Гіркий сміх

XVII

Не можна було сказати нічого втішного про ту неприємну середу.

Як вони й сподівалися, вечірні газети викопали історію зі Шверіном і подали її у великих репортажах, нашпигувавши їх різними подробицями й саркастичними зауваженнями на адресу поліції.

Газети забули тільки згадати, що Шверін помер, — мабуть, тому, що дуже поспішали.

На лихо, це масове вбивство, крім усього, збіглося із запланованим кілька тижнів перед тим наскоком на кіоски й тютюнові крамнички з метою вилучення порнографічної літератури, яка ображала моральність громадян.

Одна газета на першій сторінці ласкаво повідомляла, що психічнохворий убивця в нападі шалу гасає по місту, свіжий слід холоне й стирається, жах паралізує громадськість, а тим часом армія духовних послідовників Паулюса Бергстрема, щоб підігріти пристрасті, гупає чобітьми по місту, вишукує порнографічні листівки і, чухаючи потилицю, намагається збагнути плутану інструкцію міністерства юстиції, що слід вважати образою моральності, а що ні.

Кольберг прийшов на Кунгсгатан близько четвертої години після обіду. На чубі й на бровах у нього понамерзали шматочки льоду. Він з понурим виразом кинув на стіл паку газет.

— Коли б ми мали стільки інформаторів, скільки писак, нам не довелося б і пальцем ворухнути, — сказав він.

— Це все питання коштів, — мовив Меландер.

— Знаю. Але чи вони б допомогли?

— Ні, — сказав Меландер. — Не така це проста справа.

Він витрусив люльку і знов заглибився в свої папери.

— Ти вже розмовляв з психологами? — кисло спитав Кольберг.

— Так. Рапорт передруковують, — відповів Меландер, не підводячи голови.

В головному штабі слідчої групи з'явилася нова людина. Прибула третина обіцяного підсилення, Монсон із Мальме.

Монсон був майже такий на зріст, як Гунвальд Ларсон, але не такий грізний на вигляд. Він цілу ніч їхав із Сконе своєю машиною. І не тому, що хотів отримати мізерне відшкодування по сорок шість ере за кілометр, — просто, він цілком слушно вважав, що добре буде мати під рукою машину з номерами іншого міста.

Тепер він стояв біля вікна, дивився надвір і жував зубочистку.

— Для мене нема якоїсь роботи? — запитав він.

— Є. Ми кількох людей не встигли допитати. Ось, наприклад, пані Еспер Чельстрем. Удова одного з убитих.

— Ремісника Югана Чельстрема.

— Так. Мешкає на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять.

— А де лежить Карлбергсвеген?

— Он там висить карта, — втомлено сказав Кольберг.

Монсон кинув погризену зубочистку в попільничку Меландера і байдуже витяг з нагрудної кишені нову. Він якийсь час вивчав карту, тоді одягнув пальто. У дверях він обернувся і глянув на Кольберга.

— Слухай!

— Що таке?

— Ти не знаєш такої крамнички, де можна купити пахучі зубочистки?

— Ні, не знаю.

— Шкода, — сумно сказав Монсон. А виходячи, додав: — Я чув, що є такі. А я саме кинув курити.

Коли двері за ним зачинилися, Кольберг глянув на Меландера й сказав:

— Я його бачив єдиний раз у житті. Торік у Мальме. І він питав те самісіньке.

— Про зубочистки?

— Так.

— Дивно.

— Що дивно?

— Що відтоді минуло більше як рік, а він так і не з'ясував, чи справді є такі зубочистки.

Меландер нічого не відповів на це, і розмова урвалася.

Хоч там що писали газети, а Великий Детектив Громадськість невтомно діяла цілу другу половину дня. Сотні, людей телефонували до поліції або приходили особисто, щоб заявити, що вони, мабуть, їхали тим самим автобусом, у якому сталося вбивство.

Усю цю інформацію працівники слідчої групи мусили просіяти крізь своє сито, і тільки. в одному випадку виявилося, що їхня праця була недаремна. Один чоловік, який сів у двоповерховий автобус на зупинці Юргордсбру десь о десятій вечора в понеділок, ладен був заприсягтися, що бачив Стенстрема. Він сказав це по телефону й попав на Меландера, який відразу ж викликав його.

