Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ десятий

Наступні три тижні Доктор Поусон так сильно завантажив Крістофера роботою з відновлення будинку, що той щоночі падав у ліжко надто виснажений, щоб снити. Щоранку, коли Крістофер приходив, Доктор Поусон вже сидів у кріслі, чекаючи на нього.

— До діла, Чанте! — гарикав він.

Крістофер призвичаївся відповідати:

— Справді, пане? Я думав, ми збиралися влаштувати собі вихідний, як учора.

З боку Доктора Поусона було дивним те, що він жодною мірою не заперечував проти таких зауважень. Коли Крістофер звик до нього, він виявив, що Доктору Поусону скоріше було до вподоби, коли люди чинять йому опір, і щойно він це виявив, то зрозумів, що насправді не ненавидить Доктора Поусона — або хіба тією мірою, якою ненавидять раптову грозу, що заскочила зненацька. Він усвідомив, що йому досить приємно відновлювати будинок, адже, можливо, те, що йому дійсно подобалося — це викликати справі дієві чари.

Кожне замовляння, яке виконував Крістофер, мало практичну користь. Це було набагато цікавіше, ніж ті дурнички, якими він займався у школі. І важку працю було легше витримати, раз він міг говорити Доктору Поусону таке, за що шкільні вчителі нам’яли б йому вуха та ще й погрожували б відшмагати хворостиною за зухвальство.

— Чанте! — рявкав Доктор Поусон зі свого крісла на середині моріжка. — Чанте! Комини праворуч перекошені!

Крістофер балансував на черепиці даху, тремтячи на вітрі. Того дня дощило, тож він мусив підтримувати замовляння-навіс для даху й моріжка, поки працював. Він випрямляв комини чотири рази поспіль.

— Так, пане, звісно, пане! — відгукувався він. — Чи хотіли б ви, щоб я заодно обернув їх на золото?

— Припини це, або я змушу тебе так і зробити! — волав Доктор Поусон.

Та коли Крістофер пішов лагодити кімнату матері Доктора Поусона, він схибив, коли спробував поводитися з нею в той же спосіб. Жінка сиділа на ліжку, заваленому купою тиньку зі стелі, маючи вигляд доволі спокійний і стриманий, вона в’язала на спицях щось довге й смугасте.

— Я врятувала окуляри, дитинко, — зауважила вона з приємною усмішкою. — Але це все, на що вистачило моїх сил. Будь такий ласкавий, полагодь спершу нічний горщик, і вважай себе щасливчиком, що він був іще не використаний. Ти знайдеш його під ліжком.

Крістофер витягнув три білі великі уламки і взявся до роботи.

— Зладнай їх пряменько, — сказала стара пані Поусон, її в’язальні спиці вицокували. — Переконайся, що ручка не крива і золотий обідець навколо краю рівненький. Не лишай незручних грудок або негарних випинів, дитинко.

Її голос був ніжний і приємний і все перебивав замовляння. Зрештою, Крістофер роздратовано запитав:

—  Можливо, ви бажаєте, щоб я ще й усипав його діамантами? Чи тільки букет троянд на дні намалювати?

— Дякую, дитинко, — сказала пані Поусон. — Букет троянд, будь ласка. Гадаю, це розкішна думка.

Доктор Поусон, який сидів у кріслі, склавши руки, переповнився радістю від Крістоферового сум’яття.

— Сарказм невигідний, Чанте, — рявкнув він. — Для троянд необхідне закляття створення. Слухай уважно.

Після того Крістофер мусив узятися за кімнату покоївки. Потім — полагодити весь водогін.

Доктор Поусон дав йому вихідний у неділю, тож Татко міг узяти його до церкви. Крістофер, який тепер знав, що може зробити, тішив себе мрією розплавити шпиль церкви, як свічку, але він ніколи б насправді не наважився так зробити, поки Татко розсудливо крокував поруч із ним. Натомість він досліджував усе в інший спосіб.

