Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ чотирнадцятий

І знову з Крістофером не відбулося нічого незвичайного, коли він прокинувся. Того ранку він слухав Флавіана із ввічливим відсутнім виглядом, а сам марив драконом. Його зачудування раз по раз переривалося спалахами скорботи, що він більше ніколи не побачить Такроя, і Крістофер мусив докладати чимало зусиль, щоб думати про дракона. Він був неймовірний. Побачити таке диво було майже варте того, щоб втратити життя. Крістофер задумався, скільки мине часу, поки хтось у Замку помітить, що він утратив ще одне життя. І якась його частина, маленька тривожна, питала раз по раз: «Хіба я вже втратив його?».

— Я попросив спакувати нам ланч із собою, — бадьоро сказав Флавіан. — Економка розкопала дощовик, який має вам підійти. Ми вирушимо на прогулянку, щойно ви завершите з цією французькою.

Падав доволі сильний дощ. Крістофер ретельно займався французькою, сподіваючись, що Флавіан вирішить, що для прогулянки надто вогко. Але коли Крістофер не міг більше вигадати жодних зачіпок, як би ще довше поваландатися з розбором речення «Париж — столиця Франції», Флавіан сказав:

— Ще нікому й ніколи не зашкодило трохи змокнути.

І вони вирушили в сильну мжичку трохи пополудні.

Флавіан був вельми життєрадісний. Тупати по росі, в товстих шкарпетках і з ранцем, певно, було його баченням раю. Крістофер злизував воду, що стікала по носі з його волосся, і думав тільки про те, що вони нарешті таки вибралися із Замку. Але якщо він мусив вибратися кудись під вітром і дощем, то радше подався б у Проміжок. Це повернуло його думки до Такроя, і він знову мусив долати спалах скорботи. Він намагався думати про дракона, але було надто мокро. Поки вони тупали кілька миль по вересовищах, все, про що міг думати Крістофер, — як сумуватиме за Такроєм і що набряклі водою кущі дроку виглядають так само нещасно, як почувається він. А ще сподівався, що вони скоро зупиняться на ланч і він зможе подумати про щось іще.

Вони дійшли до краю вересовища. Флавіан вказав на відкриту всім вітрам дорогу просто неба, яка вела до пагорба, що сірів десь вдалині.

— Там ми й зупинимося на ланч. У тому ліску, на он тому пагорбі.

— Це ж кілометри й кілометри! — вжахнувся Крістофер.

— Усього вісім кілометрів. Ми лише спустимося у видолинок і знову піднімемося на пагорб, — сказав Флавіан, життєрадісно крокуючи вниз пагорбом.

Задовго до того, як вони дісталися того пагорба, Крістофер уже не згадував про Такроя і міг думати тільки про те, як він змерз, змок, зголоднів і втомився. Йому здавалося, що о п’ятій вже радше час чаю, ніж ланчу, коли нарешті дошкандибав услід за Флавіаном до прогалини в тому віддаленому ліску.

— Нині, — сказав Флавіан, скидаючи ранець і потираючи руку об руку, — в нас буде справді практична магія. Зберіть-но хмизу і складіть добру купу. Потім спробуєте себе у викликанні вогню. Коли розпалите добрий вогонь, ми зможемо засмажити сосиски і поланчувати.

Крістофер подивився на гілля над головою, набрякле величезними прозорими краплями дощу. Він озирнувся на просякнуту вологою траву. Він глянув на Флавіана, щоб упевнитися, що той насправді не надумав з нього збиткуватися. Ні. Флавіан просто думав, що так веселіше.

— Але хмиз — вогкий, — сказав Крістофер. — Дерево точиться водою.

— У цьому-то й інтерес, — сказав Флавіан.

Крістофер зрозумів: казати Флавіану, що він вмирає від голоду — даремна трата часу. Він похмуро зібрав хмиз. Склав його на наскрізь промоклу купу, та розвалилася, тож він накидав купу знову, а потім став навколішки і, поки холодний дощ просочував вологою його штани на колінах і затікав за комір, викликав вогонь. Сміх та й годі. Він викликав лиш тонкий жовтий язичок диму. Той з’явився на якусь мить. Хмиз від нього навіть не нагрівся.

— Більше жаги, коли здіймаєте руки, — сказав Флавіан.

— Я знаю! — сказав Крістофер, а тоді зажадав до нестями. — Вогню! Вогню! ВОГНЮ!

