Дон Кіхот

РОЗДІЛ XIII

Дон Кіхот підвів очі й побачив, що шляхом, яким вони їхали, ідуть пішки чоловік із дванадцять, нанизані, наче намисто, на великий залізний ланцюг, усі з кайданами на руках. Поруч них їхали два вершники, озброєні кремінними рушницями, а двоє йшли пішки, з мечами та шпагами. Санчо Панса, помітивши їх, сказав, що то каторжники, королівські раби, які йдуть на галерну роботу[51].

— Як-то раби? — спитав Дон Кіхот. — Чи можливо ж, щоб король присилував кого-небудь?

— Я й не кажу цього, — відповів Санчо. — Я кажу тільки, що цих людей за їхні злочини засуджено на галери, і вони йдуть туди з примусу, щоб служити королю.

— Значить, — продовжував Дон Кіхот, — хто б то не був, а ці люди йдуть, або їх навіть ведуть, не з власної волі, а з примусу.

— Так воно і є, — відповів Санчо.

— От ми й натрапили на випадок, — сказав Дон Кіхот, — де мені доведеться виконувати обов’язки свого фаху — нищити неволю та допомагати страдникам.

Тим часом низка галерників наблизилась, і Дон Кіхот якнайблагородніше попросив конвойних ласкаво розповісти й повідомити його про причину або причини, чому цих людей так ведуть. Один із конвойних, який їхав на коні, пояснив, що це галерники і належать вони його величності, що їх відряджено на галери і що йому нема чого більш казати, а Дон Кіхотові знати.

— А проте, — відказав Дон Кіхот, - я хочу довідатись, окремо від кожного, про причину їхньої недолі. І він додав іще стільки чемних доводів, переконуючи виконати його прохання, що другий вершник сказав:

— Хоч ми й веземо з собою список і копії вироків про кожного з цих невдах, але в нас немає часу спинятися, щоб витягати й читати їх. Нехай ваша милість спитає їх самих, і вони дадуть відповідь самі, коли захочуть, а, певне, що вони захочуть, бо таким людям однаково приємно і робити мерзоту і розповідати про неї.

Діставши такий дозвіл, — хоч він і сам узяв би його, якби йому не дали його охотою, — Дон Кіхот під’їхав до галерників і спитав першого з них, за які гріхи опинився він у такому поганому становищі. Той відповів, що через кохання.

— Тільки за це? — здивувався Дон Кіхот. — Та коли за кохання засилають на галери, я б давно вже мусив веслувати там.

— Це не те кохання, що думає ваша милість, — відповів галерник. — Я закохався в кошик, напханий білизною, і так цупко обхопив його, що коли б суд не одібрав його у мене силоміць, я й досі не віддав би його з охотою. Мене спіймали на гарячому, навіть допитувати не треба було; справу розглянули, мене почастували стома ударами канчука, дали на придачу три роки гурап, і справа скінчилася.

— Що таке гурапи? — спитав Дон Кіхот.

— Гурапи — значить галери, — відповів каторжник, хлопець років двадцяти чотирьох, родом, як він казав, із П’єдраїти.

Те саме спитав Дон Кіхот і в другого галерника, але той не промовив і слова, такий він був сумний та журний. Замість нього відповів перший:

— Він, сеньйоре, іде через канарку, тобто за музику й співи.

— Що таке? — спитав Дон Кіхот. — Хіба за музику й співи теж засилають на галери?

— Так, сеньйоре, бо немає нічого гіршого, як співати в лихій годині.

— Я чув, що той, хто співає, тугу розвіває.

— А тут якраз навпаки — хто поспіває хоч раз, завжди плакатиме.

— Нічого не розумію, — сказав Дон Кіхот.

Але один із конвойних пояснив:

— Співати в лихій годині, сеньйоре рицарю, у цих людей значить признатися на тортурах. Цього грішника катовано, і він признався в своїх злочинах, що крав худобу, а за це його засуджено на шість років на галери, не згадуючи двохсот канчуків, які він дістав окремо. Він завжди журиться і ходить смутний, бо всі оці злодії поводяться з ним дуже погано, ображають його, зневажають і мають ні за що, бо він, бачите, признався, а не спростовував обвинувачень. Вони кажуть, що в слові «ні» стільки ж складів, як і в слові «так», і що злочинець мусить бути щасливий, коли його життя й смерть залежать тільки від його власного язика, а не від свідків та доказів. І, на мою думку, вони не дуже помиляються.