Чоловікові було десь із п'ятдесят років. Він тримався дуже впевнено.

— Отже, ви бачили помічника слідчого Стенстрема?

— Так.

— Де?

— Коли я сів у автобус на Юргордсбру. Він сидів ліворуч, зразу ж за водієм.

Меландер кивнув головою. Інформація про те, де хто сидів у автобусі, ще не попала в пресу.

— Ви певні, що то був він?

— Так.

— А чому?

— Я його впізнав. Я працюю нічним сторожем.

— Це правда, — сказав Меландер. — Кілька років тому ви сиділи у вестибюлі старого поліційного будинку на Агнегатан. Я тепер згадав.

— Так, — здивувався чоловік. — А я вас не впізнав.

— Я бачив вас двічі, проте ми жодного разу не розмовляли, — сказав Меландер.

— Але Стенстрема я добре пам'ятаю, бо…

Чоловік завагався.

— Бо що? — ласкаво запитав Меландер.

— Він був такий молодий і носив джинси й спортивну сорочку. Я подумав, що він не може працювати в поліції. І звелів йому показати посвідчення. А потім…

— Що потім?

— Потім я через кілька тижнів знов помилився. Дуже прикро, але це правда.

— Нічого, таке буває. Отже, коли ви побачили його позавчора ввечері, він в» ас упізнав?

— Ні. Не впізнав.

— Біля нього хтось сидів?

— Ні, місце було порожнє. Я добре пам'ятаю, бо спершу хотів привітатися й сам сісти коло нього. Але потім подумав, що це було б смішно.

— Шкода, — мовив Меландер. — І ви зійшли на площі Сергеля?

— Так. Я там пересів на метро.

— А Стенстрем лишився в автобусі?

— Думаю, що лишився. Принаймні я не бачив, щоб він злазив. А я сидів нагорі.

— Може, вип'єте чашку кави?

— Залюбки. Дякую, — мовив чоловік.

— Було б добре, якби ви поглянули на фотографії, — сказав Меландер. — Та, на жаль, вони не дуже приємні.

— Я розумію, — промурмотів чоловік.

Він почав оглядати фотографії, зблід і кілька разів ковтнув слину. Але впізнав тільки Стенстрема.

Через хвилину майже одночасно з'явилися Мартін Бек, Гунвальд Ларсон і Ренн.

— Що, Шверін по… — почав Кольберг.

— Так, помер, — відповів Ренн.

— Ну й що?

— Сказав щось.

— Що?

— Не знаю, — відповів Ренн, ставлячи на стіл магнітофон.

Усі з'юрмилися навколо нього.

— Ти сам придумав ці запитання? — поцікавився Гунвальд Ларсон.

— Так. Ось вони в мене записані, — скромно відповів Ренн.

— Геніально.

— Він був притомний тільки півхвилини, — образився Ренн. — Тоді помер.

Мартін Бек знов програв стрічку.

— Що він у біса каже? — мовив Кольберг.

Він не мав часу поголитися і задумливо скуб щетину на бороді.

Мартін Бек обернувся до Ренна:

— Що, по-твоєму, він сказав? Ти ж був там.

— Був, і думаю, що він зрозумів запитання й намагався на них відповісти.

— Ну?

— На перше запитання він відповів заперечно, щось ніби «Я не знаю» або «Я його не впізнав».

— Як ти, в біса, побачив таку відповідь у цьому «днркс»? — вражено спитав Гунвальд Ларсон.

Ренн почервонів і засовався на стільці.

— А й справді, як ти дійшов до такого висновку? — і собі спитав Мартін Бек.

— Не знаю. Мені так здалося. Таке склалося враження.

— Ага. А потім?

— На друге запитання він відповів досить виразно: «Яколсон».

— Так, я чув. Але що він мав на увазі? — мовив Кольберг.

Мартін Бек потирав пучками чоло там, де починався чуб.

