Гіркий сміх

XIX

Понеділок. Сніг. Вітер. Собачий холод.

— Чудовий, свіжий сніг, — сказав Ренн.

Він стояв біля вікна і замріяно дивився на вулицю й на будинки, що ледь видніли за миготливою завісою з білих сніжинок.

Гунвальд Ларсон підозріливо глянув на нього й запитав:

— Це якийсь дотеп, чи що?

— Ні. Я просто стою і думаю, що я почував, коли був хлопцем.

— Дуже похвально. А ти не думаєш, що треба робити щось корисніше? Для слідства.

— Так, але…

— Але. що?

— Отож-бо. Я саме хотів тебе запитати — що?

— Убито дев'ятеро чоловік, — сказав Гунвальд Ларсон, — а ти не знаєш, що тобі робити. Ти слідчий чи ні?

— Слідчий.

— То веди слідство, хай тобі чорт.

— Як?

— Не знаю, роби щось.

— А ти що робиш?

— Хіба не бачиш? Читаю ту психологічну нісенітницю, що її виготовили Меландер з лікарями.

— Навіщо?

— Не знаю. Звідки мені все знати?

Минув тиждень від кривавої купелі в автобусі. Стан слідства не змінився; видно було, що в слідчих немає ніяких конструктивних ідей. Навіть приплив інформації від населення, яка нічого їм не давала, почав зменшуватися.

Суспільство споживачів думало вже про інше. Щоправда, до різдва було ще більше як місяць, але на прикрашених гірляндами торгових вулицях уже почалися рекламні оргії й поширювалась купівельна істерія, швидко й неухильно, мов чума. Епідемія не мала спину, і від неї нікуди було втекти. Вона захоплювала будинки і квартири, отруюючи й перемагаючи дорогою геть усе. Діти плакали до знемоги, батьки залазили в борги до наступної відпустки. Розперезалося легалізоване шахрайство. В лікарнях збільшилася кількість хворих з інфарктом, нервовим розладом і проривом виразки шлунка.

Перед цим великим родинним святом до поліційних дільниць міста часто надходили вітання у вигляді п'яних як ніч різдвяних гномів[1], яких знаходили в під'їздах і громадських туалетах. На Маріяторгет двоє втомлених патрульних, затягаючи такого непритомного гнома в таксі, ненароком упустили його в риштак.

Зчинилась буча. Патрульних тісним кільцем оточили заплакані діти й аматори чарки, які розлючено галасували. Одного з патрульних хтось ударив сніговою грудкою в око. Він розсердився, витяг кийок, махнув ним наосліп і влучив у якогось надто цікавого пенсіонера. Вийшла не дуже гарна історія, що долило води на млин тих, хто ненавидів поліцію.

— У кожному суспільстві тліє потаємна ненависть до поліції, — сказав Меландер. — І досить якоїсь дрібниці, щоб вона спалахнула.

— А чому? — байдуже запитав Кольберг.

— Бо поліція — необхідне зло, — сказав Меландер. — Усі люди, навіть професійні злодії, знають, що можуть опинитися в такому становищі, коли єдиним порятунком для них буде поліція. Коли злодій прокидається вночі і чує в своєму льоху якийсь шурхіт, то що він робить? Певна річ, телефонує до поліції. Та поки немає такого становища, щоразу, коли поліція з якихось причин втручається в життя громадян або порушує їхній душевний спокій, їх здебільшого поймає страх або зневага.

— Мало нам усіх тих прикрощів, що сипляться на нашу голову, то ми ще й мусимо вважати себе неминучим злом, — гірко сказав Кольберг.

— Труднощі, звичайно, випливають із тієї парадоксальної обставини, — незворушно вів далі Меландер, — що наш фах вимагає від працівників великих розумових здібностей і виняткових психічних, фізичних і моральних якостей, а водночас не має в собі нічого, що вабило б до нього людей з такими даними.

— Ти неможливий, — сказав Кольберг.

