Дон Кіхот

РОЗДІЛ XXVIII

Дон Кіхот, вирішивши, що час уже припинити те бездіяльне життя, яке він вів у замку, попросив у герцогів дозволу залишити їх. Ті погодилися, виявляючи великий сум, якого завдавав їм його від’їзд.

На другий день Дон Кіхот, попрощавшись із герцогами, при повній зброї виїхав на майдан перед замком. Все населення замку дивилося на нього з галереї, де стояли й герцог з герцогинею.

Санчо сидів на Сірому зі своїми торбинками з усякою їжею; настрій у нього був чудовий, бо герцогів дворецький дав йому гаманець із двома стами золотих ескудо на дорожні витрати, і Дон Кіхот не знав про це.

Дон Кіхот уклонився герцогам і всім присутнім, повернув Росінанта і рушив із Санчо, що їхав за ним на своєму Сірому, і попрямував до Сарагоси.

Опинившися в чистім полі, Дон Кіхот знову відчув себе в своїм середовищі. Йому здалося, що оновилися його сили, потрібні для дальших рицарських вчинків, і, звертаючись до Санчо, він сказав:

— Воля, Санчо, є один із найдорогоцінніших дарів, що люди дістають од неба. До неї не можуть рівнятися ні ті скарби, що має в собі земля, ні ті, що затаїло море. За волю, як і за честь, можна й треба ризикувати життям; і, навпаки, неволя — це найбільше лихо, що може спіткати людину. Я кажу це тому, Санчо, що ти сам бачив, серед яких розкошів жили ми в замку, а я почував себе голодним, бо не міг тішитися всім цим так, як тішився б, коли б це було моє. Обов’язок бути вдячним за добродійства та ласку є пута, що не дають духові бути вільним. Щасливий той, кому небо дає шматок хліба, за який він повинен дякувати самому тільки небу.

— У зв’язку з тим, що сказала мені ваша милість, — відповів Санчо, — виходить, що ми погано зробили, коли не подякували герцогові за двісті ескудо чистим золотом, які разом із гаманцем дав мені герцогів дворецький. Я ношу цей гаманець біля самого серця, як ліки про всяк випадок, бо не кожного разу натрапиш на замок, де частуватимуть, а інколи опинишся й у корчмі, де тебе виб’ють ціпками.

Розважаючись такими та іншими розмовами, мандрівний рицар та його зброєносець їхали собі далі, коли, проїхавши трохи більше, як милю, побачили з десяток людей, одягнених як селяни, що обідали, розстеливши свої плащі на траві зеленого лужка. Коло них лежали якісь білі простирадла, якими було щось накрите. Дон Кіхот підійшов до обідаючих, ввічливо привітавши їх перший, спитав, що саме вкриває це полотно, а один з людей одповів:

— Під цим полотном, сеньйоре, лежать дерев’яні статуї для бічного вівтаря в церкві нашого села. Ми вкриваємо їх, щоб не попсувати, і несемо на плечах, щоб вони не зламалися.

— Якщо дозволите, — мовив Дон Кіхот, — я з великою радістю глянув би на них, бо статуї, що їх так бережно переносять, повинні бути гарні.

— Ще б, — укинув слово другий. — Бо вони ж, скажу вам, і коштують багато. Немає ні однієї дешевшої за п’ятдесят дукатів. Щоб пересвідчитися, що це правда, заждіть, ваша милосте, і побачите на власні очі.

І, кинувши обідати, він підвівся й зняв покривало з першої статуї. То був святий Юрій верхи на коні, зі змієм, що звивався коло його ніг, із простромленою списом пащею, бравий, як його виображають завжди. Вся статуя, як кажуть, аж жаріла. Побачивши її, Дон Кіхот промовив:

— Цей вершник був один із найкращих представників небесного мандрівного рицарства. Він звався святий Юрій і захищав також дівчат. Подивімось на другу статую.

Селянин одкрив її. То, виявилося, був святий Мартін, теж на коні, що ділився своїм плащем із бідняком. Ледве глянувши на нього, Дон Кіхот сказав:

— Цей рицар теж був одним із мандрівних подвижників. Я гадаю, він відзначався більше щедрістю, ніж одвагою, що ти, Санчо, бачиш із того, як він оддає половину свого плаща бідному. Безперечно, що тоді була зима, бо інакше він оддав би цілий плащ: такий він був жалісливий.