Щоранку, ідучи на Трампінгтон-роуд, Крістофер намагався спонукати дерева, що росли уздовж неї, змінити порядок. Він став у цьому таким досвідченим, що незабаром міг відсувати їх у довгу лінію вздовж й гуртувати у лісок наприкінці дороги.

Увечері, хоч який був утомлений, він не міг втриматися від спроби поліпшити смак страв. Але чари з їжею були нелегкими.

— Що клали в сосиски в ці дні? — зауважив Татко. — Вони мають смак полуниць.

Потім настав ранок, коли Доктор Поусон закричав зі свого крісла у передпокої:

— Гаразд, Чанте, відьогодні ти покінчив із пополуднім лагодженням будинку. Зранку ми вчитимемо тебе такому-сякому контролю.

— Контролю? — безпомічно спитав Крістофер. До того часу будинок було майже закінчено, і він сподівався, що Доктор Поусон закінчить і з ним також.

— Правильно, — рявкнув Доктор Поусон. — Ти ж не думаєш, що я дозволю тобі пуститися берега деінде, не навчивши тебе контролювати свою силу? Такий, як тепер, ти загроза для кожного. І не кажи мені, що ти не намагався випробувати, на що здатний, бо я тобі не повірю.

Крістофер втупив погляд у землю й думав про те, що він щойно намагався утнути з деревами на Трампінгтон-роуд.

— Я майже нічого не зробив, пане.

— Майже нічого! Що хлопчаки знають про обмеження? — сказав Доктор Поусон. — До саду. Ми будемо здіймати вітер, і ти навчишся вгамовувати його так, щоб і травинка не зрушилася.

Коли вони вийшли в сад, Крістофер здійняв вихор. Він гадав, це краще передає його почуття. На щастя, той був досить маленький і понівечив тільки клумбу троянд. Доктор Поусон припинив усе одним сплеском багряних бананових долонь.

— Зроби це знову, Чанте!

Навчатися контролю було нудно, але таки легше, спокійніше. Доктор Поусон явно знав це. Він почав задавати Крістоферові домашнє завдання на вечір. Як би не було, навіть після розплутування і сплітання замовлянь у халепі, в яку він втрапив, Крістофер уперше почав відчувати, що має трохи вільних мізків для обдумування всього, що накопичилося. Спершу він роздумував про срібло. Як багато всього перешкоджав йому робити шестипенсовик від Дядька Ральфа, що лежав у кишені. А ці кляті брекети перешкоджали навіть більше. Шкода! Не дивно, що він не міг доправити книги Богині, поки старша медсестра не змусила його зняти брекети. Певно, щоб дістатися Всюдинок, він усі ці роки використовував магію, не знаючи її, — хіба що він у якийсь підсвідомий спосіб таки її знав. Такрой зрозумів, і його це вразило. І Богиня теж мала здогадатися, коли її срібний браслет перетворив Крістофера на привида. Крістофер спробував заглибитися в думки про Богиню, але усвідомив, що натомість продовжує думати про Такроя. Марно Такрой входив у транс вже три тижні поспіль. І хоч Такрой цим легковажив, але Крістофер підозрював, що транс виснажує людей. Тому він справді мав дати знати Дядькові Ральфу про те, що сталося.

Зиркнувши на Татка, який заглибився в роботу, розставляючи особливим олівцем особливі позначки на гороскопі під світлом великої олійної лампи, Крістофер почав писати листа Дядькові Ральфу, вдаючи, що виконує частину домашнього завдання. Олійна лампа викреслювала тіні на Татковому обличчі, віднімаючи прикмети бідності й надаючи йому вигляду людини незвичайно доброї, але суворої. Крістофер знічено подумав, що Татко і Дядько Ральф просто не люблять один одного. До того ж насправді Татко не заборонив йому писати Дядькові Ральфу.