Мартін Бек уже не раз чув такі розумування, і вони йому набридли.

— Ви б не могли десь інде вести свої соціологічні дебати? — невдоволено сказав він. — Мені треба подумати.

— Про що? — запитав Кольберг.

Тієї хвилини задзвонив телефон.

— Бек слухає.

— Це Єльм. Як справи?

— Кепсько, між нами кажучи.

— Ви вже впізнали того хлопця без обличчя?

Мартін Бек віддавна знав Єльма й завжди покладався на нього. І не тільки він. Багато хто вважав, що Єльм — один з найкращих у світі техніків-криміналістів. Тільки треба вміти до нього підійти.

— Ні, не впізнали, — відповів він. — Здається, ніхто не помітив його відсутності. А від тих, що приходили до нас, ми теж нічого не довідалися. — Він набрав у легені повітря й додав — Може, ти хочеш сказати, що у вас є якась новина?

Всім було відомо, що до Єльма треба підлещуватися.

— Так, — задоволено відповів той. — Ми придивилися до нього трохи пильніше. Спробували створити детальний образ, який би дав уявлення про живу особу. Мені здається, що нам пощастило виявити в нього певні риси.

«Мабуть, треба сказати: «Не може бути!» — подумав Мартін Бек і сказав:

— Не може бути!

— Справді, — втішився Єльм. — Наслідок кращий, ніж ми сподівалися.

«А що тепер сказати: «фантастично», «геніально» чи просто «чудово»? А може, «неймовірно»? — подумав Мартін Бек. — Треба було б мені навчитися підлещуватись на проханих вечерях Інги».

— Неймовірно! — сказав він.

— Дякую, — радісно відповів Єльм.

— Нема за що. А ти б не міг розказати…

— Можу. Тому й телефоную. Ми спершу оглянули його зуби. Це було нелегко. Вони в нього дуже погані. А ті пломби, які нам пощастило знайти, також зроблені вкрай недбало. Гадаю, що жоден шведський лікар так би їх не спартачив. Більше з цього приводу я нічого не можу сказати.

— І цього дуже багато, — мовив Мартін Бек.

— Далі, його вбрання. Ми з'ясували, що воно походить із котроїсь голівудської крамнички в Стокгольмі. Як ви знаєте, їх тут три. На Васагатан, на Етгатан і біля площі Святого Еріка.

— Добре, — коротко сказав Мартін Бек. Він не міг довше прикидатися.

— Авжеж, — невдоволено сказав Єльм, — я теж так вважаю. Костюм зовсім брудний. Той хлопець жодного разу його не чистив і, здається мені, носив майже щодня й досить довго.

— Скільки?

— Може, й з рік.

— Ти ще щось маєш?

Єльм відповів не зразу. Він приберіг найважливіше наостанок і навмисне зволікав.

— Так, — врешті сказав він. — У спідній кишені його піджака знайдено крихти гашишу, а в правій кишені штанів — кілька грудочок з роздавленої таблетки прелюдину. Аналіз проб, взятих під час розтину, свідчить, що він був наркоман. — Єльм знов навмисне замовк. Мартін Бек не озивався. — А крім того, в нього була гонорея в активній стадії. За даними розтину.

Мартін Бек доповнив свої записи, подякував Єльмові й поклав трубку.

— Здалеку тхне дном, — сказав Кольберг.

Він стояв за спиною в Мартіна Бека й чув їхню розмову.

— Так, — мовив Мартін Бек, — але його відбитків пальців немає в нашій картотеці.

— Може, він чужоземець?

— Дуже можливо, — погодився Мартін Бек. — Та_що нам робити з цими даними? Чи не опублікувати їх у пресі?

— Ні, — сказав Меландер. — Але ми могли пустити їх між інформаторів і відомих наркоманів. Через службу боротьби з наркоманією. Нехай розходяться по всій окрузі.

— Гм, спробуй, — сказав Мартін Бек.

