Енн із Інглсайду

15

— Я вирішила зайти до вас, рибонько, — мовила панна Корнелія, — і пояснити все щодо свого дзвінка. То була помилка. Кузина Сара все-таки не померла.

Енн, притлумивши усмішку, запропонувала панні Корнелії стілець на ґанку. Сьюзен, підвівши голову від мереживного комірця, який вона плела для своєї небоги Гледіс, мовила з ретельно витриманою чемністю: «Доброго вечора, пані Еліот».

— Уранці з лікарні надійшла звістка, що вона померла, і я одразу сказала вам, бо вона ж була пацієнткою лікаря Блайта. Але то померла інша Сара Чейз, а кузина Сара жива, і житиме, на щастя, ще довгенько. У вас тут так прохолодно й гарно, Енн, рибонько. Я завжди кажу: коли десь є свіжий вітерець — то це в Інглсайді.

— Ми зі Сьюзен тішилися красі цього зоряного вечора, — мовила Енн, відклавши вбік рожеву муслінову сукню із дрібними зборками, яку шила для Нен, і переплівши пальці рук на колінах. Вона раділа приводові трохи побайдикувати — адже останніми днями ні в неї, ні в Сьюзен геть не було на це часу.

Невдовзі мав зійти місяць, і передчуття його сходу здавалося ще гарнішим, аніж сам схід. Обабіч стежини паленіли тигрові лілеї, а на крилах мрійливого, легковажного вітерцю долинав аромат жимолості.

— Погляньте, як хвиля маків розбивається об стіну саду, панно Корнеліє. Ми зі Сьюзен дуже пишаємося цьогорічними нашими маками, хоча самі й не маємо до них стосунку. Це Волтер навесні випадково розсипав насіння — і ось результат. У нас щороку стаються такі дивовижні несподіванки.

— Я люблю маки, — сказала панна Корнелія, — хоч вони так недовго квітнуть.

— Вони живуть на світі лише день, — притакнула Енн, — але як розкішно й велично! Хіба це не краще, ніж бути безбарвним майорцем, що квітне, здається, вічно? У нас в Інглсайді майорців немає — це єдині квіти, яких ми не допускаємо до кола друзів. Сьюзен не хоче навіть розмовляти з ними.

— У видолинку когось убивають? — запитала панна Корнелія. Справді, крики, що долинали звідти, могли означати, що когось палять на вогнищі. Утім, Енн і Сьюзен були надто звичні до такого, щоб їх це могло турбувати.

— У нас нині гостюють Кеннет і Персіс Форд — вони й постановили завершити день прощальним бенкетом у видолинку. А щодо пані Чейз — Гілберт зранку поїхав до міста, тож неминуче дізнається, що там насправді сталося. Я рада, що вона видужує, бо інші лікарі не були згодні з Гілбертом щодо діагнозу й він уже починав хвилюватися.

— Коли Сару забирали до лікарні, вона попередила, щоб її не ховали, не пересвідчившись, що вона справді мертва, — мовила панна Корнелія, статечно вимахуючи віялом і дивуючись, як то пані Блайт удається мовби зовсім не відчувати спеки. — Бачте, ми завжди боялися, що її чоловік був похований живцем… він лежав у труні, геть як живий. Та ніхто про це не подумав, а похопилися надто пізно. Він був рідним братом цього Річарда Чейза, що навесні купив стару ферму Мурів і переїхав туди з Лобриджа. Ох і тип! Каже, що оселився тут задля спокою — буцім у Лобриджі мусив весь час відбиватися від удовиць… — панна Корнелія, що хотіла була додати: «…і старих дів», умовкла, щоб не скривдити почуттів Сьюзен.

— Я познайомилася з його донькою Стеллою — вона співає в церковному хорі. Ми дуже сподобалися одна одній.

— Стелла мила дівчина — одна з небагатьох, які ще вміють шарітися. Я завжди любила її. Ми з її матір’ю були добрими подругами. Ох, сердешна Лізетта!

— Вона померла молодою?

— Так, Стеллі було тоді вісім років. Річард виховував її сам. Але ж він достеменний язичник! Каже, що жінки важливі лише в біологічному сенсі. Хтозна, що це означає. Усе йому треба за розумом гнатися.

— Зате з вихованням Стелли він, вочевидь, непогано дав раду, — мовила Енн, що вважала Стеллу однією з найчарівніших дівчат у світі.

— О, Стеллу неможливо зіпсувати. І я ж не заперечую, що Річард не в тім’я битий. Та щодо молодих хлопців він аж занадто мудрує — нещасна Стелла через нього не мала жодного кавалера. Кожного, хто залицявся до неї, він просто залякував тим своїм нескінченним сарказмом. Він найуїдливіший чоловік з усіх, кого я знаю. Стелла не може дати з ним раду — її мати була нездатна на це, то й вона теж. Вони обидві ніколи не знали, як за це взятися. У ньому сильний дух протиріччя, але вони цього, схоже, так і не втямили.