Усе ж написання листа забрало кілька ночей. Крістофер не хотів бути зрадником перед Татком. Зрештою він просто написав, що той забрав його зі школи, щоб його навчав Доктор Поусон. Щоб скласти такий короткий лист, він затратив багато сил. Крістофер відіслав його наступного ранку, ідучи через Трампінгтон-роуд, із відчуттям полегшення й відваги. Три дні по тому Татко отримав листа від Матусі. Крістофер одразу побачив із Таткового виразу обличчя, що Дядько Ральф сказав Матусі, де вони. Татко кинув листа у вогонь і схопився за капелюха.

— Крістофере, — сказав він. — Сьогодні я мушу піти до Доктора Поусона разом із тобою.

Це упевнило Крістофера, що Матуся також у Кембриджі. Коли він ішов по Трампінгтон-роуд поруч із Татком, то намагався збагнути, що відчуває.

Але часу на роздуми не було. Сильний вітер із ароматом троянд свистів навколо них, відштовхуючи Крістофера убік і здираючи капелюха з Таткової голови. Татко зробив рух, щоб наздогнати капелюха, який щойно закотився під віз пивовара, але потім рвонув назад і натомість ухопив за руку Крістофера.

— Капелюх — це наживне, — сказав він. — Іди далі, синку.

І вони продовжували іти, а вітер навколо кружляв і підкидав їх. Насправді Крістофер відчував, як вітер намагається закрутитися навколо нього, щоб відтягнути геть. Але оскільки його руку міцно стиснув Татко, його просто перенесло через дорогу. Він був вражений. Він не знав, що Матусина магія така сильна.

— Я можу контролювати це, якщо ти хочеш, — гукнув він Таткові попри шум. — Доктор Поусон навчав мене контролювати вітер.

— Ні, Крістофере, — строго випалив Татко, який виглядав дивно й геть неповажно — поли його пальта лопотіли, а волосся розвіялося врізнобіч. — Джентльмен ніколи не використовує магію супроти жінки, тим паче супроти власної матусі.

У цьому випадку джентльмен, як здалося Крістоферу, все нерозважливо ускладнював для себе. Вітер віяв дужче і дужче, що ближче вони підходили до воріт будинку Доктора Поусона. Крістофер думав, вони ніколи не пройдуть останній метр чи скільки там залишалося. Татко був змушений схопитися за стовпчик воріт, щоб втримати їх обох на місці, одночасно намагаючись відсунути засув на воротах. Тим часом вітер востаннє люто ними шарпонув. Крістофер відчув, як його ноги відірвалися від землі, і зрозумів, що зараз злетить.

Він дуже вчасно зробив себе важчим. Він зробив так, бо це було змагання, справді, бо він не любив бути на боці того, хто програє. Крістофер був не проти побачитися з Матусею. Але також дуже сильно сподівався, що Татко не помітив ті величезні вибоїни, що залишили його ноги просто за воротами.

По інший бік воріт вітер вщух. Татко пригладив волосся і подзвонив у дзвоник на дверях.

— Ага! — вигукнув Доктор Поусон із крісла, поки Марі-Елен відчиняла двері. — Трапилася очікувана неприємність, я бачу. Чанте, зроби мені ласку, підіймися нагору і почитай моїй мамі вголос, а я поговорю з твоїм татом.

Крістофер піднімався сходами так повільно, як насмілився, сподіваючись почути, про що мова. Усе, що він вловив: «Я був на зв’язку цілими днями впродовж тижня, але вони все ще не…» — після цього двері зачинилися.

Крістофер піднявся нагору і постукав у двері кімнати старої пані Поусон. Вона сиділа в ліжку і в’язала.

— Заходь і сідай на той стілець, щоб я могла тебе чути, — сказала вона м’яким голосом і м’яко, але пронизливо посміхнулася. — Біблія тут, на столі біля ліжка. Можеш почати спочатку Буття, дитинко, і подивимося, як піде. Я гадаю, переговори займуть час. Такі речі завжди займають час.

Крістофер сів поруч і почав читати. Він загубився між людей, які породили інших людей, коли МаріЕлен увійшла з кавою й печивом й подарувала йому жадану перерву. За десять хвилин стара пані Поусон узяла своє в’язання і сказала:

— Читай далі, дитинко.

