Дон Кіхот

РОЗДІЛ XVIII

Мисливці наші побачили, що до них у супроводі приємної музики під’їздить колісниця, подібна до тих, що звуться тріумфальними; запряжена вона була трьома парами сірих мулів, під білими полотняними попонами. На кожному мулі сиділа людина теж у білому вбранні покутника і з палаючим факелом у руках. Колісниця була вдвоє, а може й утроє, більша за ті, що проїхали раніше, а по боках її й спереду їхали ще десятеро в білому, як сніг, одягові, і всі із запаленими факелами — видовище, що дивувало й одночасно наганяло жах.

На колісниці на високому троні сиділа німфа; на ній було тисяча покривал зі сріблястої тканини, а незчисленні золоті пелюстки мінилися на ній та надавали всьому вбранню якщо не розкішного, то хоч блискучого вигляду. Її обличчя було вкрите тонесеньким прозорим серпанком, і крізь нього при світлі безлічі вогнів можна було бачити, яка вона вродлива та молода. Здавалося, їй було не більше як двадцять, але й не менш як сімнадцять років; поруч неї сиділа якась постать в убранні з довгим шлейфом і з чорним серпанком на голові. Коли колісниця порівнялася з герцогом і Дон Кіхотом, флейти й арфи на колісниці замовкли, і постать, відкинувши серпанок, показала своє обличчя — обличчя самої смерті, кістляве й таке бридке, аж Дон Кіхот нахмурився, Санчо перелякався і навіть герцоги відчули якийсь страх. Ця жива смерть підвелася й почала повільно й не дуже виразно проказувати такі слова:

— Клянуся чим хочете, — сказав тут Санчо, — що я не дам собі не тільки що трьох тисяч батогів, а навіть і трьох, як і не вдарю себе тричі ножем. Хай йому біс, такому способові здіймати чари, а крім того, я не знаю, що спільного є між моїм тілом та чаруванням. Їй-богу, якщо сеньйор Мерлін не вигадає чогось іншого, щоб одвернути з сеньйори Дульсінеї чари, доведеться їй лягти зачарованою в труну.

— Ось візьму я тебе, дон мерзотнику, часником напахчений, — відповів на це Дон Кіхот, — прив’яжу до дерева й голому, як мати породила, дам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот батогів, та таких, що ти не одкрутишся від них і трьома тисячами трьомастами хитрощів. Не заперечуй мені ані слова, а то я з тебе душу витрясу!

— Ні, так не можна, — сказав Мерлін, що чув їхню розмову. — Добрий Санчо повинен бити себе з власної волі, а не з примусу, і коли захоче, бо певного терміну не встановлено. Але йому дозволяється зменшити вдвоє число батогів, якщо він дозволить, щоб його хто інший бив, хоч би у того була й важкенька рука.

— Ні чужа, ні своя власна, ні важка, та й ніяка взагалі рука не торкнеться до мене, — відказав Санчо.

Ледве кінчив Санчо ці слова, як срібляста німфа, що сиділа поруч Мерліна, звелася на ноги, скинула тонкий серпанок з обличчя, що здалося всім надзвичайно вродливим, і вільно, як чоловік, і не дуже жіночим голосом сказала, звертаючись до Санчо Панси:

— О, безталанний зброєносцю, людино з серцем із коркового дерева і з камінними тельбухами. Якби тобі, негіднику, наказали кинутися сторч головою з високої башти; якби тебе, вороже роду людського, просили з’їсти дванадцять жаб, двадцять ящірок, тридцять гадюк; якби тебе переконували забити твою жінку та дітей гострим разючим ятаганом, — то не дивно було б, коли б ти злякався й відступив. А здіймати галас з приводу трьох тисяч трьохсот батогів, тимчасом як кожен школяр, хоч який кволенький, дістає стільки ж щомісяця! Це дивує, обурює й жахає всіх, хто має жалісливу душу й чує твої слова чи почує їх згодом. Втуп, о, нікчемна й груба тварино, втуп, кажу, свої очі переляканого пугача в зіниці моїх очей, подібних досяйливих зірок. Дивись, як струмки сліз із них роблять борозни, рівчаки й стежки по чудових ланах моїх щік. Пожалій мене, облудне й лихе страховище, бо мої квітучі літа — мені ж бо тільки дев’ятнадцять і не минуло двадцяти років — марніють і гинуть під корою цієї звичайної селянки. Я з’явилася сюди тільки з великої ласки, що зробив мені присутній тут сеньйор Мерлін. Він гадав, що тебе зворушить моя врода, бо сльози засмученої красуні зі скелі роблять бавовну, а з тигрів — овець. Бий, бий своє гладке тіло, бундючна тварино, смиряй свій дух, що спонукає тебе тільки їсти та їсти, і поверни ніжність моїй шкірі, лагідність моїй удачі і вроду моєму обличчю. А якщо ти не хочеш слухатись і скоритись для мене, то зроби це для бідного рицаря, що стоїть біля тебе, для свого пана.

Я бачу вже, як його душа дійшла йому до горла і сидить на порозі рота пальців на десять од губ, чекаючи твоєї доброзичливої або суворої відповіді, щоб або вернутися назад до шлунку, або вистрибнути з рота.

