навколо голови.

— Ти був правий, що тут потрібні зусилля нас обох, — сказала Богиня. — Ти займися ним, а я піду пошукаю мітлу і зроблю решту.

Крістофер пробився крізь замовляння в дверях і перебрів крізь решту, поки дістався Такроя. Той не підвів очей. Можливо, він навіть не міг бачити або чути Крістофера. Крістофер почав обережно знімати й розплітати замовляння, так, як розв’язують тугі вузли навколо пакунків; оскільки це було так нудно і марудно, працюючи, він говорив із Такроєм. Він говорив із Такроєм увесь час, поки Богиня десь ходила. Природно, найбільше він говорив про той крикетний матч.

— Ти пропустив його навмисно, правда? — сказав він. — Боявся, що я тебе викажу?

Такрой не подав знаку, що чує, але коли Крістофер перейшов до розповіді про те, як відбивала Панна Розалі і як погано грав Флавіан, глибокі сумні зморшки на його обличчі поступово зникали услід за жилами замовлянь, і Такрой ставав усе більше схожим на того Такроя, якого Крістофер знав у Проміжку.

— Тож завдяки твоїм урокам ми виграли на два рани, — продовжував Крістофер.

І тут знову з’явилася Богиня з мітлою, якою Панна Розалі гонила Трогмортена, і почала змітати замовляння в кімнаті на купу, наче павутиння.

Такрой майже усміхався. Крістофер розповів йому, хто така Богиня і що трапилося в холі. Усмішка на обличчі Такроя зів’яла. Він сказав, ледве рухаючи язиком:

— То що, я тільки час марнував, намагаючись тебе в це не пускати, чи як?

— Не зовсім так, — сказав Крістофер, змагаючись із вузлом замовляння за лівим Такроєвим вухом.

Сумні зморшки повернулися на Такроєве обличчя.

— Не поспішай із висновками, я не лицар в осяйному обладунку, — сказав він. — Я знав, що лежить у більшості із цих пакунків.

— Русалки? — запитав Крістофер. Це було найважливіше питання, яке він будь-коли ставив.

— Заднім числом, — визнав Такрой. — Але зауваж, я не припинив, коли дізнався. Коли я вперше тебе зустрів, я б охоче розповів про тебе Ґабріелю де Вітту, якби ти не був таким маленьким. І я знав, що Ґабріель облаштував якусь пастку в Низці Десять того разу, коли ти втратив життя. Я тільки не чекав, що вона буде смертельною. І…

— Стули писка, Такрою, — сказав Крістофер.

— Такрой? — спитав Такрой. — Це ім’я мого духа?

Коли Крістофер кивнув, зосередившись на вузлі, Такрой пробурмотів:

— Що ж, хоча б над цим вони не владні.

Поки Крістофер працював, Богиня повернулася, впоравшись із замовляннями в кімнаті, і сперлася на мітлу, розглядаючи Такроєве обличчя, тож він сказав:

— Ви знову мене вивчаєте, юна панно.

Богиня кивнула:

— Ви такий же, як Крістофер і я, правда? Частина вас десь в іншому місці.

Такрой несподівано почервонів. Крістофер відчув під пальцями піт. Дуже здивований, він запитав:

— А де ж решта тебе?

Він побачив, як Такроєві очі благально втупилися в його.

— У Низці Одинадцять. І нічого більше не питай! Не питай мене! — сказав він. — Під цими замовляннями я буду змушений сказати тобі, й нам усім дістанеться на горіхи!

Він говорив із таким відчаєм, що Крістофер завбачливо більше не питав — хоча не втримався й перезирнувся з Богинею — і працював, поки нарешті розв’язав останній вузол. Він виявився ключовим. Решта замовляння одразу опала розірваними жилами навколо Такроєвих черевиків ручної роботи. Такрой скуто звівся і потягнувся.

— Дякую, — сказав він. — Це таке полегшення! Ви навіть не уявляєте, яке паскудне відчуття створює ця авоська навколо духа. Що тепер?

— Тікай, — сказав Крістофер. — Хочеш, я зруйную замовляння навколо маєтку, що не пускає тебе?

Такроєві руки завмерли, не закінчивши рух.

— А тепер ти стули писка, — сказав він. — З твоїх слів, тут, у Замку, нема нікого з вартою згадки магією — крім вас, двох недолітків, та мене, — а твій дядько може щохвилини повернутися. І ти гадаєш, що я просто піду геть?

— Ну…

Але в цю мить увійшла Панна Розалі з Доктором Сімонсоном та іншою челяддю Замку, які скупчилися позад неї.

— Овва, Мордекаю! — жваво сказала вона. — Чи не вчувається мені, що ви висловили шляхетні почуття?

Такрой опустив руки й схрестив їх на грудях.

