XXIV


Три вечори поспіль Нордін у своєму мисливському капелюсі й непромокальному пальті ходив по Стокгольму, намагаючись знайти контакт із міським дном. Він навідувався до кав'ярень, ресторанів, танцювальних зал, де, за словами Білявої Малін, бував Єрансон.

Часом він їздив машиною, а в п'ятницю ввечері сидів у ній і стежив за площею Маріаторг, проте не помітив нічого цікавого, крім двох чоловіків, що також стежили за площею з машин. Він їх не знав, але здогадався, що це районний цивільний патруль або хтось із відділу боротьби з наркоманією.

Ці подорожі не збагатили його новими фактами про чоловіка, що звався Нільс Ерік Єрансон. Однак за ці дні він усе-таки доповнив інформацію Білявої Малін даними, які добув зі списків населення, з церковних книг, від контори найму моряків і від колишньої дружини Єрансона, яка мешкала в Борасі й заявила, що майже забула свого першого чоловіка. Вона не бачила його близько двадцяти років.

У суботу вранці він доповів про свої мізерні здобутки Мартінові Беку. Потім сів і заходився писати до дружини в Сундсвал довгого, сумного листа, час від часу винувато поглядаючи на Ренна й Кольберга, що завзято вистукували на машинках.

Не встиг він дописати листа, як до кімнати зайшов Мартін Бек.

— Що за йолоп послав тебе в місто? — запитав він.

Нордін швиденько накрив лист копією рапорту, бо саме написав: «… а Мартін Бек з кожним днем стає чудніший і сердитіший».

Кольберг витяг з машинки аркуш і сказав:

— Ти.

— Що? Я?

— Авжеж. «У середу, коли тут була Білява Малін. Мартін Бек недовірливо дивився на Кольберга.

— Дивно, що я не пригадую, — сказав він. — Та все одно безглуздо давати таке доручення норландцеві, який навіть добре не знає, як потрапити на Стуреплан.

Нордін був ображений, але в глибині душі визнавав, що Мартін Бек каже правду.

— Ренне, дізнайся ти, де бував Єрансон, з ким він водився і що робив, — сказав Мартін Бек. — Спробуй також спіймати того Б'єрка, в якого він мешкав.

— Гаразд, — відповів Ренн.

Він складав список усіх можливих значень останніх слів Шверіна. Першим він написав: «Дегенерат якийсь». І останнім: «Дурнуватий якийсь».

Кожен провадив свою ланку слідства.


У понеділок Мартін Бек устав о пів на сьому після майже безсонної ночі. Він почував себе погано, і від чашки шоколаду, яку він випив у кухні разом з дочкою, йому також не стало краще. Решта членів родини ще не з'явилися. Дружина вранці міцно спала, і цю її властивість, мабуть, успадкував син, якому щоразу важко було рано вставати. Але Інгрід прокидалася о пів на сьому і замикала за собою двері в коридорі о чверть на восьму. Завжди. Вона часто казала, що по ній можна перевіряти годинник.

Інгрід явно полюбляла шаблонні фрази. Можна було б скласти збірку її щоденних висловів і продати як посібник для тих журналістів, що вже виписались. Як своєрідну шпаргалку. «Книжка мала б називатися «Вмій говорити й писати», — подумав Мартін Бек.

— Про що ти думаєш? — запитала Інгрід.

— Ні про що, — машинально відповів він.

— Я з весни не бачила, щоб ти колись сміявся.

Мартін Бек відірвав очі від клейонки, розмальованої гномами, глянув на дочку і спробував усміхнутися. Інгрід була гарна дівчина, але ж це не причина для сміху. Вона підвелася й пішла по свої книжки. Коли Мартін Бек надів капелюха й пальто, вона вже чекала на нього, тримаючись за ручку дверей. Він узяв у неї книжки. Портфель був старий, витертий, обліплений барвистими значками.

Це він також зробив машинально. Він носив портфель Інгрід так само, як дев'ять років тому, коли вона вперше пішла до школи. Але тоді він вів її за руку. За маленьку ручку, вогку й тремтячу від збудження. Коли він перестав водити її за руку? Він уже не пам'ятав.

— На святвечір ти будеш сміятися, — мовила Інгрід.

— Справді?

— Так. Коли отримаєш від мене подарунок. — Інгрід наморщила лоба й додала: — Не можу собі уявити, щоб він когось не розсмішив.

— А що б ти хотіла мати?

— Коня.

— Де ж ти його поставиш?

— Не знаю. Та однаково хотіла б коня.

— Ти знаєш, скільки він коштує?

