Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ восьмий

Решту весняного семестру Крістофер регулярно ходив у Всюдинки з Такроєм, але не намагався піти в якусь самостійно. До цього часу Дядько Ральф, здавалося, провів увесь набір дослідів. Крістофер зустрічався з Такроєм у Низці Один, Три, П’ять, Сім і Дев’ять, а потім у Вісім, Шість, Чотири і Два, завжди у цьому порядку, але не завжди у тому ж місці чи поруч із тією ж долиною.

У кожній Всюдинці люди чекали з купою пакунків, які, за вагою і відчуттями, щоразу містили різні речі. Пакунки Низки Один завжди були важкі й шишкуваті, а в Четвертій приносили гладенькі коробочки. В Низках Два і П’ять вони були глевкі й пахли рибою, що було закономірно, адже обидві ці Всюдинки мали так багато води. У Низці Вісім жінки завжди дихали часником і пакунки мали щоразу той же міцний дух. Крім цього, здавалося, закономірностей не було.

Крістофер запізнався з більшістю людей, які передавали пакунки, він із ними жартував і сміявся, навантажуючи безкінну підводу. І поки досліди тривали, відьмаки Дядька Ральфа поступово вдосконалювали підводу. До кінця семестру вона їхала на власній потужності, і Такрой із Крістофером більше не мусили тягти її вгору долиною до Проміжку.

Насправді досліди зробилися такими повсякденними, що майже не відрізнялися від школи. Працюючи, Крістофер думав про інше, так само, як на уроках магії, англійської й на богослужінні в школі.

— Чому ми ніколи не ходимо до Низки Одинадцять? — якось запитав він Такроя, коли вони йшли вгору з однієї із долин Низки Один, доставляючи черговий шишкуватий вантаж, що ковзав на підводі.

— Ніхто не ходить в Одинадцяту, — коротко сказав Такрой.

Крістофер бачив, що він хоче змінити тему, і запитав чому.

— Тому, — сказав Такрой, — що вони особливі, там живуть недружні люди, я гадаю, якщо можна назвати їх людьми. Ніхто не знає про них багато, бо вони збіса добре дбають, щоб їх ніхто не бачив. І це все, що я знаю, крім того, що Одинадцятий — це не Низка. Там лише один світ.

Такрой відмовився говорити більше, і це дратувало, адже Крістофер мав стійке відчуття, що Такрой знає більше. Але того тижня Такрой був у поганому гуморі. Його пані літнього віку злягла із застудою, і Такрой перебивався строгою юною панною, що грала на флейті.

— Десь у нашому світі, — сказав він, позіхаючи. — Десь існує юна панна, що грає на арфі й не заперечує, щоб я ставав прозорим, але на шляху між нами надто багато перепон.

Певно через те, що Такрой казав такі речі, Крістофер мав дуже романтичне уявлення про нього, як він знемагає на тому горищі через перепони в коханні.

— Чому ж Дядько Ральф не дозволить мені приїхати і зустрітися з тобою в Лондоні? — запитав він.

— Я казав тобі стулити писка, Крістофере, — сказав Такрой і припинив подальшу розмову, вступивши у туман Проміжку із підводою, що клубочилася за ним. Романтичні таємниці Такроя муляли Крістоферові цілий семестр, особливо коли з випадково кинутого у спальні гуртожитку слова він второпав, що жоден із решти хлопців ніколи не зустрічав знайди.

— Хотів би я таким бути, — сказав Онейр. — Тоді б я не мусив незабаром братися до бізнесу мого батька.

Після цього Крістофер відчув, що навіть не заперечує проти зустрічі з юною панною, яка грає на флейті.

Але все це вилетіло йому з голови, коли розпочалася веремія навколо облаштування Великодніх канікул. Матуся листом повідомила, що він мав би приїхати до неї в Геную, але в останню мить вона натомість опинилася в дорозі на Веймар, а там для Крістофера місця нема. Він мав близько тижня перебути в школі на самоті, тоді як усі роз’їдуться додому, і тоді школа написала Дядькові Чарльзу, і Дядько Чарльз влаштував, щоб інший Татусів брат — Дядько Конрад — узяв його на чотири дні до себе. Тим часом, оскільки школа закривалася, Крістофера відправили погостювати до Дядька Ральфа у Лондоні.