— Виключно практичні, — сказав він. — Ви ж знаєте мене, Розалі. Ви прийшли, щоб знову мене замкнути? Не розумію, як ви зробите це без вашої магії, але можете спробувати.

Панна Розалі випросталася так, що її зріст майже сягнув величних півтора метра.

— Я прийшла не для зустрічі з вами, — сказала вона. — Ми шукали Крістофера. Крістофере, нам доведеться просити вас вступити в обов’язки наступного Крестомансі, принаймні тимчасово. Уряд, зрештою, мабуть, призначить якогось іншого чародія, але зараз такий вирішальний момент. Як гадаєте, серденько, ви впораєтесь?

Усі благально дивилися на Крістофера, навіть Доктор Сімонсон. Крістоферові кортіло розсміятися.

— Ви знаєте, що мені доведеться це зробити, — сказав він. — І я маю дві умови. Хочу, щоб Мордекая Робертса звільнили і, коли все закінчиться, не арештували знову. А ще я хочу, щоб Б… Міллі була моєю головною помічницею, і їй мусять за це заплатити, відправивши її на навчання в пансіон.

— Усе, що забажаєте, серденько, — поспішно погодилась Панна Розалі.

— Добре, — сказав Крістофер. — Тож повернімося до холу.

У холі люди зажурено юрмилися під поплямованим у зелене куполом. Дворецький був тут. І два чоловіки в кухарських шапках, і економка з покоївками, і лакей.

— Скажіть їм, щоб погукали садівників і конюхів, — сказав Крістофер і пішов глянути на п’ятикутну зірку, яку охороняв Трогмортен. Примруживши очі й підсиливши свій відьмівський зір до найвищого можливого рівня, він зумів побачити крихітний круглий отвір всередині зірки, схожий на примарну мишачу нору, із якої Трогмортен ні на мить не зводив очей. Трогмортен володів доволі потужною магією. Втім, Трогмортен тільки зрадів би поверненню Дядька Ральфа.

— Як же ми завадимо комусь тут пройти? — спитав Крістофер.

Такрой збігав до буфета під сходами і повернувся з оберемком химерних свічок у зіркоподібних підставках. Він показав Крістоферові й Богині, куди їх поставити і які слова сказати. Потім змусив Крістофера відійти подалі й причаклував полум’я на всі свічки. Такрой, як зрозумів Крістофер, серед іншого, був дипломованим магом. Коли свічки спалахнули, хвіст Трогмортена презирливо сіпнувся.

— Кіт правий, — сказав Такрой. — Це б зупинило більшість людей, але з тією кількістю драконячої крові, яку приберіг твій дядько, він може прорватися, коли захоче.

— Тож ми спіймаємо його, коли він це зробить, — сказав Крістофер.

Він знав, що зробив би сам, якби знав, що Трогмортен чатує на нього в засідці, і був цілком упевнений, що Дядько Ральф зробить так само. Він підозрював, що вони думають однаково. Якщо його здогади слушні, Дядькові Ральфу знадобиться трохи часу, щоб підготуватися.

Тим часом натовп людей увійшов у хол крізь великі парадні двері, де вони зупинилися, жмакаючи шапки й незграбно зчищаючи землю з черевиків. Крістофер піднявся на кілька сходинок, глянув на довгі безвольні залишки Ґабріеля де Вітта, на всі ці обличчя, тривожні й пригнічені, напівосвітлені полум’ям химерних свічок. Він знав, що має сказати. І з подивом усвідомив, що шалено насолоджується цим.

Він вигукнув:

— Підніміть руки всі, хто здатен на магію.

Руки підняла більшість садівників і пара конюхів. Глянувши на людей у дверях, він побачив підняті руки дворецького й одного з кухарів. Там же був хлопчик-служка, який писав рахунок під час матчу, і три покоївки, одна з яких Еріка. Рука Такроя була піднята, і рука Богині теж. Решта пригнічено дивилася в підлогу.

Крістофер вигукнув:

— А тепер підніміть руки, хто здатен майструвати з дерева чи металу.

Більшість пригнічених людей здивовано підняла руки.

— Гаразд, — сказав Крістофер. — Ми мусимо зробити дві речі. Мусимо тримати мого дядька якомога далі звідси, аж поки не будемо готові його впіймати. А ще мусимо повернути Ґабріеля де Вітта.

Другий пункт змусив усіх загомоніти з надією й здивуванням. Крістофер знав, що правильно сказати це, хай навіть він невпевнений, що зробити це можливо — як свідчили його відчуття, Ґабріель міг залишитися розділеним на вісім безвольних частин до кінця життів їх обох. Він усвідомив, що пишається собою, як ніколи раніше.