— На жаль, знаю.

Вони попрощалися.

На Куигсгольмсгатан його чекав Гунвальд Ларсон і висновок, який навіть не заслуговував, щоб його назвати висновком з припущень. Гаммар був такий люб'язний, що відзначив це напередодні.

— Як там з алібі Туре. Ассарсона? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Його алібі належить до найпевніших в історії криміналістики, — відповів Мартін Бек. — Бо він саме тоді виголошував промову перед двадцятьма п'ятьма особами. Він був у міському готелі в Седертельє.

— Ага, — похмуро мовив Гунвальд Ларсон.

— А крім того, даруй мені, припущення, що Єста Ассарсон не помітив би власного брата, який сідав в автобус із автоматом під плащем, здається не зовсім логічним.

Щодо плаща, — мовив Гунвальд Ларсон, — то він мав бути досить широкий, коли вбивця міг сховати під ним автомат. Якщо тільки він не тримав його у валізці.

— Тут ти маєш слушність, — погодився Мартін Бек.

— Часом справді буває, що я маю слушність.

— І в цьому твоє щастя, — мовив Мартін Бек. — Якби позавчора ввечері ти помилився, нам би тепер було непереливки. Але ти колись таки вскочиш у халепу, Гунвальде, — додав він.

— Не думаю, — мовив Гунвальд Ларсон і вийшов з кімнати..

У дверях він зіткнувся з Кольбергом, який швидко відступив убік і, змірявши поглядом його широку спину, запитав:

— Як там живий тиран? Невдоволений?

Мартін Бек кивнув головою. Кольберг підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Хай йому чорт, — мовив він.

— Оса й далі живе у вас?

— Так, — відповів Кольберг. — Але не кажи, що я завів у себе гарем, бо це вже сказав Ларсон.

Мартін Бек чхнув.

— На здоров'я, — мовив Кольберг. — Ще трохи, і я викинув би його у вікно.

Мартін Бек подумав, що Кольберг один із небагатьох, хто справді зробив би це.

— Дякую, — сказав він.

— За що?

— За те, що ти сказав: «На здоров'я».

— Ага. Мало хто знає, що за це треба дякувати. Я колись мав такий випадок. Один фоторепортер налупцював до синців свою дружину і викинув її голу на сніг тому, що вона не подякувала, як він сказав: «На здоров'я». В новорічну ніч. Він, звичайно, був п'яний. — Кольберг трохи помовчав, потім сказав: — З неї більше нічого не можна витягти. Тобто з Оси.

— Ну, ми ж знаємо, якою справою займався Стенстрем, — сказав Мартін Бек.

Кольберг вражено глянув на нього:

— Як це знаємо?

— Авжеж. Убивством Тереси. Ясно, як божий день.

— Убивством Тереси?

— Так. Тобі таке не спадало на думку?

— Ні, — відповів Кольберг. — Не спадало, хоч я переглянув усі випадки за останні роки. Чому ж ти нічого не казав?

Мартін Бек дивився на нього, задумливо кусаючи кінець ручки. Їхні думки бігли одним руслом, і Кольберг одяг їх у слова:

— Видно, не все можна передати за допомогою телепатії.

— Не все, — мовив Мартін Бек. — А крім того, вбивство Тереси сталося шістнадцять років тому. І ти до того слідства не мав ніякого стосунку. Його від початку до кінця проводила міська поліція. Мені навіть здається, що з тих часів у нас лишився тільки Ек.

— То ти вже переглянув протоколи?

— Тільки побіжно. Їх понад тисячу сторінок. Усі документи лежать у Вестберзі, Може, поїдемо туди?

— Так. Треба їх відсвіжити в пам'яті. У машині Мартін Бек сказав:

— Ти, певне, пам'ятаєш цю справу настільки, щоб зрозуміти, чому Стенстрем узявся за неї?

Кольберг кивнув головою.

— Так. Тому, що вона була найважча з усіх, які він міг узяти.

— Отож-бо. Найбезнадійніша з усіх безнадійних. Він хотів показати, на що здатний.

— І дав себе застрілити, — мовив Кольберг. — Так по-дурному, хай йому чорт. І який зв'язок може бути між цією справою та вбивством в автобусі?

Мартін Бек нічого не відповів. Вони мовчали, аж поки доїхали до Вестберга, поставили машину перед поліційною дільницею і вийшли на мокрий сніг. Тоді Кольберг сказав:

— Чи справу Тереси можна розплутати? Тепер, через стільки років?

— Мені важко таке уявити, — відповів Мартін Бек.


Загрузка...