На Крістоферове розчарування, Дядько Ральф був відсутній. Більшу частину його будинку було зачинено, двері усюди замкнені, і єдиною живою істотою була економка. Крістофер провів там кілька днів, заодно тиняючись Лондоном на самоті.

Це було майже так само добре, як досліджувати Всюдинки. Скрізь були парки, і пам’ятники, і вуличні музики, і кожна вулиця, хай яка вузька, була забита возиками й екіпажами на високих колесах. На другий день Крістофер опинився на ринку Ковент-Ґарден, серед насипів фруктів і овочів, і стояв там до вечора, задивляючись на вантажників. Кожен із них міг нести щонайменше шість наповнених корзин, складених у високу купу на голові, яка навіть не хиталася. Зрештою, він розвернувся, щоб іти геть, і побачив знайому міцну постать у зеленому зношеному костюмі, яка йшла перед ним униз вузькою вуличкою.

— Такрою! — закричав Крістофер і побіг за ним.

Здавалося, Такрой не почув. Він продовжував іти, його кучерява голова була понуро похилена, і повернув за ріг у наступну вузьку вуличку раніше, ніж Крістофер устиг його наздогнати. Коли Крістофер забіг за ріг, того й слід пропав. Але він знав, що то був, без сумніву, Такрой. Горище мало бути десь неподалік. Він провів решту часу в Лондоні, ошиваючись навколо Ковент-Ґарден, сподіваючись ще раз побачити Такроя, але з того нічого не вийшло. Такрой більше не з’явився.

Згодом Крістофер переїхав і зупинився в домі Дядька Конрада у Вілтширі, де єдиною перешкодою виявився його кузин Френсіс. Кузин Френсіс був Крістоферового віку, і належав до тих хлопців, яких Феннінг називав «тріплом пихатим». Із цих міркувань Крістофер гордував Френсісом, а Френсіс же гордував Крістофером за те, що той виріс у місті й ніколи не їздив на лови із хортами. Насправді була ще одна причина такої неприязні, яка виявилася, коли Крістофер всьоме мішком звалився з найспокійнішого поні в стайні.

— Чаклувати не можеш, еге ж? — сказав Френсіс, самовпевнено поглядаючи на Крістофера зверху вниз із недосяжної висоти свого випещеного гнідого мерина. — Не здивований. Це твій батечко сплохував, побравшись із цією жахливою Аргентівною. Тепер ніхто з моєї сім’ї не хоче мати з ним діла.

Хоча Крістофер цілком упевнився, що Френсіс застосовував магію, щоб стягнути його з поні, він нічого не міг із цим вдіяти, лише стиснути зуби й дякувати небу, що татко здихався цієї конкретної гілки Чантів. Повернення до школи було справді полегшенням.

Це було більше, ніж полегшення. Це був крикетний сезон.

Крістофер став одержимим грою в крикет майже одразу. Так само й Онейр.

— Це королева з-поміж ігор, — казав Онейр побожно, він пішов і купив кожну книгу з цієї теми, на яку вистачило грошей. Вони з Крістофером вирішили, що неодмінно стануть професійними гравцями в крикет, коли виростуть.

— А бізнес мого батька може іти під три чорти! — казав Онейр.

Крістофер був такої ж думки, от лише в його випадку це були плани Матусі щодо його участі в Товаристві. «Я сам за себе вирішую!» — думав він. Це було як звільнення від обітниці. Було доволі несподівано виявити, наскільки цілеспрямованим і честолюбним він був. Він і Онейр вправлялися у крикеті цілими днями, а Феннінга, нікудишнього в грі, умовили бігати за м’ячем. У перервах вони розмовляли про крикет, а ночами Крістофер бачив звичайні нормальні сни, усі вони були про крикет.

Перший четвер сприймався скоріше як перешкода, коли він мав облишити сни про крикет і зустрітися з Такроєм у Низці П’ять.

— Я бачив тебе в Лондоні, — сказав йому Крістофер. — Твоє горище десь біля Ковент-Ґарден, правда?

— Ковент-Ґарден? — байдуже сказав Такрой. — Це щось нетутешнє. Ти, певно, бачив когось іншого.

І він тримався своєї версії, хоча Крістофер описав у найменших подробицях вулицю і зовнішність Такроя.

— Ні, — заперечив він. — Певно, ти біг за якимось незнайомцем.