— Це, певно, не так, — одповів Санчо, — просто він додержувався прислів’я, яке каже: «Щоб давати та приймати, треба розум мати».

Дон Кіхот засміявся й попросив зняти ще одне покривало, під яким була статуя патрона Іспанії, верхи на коні і з закривавленим мечем, що топтав маврів і наступав їм на голови. Побачивши його, Дон Кіхот сказав, що це справжній рицар із воїнства христового, звався він святий Дієго Матаморос і був одним із найдоблесніших святих та рицарів, які жили на землі.

Дон Кіхот звелів накрити статуї і сказав тим, що несли їх:

— Я вважаю, браття, за добру ознаку, що я бачив усе це, бо ці рицарі й святі належать до того фаху, до якого належу і я — до фаху військового. Різниця між ними та мною лише в тім, що вони були святі й билися за справи небесні, а я — грішник і б’юся за справи земні. Вони здобули небо силою своїх рук, бо небо здобувають силою. А я й досі не знаю, що здобув я своїми стражданнями. Та якщо страждання моєї Дульсінеї Тобоської кінчаться, то доля моя покращає, мій розум підкується і я, може, піду кращим шляхом, ніж той, яким простую тепер.

Селяни дивувалися з постаті та зі слів Дон Кіхота і не розуміли й половини того, що він їм казав. Пообідавши, вони взяли свої статуї, попрощалися з Дон Кіхотом і пішли своєю дорогою. Санчо, немов ніколи не знав свого пана, був у захопленні від його вченості. Йому здавалося, що в світі не могло бути історії, з якою той не був би досконало обізнаний.

— Справді, сеньйоре, — сказав він йому, — якщо те, що трапилося з нами сьогодні, можна назвати пригодою, то це була одна з найприємніших пригод за весь час нашого подорожування. Ми вийшли з неї без побиття й без ніякого хвилювання, не видобували мечів, не толочили землі нашими тілами й не голодували.

— Ти правильно кажеш, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Май тільки на увазі, що час не завжди буває однаковий і не завжди йде одним і тим же шляхом.

Отак міркуючи та розмовляючи, в’їхали вони в ліс край дороги, коли раптом, несподівано для себе, Дон Кіхот заплутався в сітку із зелених ниток, натягнених між деревами. Не розуміючи, що воно таке, він сказав Санчо:

— Мені здається, Санчо, що ця історія з сіткою мусить бути однією з найдивніших пригод, які можна собі уявити. Нехай уб’ють мене, якщо чарівники — мої переслідувальники — не хочуть заплутати мене в ній і затримати в путі. Але я заявляю їм, що, якби зелені нитки цієї сітки були з найтвердіших діамантів, я однаково розірву її, неначе зроблену з морських водоростей або з волокон бавовни.

Коли він хотів порвати сітку і проїхати вперед, перед ним несподівано, вийшовши з-за дерева, з’явилися дві дуже гарні пастушки (або принаймні одягнені, як пастушки, тільки одяг їхній був із розкішної парчі). Їхнє волосся лежало в них на плечах і своїм золотавим блиском могло змагатися з сонячним промінням. Голови їхні були уквітчані гірляндами, сплетеними із зеленого лавра та червоного амаранта. Мали вони, здавалося, не менше як п’ятнадцять і не більше як вісімнадцять років. То було видовище, що захопило Санчо, здивувало Дон Кіхота й примусило сонце спинитися, щоб глянути на них. Всі четверо мовчали та дивувалися.

Першою заговорила одна з дівчат, сказавши Дон Кіхотові:

— Спиніться, сеньйоре рицарю, і не рвіть сіток, протягнених тут не на перешкоду вам, а для нашої розваги. Я знаю, що ви спитаєте, навіщо їх протягнено і хто ми, і коротенько розповім вам про це. В однім селі, милі за дві звідси, де живе багато значних і заможних ідальго, кілька родин умовилися зі своїми родичами та приятелями взяти жінок та дітей, приїхати розважатися сюди, в одну з найчарівніших у наших околицях місцевостей, і утворити тут нову пастушу Аркадію. Ми, дівчата, одяглися пастушками, а юнаки — пастухами. Ми нап’яли кілька наметів, які звуться похідними, розташувавши їх на березі багатоводного ручая, який зрошує всі ці луки. Минулої ночі ми попростягали між дерев ці сітки, щоб обдурити дурненьких пташок, які, налякані шумом, могли б заплутатися в них. Якщо вам, сеньйоре, захочеться бути нашим гостем, вас приймуть привітно та чемно, бо в цих місцях не повинно бути ні турбот, ні суму.