— Або Якобсон, — мовив він задумливо. — Чи ще якось.

— Він каже «Яколсон», — наполягав Ренн.

— Так, — погодився Кольберг. — Але такого прізвища немає.

— Перевіримо, — сказав Меландер, — може, й є. А тим часом…

— Що?

— Тим часом, я думаю, що треба послати стрічку на експертизу. Якщо наша лабораторія не впорається, можна зв'язатися з радіо. Їхні звукотехніки мають усі прилади. Вони можуть відділити кожен звук на стрічці, спробувати різну швидкість.

— Так, це добра думка, — погодився Мартін Бек.

— Але спершу зітри до лиха того Ульгольма, — сказав Гунвальд Ларсон, — а то з нас глузуватиме цілий світ. — Він озирнувся по кімнаті. — А де те зозуленя Монсон?

— Певне, заблукав, — відповів Кольберг. — Треба, мабуть, було сказати йому, як їхати.

Він глибоко зітхнув.

Зайшов Ек, задумливо погладжуючи свою сиву голову.

— Що там? — запитав Мартін Бек.

— Газети звинувачують пас у тому, що ми й досі не помістили портрета невпізнаної жертви.

— Ти сам знаєш, який вигляд мав би той портрет, — мовив Кольберг.

— Знаю, але…

— Стривай, — сказав Меландер. — Можна дати опис. Вік — років тридцять п'ять — сорок, зріст — метр сімдесят один, вага — шістдесят дев'ять кілограмів, сорок другий номер взуття, карі очі, темний чуб. Шрам після операції сліпої кишки. Темний заріст на грудях і животі. Шрам від якоїсь давньої рани на зап'ястку. Зуби… ні, про них краще не згадувати.

— Я пошлю їм цей опис, — сказав Ек і вийшов. Хвилину всі мовчали.

— Фредрік дійшов до одного висновку, — сказав нарешті Кольберг. — Що Стенстрем сидів у автобусі вже до зупинки Юргордсбру. Отже, він їхав із Зоопарку.

— Що ж він там робив? — здивувався Гунвальд Ларсон. — Увечері, і в такий дощ?

— Я також дійшов до одного висновку, — сказав Мартін Бек. — Що він, мабуть, не знав тієї медсестри.

— Ти певний цього? — запитав Кольберг.

— Ні.

— Біля Юргордсбру він був сам, — сказав Меландер.

— Ренн також дійшов до одного висновку, — сказав Гунвальд Ларсон.

— До якого?

— Що те «днркс» означає: «Я його не впізнав». Уже не кажучи про якогось типа на прізвище Яколсон.

Оце було й усе, що вони з'ясували до середи п'ятнадцятого листопада.

Надворі йшов сніг, мокрий, лапатий. Уже зовсім стемніло.

Звичайно, немає людини на прізвище Яколсон. Принаймні в Швеції.

У четвер вони взагалі не дізналися нічого нового.

У четвер увечері Кольберг вернувся додому після одинадцятої. Дружина читала в кружалі світла від стоячої лампи. Вона була вбрана в короткий, застебнутий спереду халатик і сиділа в кріслі, підібгавши під себе босі ноги.

— Привіт, — сказав Кольберг. — Як посувається твоя іспанська мова?

— Звичайно, ніяк. Смішно й мріяти, що можна взагалі щось зробити, коли в тебе чоловік працює в поліції.

Кольберг нічого на це не відповів. Він скинув верхній одяг і зайшов до ванної. Там він поголився й довго сидів під душем, сподіваючись, що ніякий дурний сусід не викличе радіополіції і не звинуватить його в порушенні нічного спокою хлюпотом води. Потім надів купальний халат, зайшов до вітальні й сів перед дружиною. Якийсь час він дивився на неї.

— Давно я тебе не бачила, — сказала вона, не відводячи очей від книжки. — Як ваші справи?

— Погано.

— Шкода. Бо таки дивно, що хтось без ніякої причини серед міста застрілив у автобусі дев'ятеро людей. А поліція не може придумати нічого кращого, як влаштовувати нескінченні облави.

— Так, справді дивно, — визнав Кольберг.