Купа хмизу з ревінням зайнялася у стіну вогню заввишки три метри. Крістофер знову відчув, як смажиться його шкіра, а його вогкий дощовик затріщав і також зайнявся. Майже миттєво він став частиною багаття. «Ось це життя, що його спалив дракон!» — в агонії подумав він.

Коли його п’яте життя вступило в силу, що сталося, здається, хвилин за десять, він почув, як Флавіан істерично говорить:

— Так, я знаю, але це мусило бути цілковито безпечно! Дерево точилося вологою. Ось чому я сказав йому спробувати.

— Доктор Поусон охоче припускав, що мало що перебуватиме в безпеці, коли Крістофер візьметься до справи, — пролунав здалека сухий голос. Крістофер перевернувся. Він був вкритий Флавіановим дощовиком, і його шкіра на дотик відчувалася дуже новою і м’якою. Випалена начорно земля перед його очима була вогка і запашна від дощу. Вогке листя на гілках над головою стало коричневим і покрученим. Ґабріель де Вітт із роздратованим і дуже відстороненим виглядом сидів за кілька метрів під великою чорною парасолею на розкладному стільці. Щойно Крістофер побачив його, трава за його спиною, що досі диміла, спалахнула маленькими помаранчевими пломінцями. Ґабріель нахмурився в бік вогню. Пломінці знову зіщулилися в димок.

— О, здається, ви знову перервали нитку життя, — сказав він. — Прошу вас загасити цю лісову пожежу. Вона незвичайно стійка, а я не хочу, щоб вигоріло усе довкола.

— Можна мені спершу що-небудь з’їсти? — запитав Крістофер. — Помираю від голоду.

— Дайте йому сендвіч, — сказав Ґабріель Флавіанові. — Пригадую, що коли я втратив життя, нове вимагало чимало енергії, коли вступало в силу.

Він чекав, поки Флавіан передасть Крістоферу пакет із сендвічами та вареними яйцями. Поки Крістофер жадібно трощив їх, Ґабріель де Вітт продовжив:

— Флавіан сказав, що бере повну відповідальність за цю останню дурницю. Можете подякувати йому, що я з вами такий поблажливий. Я просто підкреслюю, що ви спричинилися до виклику мене в мить, коли ми майже схопили членів банди Мари, про яку я вам казав. Якщо він вислизне у нас між пальців, це буде ваша провина, Крістофере. Тепер прошу підвестися і вгамувати вогонь.

Крістофер підвівся з певним полегшенням. Він злякався, що Ґабріель заборонить йому піти завтра на крикетний матч для писання рахунку на табло.

— Гасіння вогню — це як викликання вогню, тільки навпаки, — сказав Флавіан. Тож Крістофер зробив це. Це було просто, хіба що його полегшення щодо крикету спричинило спалахування деяких язиків полум’я навколо прогалини.

Коли навіть дим зник, Ґабріель сказав:

— Тепер я попереджаю вас, Крістофере, — якщо станеться ще один нещасний випадок, смертельний чи ні, я справді вживатиму найсуворіших заходів.

Сказавши це, він встав і з тріском склав стілець. Із затиснутим під пахвою стільцем він сягнув по парасольку і почав складати її. Щойно вона склалася, Крістофер опинився разом із Флавіаном всередині пентакля в холі Замку. На сходах стояла Панна Розалі.

— Він утік, Ґабріелю, — сказала вона. — Але принаймні тепер ми знаємо, як вони це роблять.

Ґабріель обернувся і вбивчо глянув на Крістофера.

— Відведіть його до кімнати, Флавіане, — сказав він. — А тоді повертайтеся на збори.

Він гукнув до Панни Розалі:

— Скажіть Фредеріку, щоб негайно підготувався до трансу. Я хочу, щоб із цієї миті Край Світу патрулювався постійно.

Крістофер чалапав поруч із Флавіаном, тремтячи під дощовиком. Навіть його взуття згоріло.

— Ви були таким крихким! — сказав йому Флавіан. — Я так злякався.

Крістофер йому повірив. Дракон добряче його підсмажив. Тепер він абсолютно впевнений, що якщо втратить життя у Всюдинці — це чомусь не рахується, і він мусить втратити це життя звичайним чином у власному світі, в спосіб, щонайбільше подібний до того, який трапився у Всюдинці. «Мораль така, — подумав він, — будь обачнішим у Всюдинках на майбутнє». І поки Крістофер одягався, його думки з полегшенням перестрибнули до того, що Ґабріель не заборонив йому йти на крикетний матч. Але він боявся, що дощ все одно зупинить гру. Все ще лило як із відра.

