11

Наприкінці серпня Енн знову була на ногах, щасливо чекаючи настання золотої осені. Маленька Берта-Марілла щодня квітнула, оточена любов’ю своїх братів та сестер.

— Я думав, що дитина буде весь час плакати, — мовив Джем, захоплено дивлячись, як крихітні рученята хапають його за палець. — Берті-Шекспір мені казав, що немовлята тільки те й роблять, що верещать.

— Я не маю сумніву, що всі немовлята Дрю постійно плачуть, Джеме, дорогенький, — мовила Сьюзен. — Плачуть, певне, на саму думку, що їм доводиться бути Дрю. Але Берта-Марілла — інглсайдське дитя, Джеме, дорогенький.

— Шкода, що я не народився в Інглсайді, Сьюзен, — відповів Джем, який завжди мав жаль, що народився не тут. Ді повсякчас йому про це нагадувала.

— Мабуть, тутешнє життя здається тобі нудним, Енн? — дещо зверхньо завважила була в розмові однокашниця з учительської семінарії.

Нудним! Енн ледь не розсміялася в обличчя гості. Це в Інглсайді життя нудне? Коли гарненьке малятко щодня дивує новим досягненням, коли невдовзі в гості приїдуть Діана, маленька Елізабет і Ребекка Дью, коли в однієї із Гілбертових пацієнток — пані Еллісон з Верхнього Глена — хвороба, котра, якщо вірити літературі, траплялася досі в трьох людей у цілім світі, коли Волтер пішов до школи, коли Нен випила цілий флакончик парфумів з маминого туалетного столика — усі злякалися, що вона вмре, та їй навіть нітрохи не погіршало, — коли чорна кицька-зайда привела десятьох кошенят на кухонному ґанку — нечувана кількість! — коли Ширлі замкнувся у ванній кімнаті й забув, як відчинити двері, коли Миршавко ввесь обмотався липкою стрічкою від мух, коли тітонька Мері-Марія підпалила фіранки у своїй кімнаті, глупої ночі тиняючись кімнатами зі свічкою, і розбудила всіх страхітливими криками. Життя нудне?!

Тітонька Мері-Марія досі жила в Інглсайді. Часом вона жалісливо озивалася: «Коли я вам набридну, ви тільки скажіть… Я сама дам собі раду, як звикле». Авжеж, відповідь на те могла бути лише одна, і вона незмінно лунала з вуст Гілберта, хоч і промовлена вже не таким сердечним тоном, як раніше. Навіть Гілбертова «відданість сім’ї» почала блякнути; він доволі безпорадно — «геть по-чоловічому», як гнівно пирхнула би панна Корнелія, — розумів, що тітонька Мері-Марія стала свого роду тягарем у домі. Якось він наважився тактовно натякнути їй на це, обмовившись за столом про те, як занепадають будинки, що в них надто довго ніхто не живе. Тітонька Мері-Марія кивнула, спокійно зазначивши, буцім міркує, чи не продати їй свій будинок у Шарлоттауні.

— Чудова думка, — підхопив Гілберт, — там нині продається маленький гарний котедж. Один мій знайомий переїздить до Каліфорнії; його будинок дуже нагадує той, яким ви завжди захоплювались — дім пані Сари Ньюман.

— Але пані Ньюман живе там сама… — зітхнула тітонька Мері-Марія.

— Вона й хоче жити сама, — з надією мовила Енн.

— Якщо хтось хоче жити сам, із ним певне щось негаразд, — утяла тітонька Мері-Марія.

Сьюзен ледь спромоглася притлумити стогін.

У вересні на тиждень приїхала Діана, а потім — маленька Елізабет… уже не маленька, але висока, струнка й вродлива Елізабет, хоч і з незмінним ореолом золотих кіс та мрійливою, сумовитою усмішкою. Її батько невдовзі мав повертатися до Парижа, і Елізабет їхала з ним, щоб вести господарство в домі. Удвох із Енн вони гуляли узбережжями старої гавані, вертаючись під мовчазними, пильними ясно-осінніми зорями, пригадуючи колишнє життя в Шелестких Тополях, і знову блукали мапою чарівного краю, яку Елізабет понині зберігала й мала намір зберігати завжди.