«Це все одно, що соломинка потопельникові», — подумав він. Але що вони ще могли вдіяти? Протягом останньої доби поліція влаштувала дві величезні облави серед так званого дна. З мізерним, наслідком, як і слід було сподіватися. Всі були підготовані до облави, за винятком тих, що вже зовсім пустилися берега. Десь із ста п'ятдесяти осіб, яких затримала поліція, більшість виявилися покидьками, що їх треба було б негайно помістити у відповідні заклади, якби там вистачало місць.

Таємне слідство досі не дало ніяких наслідків і ті, хто був зв'язаний безпосередньо з інформаторами серед світу темних елементів, були переконані, що там ніхто нічого не знає. Все начебто свідчило, що це було справді так. Ніхто не мав якоїсь вірогідної підстави переховувати злочинця.

— Крім нього самого, — сказав Гунвальд Ларсон, що завжди любив докидати зайві коментарі.

Їм лишалося тільки одне: використати весь матеріал, який вони вже зібрали. Спробувати знайти зброю і допитати всіх, хто хоч якось був зв'язаний з жертвами злочину. Ці допити провадили тепер свіжі сили, тобто Монсон і старший слідчий із Сундсвала Нордін. Гуннара Альберга не було змоги звільнити від його щоденних обов'язків і послати їм на допомогу. Зрештою це не мало значення, бо всі були переконані, що ці допити нічого не дадуть.

Час спливав, і нічого не відбувалося. Минав день за днем, із тих днів склався тиждень, тоді почався другий. Знов настав понеділок. Було четверте грудня, день святої Варвари. Надворі було холодно й вітряно, передсвяткова купівельна метушня дедалі збільшувалася. Нове поповнення нудилось і мріяло, коли воно опиниться вдома. Монсон тужив за лагіднішим кліматом південної Швеції, а Нордін — за здоровою північною зимою. Вони не звикли до великого міста, і їм було важко в Стокгольмі. Тут їм багато чого не подобалось, а особливо поспіх, тіснява й непривітність мешканців столиці. Як поліцейських їх дратувала повсюдна брутальність і розквіт дрібної злочинності.

— Не розумію, як ви витримуєте в цьому місці, — сказав Нордін.

Це був присадкуватий чоловік з кущуватими бровами й примруженими очима.

— Ми тут народилися, і нам здається, що скрізь так, — відповів Кольберг.

— Я оце їхав метро, — мовив Нордін, — і тільки від Альвіка до Фрідгемсплан зустрів щонайменше п'ятнадцять осіб, яких у нас у Сундсвалі поліція негайно б заарештувала.

— У нас замало людей, — сказав Мартін Бек.

— Я знаю, але…

— Але що?

— Чи ви помітили одну річ? Тут люди якісь залякані. Звичайні собі порядні люди. Коли спитаєш їх про щось чи попросиш сірника, кожен ладен утекти. Просто бояться. Не почувають себе впевнено.

— А хто тепер упевнений? — сказав Кольберг.

— Я не знав такого почуття, — мовив Нордін. — Принаймні за звичайних обставин. Але, мабуть, і я скоро почну боятися. Є для мене якесь доручення?

— Ми отримали дивну інформацію, — сказав Меландер.

— Про що?

— Про невпізнаного чоловіка з автобуса. Від однієї жінки з Гегерстена. Вона сказала по телефону, що поряд з її будинком є гараж, де сходяться чужоземці.

— Ну й що?

— Вони там часто зчиняли рейвах. Вона, звичайно, вжила не це слово. Сказала «галасували». І найбільше галасував один невисокий чорнявий чужоземець років тридцяти п'яти. Опис його одягу трохи скидається на той, що поданий у газетах. А від якогось часу його там не видно.

— Можна знайти тисячі людей, одягнених так, як той чоловік, — скептично мовив Нордін.