Крістофер добряче вгруз у Содом і Гоморру і вже почав втрачати голос, коли стара пані Поусон схилила сиву голову набік і сказала:

— Тепер зупинися, дитинко. Вони хочуть, щоб ти спустився в кабінет.

Із величезним полегшенням і зацікавленням Крістофер поклав Біблію й метнувся на нижній поверх. Татко і Доктор Поусон сиділи один навпроти одного в захламленій кімнаті. Мотлоху в ній було ще більше, аніж будь-коли за минулі тижні, оскільки її було завалено уламками годинників і декору з усього будинку, що чекали на лагодження від Крістофера. Тепер же вона виглядала ще більш невпорядженою. Столи й килими було зсунуто до стін, щоб звільнити підлогу, на якій крейдою було намальовано схему. Крістофер зацікавлено глянув на зображення, міркуючи, який це має стосунок до Матусі. Це була п’ятикутна зірка, вписана в коло. Він глянув на Татка, який був явно задоволений, а потім на Доктора Поусона, який виглядав так, як завжди.

— Для тебе новини, Чанте, — сказав Доктор Поусон. — Я багато тестував тебе за ці останні тижні — не вирячайся, хлопче, ти не знав, що я це роблю, — і кожен із цих тестів показав, що в тебе дев’ять життів. Дев’ять життів і дар однієї з найсильніших магій, які я будь-коли бачив. Звісно, я зв’язався з Ґабріелем де Віттом. Так сталося, що я знаю, що він роками шукає наступника. Звісно, все, що я отримав у відповідь, — купу бздурів про те, що вони вже тестували тебе й тільки час змарнували. Ці чинуші… Не міняють думку, поки смажений півень у зад не дзьобне. Тож сьогодні, коли клопоти, яких завдала мені твоя Матуся, дали мені той привід, якого ми потребували, я заткнув їм пельки. Вони спеклися, Чанте. Зараз вони пришлють людину, що доправить тебе до Замку Крестомансі.

Тут його перебив Татко, наче не міг стриматися.

— Це саме те, на що я сподівався, синку! Ґабріель де Вітт стане твоїм офіційним опікуном, і після належної підготовки ти станеш наступним Крестомансі.

— Наступним Крестомансі? — відгукнувся Крістофер. Він втупився в Татка, знаючи, що тепер не зможе обрати для себе кар’єру гравця у крикет. Усе вирішено. Його мрія про те, щоб стати відомим гравцем зблякла, запалася і розвіялася на попіл. — Але я не хочу…

Татко подумав, що Крістофер не зрозумів.

— Ти станеш дуже значним чоловіком, — сказав він. — Ти наглядатимеш за всією магією в цьому світі й запобігатимеш усякому лиху, скоєному з її допомогою.

— Але… — сердито почав Крістофер.

Було надто пізно. Туманні обриси людини виокремилися всередині п’ятикутної зірки. Вони згустилися в блідого опецькуватого юнака з довгастим обличчям, вбраного дуже стримано — сірий костюм й широкий крохмальний комірець, який очевидно був для нього затісним. Він тримав штуку, схожу на телескоп. Крістофер пригадав його. Юнак був одним із людей у лікарняній палаті, коли всі подумали, що Крістофер помер.

— Доброго ранку, — сказав юнак, виходячи із зірки. — Моє ім’я Флавіан Темпл. Ясновельможний де Вітт прислав мене перевірити вашого кандидата.

— ПЕРЕВІРИТИ ЙОГО! — крикнув Доктор Поусон. — Я вже це зробив! За кого ви, хлопці, мене маєте? — він закотив очі й сердито зиркнув на Татка. — Чинуші!

Флавіан Темпл, очевидно, сприйняв Доктора Поусона так само насторожено, як і Крістофер. Він ледь здригнувся.

— Так, Докторе, ми знаємо про це. Але мої приписи передбачають підтвердження ваших результатів перед дальшим провадженням. Чи міг би хлопчина зайти у пентаграму?

