Дон Кіхот

РОЗДІЛ III

Чекаючи бакалавра Карраско, Дон Кіхот сидів у великій задумі, бо йому хотілося дізнатися, що написано про нього в книзі, про яку казав Санчо. Разом із тим він не міг добрати, хто був автор історії, бо на лезі його меча не встигла ще засохнути ворожа кров, а хтось бажає вже надрукувати про його великі рицарські вчинки. Він гадав, що видав їх друком, чарівним способом, якийсь його друг чи ворог. Якщо друг — то щоб уславити й піднести їх над найславетніші подвиги мандрівних рицарів. А якщо ворог — то щоб принизити їх і поставити нижче від найнікчемніших діл, які приписували найостаннішому зброєносцеві. Однак, казав він сам собі, подвигів зброєносців ніколи не описували, і якщо ця історія справді існує, то написано її про мандрівного рицаря і, значить, вона повинна бути красномовна, велика, видатна, чудова та правдива. Це його трохи потішило. Засмучувало тільки те, що автор, як судити з імені «Сід», був мавр, а від маврів не можна сподіватися нічого доброго, бо всі вони — ошуканці, брехуни та вигадники. Він боявся також, щоб у книзі не говорилося нешанобливо про його любов та щоб це не зашкодило честі сеньйори Дульсінеї Тобоської. Йому хотілося, щоб там була підкреслена пошана, з якою він ставився до неї, та вірність, яку він завжди зберігав їй, нехтуючи королевами, імператрицями й панночками різних прикмет.

За цими міркуваннями його й застали Санчо та Карраско, якого він зустрів із великою чемністю. Бакалавр, хоч і звався Самсон, був не дуже великий на зріст, але дуже великий штукар, із насмішкуватим, розумним обличчям; років йому було з двадцять чотири. Кругловидий, із плескатим носом, великим ротом — ознаками глузливої вдачі — він і справді дуже любив попустувати й покепкувати і довів це, коли, прийшовши до Дон Кіхота, став перед ним на коліна і сказав:

— Дайте мені руку, ваша величносте, сеньйоре Дон Кіхот Ламанчський, бо, присягаюся вбранням святого Петра[77], яке я ношу, дарма, що маю лише чотири перші ступені, ви — один із найславетніших рицарів, що були коли-небудь на земній кулі. Добре зробив Сід Ахмет Бененхелі, написавши історію ваших великих подвигів, і ще краще зробив той, хто подбав перекласти її нашою простою кастильською мовою для розваги цілого світу.

Дон Кіхот примусив його підвестися з колін і сказав:

— Так, виходить, правда, що мою історію написано і що склав її якийсь учений мавр?

— Така правда, сеньйоре, — відповів Карраско, — що до сьогодні, я знаю напевне, надруковано вже понад дванадцять тисяч книжок цієї історії, не рахуючи надрукованого в Португалії, Барселоні та Валенсії. Крім того, кажуть, що зараз її друкують в Антверпені, і я гадаю, що всі народи перекладуть її своїми мовами.

— Бачити себе ще за свого життя увічненим у книжках і мати ім’я, що завжди на устах у всіх, — це найбільша нагорода доброчесній і видатній людині, — сказав Дон Кіхот. — Я маю на увазі саме добре ім’я, бо в протилежному випадку це гірше за смерть.

— Коли вже йдеться про славу та добре ім’я, — відповів бакалавр, — то ваша милість дістане пальму першості серед усіх мандрівних рицарів. Автор подбав про те, щоб описати нам мужність вашої милості, відвагу, з якою ви кидалися на небезпеки, терпіння, що допомагало вам зносити невдачі, витривалість як у недолі, так і в ранах, і чесноту у вашому платонічному коханні до сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської. Кому над усе подобається пригода з вітряками, що їх ваша милість прийняли за велетнів, кому опис двох військ, що, як потім виявилося, були двома отарами овець. Дехто каже, що з усього визначається звільнення галерників, а є такі, що вважають за найкраще ваше змагання з двома велетнями бенедиктинцями та хоробрим біскайцем. Учений нічого не лишив у своїй чорнильниці й розповів про все, — сказав Самсон, — і навіть про вибрики, які Санчо робив у ковдрі.

— У ковдрі я ніяких вибриків не робив, — відказав Санчо, — у повітрі — правда, і більше, ніж сам хотів би того.

— Скільки я собі це уявляю, — сказав Дон Кіхот, — у кожній людській історії є свої припливи й відпливи, а надто це стосується до історій рицарів, які не можуть містити тільки самі успіхи.

— До того всього, — відповів бакалавр, — дехто з читачів цієї історії каже, що вона розважала б їх більше, якби автор обминув хоч деякі з численних буханців, що припадали на долю сеньйора Дон Кіхота в різних пригодах.

— У цьому й полягає правда історії, — сказав Санчо.

— А проте їх можна було б обминути, — сказав Дон Кіхот, — бо нема чого писати про вчинки, які, не зміняючи ні в чому історичної правди, роблять героя поганим.

— Це так, — відповів Самсон, — та одна справа писати поетичний твір, а друга — прозу. Поет може говорити не те, що було, а те, що мало б бути, а історик описує події такими, якими вони дійсно були, не додаючи й не відкидаючи від правди нічого.