Крістофер знав, що то був Такрой. Він розгубився. Але продовжувати суперечку не мало сенсу. Він почав вантажити підводу клунками з рибним запахом і подумки повернувся до крикету. Природно, не думаючи про те, що робить, він поклав клунок не туди, де слід. Він наполовину провалився крізь Такроя і плюхнувся на землю, де й лишився лежати, стікаючи вільгою і поширюючи рибний запах ще дужче, ніж перед тим.

— Пхе! — сказав Крістофер. — Що це всередині?

— Гадки не маю, — сказав Такрой. — Я тільки кур’єр твого дядька. А в чім річ? Сьогодні ти думками деінде.

— Пробач, — сказав Крістофер, збираючи клунок. — Я думав про крикет.

Обличчя Такроя засяяло.

— Ти боулер чи бетсмен?

— Бетсмен, — сказав Крістофер. — І я хочу стати професійним гравцем.

— Сам я боулер, повільний спіннер, і, хоча це сказав я сам, боулер я доволі пристойний. Я досить багато граю — гаразд, насправді у команді селища, але ми зазвичай виграємо. Я до кінця можу вибити сім ворітець — і також можу трохи працювати битою. А ти як, граєш у першій парі й відкриваєш гру?

— Ні, я бачу себе у майбутньому більш вправним бетсменом середньої ланки, — сказав Крістофер.

Вони обговорювали крикет весь час, поки Крістофер завантажував підводу. Після цього вийшли на пляж, блакитні хвилі розбивалися за ними, а вони продовжували розмову про крикет. Такрой кілька разів поривався показати свої навички, підбираючи рінь, але не був достатньо міцним, щоб втримати її. Тож Крістофер знайшов шмат плавника, щоб працювати ним як битою, і Такрой став радити йому, як відбивати.

Після цього Такрой тренував Крістофера у грі в кожній Всюдинці, де вони опинялися, й обидва безупинно говорили про крикет. Такрой був добрим тренером.

Від нього Крістофер навчився значно більше, ніж від шкільного вчителя фізкультури. Його наміри ставали більш і більш честолюбними — професійно грати в крикет за графство Суррей чи ще десь, твердо посилаючи м’яч до самого краю поля низько над землею. Насправді Такрой вчив його так добре, що в нього з’явилося цілком досяжне, буденне прагнення потрапити до шкільної команди.

Тепер вони читали вголос у спальні гуртожитку Онейрову книгу з крикету. Старша медсестра знайшла «Тисяча й одну ніч» і відібрала її, але нікому вже діла не було до цієї книжки. Усі хлопці в кімнаті, навіть Феннінг, збожеволіли на крикеті. А Крістофер був найзавзятішим із них.

Тоді й трапилося лихо. Воно почалося зі слів Такроя:

— До речі, у нас зміна планів. Ти не міг би зустріти мене в Низці Десять наступного четверга? Здається, хтось намагається зашкодити дослідам твого дядька, тож ми мусимо змінити порядок.

До того ж Крістофера відволікало від крикету легке відчуття провини. Він знав, що мусить вносити наступні платежі за Трогмортена, і боявся, що Богиня може надприродним чином дізнатися, що він був у Низці Десять, але не приніс їй більше книг. Він ішов у цю долину досить насторожено.

Такроя там не було. У Крістофера забрало добру годину дертися й пробиратися, перш ніж він знайшов його в гирлі геть іншої долини. До того часу Такрой став виразно туманним і немічним.

— Тупак, — сказав Такрой, поки Крістофер поспішно укріплював його. — Я міг випасти з цього трансу будь-якої миті. Ти знав, що в Низці більше, ніж одне місце. Який тебе ґедзь укусив?

— Певно, я задумався про крикет, — сказав Крістофер.

Те місце на краю нової долини було геть не таке простацьке, як Язичницьке місто, в якому мешкала Богиня. Тут були величезні доки з громіздкими кранами, які височіли над головами. Найбільші кораблі, які Крістофер будь-коли бачив, велетенські іржаві металеві кораблі дуже дивної форми, що були прив’язані канатами такої товщини, аж треба було переступати через них, ніби то були колоди. Але він знав, що це все ще Низка Десять, коли чоловік, який чекав біля залізного візка, повного маленьких барилець, сказав:

— Слава Ашет! Я думав, ти вже ніколи не прийдеш!

— Так, рухайся швидше, — сказав Такрой. — Це місце безпечніше, ніж місто Язичників, але навколо так само можуть бути вороги. До того ж, що швидше ти закінчиш, то швидше ми зможемо піти попрацювати над твоїм форвардним захисним ударом.