— Іди, синку, — сказав Татко. — Стань всередину зірки.

Із відчуттям люті й безсилля Крістофер ступив усередину накресленої крейдою схеми і стояв там, поки Флавіан Темпл розглядав його в цю телескопоштуку. «Має бути спосіб прикинутися, ніби в мене одне життя», — подумав він. Мусить бути! Але він уявлення не мав, як би це зробити.

Флавіан Темпл нахмурився.

— Я зміг розгледіти тільки сім життів.

— Він вже втратив ДВА, ти, товсте тупе щеня! — проревів Доктор Поусон. — Вони тобі що, нічого не сказали? Скажи, йому Крістофере!

— Дотепер я вже втратив два життя, — Крістофер усвідомив, що промовляє це вголос. На схему було накладено якесь замовляння. Інакше б він усе заперечував.

— ВТОРОПАВ? — заревів Доктор Поусон.

Флавіан Темпл спромігся обернути здригання на ввічливий уклін.

— Я зрозумів, Докторе. В такому разі, я, звісно, заберу хлопця для подальшого інтерв’ювання Ясновельможним де Віттом.

Від цього Крістофер пожвавішав. Можливо, зрештою, не все вирішено. Але Татко, здавалося, вважав, що так воно і є. Він підійшов і пригорнув рукою Крістофера за плечі:

— Прощавай, синку. Це робить мене дуже щасливим і гордим чоловіком. Попрощайся з Доктором Поусоном.

Доктор Поусон також поводився так, ніби все було вирішено. Його крісло викотилося вперед, і він наставив на Крістофера великий багряний бананопалець.

— Бувай, Чанте. Не бери в голову їхні канцелярські тари-бари. Цей Флавіан — дурний чинуша, як і всі вони там.

Коли Крістофер потис багряний палець, стара пані Поусон матеріалізувалася, сидячи в білосніжній нічній сорочці на бильці крісла Доктора Поусона, тримаючи своє в’язання, згорнуте в смугастий вузол.

— Прощавай, дитинко, — сказала вона. — Ти бездоганно читаєш. Це подарунок, який я зв’язала для тебе. Він наповнений захисними замовляннями.

Вона нахилилася вперед і обгорнула плетиво навколо Крістоферової шиї. Це був шарф три метри у довжину, посмугований кольорами веселки.

— Дякую, — ввічливо сказав Крістофер.

— Просто посунься… ммм, Крістофере… але не виходь із пентаграми, — сказав Флавіан.

Він ступив назад всередину крейдової розмітки, зайнявши більше половини простору, й ухопив Крістофера за руку, щоб утримати його всередині. Стара пані Поусон помахала висхлою рукою. Більше ні слова не було сказано, але Крістофер опинився в зовсім іншому місці. Це було навіть більш приголомшливо, ніж коли Татко вивіз його зі школи.

Тепер Крістофер і Флавіан стояли в набагато більшій пентаграмі, вимощеній із білих каменів чи плиток, вбудованих у підлогу височезного приміщення зі скляним куполом високо над головою. Під скляним куполом пишні сходи з рожевого мармуру спірально розгорталися до наступного поверху. Величні інкрустовані двері зі статуями зверху, розташовані по колу, вели із приміщення в різні боки, — над найвеличнішими, крім статуї, був іще й годинник, — а велетенська кришталева люстра висіла під скляним куполом на довгому ланцюзі. Позаду Крістофера, коли він обернувся подивитися, були величезні вхідні двері. Він зрозумів, що стоїть у парадному холі дуже великого палацу, але ніхто й не думав розповідати, де він опинився.