— Чи решта твоїх колег теж не приходять додому по тридцять шість годин?

— Мабуть, що так.

Вона знов почала читати. Кольберг сидів мовчки, може, хвилин десять, а може, й п'ятнадцять, не зводячи з неї погляду.

— Чого ти витріщився на мене? — запитала вона, все ще не дивлячись на нього, але вже веселим голосом.

Кольберг не відповів, і вона вдала, що читає ще уважніше. У неї було темне волосся, карі очі, правильні риси обличчя й чітко вималювані брови. Вона була на чотирнадцять років молодша за Кольберга: якраз недавно їй минуло двадцять дев'ять. І вона ніколи не вважала себе дуже вродливою. Врешті він сказав:

— Гун!

Уперше, відколи він зайшов до квартири, вона глянула на нього, ледь усміхнувшись і лукаво блиснувши очима.

— Що?

— Встань!

— Ну, встану.

Вона загнула правий верхній ріжок сторінки, яку саме прочитала, згорнула книжку й відклала її на бильце крісла. Тоді підвелася, звісивши руки й широко розставивши босі ноги. Весь час вона дивилася на Кольберга.

— Погано, — сказав він.

— Що погано?

— Загинати ріжки в книжці.

— Це моя книжка, куплена на власні гроші.

— Роздягнися, — сказав він.

Гун піднесла праву руку до шиї і почала поволі, один за одним, розстібати ґудзики, так само дивлячись на Кольберга. Потім розгорнула тонкий ситцевий халатик, і він упав додолу позад неї.

— Обернися, — сказав Кольберг.

Вона обернулась до нього спиною.

— Ти гарна.

— Дякую. Мені що, стояти так далі?

— Ні. Передом краще.

— Он як.

Вона обернулася і глянула на Кольберга з тим самим виразом на обличчі, що й перше.

— Ти вмієш стояти на руках?

— Принаймні вміла до зустрічі з тобою. А потім не було нагоди. Спробувати?

— Не треба.

— А я все-таки спробую.

Вона підійшла до стіни й досить легко стала вниз головою.

Кольберг зацікавлено стежив за нею.

— Стояти далі?

— Ні, досить.

— Я постою, коли це тебе розважає. Я, щоправда, можу зомліти. Тоді вкриєш мене чимось. Хустиною, абощо.

— Ні, перевертайся.

Гун неквапом, легенько знов стала на ноги і глянула на Кольберга через плече.

— Що б ти сказала, якби я захотів так тебе сфотографувати?

— Як це так? Голу?

— Еге.

— І вниз головою?

— Еге ж, хоч би й так.

— В тебе ж навіть немає фотоапарата.

— Немає. Але не в тім річ.

— Звичайно, ти можеш робити, що хочеш. Можеш, до лиха, робити, що тобі заманеться. Я казала тобі це ще два роки тому.

Він нічого не відповів. Гун і далі стояла біля стіни.

— До речі, а що б ти робив з такими фотографіями?

— Оце й є те питання, що мене цікавить.

Гун повернулась і поволі підійшла до нього.

— А тепер питання, яке цікавить мене: що все це в біса означає?

— Стенстрем тримав цілу паку таких фотографій у шухляді письмового столу.

— На роботі?

— Так.

— Чиїх?

— Своєї дівчини.

— Оси?

— Так.

— Мабуть, то було видовисько не з найкращих.

— Ні, чому ж, — сказав він.

Гун глянула на нього спідлоба.

— І напрошується питання: навіщо він їх зробив? — пояснив Кольберг.

— А це має якесь значення?

— Не знаю. Не можу з'ясувати.

— Мабуть, любив дивитися на них.

— Мартін також так вважає.

— Звичайно, розумніше було б час від часу приїздити додому й дивитися на оригінал.

— Мартін може й помилятися. Він, наприклад, тривожиться за нас. Я бачу по ньому.

— За нас? Чому це?

— Певне тому, що я в понеділок ввечері виходив сам до міста.

— А він хіба не виходить без дружини?

— Щось тут не ліпиться докупи, — сказав Кольберг. — Із Стенстремом і тими фотографіями.