— Так, — погодився Меландер. — На дев'яносто дев'ять процентів можна бути певним, що ця інформація нічого нам не дасть. Вона така неточна, що, властиво, ні за що вчепитися. А крім того, жінка дуже вагалася. Та оскільки іншої роботи для тебе немає, то…

Він не доказав, а нашкрябав у записнику прізвище й адресу інформаторки і видер аркушик. Задзвонив телефон.

— На, — сказав він, простягаючи аркушик і водночас беручи трубку.

— Не можу прочитати, — заявив Нордін.

Письмо в Меландера було криве і, м'яко кажучи, невиразне, зовсім незрозуміле для сторонніх. Кольберг узяв папірець і приглянувся до нього.

— Клинопис, — нарешті мовив він. — Чи, може, давньоєврейське письмо. Чи це, бува, не Фредрік писав ті папіруси, що їх знайдено на дні Мертвого моря? Хоч ні, в нього б не вистачило кебети. Так чи інак, а однаково я його найкращий перекладач. — Він швидко переписав папірця і вручив його Нордінові, сказавши: — Ось на тобі зрозумілий текст.

— О'кей, я можу туди поїхати, — сказав Нордін. — Є якась машина?

— Є, але з огляду на вуличний рух і погану дорогу, краще добирайся громадським транспортом. Сядь на автобус номер тринадцять або двадцять три і їдь у південному напрямку. Злізеш на зупинці Аксельберг.

— Господи боже, — сказав Нордін і вийшов.

Меландер скінчив телефонну розмову. Длубаючись розігнутою скріплювачкою в люльці, він покірно запитав:

— А чи не пора вже нам відкинути версію про божевільного вбивцю?

Минуло кілька секунд, поки Кольберг відповів:

— Так, давно пора. І пора замкнути двері й вимкнути всі телефони.

— Гунвальд е? — запитав Мартін Бек.

— Є. Пан Ларсон сидить у своєму кабінеті й колупається в зубах тим ножем, що ріжуть папір.

— Скажи, щоб усі телефонні дзвінки перемикали до нього, — звелів Мартін Бек.

Меландер сягнув рукою по трубку.

— І заразом попроси, щоб нам принесли чогось попоїсти, — мовив Кольберг. — Мені три булочки й чашку кави.

Через десять хвилин принесли каву, і Кольберг замкнув двері.

Вони посідали до столу.

— Отже, стан речей такий, — почав Кольберг, п'ючи каву. — Божевільний убивця, що хотів викликати сенсацію, схований у шафі начальника поліції. Коли є потреба, ми витягаємо його звідти й провітрюємо. А робоча гіпотеза звучить приблизно так: якийсь чоловік, озброєний автоматичним пістолетом типу «Суомі-37» убиває дев'ятеро людей в автобусі. Ніякого зв'язку між тими дев'ятьма людьми немає, вони просто разом їхали.

— Той, хто стріляв, мав на це якусь причину, — сказав Мартін Бек.

— Так, — погодився Кольберг і взяв другу булочку. — Зрештою, я з самого початку так вважав. Але він не мав причини вбивати всіх людей, що випадково опинилися разом у автобусі. Отже, він мав намір убити одного.

— Вбивство докладно продумане, — мовив Мартін Бек.

— Одного з дев'яти, — сказав Кольберг. — Але кого? Список у тебе, Фредріку?

— Я й так їх усіх пам'ятаю, — відповів Меландер.

— Ну звичайно. Я просто не подумав. Переглянемо ще раз список?

Мартін Бек кивнув головою. Далі розмова відбувалася у формі діалогу між Кольбергом і Меландером.

— Густав Бенгтсон, — почав Меландер, — водій. Його присутність в автобусі можна вважати вмотивованою.

— Безумовно.

— Він начебто жив цілком нормальним життям. Вдало одружився. Ніколи не судився. Завжди сумлінно ставився до своєї праці. Товариші його любили. Ми допитали кількох приятелів його родини. Вони сказали, що він був порядною і надійною людиною. Належав до товариства тверезих. Йому було сорок вісім років. Народився він тут, у Стокгольмі.

