Гіркий сміх

XXVII

Ранок у четвер двадцять першого грудня був не дуже приємний для поліції. Напередодні ввечері ціла армія поліцейських у мундирах і цивільному вбранні посеред міста в розпалі святкової істерії затіяла скандальну безладну бійку з робітниками та інтелектуалами, які вийшли з Народного дому після мітингу на підтримку Національного фронту визволення Південного В'єтнаму.

Думки про те, що ж там, власне, сталося, різко поділились, та інакше й не могло бути, але того сумного, холодного ранку важко було знайти усміхненого поліцейського.

Тільки Монсонові ця подія дала якусь втіху. Він необачно сказав, що не має роботи, і його» відразу послали туди підтримувати лад. Спершу він ховався в затінку церкви Адольфа Фредріка на Свеявеген, сподіваючись, що, можливо, колотнеча аж туди не докотиться. Проте поліція наступала з усіх боків, безладно, непродумано, і демонстранти, яким треба було десь «дітися, почали наближатись до Монсона. Він швидко відступив уздовж Свеявеген і зайшов до невеличкого ресторану, щоб нагрітися і щось перекусити. Виходячи звідти, він узяв зі столика зубочистку. Вона була загорнена в папірець і мала смак м'яти.

Мабуть, він єдиний з усього корпусу поліції був радий того похмурого ранку. Бо вже встиг зателефонувати до завідувача складу ресторану і дістав адресу постачальника тих зубочисток.

Ейнар Ренн не був радий. Він стояв на вітряній Рінгвеген і дивився на яму в землі, напнутий шмат брезенту й дорожні бар'єри, розставлені навколо. В ямі не було живої душі, чого не можна було сказати про машину, що стояла метрів за п'ятнадцять від того місця. Ренн знав чотирьох чоловіків, що сиділи там з термосами, тому сказав:

— Привіт, хлопці.

— Привіт, і зачиняй за собою двері. Та якщо це ти вчора на Брангусгатан тріснув мого хлопця кийком по голові, то йди до бісової матері.

— Ні, не я, — відповів Ренн. — Я сидів удома й дивився телевізор. Моя дружина поїхала в Норланд.

— Тоді сідай. Хочеш кави?

— Та випив би.

За хвилину його спитали:

— Ти прийшов у якійсь справі?

— Так. Той Шверін народився в Америці. Це часом не було помітно з його мови?

— Ще б пак! Він затинався, як Аніта Екберг, а коли був п'яний, то розмовляв по-англійському.

— Коли був п'яний?

— Так. Або коли сердився. Чи думав про щось інше. Ренн вернувся п'ятдесят четвертим автобусом на Кунгсгатан. То був червоний двоповерховий автобус марки «Лейленд Атлантін» з пофарбованим у кремовий колір другим поверхом і сірим дахом. Хоч Ек запевняв, що в двоповерхових автобусах є тільки сидячі місця, він був переповнений пасажирами, які стояли і тримали в руках пакунки й сумки.

Ренн напружено думав цілу дорогу. Потім трохи посидів за своїм столом. Тоді зайшов до сусідньої кімнати і запитав:

— Хлопці, як буде по-англійському: «Я його не впізнав»?

— Didn't recognize him, — відповів Кольберг, не підводячи голови від своїх паперів.

— Я знав, що маю слушність, — сказав Ренн і вийшов.

— Він уже зовсім з'їхав з глузду, — зауважив Гунвальд Ларсон.

— Стривай, — сказав Мартін Бек. — Мені здається, що йому сяйнула якась думка.

Він підвівся й пішов до Реннового кабінету. Там не було нікого. Капелюха й пальта також не було.

Через півгодини Ренн знов відчинив дверці машини на Рінгвеген. Шверінові товариші й далі сиділи там, де він їх лишив. Яму на дорозі відтоді, мабуть, ще не торкала жодна лопата.

— Хай йому чорт, як я злякався, — сказав один із робітників. — Думав, що це Ульсон.

— Ульсон?

— Так, або Олсон, як, бувало, казав Альф.

Ренн доповів про наслідки своїх спостережень аж другого ранку, за два дні до святвечора.

Мартін Бек вимкнув магнітофон і сказав:

— Отже, ти вважаєш, що запис звучить так. Ти питаєш: «Хто стріляв?» І він відповідає по-англійському: «Didn't recognize him».

— Так.

— А потім ти питаєш: «Який він був на вигляд?» І Шверін відповідає: «Як Ульсон».

— Так, і після цього вмирає.

— Чудово, Ейнаре, — мовив Мартін Бек.

— А хто, в біса, той Ульсон? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Своєрідний контролер. Він їздить по тих місцях, де лагодять дороги, й дивиться, чи робітники працюють.

— Ну, і який він на вигляд? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Він чекає у моєму кабінеті, — несміливо відповів Ренн.

Мартін Бек і Гунвальд Ларсон пішли подивитися на Ульсона. Гунвальд Ларсон дивився якихось десять секунд.

— Ага! — сказав він і зразу ж вийшов.

Ульсон вражено глянув йому вслід.