— Де б я не жила, вона повсюди висить у моїй кімнаті, — мовила дівчина.

А тоді в інглсайдськім саду майнув вітер… перший осінній вітер. Рожеві призахідні хмари стали гострі й сліпучо-прозорі. Літо зненацька постаріло — надійшла нова пора року.

— Яка рання осінь, — мовила тітонька Мері-Марія тоном, котрий свідчив, що осінь завдала їй особистої образи.

Проте й осінь була дивовижна. Із-над темно-синьої затоки віяли стрімкі вітри й сяяв пишний золотий місяць. У долині квітнули поетичні айстри, із яблуневого саду линув дитячий сміх, тихі ясні вечори спускались на гленські пагорби, а на тлі тонких сріблястих хмар було видно темні силуети птахів. Дні вкорочувалися й у гавань дедалі частіше скрадалися сірі тумани.

Із початком падолисту в Інглсайд по кількох роках обіцянок завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, та вдалося вмовити її лишитися на два — найпалкіше цього прагнула Сьюзен. Вони з Ребеккою Дью, очевидно, враз відшукали одна в одній рідні душі — тому, що обидві любили Енн, а чи тому, що обидві не зносили тітоньки Мері-Марії.

Якось надвечір, коли дощ стукотів по опалому листю, а вітер плакав попід інглсайдськими дахами, Сьюзен у кухні виливала своє горе співчутливій Ребецці Дью. Лікар Блайт і його дружина поїхали в гості, дітлахи затишно спали у своїх ліжках, а тітонька Мері-Марія, на щастя, пішла до себе з мігренню.

— Наче залізним обручем голову тисне, — простогнала вона.

— Кожен, — завважила Ребекка Дью, відчиняючи заслонку печі й зручно розташовуючи на ній власні ноги, — кожен, хто їсть за вечерею стільки смаженої скумбрії, скільки з’їла нині ця жінка, заслуговує на мігрень. Я, звісно, сама з’їла власну порцію… бо, мушу визнати, панно Бейкер, не знаю нікого, хто міг би засмажити скумбрію так, як ви… але я не з’їла чотири кусні.

— Панно Дью, дорогенька, — серйозно мовила Сьюзен, відкладаючи в’язання й благально дивлячись у чорні очиці Ребекки, — ви вже, звісно, побачили й зрозуміли, що за людина Мері-Марія Блайт. Але ви не знаєте й половини… ні, навіть чверті всього. Панно Дью, дорогенька, я відчуваю, що вам можна вірити. Чи можу я суто конфіденційно відкрити вам свою душу?

— Можете, панно Бейкер.

— Ця жінка приїхала сюди в червні і, як мені здається, має намір лишитися тут до кінця своїх днів. Усі в домі ненавидять її — навіть пан лікар, хай як намагається це приховати. Але він відданий своїй родині й стверджує, що батькова кузина не повинна почуватися небажаною гостею в Інглсайді. Я благала, — мовила Сьюзен тоном, що змушував припустити, буцім вона робила це, стоячи на колінах, — я благала пані Блайт рішучо заявити, що Мері-Марія Блайт мусить поїхати. Але пані Блайт занадто м’якосерда… і ми беззахисні, панно Дью… цілковито беззахисні.

— Якби ж я могла дати їй раду, — сказала Ребекка Дью, уже й сама неодноразово ображена висловлюваннями панни Блайт. — Я добре знаю, панно Бейкер, що ми не повинні порушувати священні закони гостинності, та запевняю вас, панно Бейкер, — я поговорила б із нею відверто.