— Ворогів? Не мав. Впливу? Не мав. Грошей? Не мав. Приводу позбавити його життя? Не було. Ніякого. Далі.

— Я не буду дотримуватися Реннової нумерації, — сказав Меландер. — Отже, Гільдур Югансон, удова, шістдесят вісім років. Вона їхала від дочки з Вестманнагатан до свого будинку на Норра Сташусгатан. Народилася в Едсбру. З дочкою розмовляли Ларсон, Монсон і… та байдуже. Жила сама, на свою пенсію. Більше про неї, мабуть, нема чого казати.

— Ні, є. Що вона, певне, сіла на Оденгатан і проїхала всього шість зупинок. І що ніхто, крім дочки й зятя, не знав, що вона їхатиме саме тим маршрутом і саме о тій годині. Давай далі.

— Юган Чельстрем, п'ятдесят два роки, народився у Вестеросі, механік в автомобільній майстерні Грена на Сібілегатан. Він допрацьовував після закінчення робочого дня і саме їхав додому, тут немає ніяких сумнівів, з дружиною також жив добре. Найдужче його цікавила машина й дача. Не судився. Заробляв добре, але не надто багато. Ті, хто його знає, казали, що він, мабуть, їхав метро з Естермальмторга до Центральної, а там пересів на автобус. Отже, повинен був сісти на зупинці перед крамницею Алена. Його шеф каже, що він був здібним механіком і добрим працівником. А колеги — що…

— Що він збиткувався з тих, хто був йому підлеглий, і підлабузнювався до шефа. Це я був у майстерні й розмовляв з ними. Далі.

— Альфонс Шверін, сорок три роки, народився у Міннеаполісі в США, у родині американських шведів. Приїхав до Швеції зразу після війни й залишився тут. Він мав невеличку фірму, що імпортувала карпатську смереку для музичних інструментів, але десять років тому збанкрутував. Шверін пив. Сидів двічі у Бекомберзі й три місяці в Бугесунді за те, що їхав п'яний машиною. Три роки тому. Коли його фірма лопнула, він пішов працювати. Останнім часом працював у комунальному господарстві. Лагодив вулиці. Того вечора він був у ресторані на Бруггатан і звідти їхав додому. Він не дуже впився, певне, тому, що це мав грошей. З ресторану він, мабуть, пішов на зупинку біля Васагатан. Він був неодружений і в Швеції не мав родичів. Товариші на роботі його любили. Кажуть, що він був веселий і приємний, а коли випивав чарку, то й дотепний і не мав ніяких ворогів.

— Він бачив того, хто стріляв, і сказав щось незрозуміле Реннові, перед тим як помер. Чи є якась відповідь експертів щодо тієї магнітофонної стрічки?

— Немає. Мухамед Буссі, алжірець, працівник ресторану, тридцять шість років, народився в якомусь місці, що його не можна вимовити, не пам'ятаю в якому.

— Недбальство.

— Він шість років жив у Швеції, а перед тим у Парижі. Не цікавився і не займався політикою. Складав гроші на банковий рахунок. Ті, хто його знав, кажуть, що він був несміливий і потайний. Він кінчав роботу о пів на одинадцяту й вертався додому. Був порядний, але скупий і нудний.

— Ти наче сам себе змальовуєш.

— Медсестра Бріт Данієльсон, народилася тисяча дев'ятсот сорокового року в Еслеві. Вона сиділа біля Стенстрема, але ніщо не свідчить про те, що вони були знайомі. Лікар, з яким вона приятелювала, тієї ночі чергував у лікарні. Вона, мабуть, сіла на Оденгатан разом із вдовою Югансон і їхала додому. Немає ніяких проміжків у часі. Вона скінчила роботу й пішла до автобуса. Звичайно, ми не знаємо напевне, чи вона не була із Стенстремом.

Кольберг похитав головою.

— Мабуть, навряд, — сказав він. — Чого б він морочився з такою сонною рибиною, коли мав удома все, що йому було потрібно?