Вона замовкла і не сказала більше нічого, а Дон Кіхот одповів на це так:

— Безперечно, найпрекрасніша сеньйоро, я похваляю ваші плани розваги й дякую за вашу пропозицію, а якщо можу прислужитися чим — наказуйте й будьте певні, що вас послухаються. Бо мій фах лише в тім, щоб виявляти свою вдячність та чинити добродійство всім людям, а особливо таким благородним, як ви. Якби ця сітка, що, певне, займає небагато місця, оточувала всю земну кулю, я почав би шукати нових світів, аби не порвати її. А щоб повірити моєму перебільшенню, зауважте, що обіцянку дає вам сам Дон Кіхот Ламанчський. Може, до слуху вашого дійшло вже це ім’я?

— О, подруго душі моєї, — сказала друга дівчина, — яка визначна трапилася нам пригода! Бачиш цього сеньйора перед нами? Знай же, що то — найодважніший, найзакоханіший і найчемніший рицар у світі, якщо не бреше й не дурить нас надрукована історія його подвигів, яку я читала. Закладаюся, що супутник його — Санчо Панса, його зброєносець, ніким не перевершений жартівник.

— Правда ваша, — ствердив Санчо. — Я — той жартівник і той зброєносець, про якого каже ваша милість, а цей сеньйор — мій пан, сам Дон Кіхот Ламанчський, уславлений в історіях.

— О! — скрикнула перша. — Ублагаймо його залишитися, моя люба. Наші батьки й брати будуть страшенно задоволені, бо я теж чула про його доблесть та розум те, що ти мені казала. Найголовніше ж, переказують, він — найвідданіший і найвірніший з усіх відомих закоханих, а дама його — Дульсінея Тобоська, чиїй вроді ціла Іспанія дає пальму першості.

— І має підстави давати, — мовив Дон Кіхот, — бо тільки ваша незрівнянна краса піддає ту першість під сумнів. Та не клопочіться, сеньйори, затримувати мене. Невідкладні обов’язки мого фаху не дозволять мені відпочивати.

Під цей час до них чотирьох підійшов брат однієї з пастушок, теж одягнений як пастух і з пишнотою, що відповідала костюмам дівчат. Ті сказали йому, що з ними розмовляє доблесний Дон Кіхот Ламанчський, а другий — то Санчо Панса, його зброєносець, про яких той знав, бо читав історію Дон Кіхота. Чепурний пастух запропонував йому свої послуги і просив поїхати з ним до наметів. Дон Кіхот мусив згодитися й поїхав.

Понад тридцять чоловік зібралися тут, усі в розкішних убраннях пастухів та пастушок. Вони миттю довідалися, хто такий Дон Кіхот з його зброєносцем, і дуже раділи, бо були вже обізнані з його історією. Підійшли до наметів; знайшли в них столи, заставлені багатими стравами. Дон Кіхота вшанували, посадивши його на почесне місце; всі дивились на нього й дивувались, що його бачать. Нарешті, коли зняли скатертину, Дон Кіхот підніс голос і сказав:

— Хоч дехто й уважає, ніби до найгірших гріхів людських належить чванливість, але я залічую до них невдячність. Цього гріха я, скільки міг, намагався уникнути, відколи почав працювати мій розум. Якщо я не маю змоги сплатити за зроблене мені добро добрими вчинками, я заміняю їх бажанням учинити їх, а коли цього не досить — розголошую про них. Отже, вдячний за вчинене мені тут ласкаве вітання і безсилий сплатити тим самим, бо мене обмежують вузькі границі моїх можливостей, я пропоную вам те, що можу і що від мене залежить. Отже, протягом двох днів на великім шляху, який іде до Сарагоси, я запевнятиму, що ці сеньйори, одягнені пастушками, є найкращі і найблагородніші дівчата в світі, за винятком самої незрівнянної Дульсінеї Тобоської, єдиної володарки моїх думок. Нехай не ображаються ті чоловіки та жінки, що слухають мене.

Почувши це, Санчо Панса, який уважно слухав його, сказав:

— Чи є в світі особи, які насмілилися б твердити й присягатися, що пан мій божевільний? Скажіть, милості ваші, сеньйори пастухи, чи є де в селі хоч який розумний та вчений священик, який міг би промовляти так, як мій пан? Чи є такий, найуславленіший за свою відвагу, мандрівний рицар, який міг би запропонувати те, що пропонує мій пан?

