Дон Кіхот

РОЗДІЛ VI

Ледве виїхавши з гайка, Санчо повернув голову і побачив, що Дон Кіхота вже не видно. Тоді він зліз з осла, сів під деревом і почав розмовляти сам із собою.

— Тепер подивімося, Санчо брате, куди прямує ваша милість. Чи не шукаєте ви вкраденого осла? — Ні, певна річ. — Так чого ж ви шукаєте? — Я шукаю ні більше, ні менше, як принцесу, а в ній — сонце вроди і все небо одразу. — А де гадаєте ви знайти те, про що говорите, Санчо? — Де? У великому місті Тобосі. — А для кого ви її шукаєте? — Я шукаю її для славного рицаря Дон Кіхота Ламанчського, який виправляє помилки і дає їсти голодному та пити спраглому. — Чудово, а ви знаєте, де вона живе, Санчо? — Мій пан каже, що в якихось королівських палацах або в розкішному замкові. — А ви бачили її коли-небудь, хоч випадково? — Ні я, ні мій пан ніколи не бачили її. — А чи не здається вам, що мешканці Тобоса зроблять правильно, коли, дізнавшись, як ви тут збираєтесь переманювати їхніх принцес та баламутити їхніх дам, прийдуть та добре налатають вам дрючками боки, не залишивши й кісточки цілої? — Правда, вони матимуть рацію, якщо не брати до уваги, що я приїхав із доручення, а сам посланець нічого не винен. — Не дуже покладайтеся на це, Санчо, бо ламанчці хоч і поважні, та дуже запальні й нікому не дозволять глузувати із себе і коли довідаються про вас, тоді чекайте лиха. — Ні, не буду я шукати кішку — з трьома ногами комусь іншому на втіху, до того ж шукати Дульсінею в Тобосі однаково, що шукати Марійку в Равенні або бакалавра в Саламанці[82]. Біс затяг мене в цю історію, не хто інший.

Отак поговоривши сам із собою, Санчо сказав:

— Ну, добре, на все є ліки, крім тільки смерті, в ярмо до якої повинні всі йти наприкінці життя, хоч би нам цього й не хотілося. Тисяча ознак є, що мій пан божевільний, якого слід було б зв’язати, але, як правильно каже прислів’я: «Скажи мені, з ким товаришуєш, а я скажу тобі, хто ти», — і я не відстаю від нього, я такий самий божевільний, як він, бо їжджу слідом за ним і служу йому. А друге прислів’я каже: «Не з ким народився, а з ким пасешся». Зі своїм божевіллям він майже всі речі приймає за інші і вважає чорне за біле, а біле за чорне; казав же він, що вітряки, то — велетні, отари баранів — ворожі війська і ще багато подібного. Так не тяжко буде й переконати його, що перша селянка, яку я зустріну, і є сеньйора Дульсінея. Якщо він не повірить, я побожуся; якщо й він почне божитися, я божитимуся ще більше; він стоятиме на своєму, а я — на своєму; і будь-що-будь, а моє слово таки буде зверху. Мабуть, отак я досягну того, що надалі він не даватиме мені таких доручень, бо побачить, як невдало я їх виконую. Може — я так і думаю — він зверне все на котрогось із тих чарівників, що, на його думку, ненавидять його і, на шкоду та горе йому, змінили її обличчя.

Цими думками Санчо Панса заспокоїв своє сумління і, вважаючи доручення свого пана за виконане, сидів під деревом до вечора, даючи Дон Кіхотові змогу гадати, що він тим часом устиг доїхати до Тобоса й вернутися назад. І вийшло так, що, коли він підвівся й хотів сісти на Сірого, збоку Тобоса з’явилися три селянки верхи на ослах. Побачивши їх, Санчо риссю поскакав до Дон Кіхота, який тим часом зітхав і висловлював тисячі любовних скарг, а коли Санчо під’їхав до нього, сказав:

— Що трапилося, друже Санчо? Відзначати мені цей день білим чи чорним камінцем?[83]

— Краще було б, якби ваша милість означили його червоним, як роблять професори, щоб одразу побачити те, що їм треба.

— Значить, ти привіз мені добрі новини? — спитав Дон Кіхот.

— Такі добрі, — відповів Санчо, — що вашій милості лишається тільки пришпорити Росінанта і їхати просто в поле, де ви й побачите сеньйору Дульсінею Тобоську, яка з двома служницями їде на побачення до вашої милості.

— Боже мій, що ти кажеш, Санчо друже? — скрикнув Дон Кіхот. — Чи не дуриш ти мене та чи не хочеш марними радощами розвіяти мій щирий сум?

