Дон Кіхот

РОЗДІЛ VIII

Рицарі і зброєносці, розійшовшися, почали оповідати один одному: одні — про своє життя, а другі — про своє кохання. Відійшовши трохи від панів, зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

— Важкого життя доводиться зазнавати нам, зброєносцям мандрівних рицарів, мій сеньйоре. Справді, в поті лиця свого їмо ми свій хліб.

— Можна сказати також, — додав Санчо, — що ми їмо його і в холоді нашого тіла, бо хто печеться та мерзне більше, як бідолашні зброєносці мандрівних рицарів? Та це було б ще добре, якби хоч їсти було що. За їжею не так зважаєш на всякі неприємності, а от інколи минає день і другий, а ти задовольняєш голод самим вітром, коли він дме.

— Із усім цим можна ще погодитися й терпіти все, сподіваючись на якусь винагороду, — сказав зброєносець рицаря. — Адже коли мандрівний рицар, якому служить зброєносець, не занадто великий невдаха, то через якийсь час слугу його вже нагороджено щонайменш губернаторством на острові, а то й непоганим графством.

— Я, — відповів Санчо, — сказав уже моєму панові, що задовольнюся губернаторством, а він такий благородний і великодушний, що обіцяв мені його, і навіть не раз.

— А мене, — сказав зброєносець Рицаря Лісу, — задовольнить і посада каноніка[84], яку мій пан обіцяв уже мені за мої послуги.

— Як то так? — здивувався Санчо. — Виходить, пан вашої милості рицар із духовенства, що може винагороджувати таким способом своїх добрих зброєносців? А мій — просто собі світський; хоч, пригадую, деякі розумники, — а по-моєму, недоброзичливці, — радили йому стати архібіскупом, а він хотів бути тільки імператором. Тоді я аж тремтів зо страху, боячись, що він піде до церкви, бо не вважаю себе за гідного мати який-небудь прибуток від неї.

— А насправді ваша милість помиляється, — сказав зброєносець Рицаря Лісу. — Не всі острівні губернаторства такі вже гарні. Навіть найліпше та найкраще впорядковане губернаторство покладаєна плечі тому нещасному, кому воно судилось, великий тягар думок і силу незручностей. Куди краще було б нам, що гинемо на цій клятій службі, вернутися додому та розважатись приємнішими справами — полюванням чи рибальством. Хіба ж є в світі такий бідний зброєносець, щоб у нього не знайшлося коня та пари гончаків або вудки на розвагу?

— Мені нічого не бракує, — відповів Санчо. — Щоправда, коня у мене немає, але є осел, який коштує вдвоє більше проти шкапи мого пана. Ваша милість подумає, що я жартую, складаючи таку ціну моєму Сірому, бо осел мій — сірий. Щодо гончаків, то їх я матиму вдосталь, бо їх скільки хочеш у нашому селі, а полювати чужим коштом — річ надзвичайно приємна.

— Правду й відверто кажучи, сеньйоре зброєносцю, — мовив слуга Рицаря Лісу, — я вирішив кинути ці безглузді рицарські витівки, повернутися до себе на село й виховувати своїх дітей, яких у мене троє, і таких гарних, наче східні перлини.

— А в мене двоє, — мовив Санчо, — та таких, що їх варт було б познайомити із самим папою[85]; особливо дочка, яку я готую на графиню всупереч бажанню її матері.

— А скільки років цій сеньйорі, що виховується на графиню? — спитав зброєносець Рицаря Лісу.

— П’ятнадцять, а може, років на два більше або менше. Але вона довга, як спис, і свіжа, як квітневий ранок, а здорова, як носій.

— Ці прикмети, — зауважив зброєносець Рицаря Лісу, — придатні не лише для графині, а й для німфи зеленого лісу. Який же голос мусить бути в неї, шельми!

На ці слова Санчо відповів дещо незадоволено:

— Вона зовсім не шельма; та й мати її не була нею. І говоріть увічливіше, бо хоч ваша милість і виховувалася серед мандрівних рицарів, що всі — сама ввічливість, слова ваші здаються мені не дуже чемними.

— О, як погано ваша милість розуміється на похвалі, — відповів зброєносець Рицаря Лісу. — Хіба ж ви не знаєте, що коли який-небудь рицар ловко вдарить списом бика на арені або хтось зробить що-небудь путяще, люди кажуть: «Ач, як ловко зробив, шельмин син!» Те, що здається доганою в цім слові, насправді — похвала. Зречіться, сеньйоре, дочок і синів, які не заслуговують того, щоб їхнім батькам прикладати такі похвали.

— Та я й зрікаюся, — відповів Санчо. — Щоб знову побачити дітей, я хочу звільнитися від цієї небезпечної посади зброєносця, на яку я вступив уже вдруге, засліплений і обдурений гаманцем із стома червінцями, що одного дня я знайшов у Сьєрра-Морені. Але, коли я думаю про це, мені легко зносити всі труднощі, які я терплю через свого пришелепуватого пана, а він, я знаю, божевільніший за звичайного рицаря.