Дон Кіхот обернувся до Санчо і з розпаленим від гніву обличчям промовив:

— Чи можливо, Санчо, щоб на цілій земній кулі існувала людина, яка не сказала б, що ти дурнем підшитий дурень, облямований ще бахромою лукавства та хитрощів?

Хто уповноважує тебе втручатися в мої справи та досліджувати, розумний я чи ні? Мовчи й не переч мені, а піди осідлай Росінанта, якщо він неосідланий. Ми поїдемо здійснювати мою пропозицію і можемо вважати за переможених усіх, хто стане мені перечити, бо правда на моїм боці.

І, дуже розгніваний та роздосадуваний, він підвівся зі стільця, вразивши всіх присутніх і викликавши у них сумнів щодо того, розумний він чи божевільний. Кінець кінцем, вони переконали його не здійснювати свого наміру, бо його вдячність, мовляв, добре відома їм, а відважність його, про яку досить розповідається в його історії, не потребує нових доказів.

Дон Кіхот, проте, не відмовився від своїх планів і, сівши на Росінанта, насунувши на руку щит та взявши спис, виїхав на середину великого шляху, що проходив неподалеку від зеленої луки. Верхи на Сірому їхав слідом за ним Санчо в супроводі всього пастушого люду, цікавого подивитися, чим скінчиться його зухвалий і ніколи небачений виклик. Отже, ставши, як сказано, посеред шляху, Дон Кіхот пронизав повітря такими словами:

— О, ви, прохожі і подорожні, рицарі, зброєносці, ті, що йдуть пішки і їдуть верхи або мають пройти чи проїхати цим шляхом протягом двох найближчих днів, знайте, що мандрівний рицар Дон Кіхот Ламанчський тут. Він обстоюватиме, що німфи, які живуть у цих гаях та луках, красою своєю та чемністю перевершують усяку красу та чемність, роблячи виняток тільки для сеньйори душі моєї Дульсінеї Тобоської. Той, хто думає інакше, нехай виходить: я його тут чекаю.

Він двічі повторив ці слова, і двічі не почув їх ні один шукач пригод, але доля, яка весь час улаштовувала йому раз у раз кращі пригоди, зробила так, що на шляху з’явилася сила людей. У багатьох з них були в руках списи, і всі сунули галасливою юрбою. Побачивши їх, супутники Дон Кіхота відійшли далі від шляху, гадаючи, що наразяться на якусь небезпеку, коли чекатимуть тут. Тільки Дон Кіхот відважно спинився, а Санчо Панса сховався за Росінантом. Коли юрба наблизилася, один з тих, що йшов попереду, голосно закричав:

— Звертай з дороги, чортяча людино, інакше бики подеруть тебе на шматочки!

— Гей ви, шельми! — відповів Дон Кіхот. — Нестрашні мені ваші бики. Визнайте, негідники, зараз же справедливість того, що я отут оголошував, або ставайте зо мною на бій.

Погонич не встиг відповісти, а Дон Кіхот — звернути, хоч би й хотів, бо на нього насунула череда биків, диких та приручених, і сила погоничів, що гнали її до міста, де другого дня був призначений бій биків. Вони пробігли по Дон Кіхоту, Санчо, Росінантові та Сірому, зваливши їх усіх на землю. Санчо лежав побитий, Дон Кіхот — вражений, Сірий — потолочений і Росінант не в кращім стані. Нарешті, всі вони звелися на ноги, і Дон Кіхот, поспішаючи, спотикаючись та падаючи, біг щосили за чередою, вигукуючи:

— Спиніться й заждіть, нікчемні розбійники! Проти вас виходить один лише рицар, і він не думає, як інші, що для ворога, який тікає, треба збудувати міст із срібла.

Та слова його не спинили погоничів, які звернули на них уваги не більше, як на осінні хмари. Втомлений Дон Кіхот спинився сам і, скорше розгніваний, ніж переможений, сів край дороги, чекаючи, поки підійдуть Санчо, Росінант і Сірий. Вони підійшли: пан і слуга знову сіли на своїх тварин і, не повернувшись попрощатись із справжньою чи уявною Аркадією, більш присоромлені, як задоволені, поїхали далі.