— Яка користь мені дурити вашу милість? — відповів Санчо. — Тим більше, що ви зараз же можете перевірити, чи брешу я. Підбатожте коня, сеньйоре, та їдьте, і ви побачите принцесу, нашу господиню, прибрану й прикрашену, її служниці й вона, — всі сяють золотом, перлами, діамантами, рубінами, всі вдягнені в парчу. Волосся у них розпущене по плечах, ніби сонячне проміння, і бавиться з вітром, а крім цього всього, вони їдуть верхи на трьох рябих одноходах, кращих за яких і бути не може.

— Іноходах, ти хочеш сказати, Санчо?

— Не велика різниця — одноходи то чи іноходи, — відповів Санчо. — Хоч би на чому вони їхали, а це такі блискотючі сеньйори, що інших не можна й бажати, а найбільше моя господиня, сеньйора Дульсінея, що вражає всі почуття.

— Їдьмо, Санчо сину, — сказав Дон Кіхот, — а на подяку за ці такі несподівані й такі добрі новини я обіцяю тобі найкращу здобич, що дістану в першій же пригоді. А якщо це тебе не задовольняє, обіцяю тобі лошат, що цього року приведуть мої три кобили. Вони тепер ходять на громадському пасовищі в нашому селі, як ти сам знаєш.

— Я хотів би краще дістати лошат, — відповів Санчо, — бо невідомо ще, чи будете ви мати добру здобич після першої вашої пригоди.

Тим часом вони виїхали з гайка й побачили трьох селянок. Оглянувши весь шлях до самого Тобоса і не побачивши на ньому нікого, крім цих дівчат, Дон Кіхот збентежився і спитав Санчо, чи покинув він їх іще в місті, чи вже за містом.

— Як це за містом? — відповів Санчо. — Хіба ж у вашої милості очі на потилиці, що ви не впізнаєте тих, хто їде сюди і сяє, наче сонце опівдні?

— Я бачу, Санчо, тільки трьох селянок на трьох ослах, — сказав Дон Кіхот.

— Боронь мене Боже від нечистого! — відповів Санчо. — Чи можливо ж, щоб три білі, наче свіжий сніг, одноходи, або як там вони звуться, здавалися вашій милості ослами? Їй-богу, я видер би собі бороду, якби це було так.

— Та кажу ж тобі, друже Санчо, що так воно і є. І насправді то такі осли чи ослиці, точнісінько, як я — Дон Кіхот, а ти — Санчо Панса. Принаймні такими вони мені здаються.

— Мовчіть, сеньйоре, — сказав Санчо, — і не кажіть такого. Краще протріть собі очі та їдьте вітати господиню ваших думок, що вже наближається.

І, кажучи це, він поїхав назустріч селянкам, зліз із Сірого і, взявши за вуздечку осла однієї з них, став перед нею навколішки й промовив:

— Королево, принцесо й герцогине вроди, нехай ваша високість і величність буде ласкава поставитися до рицаря, якого ви полонили і який скам’янів тут, зворушений і збентежений перед лицем вашої величності. Я — Санчо Панса, його зброєносець, а він — рицар Дон Кіхот Ламанчський. Його звуть інакше Рицарем Сумного Образу, і він багато попомандрував.

Почувши таке, Дон Кіхот теж став навколішки поруч Санчо і, витріщивши очі, стурбовано дивився на ту, яку Санчо називав королевою і принцесою. Вона здавалася йому звичайною селянкою, та ще й не дуже гарною на обличчі (вона була кругловида й кирпата). Він був здивований і стурбований і не зважувався сказати й слова. Селянки теж були здивовані, побачивши перед собою двох чоловіків, таких неподібних один до одного, які стояли навколішках і не давали їм їхати далі. Нарешті, та, осла якої Санчо тримав за вуздечку, урвала мовчанку і незадоволено й сердито сказала:

— Зійдіть швидше з дороги й дайте нам проїхати, бо ми поспішаємо.

На це Санчо відповів:

— О, сеньйоро і всесвітня принцесо Тобоська, хіба не зм’якшується ваше великодушне серце, коли ви бачите навколішках перед своїм престолом стовп і підтримку мандрівного рицарства?

Почувши це, друга селянка сказала:

— Стривай, я почастую тебе дрючком, осел ти мого свекра! Дивіться, з якими жартами підсипаються ці панки до селянок, ніби ми не вміємо теж жартувати. Ідіть собі своєю дорогою, а нам дайте своєю їхати, та й бувайте здорові.

— Устань, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — я бачу, що доля незадоволена ще з моїх мук і перетинає мені всі шляхи, якими може хоч якась утіха дістатися нещасної душі, що в моєму тілі. О ти, довершення якостей, яких тільки можна бажати, верх людської краси, єдині ліки на це сумне серце, що обожнює тебе! Злий чарівник, що переслідує мене, вкрив мені очі хмарами й полудами, і тільки цим, а не чимось іншим, обернув твою незрівнянну вроду на постать простої селянки. Якщо він не обернув і мене теж на якесь чудище, гидке для твоїх очей, то не відмовся глянути на мене доброзичливим і закоханим оком і побач у моїй покорі перед твоєю вродою ту приниженість, з якою моя душа щиро кохає тебе.