Дощ припинився уночі, й надворі було геть похмуро і проймало від холоду. Крістофер спустився на селищний майдан із командою Замку, яка була строкатою мішанкою із чаклунів замку, лакея, садівника, помічника конюха, Доктора Сімонсона, Флавіана, молодого відьмака, який навмисне приїхав із Оксфорда, і, на превеликий подив Крістофера, Панни Розалі. Вона виглядала вишукано і звабливо в білому платті й білих мітенках. Панна Розалі легко крокувала у маленьких білих черевичках, голосно шкодуючи про те, що пастка на Мару спрацювала неправильно.

— Я весь час казала Ґабріелеві, що ми маємо патрулювати Край Світу, — казала вона. — До часу, поки вони доправлять товар до Лондона, матимуть забагато схованок.

Сам Ґабріель зустрів їх на селищному майдані, тримаючи в одній руці складний стілець, а в другій — телеграму. Він був вбраний принагідно в смугастий блейзер, якому точно б дали років сто, і широку панамку.

— Погані новини, — сказав він. — Мордекай Робертс вивихнув плече і не прийде.

— Ох ні! — вигукнули усі у величезному сум’ятті.

— От як завжди! — докинула Панна Розалі й накинулася на Крістофера. — Можете відбивати, серденько? Достатньо, щоб вийти в кінці, якщо треба?

Крістофер намагався зберігати на обличчі незворушний вираз, але це було неможливо.

— Сподіваюся, що так, — сказав він.

Полудень був чистим блаженством. Один із підконюхів позичив Крістоферові досить вільні білі штани, які чаклун люб’язно причаклував для нього із Замку, і його послали на поле до самої розмітки краю. Селяни били першими — і вони зробили досить багато ранів, бо відсутній Мордекай Робертс був найкращим боулером Замку. Крістофер стояв на дуже холодному й пронизливому вітрі, але, ніби у справдженій мрії, він упіймав м’яч і цим вивів із гри коваля. Решта людей Замку, стоячи навколо майдану в теплому одязі, відчайдушно плескала.

Коли Замок почав власні іннінги, Крістофер із рештою команди сів, чекаючи своєї черги, — й із захватом виявив, що Панна Розалі була гарною й ефектною бетсвумен. Вона посилала м’ячі через ціле поле — саме так, як хотів би робити Крістофер. На лихо, коваль виявився диявольськи метким щодо кручених м’ячів боулером. Він знав усі викрутаси, які Такрой так часто описував Крістоферові. Він вибив із гри Доктора Сімонсона на один ран і Оксфордського відьмака — на два. Після цього вся команда Замку осипалася навколо Панни Розалі. Але та тримала оборону, її волосся розсипалося на одне плече, а обличчя палахкотіло від зусиль. Вона грала так добре, що коли Флавіан вийшов відбивати під номером «10», команді до виграшу лишилося всього два рани. Крістофер у своїх позичених щитках готувався до бою, щиро впевнений, що йому ніколи не випаде шанс відбивати.

— Всяке буває, — сказав Крістоферові хлопчик-служка із Замку, який писав рахунок на табло замість Крістофера. — Глянь на нього. Він безнадійний!

Флавіан таки був безнадійним. Крістофер ніколи не бачив нікого настільки невправного. Він то мамрав своєю битою, як сліпий палицею, то люто вимахував нею не в тому місці. Було очевидно, що його виб’ють будь-якої миті. Але натомість вибула Панна Розалі. Коваль чисто вибив її. Селяни з’юрмилися навколо майдану й заревіли, знаючи, що вони перемогли. Серед цього ревища підвівся Крістофер.

— Щасти! — казали люди із Замку навколо нього. Та лише хлопчик-служка був єдиним, хто сказав це так, ніби думав, що Крістофер має шанс.

Крістофер побрів на середину майдану — позичені щитки були на два розміри більші, — під звук криків і свистів.

— Постарайтеся, серденько, — сказала Панна Розалі доволі безнадійно, проходячи повз нього на шляху з поля. Крістофер добрів і здивовано виявив, що він анітрішечки не хвилюється.

Щойно він зайняв позицію, команда селища почала зловтішатися. Вони підступили близенько до Крістофера, вичікувально зачаївшись. Куди б він не глянув, скрізь бачив великі розчепірені мозолясті долоні й засмаглі обличчя з глузливими вишкірами.