— Мені здалося, що Стелла — надзвичайно віддана донька.

— О, так, вона щиро любить свого батька. Та й він, зрештою, дуже милий, коли все відбувається так, як він хоче. Але він повинен розуміти, що Стеллу слід видати заміж. Він не житиме довіку… хоча, коли послухати його, то він саме на це й сподівається. Він іще не старий — вони з Лізеттою дуже рано побралися, — але в їхній сім’ї багатьох нагла кров заливала. А що робитиме Стелла, коли він помре? Зав’яне собі, певне, та й по всьому.

Сьюзен підвела очі з-над химерної трояндочки на мереживі й рішучо заявила:

— Не люблю я, коли старші так псують дітям життя.

— Можливо, якби Стелла закохалася в когось, то не зважала б на батькові заборони.

— Тут ви помиляєтеся, рибонько. Стелла ніколи не вийде за чоловіка, що не сподобається її батькові. І це не єдиний випадок, коли діти змушені власним щастям платити за примхи батьків. Узяти хоч Маршалового небожа, Олдена Черчилля. Мері, його матінка, як затялася щонайдовше не дозволити йому женитися. Вона ще впертіша за Річарда — якби їй бути флюгером, вона вказувала б на північ, коли вітер би віяв на південь. Бачте, ферма належить їй, доки Олден одружиться, а тоді вже відійде йому. Щойно Олден почне заглядатися на якусь дівчину, Мері тут-таки й покладе цьому край.

— Та чи все це її підступи, пані Еліот? — холодно запитала Сьюзен. — Дехто вважає Олдена баламутом. Я чула, що він любить пофліртувати.

— Олден вродливий юнак і дівчата самі за ним бігають, — відказала панна Корнелія. — Я нічого проти не маю, що він водить їх за носа й кидає — хай то буде для них наукою. Але траплялися й такі, що справді йому подобалися, і щоразу Мері нищила їхні стосунки на пню. Вона сама розповідала мені про це: казала, що зверталася до Біблії — Мері завжди й у всьому «звертається до Біблії» — і натрапляла на вірш, який нібито застерігав Олдена проти шлюбу. Мене ці її вигадки несосвітенно дратують. Чом би їй не ходити до церкви й не бути розумною істотою, як усі ми в Чотирьох Вітрах? Але ні, вона мусить вигадати собі власну релігію, котра полягатиме в тім, щоб «звертатися до Біблії». Торік у неї захворіла цінна кобила — куплена за чотириста доларів! — то замість викликати лобридзького ветеринара, вона «звернулася до Біблії» й там прочитала: «Господь дав, і Господь узяв. Нехай буде благословенне Господнє ім’я»[10]. Опісля цього ветеринара вона кликати не стала й кобила здохла. Уявіть собі, Енн, рибонько — тлумачити цей вірш у такий спосіб! Я називаю це святотатством. І я так відверто їй і сказала, а вона лише люто на мене глипнула. І телефон у себе вдома встановлювати не хоче. Щоразу, коли хтось їй про це каже, вона відповідає: «Невже ви думаєте, наче я розмовлятиму з якоюсь коробкою на стіні?»

Панна Корнелія вмовкла, задихана. Примхи зовиці раз по раз її нервували.

— Олден не такий, як його мати, — мовила Енн.

— Так, Олден удався в батька. Я не знала кращого чоловіка… зважаючи на те, які вони зазвичай бувають. Чого він узагалі побрався з Мері, жоден із Еліотів не збагнув. Хоча її сім’я, звісно, раділа, що вона так гарно віддалася — вічно їй мовби клепки бракувало, і височенна була, як тичка. Грошви за нею, певне, була тьма — її тітка Мері заповіла їй увесь свій статок, — але річ полягала не в тім: схоже, що Джордж Черчилль таки щиро закохався в неї. Хтозна, як Олден зносить її миші в голові, але він завжди був їй хорошим сином.

— А знаєте, що я подумала, панно Корнеліє? — пустотливо всміхнулася Енн. — Добре було б, якби Олден і Стелла сподобались одне одному, правда?

— Навряд чи це можливо, та якби й так, усе одно в них нічого не вийшло б. Мері геть би стала на дибки, щоб їм завадити, а Річард указав би на двері простому фермерові, попри те, що він і сам тепер фермер. Ну, але Стелла — не та дівчина, якою міг би захопитися Олден; йому подобаються рум’яні й сміхотливі. І Стелли не зацікавить юнак його типу. Я чула, за нею почав упадати новий лобридзький пастор.

— Отой анемічний і короткозорий? — запитала Енн.

