Дон Кіхот

РОЗДІЛ IX

Переночувавши в хатині козопасів, Дон Кіхот та його зброєносець заглибились у ліс. Проблукавши там понад дві години, вони опинилися на лузі, порослому свіжою травою. Попід лугом біг мирний свіжий струмочок, принаджуючи й запрошуючи перебути тут час полуденного відпочинку, гарячі години якого саме починалися. Дон Кіхот і Санчо злізли на землю, пустили Росінанта й осла пастися на розкішну пашу, а самі повиймали з торбинок те, що там було, та й посідали снідати в доброму мирі та злагоді.

Санчо не подбав про те, щоб стриножити Росінанта, певний, що він, такий смирний, нічого не наробить. Але випадок привіз пастись у цю долину табун галісійських коней. Доглядали його погоничі з Янгуеса, які мають звичку для полуденного відпочинку спинятися зі своєю худобою по місцях, багатих на траву та воду, і луг, де на цей час трапилося бути Дон Кіхотові, дуже сподобався янгуесцям.

Трапилося також, що Росінантові заманулося порозважатися з цими кіньми. Коні, проте, здавалося, більш хотіли пастися, ніж робити щось інше, і відповіли йому зубами та копитами так, що в недовгім часі розірвали на ньому попругу, і він залишився без сідла. Але Росінант зазнав іще більшого лиха, бо погоничі, побачивши його, кинулися з палицями й вибили так, що звалили ледве живого на землю. Дон Кіхот із Санчо, побачивши, як б’ють Росінанта, підбігли, засапавшись, і Дон Кіхот звернувся до Санчо з такими словами:

— Наскільки я бачу, друже Санчо, це не рицарі, а прості й мізерні люди. А це значить, ти можеш допомогти мені помститися їм за те, що вони так скривдили Росінанта, ще й перед нашими очима.

— Де в біса можемо ми помститися, — відповів Санчо, — коли їх більше, як двадцятеро, а нас хіба що двоє, а то й тільки півтора.

— Я один стану за сотню, — сказав Дон Кіхот і без подальших балачок поклав руку на меч і кинувся на янгуесців.

Так зробив і Санчо, зрушений прикладом свого пана. Дон Кіхот ударив мечем першого, що нагодився під руку, розрубав йому шкуратяний одяг і добру частину плеча.

Янгуесці, бачивши, що тих тільки двоє, а їх багато, побрали свої палиці, оточили Дон Кіхота й Санчо і заходилися гамселити їх так ревно й ловко, що Санчо впав на землю після другого удару. Те саме сталось і з Дон Кіхотом, не зважаючи на його спритність та запал; і доля захотіла, щоб він упав якраз коло ніг Росінанта, який усе ще не міг підвестися. Янгуесці, зрозумівши, що наробили лиха, дуже хапливо навантажили своїх коней і рушили далі, залишивши обох шукачів пригод у поганому становищі та ще в гіршому настрої.

Перший очуняв Санчо Панса і, побачивши, що лежить поруч зі своїм паном, промовив стиха і зі сльозами в голосі:

— Сеньйоре Дон Кіхоте, гей, сеньйоре Дон Кіхоте!

— Чого тобі, брате Санчо? — сказав Дон Кіхот так само кволо й жалісно.

— Я хотів би, коли це можна, — сказав Санчо, — щоб ваша милість дали мені два ковтки бальзаму Фео Бласа[45] якщо він у вас напохваті. Мабуть, він так само придасться на перелом кістки, як і на рани.

— Був би цей бальзам у мене, чого б нам іще бракувало? — відповів Дон Кіхот. — Але присягаюся тобі, Санчо, честю мандрівного рицаря, що за два дні, якщо доля не накаже чого іншого, я матиму його, або хай мені повсихають руки.

— А як гадає ваша милість, — запитав Санчо, — через скільки днів почнемо ми ворушити ногами?

— За себе можу сказати, — відповів побитий рицар, — що не можу встановити цього строку. Але я беру вину за все на себе, бо я не повинен був витягати меча проти людей, які не мають рицарського звання, і бог битв, думаю, покарав мене за порушення рицарських звичаїв. Тому до речі, брате Санчо, зробити зауваження, дуже потрібне для нашого спільного добра, а саме, коли ти побачиш, що нас ображає така наволоч, не давай мені витягнути меча (та я й сам його вже не витягну), а берись за свій та розправляйся з ними, як собі забажаєш. А якщо на поміч їм стане який-небудь рицар, я захищу тебе усією силою моєї міцної руки. Докази цієї сили ти бачив уже тисячу разів.

Такій зухвалості бідного рицаря сприяла перемога над одважним біскайцем, але Санчо ставився до цього інакше і на зауваження свого пана не міг не відповісти:

— Сеньйоре, я людина мирна, лагідна та поміркована і вмію стерпіти всяку кривду й образу, бо маю жінку та дітей, яких мушу виховувати. Отже, зі свого боку, я попереджаю, що ні в якім разі не витягну меча ні проти простих людей, ні проти рицарів, і наперед прощаю всі образи, що мені чинитимуть прості й значні, бідні й заможні, дворяни й ті, що платять подушне[46], без усякого винятку для будь-якого звання чи стану.

Так промовивши, Санчо встав, випустивши тридцять охів та шістдесят зітхань і проклявши сто двадцять разів тих, хто його так піддурив. Але він не міг триматися рівно і весь час, незважаючи на всі зусилля, ходив зігнувшись, як турецький лук.

На превелику силу осідлав він свого осла, що був якийсь розгублений через завелику волю, яку мав цього дня, і підвів Росінанта, що жалівся б не менше свого хазяїна та Санчо, якби міг говорити. Нарешті, він умостив на осла Дон Кіхота, прив’язав до осла Росінанта і, взявши осла за вуздечку, поплентався туди, де, йому здавалось, лежав битий шлях.

Доля, що вела його від гарного до ще кращого, за короткий час вивела їх на дорогу, де він побачив корчму, яка, всупереч його гадкам і на бажання Дон Кіхота, повинна була бути замком. Санчо наполягав, що то корчма, а його пан казав, що це не корчма, а замок, і вони сперечалися, поки, не дійшовши згоди, добралися до воріт, куди Санчо, без дальшої перевірки, в’їхав з усім своїм загоном.