Дон Кіхот, почувши таке, помацав себе за горло і сказав, звертаючись до герцога:

— Їй-богу, сеньйоре, Дульсінея каже правду, і я почуваю, як душа стоїть мені впоперек горла, ніби куля.

— Що ви скажете на це, Санчо? — спитала герцогиня.

— Те, що й казав, сеньйоро, — від батогів я викриваюся.

— Відрікаюся, маєш сказати, Санчо, — виправив його герцог.

— Дайте мені спокій, ваша ясновельможносте, — відповів Санчо. — Мені не до тонкощів чи там зайвої літери. Мене так непокоять удари батогом, які має дати мені хтось чи я сам, що я просто не знаю, що роблю і що кажу. Але хотів би я довідатись у моєї господині сеньйори Дульсінеї, де це вона навчилася так просити? З’являється й просить, щоб я оббілував себе, а взиває мене бундючною твариною і ще багато лайливих слів додає. Чи не з бронзи часом моє тіло? Хіба ж то моя справа — одвертати від неї чари? Хіба вона принесла мені кошик із білизною, сорочками, хустками або шкарпетками, хоч я й не ношу шкарпеток, — щоб ублагати мене? Ні, вона принесла самі лайки, хоч і добре знає поширену тут приказку, що навантажений золотом осел легко видирається на гору; і що подарунки ламають скелі; і Бога проси, а молотом стукай; і що одне «бери» краще, ніж два «я дам».

А ось і сеньйор, мій пан, що, замість того, щоб сказати мені щось приємне і зробити мене м’яким, наче вовна чи бавовна, обіцяє прив’язати мене голого до дерева та подвоїти число батогів. Крім того, ці сеньйори мусять пам’ятати, що вони просять бичуватися не тільки зброєносця, а й губернатора. Нехай вони повчаться просити й благати та поводитись чемно, бо люди не завжди бувають у гарному настрої. Я он ніяк не заспокоюсь, що в мене подерлося зелене вбрання, а вони причепилися, щоб я лупцював себе.

— Але, друже Санчо, — сказав герцог, — ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м’якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров’ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — чи не дали б ви мені два дні поміркувати? Це було б мені зручніше.

— Ні в якім разі, — сказав Мерлін, — на цьому місці і негайно питання треба розв’язати. Або Дульсінея вернеться до Монтесіноської печери й до свого попереднього стану селянки, або її одвезуть на Єлисейські поля, де вона чекатиме, поки всі удари батогом будуть зроблені.

— Ну, Санчо, — сказала герцогиня, — віддячте сеньйорові Дон Кіхоту за хліб, що ви в нього їли; йому ми всі повинні служити й дякувати за його добрі наміри та рицарські вчинки.

Санчо не відповів просто на ці слова, а спитав у Мерліна:

— Скажіть мені, ваша милосте, сеньйоре Мерлін: той бісів поштар привіз моєму панові від сеньйора Монтесіноса звістку й наказав чекати його тут, поки він приїде та з’ясує, як вичарувати сеньйору Дульсінею Тобоську; а ми й досі не бачили ще ні Монтесіноса, ні будь-кого подібного до нього.

— Діавол, друже Санчо, — відповів Мерлін, — неук і величезний шахрай. Я послав його шукати вашого пана від свого імені, а не від імені Монтесіноса, що сидить у своїй печері й чекає, чи, краще сказати, сподівається, що з нього теж знімуть чари. Якщо він вам що-небудь винен або ви маєте про щось із ним побалакати, я пришлю його до вас. Тим часом згоджуйтесь на батоги і, повірте мені на слово, це дасть користь не тільки вашій душі, але й вашому тілу. Душі — через те, що ви зробите добре діло, а щодо тіла, то, я знаю, ви повнокровний і спустити трохи крові вам не пошкодить.

— Багато лікарів є на світі, — відповів Санчо. — Дійшло до того, що й чарівники вже стають лікарями. Ну, якщо всі мені це кажуть, — хоч я сам іншої думки, — я ладен дати собі три тисячі батогів із такою умовою, що я можу бити себе коли й скільки захочу. Ніхто не має права встановлювати час або день, а я й собі силкуватимуся виплатитися з боргу якнайшвидше, щоб дати світові змогу тішитися вродою сеньйори Дульсінеї Тобоської, а вона ж, здається, справді гарненька, всупереч тому, що я гадав раніше. Слід також умовитися, що я не повинен бити себе в кров, і такі удари, що тільки мух ганяють, теж треба зараховувати. Отже, коли я помилюся в лічбі ударів, сеньйор Мерлін, знаючи все, мусить подбати про правильний рахунок і сказати мені, скільки ще не вистачає чи скільки лишку.

— Про лишок нема чого й казати, — відповів Мерлін, — бо тільки-но дасте собі останнього батога, зараз же і раптом із сеньйори Дульсінеї зійдуть чари, і вона з’явиться до вас, щоб подякувати й нагородити вас за добре діло. Отже, не турбуйтеся ні про лишок, ні про нестачу.

— Тоді, — сказав Санчо, — я ладен узяти на себе цю покуту на зазначених умовах.

Не встиг Санчо закінчити свої слова, як знову заграли кларнети й гримнули незліченні постріли з рушниць. Дон Кіхот кинувся на шию Санчо, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Санчові віддала низенький реверанс.

Тим часом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кришталева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря — кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більшої втіхи, ніж звичайна дійсність.