Меландер здивовано глянув на нього, але нічого не спитав.

— Далі йде Ассарсон. Зовні чистенький, але не такий бездоганний усередині. — Меландер на мить замовк, колупаючись у люльці, тоді сказав: Дуже підозріла особа. На початку п'ятдесятих років двічі був під судом за шахрування з податками і раз за образу честі. Звів чотирнадцятирічну дівчинку, що працювала в нього кур'єром. Усі три рази сидів у в'язниці. Ассарсон мав багато грошей. Він був нахабний у веденні своїх справ і в усьому іншому також. Багато людей мали причини не любити його. Навіть дружина і брат зневажали його. Але одне не викликає сумніву: його присутність в автобусі цілком умотивована. Він вертався з якогось зібрання на Нарвавеген і їхав до своєї коханки Ульсон. Вона живе на Карлбергсвеген і працює в конторі Ассарсона. Він телефонував їй і попередив, що прийде. Ми розмовляли з нею кілька разів.

— Хто?

— Гунвальд і Монсон. Кожен окремо. Вона каже, що…

— Хвилиночку. А чого він їхав автобусом?

— Мабуть, того, що добре випив і не зважився сісти в машину. І не знайшов через дощ таксі. Станція таксі не приймала замовлень, а в центрі не було жодної вільної машини.

— О'кей. То що каже та дамочка?

— Що Ассарсон викликав у неї огиду. Старий, немічний дід. І що вона водилася з ним задля грошей і щоб не втратити роботи. В Гунвальда склалося враження, що вона майже повія, тупа шльондра. Каже, ніби вона схожа на Зазу Габор, не знаю, хто це така.

— Пан Ларсон і жінки. Думаю, що я міг би написати роман під таким заголовком.

— Монсонові вона призналася, що робила також послуги, як вона висловилась, Ассарсоновим клієнтам. Він їй наказував. Ассарсон народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку.

— Дякую, друже. Так починалася б моя книжка: «Він народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку». Чудово.

— Час в усіх випадках збігається, — незворушно вів далі Меландер.

До розмови вперше втрутився Мартін Бек.

— Отже, залишається Стенстрем і той, кого не впізнано.

— Так, — сказав Меландер. — Про Стенстрема ми знаємо, що він їхав від Зоопарку, і це досить дивно. І що він був озброєний. Про невпізнаного знаємо, що він був наркоман і мав понад тридцять років. І це все.

— А присутність усіх інших в автобусі вмотивована, — сказав Мартін Бек.

— Так.

— З'ясовано, чого вони там опинилися. Так.

— Настав час знов поставити класичне запитання: що робив Стенстрем в автобусі? — сказав Кольберг.

— Треба поговорити з дівчиною, — сказав Мартін Бек. Меландер вийняв з рота люльку:

— З Осою Турел? Ви ж самі з нею говорили. А потім були в неї ще раз.

— Хто? — запитав Мартін Бек.

— Ренн, трохи більше як тиждень тому.

— Шкода, що Ренн, — мовив сам до себе Мартін Бек.

— Чому? — запитав Меландер.

— Ренн добрий працівник, — сказав Мартін Бек, — але цього питання він не зовсім розуміє. А крім того, він мало спілкувався із Стенстремом.

Кольберг і Мартін Бек довго дивилися один на одного. Жоден з них не озивався. Врешті Меландер порушив тишу:

— Ну? То що робив Стенстрем в автобусі?

— Мав там зустрітися з дівчиною, — неохоче сказав Кольберг. — Або з якимось інформатором.

Кольберг під час таких оглядів завжди висував якісь антитези, але цього разу він сам їм не вірив.

— Ти забуваєш одне, — мовив Меландер. — Ми вже десять днів нишпоримо в тому районі й не знайшли нікого, хто б раніше чув щось про Стенстрема.

— Це нічого не означає. В тій частині міста повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. А в таких місцях поліцію не дуже люблять.