Навколо викладеної плиткою пентаграми стояли люди, чекаючи на них. «І яке ж величне похмуре видовище становить ця група!» — подумав Крістофер. Усі вони, й чоловіки, й жінки, були вбрані однаково — у чорне та сіре. От лише чоловіки мали сліпучо білі комірці й манжети, а жінки — охайні мітенки чорного мережива. Крістофер відчував їхні погляди — оцінювальні, несхвальні, холодні. Він збігся під цими поглядами в дуже маленького нечупару і усвідомив, що носить один і той же одяг, відколи залишив школу. Перш ніж він устиг зробити щось, крім як роззирнутися, чоловік із маленькою клинцюватою сивою борідкою підступив до нього і забрав смугастий шарф.

— Це йому не знадобиться, — сказав чоловік, дещо шокований шарфом.

Крістофер подумав, що чоловік і є Ґабріель де Вітт, і вже був готовий зненавидіти його, аж поки Флавіан сказав:

— Звісно ні, Докторе Сімонсоне, — і ніби перепрошуючи за Крістофера, — це йому дала стара пані, ви знаєте. Варто мені?..

Крістофер все одно вирішив зненавидіти старого чоловіка. Одна з пань, маленька товстунка, зробила крок вперед.

— Дякую, Флавіане, — сказала вона в категоричній командній манері. — Тепер я відведу Крістофера до Ґабріеля. Йдіть за мною, юначе.

Вона повернулася і вихором понеслася до рожевих мармурових сходів. Флавіан злегка підштовхнув Крістофера ліктем, і Крістофер вийшов за межі візерунка на підлозі й рушив за жінкою, почуваючись замурзаним хлопчиком-мізинчиком. Він знав, що з одного боку в нього задерся комірець, черевики запилені, і відчував, як дірка в його лівій шкарпетці виповзає з черевика в усій красі, поки він прямує за панею до сходів на очах усіх присутніх у залі.

На верху сходів були дуже високі міцні з вигляду двері, єдині з усіх, пофарбовані в чорне. Пані вихором підлетіла до чорних дверей і постукала. Відчинила двері й рішуче підштовхнула Крістофера всередину.

— Ось він, Ґабріелю, — сказала вона. Потім зачинила за ним двері й пішла, залишивши Крістофера самого в кімнаті овальної форми, де, здавалося, панували сутінки або призахідне світло.

Кімната була оббита темно-коричневим деревом, на підлозі лежав темно-коричневий килим. Єдиними меблями, здавалося, був велетенський темний стіл. Щойно Крістофер увійшов, висока худа постать виросла з-за столу — сухорлявий стариган зростом метр вісімдесят, — усвідомив Крістофер, його серце на мить зупинилося. Стариган мав багато сивини й найблідіше обличчя і руки, які Крістофер будь-коли бачив. Він мав навислі брови, а вилиці виступали широкими вершинами, від чого очі між ними здавалися запалими й пронизливими. Нижче виднівся гачкуватий ніс-дзьоб. Решта обличчя перетворилася на маленьку гостру точку з довгим похмурим ротом у ній. Раптом цей рот заговорив:

— Я — Ґабріель де Вітт. Тож ми знову зустрілися, юначе Чант.

Крістофер знав, що запам’ятав би, якби колись раніше бачив цього чоловіка. Ґабріель де Вітт був ще прикметнішим, ніж Доктор Поусон.

— Я ніколи в житті вас не бачив, — сказав він.

— Але я вас бачив. Ви тоді були непритомні, — сказав Ґабріель де Вітт. — Припускаю, що в цьому причина нашої дивної помилки щодо вас. Зараз я з першого погляду бачу, що ви справді маєте сім життів, хоча повинні б мати дев’ять.

У кімнаті, повній сутінків, Крістофер бачив доволі багато вікон, щонайменше шість, розміщених під стелею високим вигнутим рядком. Стеля була ніби помаранч, здавалося, вона сама увібрала усе світло з вікон. Хай там як, для Крістофера було таємницею, як кімната з такою значною кількістю вікон виявилася настільки темною.

— Та попри це, — сказав Ґабріель де Вітт, — я дуже сумніваюся, чи прийняти вас. Ваш спадок щиро жахає мене. Чанти виявили себе як шанована родина чародіїв, але в кожному поколінні в них своя паршива вівця, тоді як Аргенти, нехай обдаровані, варто визнати, — це люди, з якими я б і на вулиці не вітався. Ці риси проявилися в обох ваших батьків. Я гадаю, ваш тато — марнотрат, а матір — жалюгідна честолюбиця.

