Дон Кіхот

РОЗДІЛ IV

Коли Самсон поїхав, а Дон Кіхот та Санчо лишилися на самоті, Росінант почав іржати, а Сірий — ревти; обидва — рицар і зброєносець — прийняли це за добру ознаку та за щасливе віщування, хоч, правду сказати, осел ревів голосніше, ніж кінь, і це навіяло Санчові думку, що його доля буде краща, а успіхами він перевищить свого пана. Проїхавши якийсь час мовчки, Дон Кіхот сказав:

— Санчо, друже, ніч минає швидко, і вже стемніло більше, ніж нам треба, щоб удосвіта добратися до Тобоса. А я вирішив поїхати туди перед тим, як ставати до будь-якої пригоди. Там я здобуду благословення й дозвіл незрівнянної Дульсінеї, а з ними, певна річ, спроможуся вийти щасливо й з перемогою з кожної небезпечної пригоди, бо ніщо в світі не надає такої відваги мандрівним рицарям, як певність у прихильності їхніх дам.

— Я гадаю так само, — відповів Санчо, — та, на мою думку, вашій милості важко буде побалакати з нею або побачити її на самоті, а ще важче дістати благословення. Хіба що вона кине його вам крізь паркан, крізь який я бачив її першого разу, коли передавав листа, де писалося про ваші дурощі та божевілля в нетрях Сьєрра-Морени.

— То тобі здалося, Санчо, що ти крізь паркан бачив цю ніколи ще досить не вихвалену грацію та вроду. Напевне, там мали бути ґанки, коридори,портики, чи як їх там звуть, розкішних королівських палаців.

— Мабуть, що й так, але мені вони здалися парканом, якщо мене не зраджує пам’ять.

— Все ж таки ми поїдемо туди, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Мені однаково, чи бачити її крізь паркан, чи крізь вікно або хоч крізь щілини садових штахетів. Усяке проміння, що йде від сонця її краси та сягає моїх очей, освітлює мій мозок і зміцнює моє серце так, що я й сам стаю єдиним та незрівнянним і своїм розумом, і своєю мужністю.

— А правду сказати, сеньйоре, — відповів Санчо, — коли я бачив це сонце, воно не було таке ясне й не кидало від себе ніякого проміння. Це сталося, мабуть, через те, що її милість тим часом, як я говорив, віяла пшеницю, і пил, що хмарою слався навкруги, брав у тінь її обличчя.

— Як, Санчо, — мовив Дон Кіхот, — ти все ще торочиш, гадаєш, віриш і мене хочеш переконати, ніби сеньйора Дульсінея віяла пшеницю, хоч така робота й суперечить тому, що мусять робити вельможні особи, створені і пристосовані до цілком іншої праці, яка на постріл з арбалета[80] показує їхнє високе походження? Погано пам’ятаєш ти вірші нашого поета, де він змальовує, що робили в своїх кришталевих палацах чотири німфи, які, вийшовши на берег улюбленого Таха, сідали на зеленому лузі й ткали розкішні тканини із золота, шовку й перлин. Те саме мусила робити й моя сеньйора, коли ти її бачив, якщо, звісно, заздрощі якогось злого чарівника не обернули на щось інше її постать, що завдає мені такої втіхи. Я боюся, що й у тій історії, де, переказують, надруковано про мої подвиги, автор — якщо він якийсь мій учений ворог — замінив одні події на інші та домішав до правди силу брехні, бавлячись тим, що розказує зовсім не те, чого вимагає правда. О, заздрощі, корінь нескінченного зла і шашіль чесноти! Всі пороки, Санчо, дають якусь насолоду, а заздрощі викликають лише огиду, ненависть і гнів.

— Оце й я кажу, — промовив Санчо, — і гадаю, що в тім оповіданні або історії про нас, яку нібито бачив бакалавр Карраско, попосмикали й мою честь та, взявши її за чуба, підмітали нею, мовляв, вулиці. А втім, слово честі, я не сказав нічого поганого про жодного чарівника і зовсім не такий щасливий, щоб мені заздрити. Щоправда, я люблю трохи пожартувати та маю нахил до хитрування, але все це приховане та сидить, причаївшись під широким плащем моєї простоти, завжди природної і ніколи не штучної.

За такими й подібними до них розмовами минула вся ніч і наступний день, і з ними не трапилось нічого, про що слід було б розказати, а це дуже турбувало Дон Кіхота. Наприкінці другого дня, вже зовсім надвечір, вони побачили велике місто Тобосо. Дон Кіхот зрадів, а Санчо вдарився в тугу, бо не знав будинка Дульсінеї і ніколи за своє життя не бачив її, точнісінько як і його пан. Отож обидва були схвильовані: Дон Кіхот — через бажання побачити, а Санчо — тому, що не бачив її досі й не уявляв собі, що робити, коли пан пошле його до Тобоса. Кінець кінцем, Дон Кіхот вирішив в’їхати до міста, коли настане ніч, а тим часом вони спинилися в дубовому ліску недалеко від Тобоса і призначеного часу в’їхали до міста, де з ними трапилися важливі пригоди.