Крістофер спішив позакочувати маленькі барильця із залізного візка до своєї підводи. Коли всі барильця були всередині, він поспішив закріпити ремені, які тримали вантаж. І звісно, через те, що поспішав, один із ременів висповзнув із його рук і впав по інший бік підводи. Крістофер мусив нахилитися над вантажем, щоб дістати його. Він чув залізне клацання десь на віддалі й кілька криків, але не звернув на них уваги, аж раптом Такрой виник поруч у полі його зору.

— Геть! Геть звідси! — загорлав Такрой, безпомічно смикаючи Крістофера безплотними руками.

Крістофер, усе ще лежачи поперек барилець, звів очі й побачив гігантський гак на кінці ланцюга, що летів на нього швидше, ніж він міг бігти.

Це було справді усе, що він усвідомив. Наступне, що він усвідомив — досить невиразно, — це те, що лежить на стежці в одній зі Всюдинок-долин на своїй піжамі. Він збагнув, що, певно, залізний гак вибив йому пам’ять, і щастя, що він практично лежав на підводі, інакше б Такрой нізащо не доправив його додому. Трохи хитаючись, він натягнув на себе піжаму. Голова боліла, тож він одразу почовгав до свого ліжка у спальні гуртожитку.

Вранці Крістоферові навіть голова не боліла. Він забув про все й після сніданку вийшов грати в крикет із Онейром та шістьма іншими хлопцями.

— Чур, я б’ю перший! — закричав він.

Усі закричали одночасно. Але биту тримав Онейр і не збирався випускати її з рук. Усі, включно із Крістофером, вчепилися в нього. Здійнялася пустотлива сміхотлива шарпанина, яка закінчилася тим, що Онейр різко крутнув битою навколо себе в жартівливо грізному оточенні. Бита врізалася в Крістоферову голову з гучним «ЧВАК». Боляче. Він пам’ятав, що почув кілька віддалених трісків, просто за лівим вухом, наче кістки його черепа ламалися, немов крига на калюжі. Потім, дуже подібно до попередньої ночі, він довгий час нічого не усвідомлював.

Коли Крістофер отямився, то зрозумів, що день той же, але зараз набагато пізніше. Хоча на його обличчі чомусь було простирадло, він бачив, як пізнє полуденне сонце пробивається у вікно високо в одному з кутків кімнати. Він дуже змерз, особливо в ноги. Певно, хтось зняв із нього взуття й шкарпетки, щоб вкласти в ліжко. Але де вони його вклали? Не в спальні гуртожитку, бо для цього вікно було в неправильному місці — та й для будь-якої іншої спальні, правду кажучи. Він відкинув простирадло й сів.

Він сидів на мармуровій плиті в холодній темній кімнаті. Не дивно, що змерз. Крістофер мав на собі тільки білизну. Навколо нього були інші мармурові плити, більшість порожні. Але на деяких лежали люди, геть нерухомі й повністю накриті білими простирадлами.

Крістофер почав здогадуватися, де опинився. Загорнувшись у простирадло, хай хоч як мало воно гріло, він зісковзнув зі своєї плити і перейшов до найближчої мармурової плити, на якій хтось лежав. Обережно стягнув простирадло. То був старий волоцюга, і він був мертвий як камінь, — Крістофер поштурхав його холодне неголене обличчя, щоб упевнитися. Потім він звелів собі зберігати спокій, як зробила би будь-яка розсудлива людина, але було запізно. Його охопила найбільша в його житті паніка.

У дальньому кінці холодної кімнати були великі металеві двері. Крістофер ухопився за ручку й посмикав. Коли виявилося, що двері замкнені, він копав їх ногами, бив руками і плескав по них долонями. Він намагався вмовити себе бути розсудливим, але весь трусився, його паніка швидко виходила з-під контролю. Через якусь хвилину двері розчахнув товстий чоловік напідпитку, в усьому білому, який роздратовано оглянув кімнату. Спершу він не помітив Крістофера. Він дивився над Крістоферовою головою, очікуючи на когось вищого.

Крістофер осудливо загорнувся у простирадло.

— Навіщо ви зачинили двері? — вимогливо спитав він. — Тут усі мертві. Вони не порозбігаються.

Чоловік опустив очі на Крістофера. Стиха зойкнув. Закотив очі до стелі. Його опецькувате тіло сповзло по дверях і приземлилося біля Крістоферових ніг у повній безтямі.