— І на мою теж, — сказав Дон Кіхот. Під’їхавши до третього галерника, він спитав його те саме, що й двох перших, і той відразу ж дуже зухвало відповів:

— А я йду, сеньйоре, до гурап тому, що мені бракувало десятьох дукатів[52].

— Я охоче дам вам двадцять, аби звільнити вас від незручностей, що чекають на вас, — сказав Дон Кіхот.

— Це нагадує мені, — відповів галерник, — людину, яка, опинившись серед моря і маючи гроші, помирає з голоду, бо не може купити того, що їй треба. Я кажу це тому, що якби у мене вчасно були ті двадцять дукатів, які пропонує ваша милість, я підмазав би ними перо секретаря, підживив би дотепність оборонця й був би тепер на майдані Сокодовер у Толедо, а не на цьому шляху на мотузці, немов гончак який. Та Бог великий, треба терпіти, і досить про це.

Дон Кіхот під’їхав до четвертого — людини з поважним обличчям і білою бородою, що спадала йому аж на груди. На запитання про причину його лиха, він відповів слізьми й не міг вимовити і слова. П’ятий галерник позичив йому свій язик і сказав:

— Ця шановна людина йде на галери на чотири роки, зробивши перед цим звичайну подорож в урочистому вбранні верхи на коні.

— Мова йде, — сказав Санчо, — здається, про прилюдне зганьблення.

Дон Кіхот під’їхав до наступного галерника і теж запитав про його злочин.

Цей галерник мав студентський одяг, і один із конвойних сказав, що він надзвичайний балакун і добре знає латинську мову.

Позад усіх ішов молодий хлопець, дуже гарний, тільки одноокий, років тридцяти. Його було прикуто до ланцюга не так, як інших. Довжелезний ланцюг обкручував йому все тіло, на шиї було два нашийники: один—прикріплений до ланцюга, а другий — що його звуть «стережи приятеля», або «приятелева нога» — двома залізними смугами сполучений із поясом, а до них припасовано пару ручних кайданів, що замикались на величезну колодку. Отож він не міг дотягти рук до рота чи нахилити голову, щоб досягти рук. Дон Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.

— Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі, — відповів конвойний, — і тому, що він такий шалений і такий злодій, то навіть і в такому стані ми не можемо бути певними, що він не втече.

— Та які ж злочини міг він заподіяти, якщо його засуджено тільки на галери? — спитав Дон Кіхот.

— Він іде туди на десять років, — відповів конвойний, — а це вже громадянська смерть. Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте, якого звуть іще Хінесійо де Парапія.

— Обережно, сеньйоре комісаре! — сказав тоді галерник. — Покиньмо імена та прикладки. Мене звуть Хінес, а не Хінесійо, а моє прізвище — Пасамонте, а не Парапія, як ви кажете. Зверніть краще увагу на себе.

— Балакайте спокійніше, сеньйоре першорозрядний злодію, — відповів комісар, — якщо не хочете, щоб я вас примусив замовчати неприємним для вас способом.

— Видима річ, — відповів галерник, — доводиться йти туди, куди тебе веде Бог. Але свого часу дехто буде знати, чи звуть мене Хінесійо де Парапія, чи ні.

— Хіба не так звуть тебе, брехун ти? — сказав конвойний.

— Так-то так, звуть; але я подбаю про те, щоб не звали. Сеньйоре рицарю, коли у вас є що подати нам, — давайте та йдіть із Богом, бо мені вже обридло ваше бажання знати все про чуже життя. А якщо ви захочете знати моє, то я — Хінес де Пасамонте, життєпис якого написали оці пальці.

— Він правду каже, — сказав комісар, — бо й справді описав свою історію і зробив це якнайкраще, а книгу залишив у в’язниці, заставивши її за двісті реалів.

— Я сподіваюсь, що викуплю її, хоч би на це треба було двісті дукатів.

— Так добре вона написана? — спитав Дон Кіхот.