— Я й сама могла б дати їй раду, та я знаю своє місце, панно Дью. Я ніколи не забуваю, що я тут не господиня. Деколи, панно Дью, я врочисто питаю себе: «Сьюзен Бейкер, ви ганчірка чи не ганчірка?» Та ви ж бачите, що руки в мене зв’язані. Я не можу покинути пані Блайт і я не повинна множити її гризоти сварками з Мері-Марією Блайт. І я завжди триматимуся свого обов’язку, позаяк, панно Дью, дорогенька, — пишно вела далі Сьюзен, — я радо помру й за пана лікаря, і за його дружину. Ми всі так щасливо жили тут до її приїзду, панно Дью. А вона труїть наше життя, і до чого це призведе, я, не будучи віщункою, не знаю… чи то пак я добре знаю, панно Дью — ми всі згинемо в божевільні. Це не єдина прикрість, панно Дью — це десятки їх, панно Дью, це сотні їх, панно Дью. Ви можете знести одного комара, панно Дью — та уявіть собі мільйони комарів!

Ребекка Дью уявила й тужливо похитала головою.

— Вона завжди вказує пані Блайт, як їй вести господарство й що вбрати. Вона стежить за мною й каже, що ніколи не зустрічала таких задерикуватих дітей. Ви самі бачили, панно Дью, дорогенька — наші діти ніколи не сваряться… майже ніколи.

— Вони належать до числа наймиліших дітей, яких я бачила в житті, панно Бейкер.

— Вона повсюди нишпорить і нюшить…

— Я це помітила, панно Бейкер.

— Вона постійно ображається за щось і дметься, проте ніколи не може образитися аж так, щоб поїхати геть. Вона лише сидить собі з виглядом такої самотньої й занедбаної істоти, доки сердешна пані Блайт зовсім розгубиться. Усе їй не так. Коли вікно відчинити, вона нарікає на протяги. Коли зачинити — бурчить, що зрідка хотіла б мати ковток свіжого повітря. Вона не терпить цибулі — навіть запаху її не зносить. Каже, що від цибулі їй зле. Тож пані Блайт веліла нам зовсім її не вживати. Можливо, — пишно підсумувала Сьюзен, — цибуля — то вияв не вельми тонкого смаку, але ми в Інглсайді всі визнаємо себе винними в цьому.

— Я сама дуже люблю цибулю, — кивнула Ребекка Дью.

— Вона не зносить котів. Каже, що від них її дрижаки беруть. І навіть байдуже, чи їх видно. Просто знати, що в домі є кіт — для неї того вже стане. Тож сердешний Миршавко не сміє й носа на поріг поткнути. Я сама не надто люблю котів, панно Дью, але стою на тім, що вони мають право вимахувати власними хвостами. А це її вічне: «Сьюзен, прошу вас не забувати, що я не їм яєць» чи «Сьюзен, скільки разів вам повторити, що я не можу їсти прохололі грінки?», а чи «Сьюзен, хтось, можливо, здатен пити ваш перестояний чай, та я не належу до цих щасливців»! Перестояний чай, панно Дью! Наче я колись подавала на стіл перестояний чай!

— Ніхто не міг би вам цього закинути, панно Бейкер.

— Коли про щось запитувати не варто — вона неодмінно про це запитає. Вона заздрить, бо пан лікар переказує новини пані Блайт раніше, ніж їй, і вона повсякчас намагається вивідати в нього щось про його пацієнтів. Ніщо не сердить його так, як це, панно Дью. Адже відомо, що лікарі повинні вміти тримати язик на припоні. А ця її вічна боязнь пожежі! «Сьюзен Бейкер, — каже вона мені, — надіюся, ви не розпалюєте в печі гасом і не розкидаєте повсюди ганчірок, вимочених у нім? Вони ж-бо можуть самозайнятися впродовж якоїсь години. Що ви відчули би, Сьюзен, якби стояли й дивилися, як догоряє цей будинок, і знали, що то сталося через вас?» Але я, панно Дью, дорогенька, мала тієї ж ночі нагоду як слід посміятися з неї. Вона тоді спалила свої фіранки, і, ох, ті її верески досі лунають у моїх вухах. І влаштувати таке, коли бідолашний пан лікар щойно заснув після двох безсонних ночей! Але найбільше, панно Дью, мене дратує те, що вона раз по раз ходить до мене в комору й перелічує яйця. Я мушу прикликати все своє філософське ставлення до життя, щоб не запитати: «Чом би вам не перелічити ще й ложки?» Діти, звісно, теж її не зносять. Пані Блайт геть вимучилася, стежачи, щоб вони цього не показали. А вона, ця жінка, якось навіть відшмагала Нен, коли лікаря й пані Блайт не було вдома — відшмагала тільки за те, що Нен назвала її «пані Мафусаїл[7]». Таж маленька лише почула це від того збитошника, Кена Форда.