— Я вже сказав, — продовжив він, — мій дядько не вбив Ґабріеля. Він тільки розкидав усі його життя. Ми повинні знайти їх і зібрати докупи. Але спершу… — він подивився на зелене скло куполу й люстру, яка звисала з нього на довгому ланцюгу. — Я хочу, щоб ви зробили дещо схоже на пташину клітку, достатньо велике, щоб накрити пентакль, яке б висіло так, щоб замовлянням його можна було опустити на все, що спробує тут пройти.

Крістофер вказав на Доктора Сімонсона:

— Ви відповідальні за те, щоб її змайстрували. Зберіть усіх, хто здатен майструвати щось із дерева чи металу, але переконайтеся, що хтось із них і до магії також здатен. Я хочу, щоб її посилили замовляннями, щоб із неї ніхто не вибрався.

Борода Доктора Сімонсона почала випирати вперед від гордості і відповідальності. Він якось глузливо вклонився:

— Буде зроблено.

Крістофер гадав, що заслужив таке ставлення. Його поведінка призвела до того, що Остання Гувернантка звинуватила його в зарозумілості. Але потім він запідозрив, що найкраще працює, коли почувається самовпевнено. Він сердився на Останню Гувернантку за те, що вона завадила йому зрозуміти це раніше.

— Але перш ніж хтось візьметься майструвати цю клітку, — сказав він, — замовляння довкола маєтку потрібно посилити, або мій дядько спробує провести організацію Мари цим шляхом. Я хочу, щоб усі, крім Т… Мордекая і Б… Міллі, пройшлися вздовж парканів, стін і живих огорож, виконуючи кожне замовляння, яке згадаєте, щоб відлякати тих людей.

Це викликало безладні перешіптування. Садівники і покоївки з ваганням переглядалися. Рука одного із садівників піднялася вгору.

— Я пан Маклінток, Головний Садівник, — представився він. — І не ставлю під сумнів вашу мудрість, юначе, просто хочу пояснити, що наша спеціальність — вирощування рослин, ми «зелені руки» і всяке таке, і не надто обізнані із захистом.

— Але ви можете вирощувати кактуси, і кущі з довгими колючками, і триметрову кропиву, правда ж? — сказав Крістофер.

Пан МакЛінток кивнув, шельмувато вишкірившись.

— Ага. А ще будяки і отруйний плющ.

Це спонукало й кухаря підняти руку.

— Єстем кухажем, — сказав він. — Тилько кухня. Моя магія — добра їжа.

— Закладаюся, ви можете обернути це навспак, — сказав Крістофер. — Підіть і отруїть стіни. Або, якщо не можете, розвісьте на них тухлі стейки й плісняві суфле.

— Та я зі студентських років не… — обурено почав кухар, але це, здавалося, навіяло йому якісь спогади. — Я спробую, — сказав він.

На його обличчі з’явився вираз задуми, за яким послідував веселий вишкір.

Тепер руку підняла Еріка.

— Якщо ваша ласка, — сказала вона, — то я, Саллі й Берта насправді можемо робити тільки маленькі справи — пристріт, наслання і таке всяке.

— Гаразд. Ідіть і робіть їх — так багато, як зможете, — сказав Крістофер. — Зрештою, стіна будується з маленьких цеглин.

Цей вислів його самого порадував. Він спіймав погляд Богині.

— Якщо ви не знаєте, який пристріт наслати, порадьтеся з моєю помічницею Міллі. У неї мільйон ідей.

Богиня вишкірилася. Так само, як хлопчик-служка. Судячи з виразу його обличчя, він був сповнений найжахливіших замислів і не міг дочекатися їхнього втілення. Крістофер бачив, як він пішов разом із садівниками, кухарем і покоївками, і навіть позаздрив йому.

Він кивнув Флавіанові.

— Флавіане, лишається купа магії, якої я не знаю. Ви не могли б лишитися зі мною, щоб навчати мене чомусь по ходу справи?

— Ну, я… — сказав Флавіан, кинувши знічений погляд на Такроя, який прихилився до поруччя сходів нижче Крістофера. — Мордекай може це робити з тим же успіхом.

— Так, але мені потрібно, щоб він увійшов у транс і пошукав життя Ґабріеля, — сказав Крістофер.

— Справді? — сказав Такрой. — Ґабріель розридається від щастя, побачивши мене, правда ж?

— Я піду з тобою, — сказав Крістофер.

— Як у старі добрі часи, — сказав Такрой. — Ґабріель точно розридається від щастя, якщо там будеш ти. Велике діло — любов!

Його очі ковзнули у бік Панни Розалі.

— Якби тільки моя юна панна цього разу заграла мені на арфі…

— Не будьте смішним, Мордекаю! — сказала Панна Розалі. — Ви отримаєте все, що треба. Що ви хочете, щоб робила решта, Крістофере? Пан Вілкінсон і я не надто вправні в різьбі по дереву, так само, як Берила і Йоланта.

— Ви можете бути радницями, — сказав Крістофер.