— Так добре, — відповів Хінес, — що до неї не дорівняється жодна з тих книг, що були чи будуть іще написані. Я можу вам сказати, що в ній говориться правда, і така приємна та втішна правда, що й брехні кращої від неї немає.

— А яка назва цієї книжки? — спитав Дон Кіхот.

— Життя Хінеса де Пасамонте, — відповів той.

— І її закінчено?

— Як же її можна було закінчити, коли не закінчене ще моє життя? В ній його описано, починаючи від мого народження і до останнього заслання на галери.

— То ви вже там були? — спитав Дон Кіхот.

— Я пробув там чотири роки й добре знаю смак і казенних бісквітів, і канчуків, — відповів Хінес. — Та мене не дуже турбує, що я знову туди йду, бо там я матиму час закінчити свою книгу, де слід сказати ще багато про що. А на галерах в Іспанії більше вільного часу, ніж треба; хоч на писання мені й не треба його дуже багато, бо я знаю напам’ять те, що писатиму.

— Ти, здається, здібна людина, — сказав Дон Кіхот.

— І нещасна, — додав Хінес, — бо недоля завжди гнобить добрий розум.

— Вона гнобить злодіїв, — сказав комісар.

— Я вже казав, щоб ви були обережніші, сеньйоре комісаре, — відповів Хінес. — Вам дано цього жезла не на те, щоб кривдити нас, бідолах, а щоб вести нас туди, куди посилає його величність. Коли ж ні, свідчуся життям... Та годі! Одного дня, може, виявляться плями, які ви наробили в корчмі. А тепер хай усі замовчать та живуть добре, а говорять іще краще, а ми ходімо далі. Досить уже нажартувалися.

Комісар підніс жезл, щоб дати Хінесові відповідь на його загрози, але Дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника, бо, мовляв, не велике лихо, коли у людей, яким скуто руки, трохи вільний язик, і, звертаючись до галерників, сказав:

— Із усього того, що ви розповіли мені, любі брати, я маю таке вражіння, що хоч вас і засуджено за провини, але кара, яку ви терпите, вам не дуже до вподоби і що ви йдете з примусу та проти свого бажання. Можливо, що причиною засудження була легкодухість одного на тортурах, брак грошей — у другого, брак протекції — у третього, у четвертого, — мабуть, несправедливий вирок суддів, і правда ваша не перемогла. Це все так виразно стоїть у моїй уяві, що підказує мені, переконує і навіть примушує довести на вашому прикладі, для чого мене послало небо й прилучило до рицарського ордену, до якого я належу і якого честю я заприсягався допомагати тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі цього світу. Але я знаю — і це одне з правил мудрості — що людина розважлива має уникати примусу там, де можна дійти добровільної згоди, і проситиму сеньйорів конвойних і комісара ласкаво розкувати вас і дозволити йти з миром, бо ж не бракуватиме людей, які згодяться служити королю й за кращих умов. На мій погляд, приневолювати тих, кого природа створила вільними, — жорстокість, тим більш, сеньйори конвойні, що ці бідні люди не зробили вам нічого поганого. Нехай кожен сам відповідає за свої гріхи. Я звертаюсь до вас доброзичливо і стримано, щоб мати змогу віддячити вам, коли ви згодитесь на моє прохання, а якщо ви не зробите цього охотою, мій спис і меч, а також міць моєї руки примусять вас дати згоду.

— Добре мені діло, — відповів комісар, — і ловкі жарти! Що він вигадує? Він хоче, щоб ми звільнили королівських галерників, так, ніби ми маємо право відпустити їх або він — наказувати нам. Ідіть собі здорові, ваша милосте, поправте трохи таз, що у вас на голові, та не шукайте кішки з п’ятьма лапами.

— Це ви кішка, пацюк та ще й злодій, — відповів Дон Кіхот.