Крістофер подумав, що він також помер. Це було останньою краплею, що переповнила чашу його паніки. Він перестрибнув через тіло чоловіка, вилетів у коридор і опинився у лікарні. Там медсестра спробувала його зупинити, але Крістофер ошалів остаточно.

— Де школа? — верескнув він до неї. — Я запізнююся на тренування з крикету!

За пів години лікарня стояла на вухах: усі намагалися впіймати півтораметровий труп, вбраний у розмаяне простирадло, який носився туди-сюди коридорами, репетуючи, що спізнюється на тренування з крикету.

Зрештою, вони спіймали його біля пологового відділення, де лікар поквапом дав йому снодійне.

— Вгамуйся, синку, — сказав він. — Для нас це теж потрясіння, знаєш. Коли я востаннє бачив тебе, твоя голова була як розчавлений гарбуз.

— Я спізнююся на урок крикету, кажу вам! — репетував Крістофер.

Він прокинувся наступного дня в лікарняному ліжку. Матуся й Татко були тут, переглядалися поверх його ліжка, темний одяг і бакенбарди з одного боку, запахи і яскраві барви з іншого. Мов для того, щоб у Крістофера й сумніву не лишилося, що він пережив важку кризу, ці двоє дійсно спілкувалися між собою.

— Дурниці, Косімо, — сказала Матуся. — Лікар просто помилився. Зрештою, в нього лише сильний струс мозку, і ми обоє даремно злякалися.

— Шкільна старша медсестра теж сказала, що він мертвий, — похмуро сказав Татко.

— Та вона якась оглашенна, — сказала Матуся. — Не вірю жодному її слову.

— Зате я вірю, — сказав Татко. — Він має більше, ніж одне життя, Мірандо. Це пояснює штуки щодо його гороскопу, який завжди бентежив…

— Хай їм біс, твоїм нікчемним гороскопам! — закричала Матуся. — Замовкни!

— Я не стану мовчати, знаючи правду, — Татко також майже кричав. — Я зробив те, що мусив, і послав щодо нього телеграму де Вітту.

Це явно налякало Матусю.

— Яка негідна справа! — розлютилася вона. — І не порадившись зі мною! Кажу тобі, я не втрачу Крістофера через потурання твоїм безперспективним планам, Косімо!

Тут вже і Матуся, і Татко так розсердилися, що Крістофер заплющив очі. Оскільки той препарат, що дав йому лікар, присипляв його, то він майже одразу відключився, але все ще міг чути суперечку, навіть крізь сон. Врешті він виліз із ліжка, прошмигнув повз Матусю і Татка так, що ніхто з них не помітив, і вийшов у Проміжок. Там він натрапив на нову долину, яка вела кудись, де постійно відбувався якийсь цирк. Ніхто в тому світі не говорив англійською, але Крістофер легко вийшов сухим із води, як він часто робив раніше, прикинувшись німим і глухим. Коли ж він повернувся назад, лікарняна кімната була повна стримано вбраних людей, які, очевидно, вже збиралися йти. Крістофер прослизнув повз повного серйозного молодого чоловіка у тісному комірці та пані в сірій сукні, яка тримала чорний шкіряний портфель для інструментів. Ніхто з них не знав, що він тут. Судячи з усього, ту його частину, що лишилася лежати в ліжку, щойно оглянув фахівець. Коли Крістофер прошмигнув біля Матусі й заліз назад у ліжко, то зрозумів, що той фахівець розмовляє за дверима з Татком і якимсь бороданем.

— Я згоден, що за цих обставин ви були праві, викликавши мене, — почув Крістофер слова, вимовлені старим сухим голосом. — Але тут присутнє тільки одне життя, пане Чант. Я розумію, що можуть відбуватися дивні речі, звісно, але ми маємо звіт від шкільного вчителя магії, що підтверджує наші висновки у цьому випадку. Боюся, я геть не переконаний…

Старий сухий голос віддалявся по коридору, продовжуючи лунати, й інші люди слідували за ним, усі, крім Матусі.

— Яке полегшення! — сказала вона. — Крістофере, ти прокинувся? Я подумала на мить, що цей жахливий стариган прийшов привласнити тебе, цього я ніколи не подарувала б твоєму таткові! Ніколи! Не хочу, щоб ти виріс у нудну законослухняну людину на зразок поліцейського, Крістофере. Матуся хоче тобою пишатися.