— Та ще й банькатий, — докинула Сьюзен. — Це, мабуть, жахливо, коли він кидає ніжні погляди тими своїми очима.

— Зате він пресвітеріанин, — мовила панна Корнелія так, ніби це могло виправдати все інше. — Я мушу вже йти: відчуваю, що на вечірню росу мене починає гризти моя невралгія.

— Я проведу вас до воріт.

— Ви завжди немов королева в цій сукні, Енн, рибонько, — захоплено проказала панна Корнелія без жодного стосунку до попередньої теми.

Біля воріт Енн зустріла Оуена й Леслі Форд і привела їх на ґанок. Сьюзен зникла, щоб приготувати лимонад для Гілберта, який допіру приїхав додому, а з видолинку прибігли щасливі й уже трохи сонні діти.

— Ви щойно так страхітливо галасували, — мовив Гілберт. — Вас, напевно, чула вся околиця.

Персіс Форд, відкинувши назад свої товсті медвяно-золотаві коси, показала йому язик. Персіс користувалася особливо приязним ставленням «дядька Гіла».

— Ми бавилися в дервішів, які виють під час танку, тож нам, звісно, теж довелося вити, — пояснив Кеннет.

— Подивися, на що схожа твоя сорочка, — суворо мовила Леслі.

— Це я впав у пасочки Ді, — відповів задоволений Кеннет. Хлопчина терпіти не міг цих бездоганно білих, накрохмалених сорочок, які мама змушувала його вдягати, коли він ішов до Глена.

— Мамусю, — мовив Джем, — а ви дасте мені ті старі страусові пера, що лежать у нас на горищі? Я пришию їх до штанів. Завтра ми бавимося в цирк і я буду страусом. А ще нам потрібен слон.

— Чи знаєте ви, що харчі для слона коштують шістсот доларів на рік? — надзвичайно серйозно запитав Гілберт.

— Уявний слон нічого не коштує, — терпляче пояснив Джем.

— На щастя, у наших фантазіях ми можемо не заощаджувати, — засміялася Енн.

Волтер мовчав. Він утомився і радий був сісти на сходинку біля мами й покласти чорняву голівку їй на плече. Леслі, дивлячись на нього, думала, що перед нею лице генія, із відстороненим поглядом істоти з далекої зірки. Земля не була його рідним домом.

Ту золоту годину золотого дня сповнювало дивовижне щастя. З-над гавані линув м’який мелодійний виспів церковного дзвона. Місяць лишав візерунки на водній гладіні.

Дюни сріблилися в напівпрозорім тумані. У повітрі витав запах м’яти й паморочливо солодкий аромат невидимих троянд. І Енн, задивившись на галявину мрійливим поглядом сірих очей, досі юних, попри те, що вона була матір’ю шістьох дітлахів, думала, що немає у світі нічого більш витонченого й неземного, ніж молодий осокір у місячнім сяйві.

А тоді Енн замислилася про Стеллу Чейз та Олдена Черчилля, аж доки Гілберт запитав, про що вона думає.

— Я хочу випробувати себе у сватанні, — мовила Енн.

Гілберт з удаваним розпачем глянув на Оуена й Леслі.

— Я так боявся, що це виявиться знову. Я зробив усе, що міг, але природженої свахи не виправиш. У неї просто-таки жага до цієї справи. Кількість пар, які вона з’єднала, неймовірна. Я не міг би спати ночами з таким тягарем на своєму сумлінні.

— Але всі вони щасливі, — запротестувала Енн. — Щодо цього я справді вже стала експертом. Подумати лишень про всі ті шлюби, які я влаштувала… чи то здається, що влаштувала. Людовік Спід і Теодора Дікс, Стівен Кларк і Пріссі Гарднер, Джанет Світ і Джон Дуглас, професор Картер та Есмі Тейлор, Нора й Джим, Дові та Джарвіс…

— О так, це правда. Моя дружина, Оуене, ніколи не втрачає райдужних сподівань. Будяк, на її думку, може щомиті принести врожай інжиру. Певне, вона женитиме всіх між собою, аж доки подорослішає.

— Я думаю, вона посприяла ще одному шлюбові, — мовив Оуен, усміхаючись своїй дружині.

— Тільки не я, — враз відгукнулася Енн. — Винуватьте Гілберта. Я запевняла, що не слід робити операцію Джорджеві Муру. Кажеш, ти не міг би спати ночами? Я сама іноді прокидаюся в холодному поті, коли мені насниться, що я здобула гору в тій суперечці.

— Кажуть, що свахами бувають тільки щасливі жінки, тож це принаймні свідчить на мою користь, — усміхнувся Гілберт. — То які жертви в тебе на думці нині, Енн?

Проте Енн лише всміхнулася. Сватання вимагає проникливості й обачності, і є речі, яких не можна сказати навіть своєму чоловікові.