Із цими словами він кинувся на комісара так раптово, що той не встиг захиститися, і скинув його на землю, тяжко поранивши ударом меча. Це було йому дуже до речі, бо якраз той, кого він скинув, мав при собі рушницю. Решта конвойних спочатку збентежилися та стривожились від такої несподіванки, але незабаром опам’яталися. Вершники взялися за мечі, ті, піші, — за шпаги, і всі кинулись на Дон Кіхота, що спокійно чекав їх. І йому, безперечно, довелося б погано, якби галерники, бачивши таку нагоду, не використали випадку, щоб визволитись, і не почали розривати ланцюг, до якого були прикуті. Конвойні так спантеличились, що не могли зробити нічого путящого і бігали від галерників, що розковувалися, до Дон Кіхота, який весь час кидався на них. Санчо й собі допоміг звільнитися Хінесові де Пасамонте. Той раніше за всіх опинився на волі і, підбігши до комісара, що лежав на землі, вихопив у нього меч і рушницю й почав загрожувати конвойним, не стріляючи, однак, і не б’ючи мечем.

Незабаром на бойовищі не лишилося жодного конвойного, — всі вони пустилися врозтіч перед рушницею Пасамонте і під градом каміння, яким обсипала їх решта галерників.

Санчо дуже схвилювався, бачивши такий успіх. Він уявляв уже собі, як вершники повідомлять Святе братство і те вдарить на сполох та почне шукати злочинців, і тому просив свого пана їхати звідси якнайшвидше та сховатися в горах, що були неподалеку.

— Добре, — сказав Дон Кіхот, — я знаю, що нам слід тепер робити.

Він покликав усіх галерників, що, обібравши до нитки комісара, метушилися в полі; і коли ті скупчились коло нього, щоб дізнатись, чого він хоче, сказав:

— Шляхетним людям властива вдячність, а невдячність — це один із гріхів, за які Бог карає найбільше. Ви самі бачили і на собі відчули добро, яке я вам зробив. На подяку за це я бажав би — така моя воля, — щоб ви взяли ланцюги, які я зняв із вашої шиї, і зараз же рушили в путь до Тобоса. Там ви з’явитесь до принцеси Дульсінеї, скажете їй, що Рицар Сумного Образу (так він назвав себе) вітає її, і розкажете все про цю славетну пригоду аж до вашого визволення. Після цього ви можете йти, куди схочете.

Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:

— Те, чого вимагає від нас ваша милість, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливіших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милість може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов’язок проказати кілька разів «Вірую» та «Богородицю», і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі й удень, тікаючи і сидячи на місці, під час війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгипту, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.

— В такому разі, — скрикнув обурений уже Дон Кіхот, — ви підете туди самі, дон Хінесійо де Парапія, чи як вас там звуть, і підете, підібгавши хвоста, зі своїм ланцюгом.

Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того догадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, бо інакше він не звільнив би їх, почувши такі образливі слова, підморгнув своїм товаришам, і вони, відійшовши трохи вбік, почали обсипати його камінням. Дон Кіхот тільки й знав, що захищався щитом, а бідний Росінант, не зважаючи на шпори, стояв, наче зроблений був із бронзи.

Санчо сховався за осла і захищався ним від камінного граду, що летів на них обох.

Проте Дон Кіхот не міг добре вкритися щитом, і коли кілька кремінців — не знаю, скільки саме — міцно вдарили його, він упав із коня.

Одразу ж до нього підскочив студент, схопив у нього з голови таз і вдарив ним спочатку по спині Дон Кіхота, а потім кілька разів об землю так, що мало не потрощив його.

Галерники зняли з нашого рицаря кафтан, який він носив поверх панцера, зняли б і панчохи, коли б не перешкодили поножі[53]. У Санчо вони відібрали плащ і залишили в самій сорочці, а потім, розділивши поміж себе решту здобичі, розійшлись на всі чотири вітри, більше дбаючи про те, щоб уникнути зустрічі зі Святим братством, якого вони страшенно боялись, ніж про те, щоб брати ланцюг та йти з ним до сеньйори Дульсінеї Тобоської.

Лишилися тільки осел та Росінант і Дон Кіхот та Санчо Панса.

Осел, похнюпивши голову, задумливо пряв вухами, гадаючи, що камінний град, який і досі лунав у нього в вухах, іще не вщух; Росінант витягся на землі поруч свого пана; Санчо був у самій сорочці і тремтів перед Святим братством; Дон Кіхот лютував на таке з собою поводження з боку тих, кому він зробив стільки добра.