— Чому? Адже відомо, які бувають чоловіки. А вона на тих фотографіях гарна?

— Так.

— Дуже гарна?

— Так.

— Ну, ти знаєш, що я повинна була б сказати.

— Знаю.

— Але я не скажу.

— Не скажеш. Це я також знаю.

— А може, Стенстрем хотів показати їх своїм товаришам? Щоб похвалитися.

— Навряд. Він був не такий.

— Чого ж ти морочиш собі ними голову?

— Не знаю. Мабуть тому, що й досі не напав на якийсь слід.

— А фотографії хіба якийсь слід? Думаєш, що хтось убив Стенстрема через них? Навіщо ж тоді він убив ще восьмеро інших?

Кольберг хвилину дивився на Гун.

— Отож-бо, — нарешті мовив він. — Ти правду кажеш.

Вона була довгонога, пропорційно збудована, з нормальною чуттєвістю. Була саме така, якої він хотів, але ж шукати її довелося більше ніж двадцять років, а тоді ще рік зважуватись.

Мартін Бек не згаяв двадцяти років на пошуки дружини. Він зустрів її сімнадцять років тому, відразу зробив вагітною і одружився. Раз, два, і кінець.

Тепер вона стояла в дверях спальні, наче сама доля, в зім'ятій нічній сорочці, зі смугами від подушки на обличчі.

— Ти так кашляєш і шморгаєш носом, що можеш усіх у домі побудити, — сказала вона.

— Пробач.

— І чого ти куриш серед ночі? З хворим горлом? Мартін Бек погасив сигарету в попільничці і сказав:

— Мені дуже шкода, що я тебе збудив.

— Що там я, головне, щоб ти знов не схопив запалення легень. Краще лишись завтра вдома.

— Мабуть, навряд чи мені вдалося б лишитися вдома.

— Дурниці. Як ти будеш працювати хворий? Наче в поліції більше нікого немає. А крім того, ти повинен уночі спати, а не читати давні рапорти. Того вбивства в таксі ти ніколи не розплутаєш. Відклади все і гаси світло. На добраніч.

— На добраніч, — машинально відповів Мартін Бек зачиненим дверям спальні.

Він насупив брови й відклав убік зшиті рапорти. Їх аж ніяк не можна було назвати давніми, бо Мартін Бек читав копію медичної експертизи, яку він отримав щойно ввечері. Але кілька місяців тому він справді цілими ночами перечитував матеріали, що стосувалися одного вбивства в таксі з метою пограбування, яке сталося дванадцять років тому.

Мартін Бек якийсь час лежав нерухомо, втупивши очі в стелю. Нарешті він почув неголосне хропіння зі спальні, швидко підвівся з ліжка і обережно вийшов у передпокій. Хвилинку він повагався, тримаючи руку на телефоні, тоді пересмикнув плечима, підняв трубку й набрав Кольбергів номер.

— Кольберг слухає, — почувся в трубці задиханий голос Гун.

— Привіт, а Ленарт є?

— Є.

— Що таке? — спитав Кольберг.

— Я тобі заважаю?

— Можна сказати, заважаєш. Чого тобі треба?

— Слухай, ти пам'ятаєш, що було влітку після вбивства у парку?

— Пам'ятаю, і що?

— У нас тоді не було роботи, і Гаммар звелів переглянути давні справи, які нам не пощастило розплутати. Пам'ятаєш?

— Еге ж. І ти подзвонив, щоб сказати мені про це?

— Ні. Я хочу спитати, яку справу взяв собі Стенстрем? Він саме був вернувся з відпустки.

— Не маю уявлення. Я думав, що він тобі сказав.

— Ні, він нічого не казав.

— То, може, Гаммар знає.

— Так. Звичайно, Гаммар має знати. До побачення. Пробач, що я тебе збудив.

— Іди до лиха!

Мартін Бек почув, як клацнула трубка. Свою він ще якийсь час притискав до вуха, нарешті також поклав і почвалав назад до канапи.

Він ліг і вимкнув світло. Лежачи в темряві, він почував себе дурень дурнем.