— Тому-то й кажуть, що зажерливість лантух дере, — сказав зброєносець рицаря. — Коли вже дійшло до панів, так немає в світі божевільнішого пана, ніж мій. Мій пан, бач, хоче привести до розуму одного рицаря, що з’їхав із глузду, та й собі збожеволів і починає шукати такого, що коли його й знайде, то не знаю, чи не прийдеться йому по пиці.

— А чи не закоханий часом ваш пан?

— Еге ж. В якусь Касільдею Вандалійську. Та він шкутильгає не тільки на цю ногу.

— Немає такого шляху, — відповів Санчо, — де не було б колій та вибоїв. І коли правду кажуть, що знайти товариша в нещасті однаково, що знайти полегшення, то я можу радіти, що ваша милість служить такому ж панові, як і мій.

— Дурний та відважний, — сказав зброєносець, — а ще більший шахрай, ніж дурний і відважний.

— Про мого цього сказати не можна, — відповів Санчо. — Я скажу навіть, що в ньому немає ніякого шахрайства. Душа в нього чиста, як прозорий струмок; він не вміє зробити зла нікому, а добра хоче всім. У ньому немає ніяких хитрощів; кожне дитя може опівдні переконати його, що це ніч, і за цю щирість я й люблю його, як своє серце, і ніяк не наважусь кинути, незважаючи на всі його дурощі.

— А проте, — сказав зброєносець, — коли сліпий веде сліпого, обидва можуть упасти в яму. Нам усе ж таки краще вернутися додому та стати до роботи, бо ті, що шукають пригод, не завжди натрапляють на щасливі пригоди.

Під час розмови Санчо випльовував липку слину, і зброєносець Рицаря Лісу, помітивши це, сказав йому:

— Мені здається, що від балачок наші язики прилипли до горлянки, а при сідлі в мене висять дуже добрі ліки на це.

Підвівшись, він швидко вернувся з великим бурдюком вина і з пирогом. У цьому пирозі був запечений цілий кролик такого розміру, що Санчо здалось, ніби це цілий цап, не те, що цапеня.

— Оце ви возите таке з собою, сеньйоре?

— А що ж ви думаєте? — відповів той. — Хіба ж я який-небудь зброєносець, що вартий самого хліба та води? Я вожу з собою в торбинках при сідлі запаси кращі, ніж у генерала в поході.

Санчо не дав себе вдруге просити і, пхаючи собі в рот величезні шматки, сказав:

— Справді, ваша милість, ви вірний і відданий зброєносець, швидкий і лагідний, великий та великодушний, про що доводить ця вечеря, яка коли й не з’явилася сюди чарами, то в кожному разі так здається. Це не те, що я — злиденний і нещасний, що маю з собою тільки трохи твердого сиру, яким можна пробити череп велетневі, та чотири десятки ріжків і стільки ж лісових та волоських горіхів. І все це через скупість мого пана, бо, на його думку і згідно з положенням, якого він додержується, мандрівні рицарі повинні живитися самими сухими плодами та польовою травою.

— Клянуся честю, брате, — відповів зброєносець, — мій шлунок не пристосований до реп’яхів, кислиць та гірського коріння. Нехай усе це буде для наших панів з їхніми думками та рицарськими законами. Вони можуть їсти що хочуть, а я завжди вожу скриньку з їжею і про всякий випадок іще й цей бурдюк, який я так люблю, що раз у раз обіймаю його та цілую.

По цій мові він передав Санчові бурдюк, і Санчо перекинув його, притулив до рота і з чверть години дивився на небо, а напившись, схилив голову на один бік і, глибоко зітхнувши, сказав:

— О, яке ж гарне! Скажіть мені, сеньйоре, заклинаю вас найдорожчими для вас речами у світі, це вино з Сюдад Реаль?

— От молодець! — скрикнув той. — Вино справді не з іншого міста, і вже стареньке.

— Мені воно й так відоме, і від мене ви цього не сховаєте, — відповів Санчо. — Хіба це не добре, сеньйоре зброєносцю, що в мене зроду така здібність розбирати вина?

— Тому я й кажу, — сказав зброєносець, — що ми мусимо кинути шукання пригод і, маючи дома хліб, не повинні шукати тортів, а повернімось до своїх хатин.

Обидва зброєносці стільки розмовляли й стільки пили, що тільки сон зв’язав їм язики й припинив спрагу, яку задовольнити цілком було не можна. Вони так і поснули, обнявши обидва майже спорожнений бурдюк і з недожованими шматками в роті. Тут ми їх поки що й покинемо, щоб розказати про те, що сталося між Рицарем Сумного Образу й Рицарем Лісу.