— Я відшмагала б саму цю жінку, — люто озвалася Ребекка Дью.

— Я так і сказала, панно Дью, — коли це бодай раз повториться, я відшмагаю її. «Часом ми в Інглсайді можемо дати дитині ляпанця, — заявила я їй, — але відшмагати — ніколи; закарбуйте це собі на носі». Вона цілий тиждень ходила ображена, та принаймні відтоді жодного з них і пальцем не зачепила. Зате як вона тішиться, коли їх карають батьки! «Якби я була твоєю матір’ю…», — каже якось маленькому Джемові. «Але ви ніколи й нікому не будете матір’ю», — мовив сердешний хлопчина, доведений до цього, панно Дью… просто-таки доведений до цього! Лікар Блайт відправив його спати без вечері, та як ви гадаєте, панно Дью, хто нищечком приніс йому в кімнату все найсмачніше?

— І хто ж? — сміхотливо мовила Ребекка Дью, перейнявшись духом оповіді.

— Вам би серце стислося, панно Дью, якби ви почули молитву, яку він проказав того вечора. Джем сам її склав, бідолашне ягнятко. «Дорогий Боже, прости мені, що я нагрубіянив тітоньці Мері-Марії, і будь ласка, дорогий Боже, поможи мені бути чемним до тітоньки Мері-Марії». Я ледь не заплакала, панно Дью. Я сама не схвалюю, коли діти нечемні зі старшими, панно Дью, проте мушу визнати, що коли Берті-Шекспір Дрю кинув у неї кулькою із жованого паперу — вона пролетіла за якийсь дюйм від її носа, панно Дью! — я перестріла його ввечері коло хвіртки й дала із собою цілий пакет пончиків, хоч, звісно, і не сказала, за що. Він дуже тішився, панно Дью, бо ж пончики не ростуть на деревах, а Пані Збиране Молоко ніколи їх не готує. Нен і Ді… я не могла би звірити цього нікому, крім вас, панно Дью… лікар і пані Блайт гадки не мають, що таке діється в їхньому домі, бо вони вмить поклали б цьому край… Нен і Ді назвали свою стару порцелянову ляльку з розбитою головою «Мері-Марією», і, коли вона їх насварить, ідуть і топлять її — тобто ляльку — у діжці з дощовою водою. Багато було в нас таких веселих утоплень, еге ж. Та ви не повірите, панно Дью, що ця жінка зробила одного разу…

— Щодо неї я в усе повірю, панно Бейкер.

— Вона знов образилася на щось і за вечерею відмовилася й ложку в руки взяти; зате потім, перед сном, вона посунула просто в комору і з’їла обід, який я залишила сердешному панові лікарю… з’їла все до останньої крихти! Я не язичниця, панно Дью, дорогенька, але не збагну, як то доброму Господові не набридають деякі люди.

— Ви лиш не дозволяйте собі втратити ваше почуття гумору, панно Бейкер, — рішучо застерегла Ребекка Дью.

— О, я добре знаю, панно Дью, що, коли жаба втрапить під колесо воза, у цьому є й комічний бік. Питання в тім, чи бачить його жаба? Даруйте, що надокучала вам, панно Дью, але тепер мені полегшало. Я не могла розповісти всього цього панові лікарю та пані Блайт і відчувала, що, як не звірюся комусь, то просто вибухну.

— Мені це так знайомо, панно Бейкер.

— А тепер, панно Дью, дорогенька, — мовила Сьюзен, жваво підводячись, — чи не випити нам чаю перед сном? І як щодо холодного курячого стегенця, панно Дью?

— Я ніколи не заперечувала, — мовила Ребекка Дью, виймаючи з печі свої добре прогріті ноги, — що, доки ми не забуваємо про вищі цінності життя, смачна їжа в помірній кількості — то неабияка втіха.

Загрузка...