Дон Кіхот

РОЗДІЛ XXII

Тим часом зайшла ніч, і разом із нею наближався час, коли мав з’явитися славний кінь Клавіленьо, запізнення якого починало вже турбувати Дон Кіхота. Йому здавалося, що Маламбруно не посилає коня або страхаючись поєдинку, або тому, що він не той рицар, якому призначено цю пригоду. Аж ось у сад увійшло четверо дикунів, усі вкриті зеленим плющем і з величезним дерев’яним конем на плечах. Коли вони поставили коня на землю, один із дикунів сказав:

— Нехай сяде на цю штуку рицар, у якого вистачить на це відваги.

— Тоді я не сяду на нього, — сказав Санчо, — у мене й відваги не вистачить і, крім того, я не рицар.

— А на крижі, — далі мовив дикун, — повинен сісти зброєносець, якщо рицар його має. І нехай він покладається на славного Маламбруно, бо, крім його меча, рицареві нічого не загрожуватиме. Щоб знятися в повітря й добутися до Маламбруно, що чекає їх, слід повернути кілок, що на шиї у коня, а щоб їм через височінь не запаморочило голову, вони повинні зав’язати собі очі і так їхати, аж доки заірже кінь, і це визначить кінець їхньої подорожі.

Сказавши це, вони покинули Клавіленьо і, зграбно ступаючи, вийшли з саду тією самою дорогою, що й увійшли. Долоріда, коли побачила коня, мало не плачучи, сказала Дон Кіхотові:

— Хоробрий рицарю, Маламбруно додержав слова; кінь тут; наші бороди ростуть; і кожна з нас кожною волосинкою свого волосся благає тебе поголити й постригти нас, бо тепер лишається тільки, щоб ти зі своїм зброєносцем сів на коня й щасливо розпочав свою подорож.

— Я зроблю це, сеньйоро графине Тріфальді, від щирого серця і з великою охотою, не дбаючи навіть про подушку для сідла і про шпори, щоб не гаяти часу, бо так я хочу бачити вас, сеньйоро, і всіх цих дуеній чистими, без бороди.

— А я, — сказав Санчо, — не зроблю цього ні з великою, ні з малою охотою і ні в якому разі. Коли ж це гоління неодмінно вимагає, щоб я зліз на коня, то моєму панові доведеться шукати собі іншого зброєносця для супроводу, а цим сеньйорам — іншого способу поголити свої обличчя. Я — не чаклун, щоб літати повітрям, і що скажуть мої остров’яни, коли довідаються, що їхній губернатор їде в прогулянку разом із вітром? До того ж, звідси до Кандаї три тисячі миль із гаком, і якщо кінь запізниться або велетень розлютується, ми повернемось не раніше як через шість років, а за такий час ні один острів у світі мене не впізнає. Я хочу сказати, що мені добре у цім домі, де зо мною так ласкаво поводяться і від господаря якого я сподіваюся великої милості зробити з мене губернатора.

А герцог відповів на це:

— Санчо, друже, острів, що його я вам обіцяв, не зрушиться з місця й не втече. Він так глибоко вкоренився в самі безодні землі, що витягти або викоренити його не спроможуться й за три ривки. Ви знаєте, що ні однієї посади не можна здобути без якогось хабара або більшої чи меншої підмазки. Отже, перше ніж дати губернаторство, я хочу, щоб ви поїхали з вашим сеньйором Дон Кіхотом і допомогли йому довершити цю незабутню пригоду. А повернувшись, ви знайдете ваш острів на своєму місці, і остров’яни завжди будуть раді мати вас губернатором. Моя воля не зміниться, повірте цьому, сеньйоре Санчо, щоб не образити мого бажання служити вам.

— Досить, сеньйоре, — сказав Санчо, — я бідний зброєносець, і мої плечі не витримають стількох ґречностей. Нехай мій пан сідає, а мені хай зав’язують очі.

Дон Кіхот сів на Клавіленьо й помацав кілок, що легко повертався. Неохоче і поволі видерся на коня Санчо і, влаштовуючись якнайзручніше на його крижах, знайшов їх дещо твердими і, в усякім разі, не м’якими. Тоді він попросив герцогиню підмостити йому яку-небудь подушку, бо крижі цього коня скидаються більше на мармурові, ніж на дерев’яні.

Тріфальді зауважила на це, що Клавіленьо не терпить ні збруї, ні будь-яких прикрас, і що Санчо може сісти по-жіночому, тоді йому буде не так твердо. Санчо так і зробив.