— Ну, знаєте! — сказав Флавіан із іншого кінця поля. — Він іще хлопчик!

— Ми знаємо, — сказав капітан команди селища, вишкіряючись іще ширше.

Коваль так само зверхньо подав Крістоферові повільний хитрокручений м’яч. Поки Крістофер стежив за його висхідною траєкторією, то намагався згадати кожне слово з Такроєвих тренувань. І поки вся команда селища з’юрмилася навколо нього в кільце, він знав, що мусить послати м’яч за межі цього кільця, щоб набрати рани. Він відстежував усю траєкторію м’яча, поки той летів до бити, із досконалим самовладанням. М’яч трішки відхилився, але не сильно. Він твердо відбив його вперед і праворуч.

— Два! — рішуче крикнув він Флавіанові.

Флавіан остовпіло глянув на нього й побіг. Крістофер теж біг, і позичені щитки робили хляп-хляп-хляп на кожному стрибку. Команда селища розвернулася, і гравці шалено помчали за м’ячем, але Флавіан і Крістофер мали купу часу, щоб пробігти два рани. Вони мали час пробігти й третій ран, навіть у позичених щитках. Замок переміг. Крістофер аж пашів від гордості й радості.

Глядачі із Замку святкували. Ґабріель привітав його. Хлопчик-служка потис йому руку. Панна Розалі, з усе ще розтріпаним волоссям, поплескала його по спині. Усі стовпилися навколо Крістофера зі словами, що їм тепер кінець кінцем не потрібен Мордекай Робертс, і сонце прозирнуло над церковною дзвіницею вперше за день. За цей короткий час Крістофер відчув, що жити в Замку, зрештою, не так і погано.

Але недільний ланч усе повернув на звичні місця. Розмова за ланчем точилася про тривожні плани упіймати банду Мари, і тільки пан Вілкінсон, старий чаклун, який доглядав бібліотеку Замку, все повторював:

— Ці три рідкісні книги досі не знати де. Не уявляю, хто б хотів стибрити три дівчачі книги зі Світу Б, але я не можу засікти їх ніде в Замку.

Оскільки книги були дівчачі, пан Вілкінсон, очевидно, не підозрював Крістофера. Насправді ні він, ні будь-хто інший не згадував, що Крістофер тут, якщо тільки не просив його передати сіль.

У понеділок Крістофер єхидно спитав Флавіана:

— Хіба ж нікому не спадає на думку, що я можу допомогти спіймати Мару?

Це був найпрозоріший натяк Флавіанові на Всюдинки, який він собі дозволив. До цього його підштовхнула неділя.

— Святі небеса! Люди, які могли зарізати русалок, швидко перегризуть горлянку і вам, — сказав Флавіан.

Крістофер зітхнув.

— Русалки не повернуться до життя знову, але я повернуся, — підкреслив він.

— Ці всі теревені про Мару дістали до живих печінок, — сказав Флавіан і змінив тему.

Крістофер відчув, сильніше, ніж будь-коли, що він у тунелі без виходу. Також він був у більшій халепі, ніж Богиня, адже вона припинить бути Живою Ашет, коли виросте, тоді як він мусить продовжувати і перетворитися на когось, схожого на Ґабріеля де Вітта. Його настрій не поліпшився, коли згодом на цьому тижні він отримав листа від Татка. Лист знову було розпечатано і потім запечатано, але, на відміну від Матусиних, марки на конверті були цікавіші. Татко був у Японії.

«Синку мій,

Мої замовляння переконали мене, що для тебе настає час найвищої небезпеки. Я благаю тебе бути обачним і не наражати на небезпеку своє майбутнє.

Твій люблячий

Татко».

Судячи з дати листа, його було написано місяць тому.

— Турбується про моє майбутнє! — сказав Крістофер. — Його замовляння, напевно, означали життя, які я втратив.

І найгірше у цьому, думав він, повертаючись до своєї скорботи, було те, що він не міг сподіватися на зустріч із Такроєм.

Як би то не було, у ніч того четверга Крістофер вийшов через розлам у замовлянні, сподіваючись, що Такрой прийде. Але долина була порожня. Крістофер хвилинку постояв там, почуваючись спустошеним. Потім повернувся до своєї кімнати, одягнувся у свій одяг і знову вирушив крізь Проміжок навідати Богиню. Вона була єдиною іншою людиною, яку він знав, що не намагалася його використати.