Дон Кіхот

РОЗДІЛ VII

Ніч Дон Кіхот і його зброєносець перебули під купкою високих і тінявих дерев, що трапилися їм по дорозі. Санчо умовив Дон Кіхота поїсти чого-небудь із запасів, які були на Сірому.

Після вечері Санчо захотів опустити шлюзи своїх очей, як він казав, коли йому хотілося спати. Він зняв збрую з Сірого і пустив його пастись, а Росінанта не розсідлав, бо Дон Кіхот заборонив йому знімати з коня сідло, коли їм доводилося ночувати в полі або взагалі спати не під дахом. То був старовинний звичай мандрівних рицарів, які завжди його додержували: зняти з коня вуздечку можна було, але розсідлати його — борони, Боже! Санчо так і зробив, і Росінант приєднався до осла, з яким вони водили таке незвичайне й непохитне товаришування.

Нарешті, Санчо заснув під корковим деревом, а Дон Кіхот задрімав під могутнім дубом. Пройшло небагато часу, і наш рицар прокинувся, почувши за своєю спиною якийсь шум. Дон Кіхот одразу схопився на ноги і, почавши оглядатися навкруги та прислухатися, звідки йде цей шум, незабаром побачив двох вершників. Один із них злазив із сідла і казав своєму товаришеві:

— Ізлазь, друже, і здійми вуздечки з коней. Мені здається, що тут багато трави для них, а відлюддя й тиша пасують до думок закоханого.

Сказавши це, він одразу ж простягся на землі, і брязкіт зброї, що була на ньому, виразно довів Дон Кіхотові, що це мусив бути мандрівний рицар. Отже, підійшовши до Санчо і взявши його за руку, Дон Кіхот розбудив його і стиха сказав:

— Ми натрапили на пригоду, брате Санчо.

— Дай Боже, щоб вона була щаслива, — відповів Санчо. — А де ж вона, мій сеньйоре, та сеньйора пригода?

— Де, Санчо? — перепитав Дон Кіхот. — Подивись навкруги і ти побачиш, що там лежить мандрівний рицар; він мені здається не дуже веселим, бо я бачив, як він скочив із коня і в розпачі кинувся на землю, забряжчавши зброєю.

— Але в чому вбачає пригоду ваша милість?

— Я не хочу сказати, що це вже пригода, але тільки початок, з якого звичайно й виходять усі пригоди. Слухай, він, здається, настроює лютню чи гітару і, судячи з того, як він одкашлюється та прочищає собі горло, збирається щось співати.

— А й правда, що так, — відповів Санчо. — І певне, це закоханий рицар.

— Немає жодного мандрівного рицаря, що не був би закоханий, — мовив Дон Кіхот. — Та прислухаймося і по нитці ми дійдемо до клубочка його думок, бо, співаючи, язик вимовляє те, чим сповнене серце.

Санчо хотів відповісти щось своєму панові, але йому стала на перешкоді пісня, яку заспівав рицар не дуже добрим, але й не дуже поганим голосом.

Співи кінчилися глибоким стогоном, який, здавалося, виходив із самих надр серця, а тоді Рицар Лісу заговорив жалісним і зворушливим голосом:

— О, найвродливіша і найневдячніша жінко в світі! Чи може бути, що найсвітліша Касільдея Вандалійська згоджується, щоб її рицар загинув у постійних подорожах і в тяжких та суворих трудах? Хіба не досить тобі, що я примусив усіх рицарів Наварри, Леона, Тартесії, Кастилії і, нарешті, всіх рицарів Ламанчі визнати тебе за найвродливішу в світі красуню?

— Ну, це вже ні! — крикнув Дон Кіхот. — Я теж із Ламанчі, а ніколи не визнав нічого подібного, та й не міг і не мав права визнати того, що принижує вроду моєї сеньйори. Ти бачиш, Санчо, цей рицар говорить у нестямі. Послухаймо далі, чи не висловиться він більше.

— Висловиться, аякже ж, — відповів Санчо, — бо він говоритиме ще цілий місяць.

Але Санчо помилився, бо рицар, почувши голоси коло себе, припинив свої скарги, встав на ноги й голосно та ввічливо спитав:

— Хто там? Що за люди? З тих, що веселяться, чи з тих, що сумують?

— І тих, що сумують, — відповів Дон Кіхот.

— Тоді йдіть до мене, — сказав рицар, — і знайте, що ви наближаєтесь до самої туги та суму.

Дон Кіхот після такої благородної та журної відповіді підійшов разом із Санчо до рицаря, а той, вхопивши Дон Кіхота за руку, сказав:

— Сідайте тут, сеньйоре рицарю. Досить знайти вас у цьому місці, де вам за товариство самотність і туман, природне ліжко та звичайний притулок мандрівних рицарів, щоб відразу догадатися, що ви теж належите до мандрівного рицарства.

— І справді, я належу до нього, — відповів Дон Кіхот. — І хоч у моїй душі оселився мій власний сум, недоля і туга, я не втратив все ж таки співчуття до недолі своїх близьких. Із того, що ви тільки що співали й казали, я зрозумів, що ви — закоханий і страждаєте через якусь невдячну красуню, ім’я якої ви називали у своїх скаргах.

Після цього обидва рицарі сіли в добрій згоді й товаристві на землю так, наче й не мусили розбити один одному голову цього самого ранку.

— А чи не закоханий і ви часом, сеньйоре рицарю? — спитав Рицар Лісу Дон Кіхота.

— Закоханий на своє лихо, — відповів той, — хоч муки, що виникають із кохання, слід було б вважати за щастя, а не за лихо.

— Це так, — сказав рицар, — та інколи зневага так глибоко й часто хвилює і турбує наш розум і почуття, що здається вже помстою.

— Я ніколи не бачив зневаги з боку моєї сеньйори, — відповів Дон Кіхот.

— І справді це так, — сказав Санчо, що стояв тут же, — бо наша сеньйора лагідна, як овечка, і м’якша за масло.

— А це ваш зброєносець? — спитав рицар.

— Так, — відповів Дон Кіхот.

— Ніколи не бачив я зброєносців, які сміли б утручатися в розмови своїх панів. От хоч би мій зброєносець, такий високий, як і його батько, а тим часом не було ще випадків, щоб він розтуляв рота, коли я говорю.

— А я розмовляв і можу й далі розмовляти з такими і, навіть... хоч, краще, покиньмо це, щоб не сказати чого зайвого, — мовив Санчо.

Зброєносець рицаря взяв тоді Санчо за руку й сказав:

— Ходімо вдвох куди-небудь, де б нам можна було побалакати про все, що захочеться. Хай наші пани сперечаються й розказують історії своїх кохань. Напевне, вони не кінчать їх і до світу.

— У добрий час, — відповів Санчо. — Я розкажу вашій милості, хто я такий, і ви самі побачите, чи можна заводити мене до списку найбалакучіших зброєносців.

І з цими словами обидва зброєносці пішли собі, і між ними відбулася не менш смішна розмова, ніж була серйозна розмова їхніх панів.