— Якщо цей сеньйор мавр наважився говорити правду, - знову промовив Санчо, — то напевне поміж буханцями мого пана є й моїх чимало, бо ніколи з його плечей не брали мірку, не вимірявши разом і все моє тіло. І в цьому нема нічого дивного, бо, як каже його милість, всі члени тіла повинні відчувати, як болить голова.

— Та й шахрай же ти, Санчо! — зауважив Дон Кіхот. — Коли ти схочеш, тобі ніколи не бракує пам’яті.

— Коли б я навіть і хотів забути про стусани, — сказав Санчо, — на це не погодилися б свіжі синці на моїх боках.

— Мовчи, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — і не перебивай сеньйора бакалавра. Я благаю його розказати, що говориться про мене в тій історії.

— І про мене, — додав Санчо, — бо вони кажуть, ніби я там один із головних пресонажів.

— Персонажів, а не пресонажів, приятелю, — виправив Самсон.

— Бач, іще один професор мови на мою голову! — сказав Санчо. — Проте кажіть далі, а то ми не кінчимо й за ціле життя.

— Нехай Бог пошле мені погане життя, Санчо, — відповів бакалавр, — коли ви не стоїте в цій історії на другому місці і коли немає таких, що їм над усе подобаються ваші розмови. Хоч дехто й має вас за надто довірливого, бо ви так дуже покладаєтесь на обіцянки сеньйора Дон Кіхота про губернаторство на острові.

— У нас іще є час, — сказав Дон Кіхот. — А ти, Санчо, тим часом старієш і набуваєш досвіду, що приходить із віком, і тобі буде зручніше й легше стати губернатором згодом, ніж тепер.

— Їй-богу, сеньйоре, — відповів Санчо, — якщо я не спроможуся губернаторувати на тому острові тепер, так не вийде з мене губернатора й тоді, коли я буду такий старий, як Мафусаїл[78]. Нещастя не в тому, що мені не стане розуму, щоб керувати ним, а в тому, що той острів пропав невідомо куди. Бачив я губернаторів, що, на мою думку, були гірші за мої чоботи, а проте їх звали «вельможними» і їли вони на сріблі.

— То були прості, а не острівні губернатори. Ті, що керують островами, мусять знати щонайменш граматику, — сказав Самсон.

— Граму то і я знаю, а ось «тика»[79] щось мені незрозуміло, — сказав Санчо. — Але здамося з губернаторством на волю Бога, що може кинути мене туди, де я йому найкраще слугуватиму. Головне, що мені подобається — це те, що автор каже про мене тільки доброзичливо. І, свідчуся званням доброго зброєносця, коли б він сказав щось образливе для мене, то нас почули б і глухі.

— Це було б уже дивно, — сказав Самсон.

Не встиг іще Карраско сказати ці слова, як вони почули іржання Росінанта. Дон Кіхот узяв це за добру прикмету й вирішив вирушити знову за три-чотири дні. Розказавши про свої наміри бакалаврові, він попросив у нього поради, звідки почати подорож. Той відповів, що, на його думку, найкраще було б поїхати до Арагонського королівства, де в місті Сарагосі через кілька днів призначено урочисте змагання на честь святого Хорхе. Там він зможе перемогти всіх арагонських мандрівних рицарів, а це є перемога над рицарями всього світу. Перед тим, на думку бакалавра, Дон Кіхотові треба було поїхати до Тобоса і побачитися з Дульсінеєю Тобоською. Бакалавр похвалив Дон Кіхота за надзвичайно гідне й високочесне рішення і просив тільки бути обережнішим у небезпеках, бо життя його належить, мовляв, не йому, а всім, кому він потрібний, щоб рятувати й допомагати в недолі.

Продовжуючи таку бесіду, вони визначили і час від’їзду — за тиждень. Дон Кіхот просив Самсона не казати нічого ні священикові, ні цирульникові, а особливо ключниці та небозі, щоб вони не заважали йому виконати таку почесну й славну ухвалу. Карраско обіцяв і зі свого боку просив Дон Кіхота повідомляти його при першій нагоді про все, що з ним траплятиметься. На цьому вони й розлучилися, і Санчо став збирати все потрібне до подорожі.

Про намір, який мав Самсон, умовляючи Дон Кіхота виїхати знову, буде розказано в цій історії далі, і діяв він за порадою священика й цирульника, з якими попереду дійшов згоди. Дні, що залишилися до від’їзду, Дон Кіхот і Санчо присвятили збиранню всього того, що їм здавалося і потрібним у подорожі, а ввечері, на шостий день, Дон Кіхот, порозумівшися з небогою та ключницею, а Санчо — з дружиною, непомітно для всіх виїхали.

Бакалавр провів їх із півмилі за село, і після цього вони попрямували до Тобоса. Дон Кіхот їхав на Росінанті, а Санчо на своєму старому Сірому, який віз і торбинки, напхані їжею, і гамана з грішми, що дав йому Дон Кіхот про всяк випадок. Прощаючись, Самсон обняв нашого рицаря і просив повідомляти його про всі щасливі й нещасні пригоди, щоб він міг радіти й сумувати вкупі з ними, як того вимагають закони дружби. Дон Кіхот обіцяв, Самсон повернув на село, а наші подорожні поїхали до великого міста Тобоса.