Вони зав’язали собі очі, і Дон Кіхот, уважаючи, що все гаразд, намацав кілок. Тільки пальці його торкнулися кілка, дуеньї й усі присутні вголос сказали:

— Щасти тобі Боже, славетний рицарю, і тобі, хоробрий зброєносцю! Вже, вже ви летите повітрям, краючи його, наче стріла, і починаєте захоплювати та вражати тих, що дивляться на вас із землі. Тримайся цупко, Санчо, бо ти вже хитаєшся. Дивись, не впади; бо падіння твоє буде гіршим від падіння сміливого юнака, що захотів керувати колісницею свого батька-Сонця.

Санчо почув ці голоси, притулився ближче до свого пана і, обхопивши його обома руками, сказав:

— Як же це вони кажуть, що ми вже високо злетіли, а їхні голоси чути тут, і, мені здається, вони говорять зовсім поруч нас?

— Не зважай на це, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Такі речі та літання ідуть не звичайним шляхом, і ти на тисячу миль можеш бачити й чути все, що захочеш. Тільки не чіпляйся за мене так, а то ти мене скинеш. Не знаю справді, чого ти турбуєшся та лякаєшся, бо мені за все життя не доводилося їхати на коні з такою рівною ходою. Мені здається навіть, що ми стоїмо на місці. Віджени, друже, страх; все йде гаразд, і вітер дме нам із корми.

— Це правда, — відповів Санчо, — бо з цього боку на мене віє такий свіжий вітер, наче роздмухують тисячу ковальських міхів.

І справді, пригоду було так досконало вигадано, що герцог, герцогиня й дворецький не забули нічого й приготували кілька великих міхів. Дон Кіхот також відчув рух повітря і сказав:

— Нема сумніву, Санчо, ми досягли вже другого повітряного кола, де народжуються гради й сніги. Грім, блискавки й сонячне проміння зароджуються в третьому колі. Якщо ми їхатимемо так швидко, ми незабаром досягнемо країни вогню, і я не знаю, як регулювати цей кілок, щоб нам не полетіти туди, де й згоріти можна.

Тим часом слуги герцога запалили клоччя, прив’язане до довгих дрючків, і почали гнати гарячий дух їм в обличчя. Санчо, відчувши жар, сказав:

— Нехай мене вб’ють, якщо ми вже не в’їхали в коло вогню чи десь недалеко від нього, бо у мене вже обгоріло півбороди. Я скину пов’язку, сеньйоре, і роздивлюся, де ми.

— Не роби цього, — відповів Дон Кіхот, — і згадай правдиве оповідання про ліценціата Торальву, якого дияволи несли повітрям, верхи на палиці, зі зав’язаними очима. За дванадцять годин він прибув до Риму і спустився на Торре де Нона. А на ранок він знову був у Мадриді, де розповів про все, що бачив. Він сказав також, що, бувши в повітрі, з намови диявола розплющив очі й помітив себе так близько від місяця, що міг схопити його рукою, на землю ж він не дивився, бо боявся знепритомніти. Отже, не слід розв’язувати очей і нам, Санчо. Мабуть, ми поволі високо підносимось, щоб потім одразу ж спуститися в королівство Кандая, як робить сокіл або кречет, кидаючись на чаплю тим швидше, чим вище він знявся. Хоч нам і здається, ніби нема й півгодини, як ми виїхали з саду, повір мені, ми, мабуть, проїхали вже довгу путь.

Герцог, герцогиня й усі, що були в саду, чули розмови обох сміливців, дуже втішалися ними, і, щоб покласти край цій незвичайній пригоді, яку так влучно влаштували, піднесли клоччя до хвоста Клавіленьо і підпалили його. Кінь, що весь був напханий петардами й ракетами, з надзвичайним гуркотом вибухнув і злетів у повітря, а напівобгорілі Дон Кіхот і Санчо впали на землю.

Тим часом із саду зник увесь бородатий загін дуеній, Тріфальді та інші, а герцоги і їхні гості лежали на землі, немов непритомні. Дон Кіхот і Санчо підвелися, почуваючи себе не зовсім добре, і, оглядаючись навкруги, дивувалися, що опинилися в тому самому саду, з якого почали свою подорож. Їх дуже вразила така сила людей, що лежали на землі, і це враження ще збільшилося, коли вони побачили в кінці саду спис, устромлений у землю, а на ньому на двох зелених шнурках висів аркуш білого пергаменту, де великими золотими літерами було написано:

Дон Кіхот, прочитавши пергамент, зрозумів, що мова йде про зняття чар із Дульсінеї. Він підійшов до герцога й герцогині, що й досі ще не прийшли до пам’яті, узяв за руку герцога й сказав йому:

— Сміливіше, сміливіше, мій сеньйоре: все це дурниці, і пригоду закінчено без ніякої шкоди та клопоту, як це видно з напису, що висить на тому списі.