Мартін Бек стояв із півхвилини. Нарешті він сказав:

— Думаю, ти зібрав усі дані?

— Звичайно, — відповів Ренн.

— Ну то дякую, пане Ульсон, — сказав Мартін Бек і теж вийшов.

Ульсон ще дужче здивувався.

Коли Мартін Бек повернувся з другого сніданку, під час якого він насилу подужав випити склянку молока, чашку кави і з'їсти дві скибочки сиру, на його столі лежав аркуш паперу з лапідарним заголовком: «Ульсон».

— Невже Ренн роздягав його і важив, — запитав Гунвальд Ларсон.

Мартін Бек нічого не відповів.

— Чудові, логічні висновки, — повів далі Гунвальд Ларсон. — Ульсон носить на голові капелюха, а на ногах черевики. Має чималий ніс, надіває за один раз одного плаща. І має широкий рот чи плащ. Невже тобі це знадобиться?

— Не знаю. Все ж таки це якісь прикмети.

— Авжеж, прикмети Ульсона.

— Як там у тебе з Ассарсоном?

— Я щойно розмовляв із Якобсоном, — сказав Гунвальд Ларсон. — Жирна рибина.

— Хто, Якобсон?

— І він також. Він невдоволений, що вони самі їх не спіймали, а нам довелося працювати за них.

— Не нам, а тобі.

— Звичайно, навіть Якобсон визнає, що Ассарсон найбільший гуртовий торговець наркотиками, яких ми досі ловили. Ті братчики, мабуть, загрібали гроші лопатою.

— А той другий? Чужоземець?

— Просто кур'єр. Грек. Лихо в тому, що він має паспорт дипломата. Він сам наркоман. Ассарсон думає, що це він його виказав. Каже, що немає нічого гіршого, як довіритись якомусь донощикові. Він дуже невдоволений. Мабуть, тому, що вчасно не позбувся того кур'єра відповідним способом. — Гунвальд Ларсон на мить замовк, а тоді додав: — Той Єрансон з автобуса також був наркоман. Можливо…

Він не докінчив своєї думки, а все ж дав Мартінові Беку ниточку, над якою варто було поміркувати.

Кольберг пітнів над своїм списком і поки що не хотів його показувати. Він тепер дедалі краще розумів, як мав почувати себе Стенстрем, коли взявся розплутувати цю давню справу. Як слушно зауважив Мартін Бек, до слідства в справі Тереси не можна було причепитися. Якийсь невправний формаліст навіть написав би коментар: «Випадок з технічного погляду треба вважати з'ясованим, а слідство — чудовим прикладом сумлінної роботи поліції».

Звідси вже недалеко було й до того, щоб і злочин визнати чудовим.

Скласти список осіб, зв'язаних із Тересою Камарайо, справді було нелегко. Аж дивно, що за шістнадцять років стільки людей устигло померти, виїхати зі Швеції чи змінити прізвище. Деякі психічно захворіли й перебували у відповідних закладах. Інші сиділи у в'язниці, в притулках для алкоголіків чи були інтерновані. Ще інші просто зникли, подалися в море або ще кудись. Чимало було й таких, що давно переїхали у віддалені райони країни; створили для себе й для своїх родин інші умови життя, і здебільшого їх не можна було негайно проконтролювати. Кінець кінцем у його списку лишилося двадцять дев'ять прізвищ, усі ті особи, що перебували на волі й мешкали в Стокгольмі або поблизу від нього. Досі Кольберг зібрав тільки загальні відомості про цих людей: їхній теперішній вік, фах, адреса, родинний стан. Цей список, пронумерований від одного до двадцяти дев'яти і складений в алфавітному порядку, мав такий вигляд:

Кольберг дивився на список і зітхав. Тереса Камарайо була зв'язана з усіма соціальними верствами. Діяла вона також серед різних поколінь. Коли вона загинула, наймолодшому серед названих у списку чоловіків було п'ятнадцять років, а найстаршому — шістдесят сім. Навіть у цьому списку були найрізноманітніші люди, від директора фірми в Стоксунді, до старих злодіїв-алкоголіків із притулку в Гегаліді.

— Що ти з ним робитимеш? — запитав Мартін Бек.

— Не знаю, — сумно признався Кольберг. Тоді поклав список Меландерові на стіл і сказав: — Ти все пам'ятаєш. Як матимеш час, проглянь цей список, може; згадаєш щось особливе про цих людей.

Меландер байдужим оком глянув на аркуш і кивнув головою.

Двадцять третього грудня, напередодні святвечора, Монсон і Нордін поїхали додому, і всі були цьому раді. Вони мали повернутися ще до Нового року.

Надворі було холодно й непривітно.

Суспільство споживачів лопало з натуги. Цього дня все можна було продати і за будь-яку ціну. Найчастіше люди платили кредитними талонами і незабезпеченими чеками.

Ідучи додому, Мартін Бек думав про те, що в Швеції сталося перше масове вбивство. І перше нез'ясоване вбивство поліцейського.

Слідство знов застрягло. З технічного боку в порівнянні із слідством у справі Тереси воно здавалося суцільною невправністю.