Навіть Кузен Френсіс не різав правду настільки прямо. Крістофера охопив гнів.

— О, щиро дякую, пане, — промовив він. — Що я люблю понад усе — так це ґречну душевну зустріч, як оця.

Орлині очі старигана здивовано вглядалися в нього. Він здавався заскоченим.

— Я вважав, це звичайна чесність бути відвертим з вами, — сказав він. — Я б хотів, щоб ви зрозуміли, що я згодився стати вашим офіційним опікуном, бо ми не вважаємо жодного з ваших батьків людиною, що пасує для формування майбутнього Крестомансі.

— Так, пане, — сказав Крістофер, лютий як ніколи. — Не варто було клопоту. Я не хочу бути наступним Крестомансі. Я б з радістю спершу втратив усі свої життя.

Ґабріель де Вітт тільки роздратовано глипнув.

— Так-так, це звична справа, поки ми усвідомимо, яку роботу потрібно робити, — сказав він. — Я сам відмовився від посади, коли мені її вперше запропонували, але мені було років двадцять. А ви — звичайне дитя, ще менш спроможне приймати рішення, ніж я тоді. Крім того, вибору-то в нас і нема. Ви і я — єдині чародії з дев’ятьма життями в усіх Споріднених Світах.

Він зробив жест однією з блідих рук. Десь залунав маленький дзвіночок, і до кімнати влетіла юна товстунка.

— Панна Розалі — моя головна помічниця, — сказав Ґабріель де Вітт. — Вона проведе вас до вашої кімнати й допоможе облаштуватися. Я призначив Флавіана Темпла вашим наставником, хоча мені й шкода ним розкидатися, і, звісно, я сам також навчатиму вас двічі на тиждень.

Крістофер рушив за летючою спідницею Панни Розалі, минаючи низку дверей уздовж довгого коридору. Здавалося, нікому й діла не було до його почуттів. Він задумався, чи не варто виявити їх, викликавши новий вихор. Але на цьому місці лежало замовляння, сильне, міцне замовляння. Після навчання в Доктора Поусона Крістофер став чутливим до всіх замовлянь, і хоча він не був упевнений, як саме воно діє, проте був щиро переконаний, що точно зводить нанівець такі штуки як вихори.

— Це і є замок Крестомансі? — сердито запитав він Панну Розалі.

— Так і є, — відповіла вона. — Уряд відняв його понад двісті років тому, після того як відтяли голову останньому справді зловісному чародієві.

Вона обернулася і через плече усміхнулася Крістоферові:

— Ґабріель де Вітт — лапочка, правда? Я знаю, спершу він здається трохи сухим, але він просто чудо, якщо пізнати його ближче.

Крістофер витріщився на неї. «Лапочка» і «чудо» здалися йому останніми словами, якими б він описав Ґабріеля де Вітта. Але Панна Розалі не бачила його очей. Вона розчахнула двері в кінці коридору.

— Ось, — сказала доволі гордо. — Сподіваюся, вам сподобається. Ми тут не звикли до дітей, тож усі мізки викрутили над тим, як би вас затишно облаштувати.

«Щось не видно», — подумав Крістофер, розглядаючи велику коричневу кімнату з єдиним великим білим ліжком у кутку, яке виглядало доволі самотньо.

— Дякую, — похмуро сказав він.

Коли Панна Розалі залишила його наодинці, він виявив у іншому кінці кімнати коричневу спартанську з вигляду ванну, а біля вікна — полицю. На полиці були плюшевий ведмедик, гра «Змії й драбинки» і примірник «Тисяча й однієї ночі», із якого прибрали всі масні подробиці. Крістофер звалив усе гамузом на підлогу і потоптався зверху. Він знав, що зненавидить Замок Крестомансі.