— Принаймні я думаю, що гіпотезу про коханку, якщо йдеться про Стенстрема, можна не брати до уваги, — сказав Мартін Бек.

— На якій підставі? — відразу ж спитав Кольберг.

— Я в неї не вірю.

— Але ж ти допускаєш, що вона цілком вірогідна?

— Так.

— О'кей. Тим часом відкиньмо її.

— Отже, головне питання: що робив Стенстрем в автобусі? — сказав Мартін Бек.

Йому зразу ж поставили інше питання:

— А що робив в автобусі невпізнаний?

— Поки що не чіпаймо невпізнаного.

— Чому? Його присутність в автобусі така сама варта уваги, як і присутність Стенстрема. А крім того, ми не знаємо, хто він і куди їхав.

— Мабуть, просто їхав, автобусом.

— Просто їхав автобусом?

— Так. Багато бездомних так роблять. За одну крону можна проїхати туди й назад. І вбити годин зо дві.

— Метро тепліше, — сказав Кольберг. — До того ж там можна їздити скільки завгодно, якщо не виходити на станціях, а просто пересідати з поїзда на поїзд.

— Так, але…

— Ти забуваєш ще одну важливу річ. Невпізнаний мав не тільки крихти гашишу й інших наркотиків, а й грошей у нього було більше, ніж у інших пасажирів автобуса.

— Це, до речі, свідчить про те, що це вбивство не мало на меті пограбування, — сказав Меландер.

— І в тій частині міста, — додав Мартін Бек, — як ти сам сказав, повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. Може, він мешкав у котромусь із них. Ні, вернімося до головного питання: що робив Стенстрем в автобусі?

З хвилину тривала мовчанка. В кімнаті поряд дзвонили телефони. Час від часу чути було голоси Гунвальда Ларсона й Ренна. Нарешті Меландер запитав:

— А що вмів робити Стенстрем?

Вони всі троє знали відповідь на це запитання. Меландер кивнув головою й сам собі відповів:

— Стенстрем умів за кимось стежити.

— Так, — сказав Мартін Бек. — Це він умів. Спритно і невідступно. Міг тінню ходити за кимось цілими тижнями.

Кольберг почухав потилицю й мовив:

— Пам'ятаю, як чотири раки тому він мало не довів до божевілля одного злочинця.

— Він його просто зацькував, — додав Мартін Бек. — Він уже тоді вмів стежити. А потім ще вдосконалив свій метод.

Кольберг раптом пожвавішав:

— До речі, ти питав Гаммара, що саме робив Стенстрем улітку, коли ми всі взялися за нез'ясовані давні справи?

— Питав, але нічого не довідався, — відповів Мартін Бек. — Стенстрем був у Гаммара з цього приводу. Той запропонував йому кілька справ, яких саме, вже не пам'ятає, але вони на жодній не спинилися. Не тому, що випадки були надто давні, а через молодість Стенстрема. Він не хотів ворушити те, що сталося років десять тому, коли він ще грався вдома в Гальстагаммарі в злодіїв і поліцейських. Кінець кінцем він узяв справу того зниклого, над якою і ти сидів.

— Я цього не знав, — мовив Кольберг.

— Мабуть, він вдовольнився тим, що було написане в рапорті.

— Мабуть.

Запала тиша, і її знов порушив Меландер:

— Ну, й до чого ж ми дійшли?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Мартін Бек.

— Перепрошую, — сказав Меландер і вийшов до туалету.

Коли він зачинив за собою двері, Кольберг глянув на Мартіна Бека й спитав:

— Хто піде до Оси?

— Ти. Туди треба йти одному, і ти з усіх нас найбільше підходиш для цієї ролі.

Кольберг мовчав.

— Ти не хочеш?

— Не хочу. Але піду.

— Сьогодні ввечері?

— Я маю ще залагодити одну справу. На Вестберзі. Подзвони їй і скажи, що я прийду десь о пів на восьму.