— Розказуй своєму дідові, — відповіла селянка. — Я не дуже прихильна до таких теревенів. Одійдіть і дайте нам дорогу, а ми вам за це подякуємо.

Санчо відійшов убік і дав їм проїхати, дуже радіючи, що так щасливо вийшов зі скрути, в якій опинився. Селянка, яку Дон Кіхот вважав за Дульсінею, побачивши себе на волі, ударила свого осла гострим дрючком і майнула щодуху просто полем. Цього разу гостряки видалися ослові прикрішими, ніж звичайно, він почав вибрикувати і швидко скинув сеньйору Дульсінею на землю.

Дон Кіхот, побачивши це, підбіг, щоб підвести її, а Санчо — щоб підтягти й поправити сідло, яке зсунулося в осла під живіт. Коли сідло було поправлене, Дон Кіхот хотів підвести й посадити на нього свою зачаровану сеньйору, але сеньйора підвелася з землі сама й звільнила його від зайвого клопоту, бо, розгнівавшись трохи, поклала обидві руки на боки осла і легше сокола скочила на сідло.

— Їй-богу, — сказав, побачивши це, Санчо, — сеньйора наша легша за кречета і могла б навчити скакати в сідло найвправнішого вершника з Кордови або з Мексики. Вона відразу опинилася в сідлі і без шпор примушує свого інохода бігти, як зебру, а її служниці не поступаються їй і всі летять як вітер.

І це була правда, бо, коли Дульсінея сіла на осла, її подруги поскакали за нею й повернули голови тільки тоді, коли від’їхали далі, ніж на півмилі. Дон Кіхот проводив їх очима, а коли вони зникли, повернувся до Санчо й сказав:

— Як ненавидять мене чарівники, Санчо! Дивись, до чого доходить їхня злоба і лютість. Їм забажалося позбавити мене щастя бачити мою сеньйору в її справжньому вигляді. Справді, я народився прикладом для нещасних і ціллю, куди лихо кидає свої стріли. І візьми до уваги, Санчо, що ці зрадники не задовольнилися тим, що просто обернули мою Дульсінею. Вони надали їй низьку й огидну постать цієї селянки і разом із тим позбавили її звичайної властивості вельможних сеньйор, — тих чудових пахощів, які здіймаються від них через те, що вони постійно перебувають серед квітів та амбри. Мушу сказати тобі, Санчо, що, коли я підійшов до Дульсінеї і хотів посадити її на осла, якого ти вважаєш за інохода, від неї так дихнуло часником, що мені аж у голову вдарило й схопило за серце.

— О, шельми! — скрикнув тут Санчо. — О, підлі й злісні чарівники, яких я хотів би побачити нанизаними під зябри, як сардинки на шворці! Багато ви знаєте, багато вмієте і ще більше робите лиха! Здавалося б, досить було б вам, мерзотники, обернути перлини очей моєї сеньйори на жолуді коркового дуба, її волосся з чистого золота на шерсть рудого хвоста, а її обличчя — із вродливого на бридке. Так ні: ви не забули й про її пахощі, які виявили б нам те, що заховано під цією гидкою корою, хоч, правду казати, я ніколи не бачив її бридоти, а бачу тільки вроду, і цю вроду підкреслювала ще родинка над губою з правого боку, так ніби вус із семи чи восьми золотавих волосинок, із долоню завдовжки.

— Цій родинці, — сказав Дон Кіхот, — мусить відповідати така сама родинка на стегні з того боку, що й на обличчі.

Тільки щось волосся, яке ти описуєш, занадто довге для родимки.

— А проте, — відповів Санчо, — це волосся личило їй так, наче вона з ним і народилася.

— І я цьому вірю, друже, — сказав Дон Кіхот, — бо природа не дала Дульсінеї нічого, що не було б довершене, і тому, якби вона мала ще сто таких родимок, як ти кажеш, вони здавалися б не родимками, а місяцем і блискучими зірками. Та скажи мені, Санчо, що то було за сідло, яке ти поправляв і яке видалося мені звичайним в’ючним сідлом?

— То було не в’ючне, а арабське сідло з попоною, що сама варта найменше півцарства.

— А я цього не бачив аж ніяк, Санчо, і знову скажу й казатиму тисячу разів, що я — найнещасніший серед людей.

Шахраєві Санчо важко було втриматись і не сміятися, слухаючи дурниці свого пана, якого він так вдало піддурив. Кінець кінцем, після довгих розмов вони посідали на своїх тварин і поїхали шляхом на Сарагосу, куди гадали прибути своєчасно й застати ще урочисті свята, що відбуваються в цьому значному місті щороку. Але перед тим, як приїхати туди, вони зазнали ще стільки великих і нових пригод, що їх варто записати й прочитати, як то побачимо далі.