Гіркий сміх

X

Перед будинком поліції на Кунгсгольмсгатан стояло дві особи, що явно воліли б бути десь інде. Двоє чоловіків у поліційних кашкетах, у шкіряних куртках з блискучими ґудзиками, з портупеями, перехрещеними на грудях, кожен з пістолетом і кийком, що висіли на поясі, їхні прізвища були Крістіансон і Квант.

— Як ти гадаєш, чого вони від нас хочуть? — занепокоєно спитав Крістіансон.

— Мабуть, щоб ми були за свідків, — відповів Квант. — Адже ми знайшли той автобус.

— Так, це правда, а проте…

— Ніяких «проте», Карле. Залазь швидше в ліфт.

На третьому поверсі їх зустрів Кольберг. Він похмуро, неуважно кивнув їм, потім відчинив одні двері й сказав:

— Гунвальде, прийшли ті два типи з Сульни.

— Скажи їм, хай почекають, — почувся голос з кімнати.

— Почекайте, — мовив Кольберг і пішов собі.

Після двадцятихвилинного чикання Квант потягнувся і сказав:

— Що в них за порядки! Це ж наш вільний день. Я обіцяв Сів посидіти з дітьми, щоб вона пішла до лікаря.

— Ага, ти вже казав, — пригнічено мовив Крістіансон.

— Скаржиться, що в неї болить щось у…

— Ти й це вже казав, — перебив його Крістіансон.

— Тепер вона знов осатаніє, — сказав Квант. — Ніяк не можу поладнати з нею. Та й на вигляд вона стає така, що хай їй чорт. Твоя Керстін теж такий зад викохала?

Крістіансон не відповів. Керстін була його дружина, і він не любив перетирати її на зубах. Але Квант на такі речі був нечутливий.

Через п'ять хвилин Гунвальд Ларсон відчинив двері й коротко сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли й сіли. Гунвальд Ларсон критично оглянув їх.

— Сідайте.

— Ми вже сіли, — несміливо сказав Крістіансон.

Квант нетерпляче штовхнув його ліктем, щоб він замовк. Він уже відчував, що їх чекає неприємна розмова.

Гунвальд Ларсон хвилину помовчав. Потім сів за стіл, зітхнув і запитав:

— Скільки ви працюєте в поліції?

— Вісім років, — відповів Квант.

Гунвальд Ларсон узяв зі столу якийсь папір і почав вивчати його.

— Ви вмієте читати?

— Авжеж, — відповів Крістіансон, перше ніж Квант устиг його спинити.

— То читайте, — сказав Гунвальд Ларсон і посунув до них по столі папір.

— Ви розумієте, що там написано? Чи вам пояснити?

Крістіансон похитав головою.

— Я зараз поясню, — сказав Гунвальд Ларсон. — Це рапорт про попереднє обстеження місця злочину. З нього виходить, що дві особи, які носять сорок шостий номер взуття, залишили там після себе біля сотні відбитків ніг, по всьому автобусі, і вгорі, і внизу. Хто, по-вашому, ті дві особи?

Вони промовчали.

— Щоб вам було зрозуміліше, додам, що я кілька хвилин тому розмовляв з експертом лабораторії, і він сказав, що на місці злочину ніби цілий день жирував табун гіпопотамів. Він не йме віри, щоб людські істоти, та ще й тільки дві, могли дощенту знищити всі сліди за такий короткий час.

Квантові урвався терпець. Він лютим поглядом утупився в чоловіка за столом.

— От тільки гіпопотами чи інші звірі не мають зброї, — лагідно повів далі Гунвальд Ларсон. — А проте в автобусі хтось стріляв із «вальтера» калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра, а якщо говорити докладніше, то стріляв із передніх сходів угору. Куля відбилася від даху автобуса і застрягла в одному з сидінь нагорі. Хто, по-вашому, там стріляв?

— Ми, — сказав Крістіансон. — Тобто я.

— Невже? Справді? А навіщо ви стріляли?

Бідолашний Крістіансон почухав потилицю.

— Просто так, — сказав він.

— То був застережливий постріл, — сказав Квант.

— Для кого?

— Ми думали, що вбивця, може, й далі в автобусі і ховається на другому поверсі, — сказав Крістіансон.

— Ну й що, він ховався там?

— Ні, — сказав Квант.

— Звідки ви знаєте? Що ви зробили після своєї канонади?

— Пішли поглянути нагору, — сказав Крістіансон.

— І там нікого не було, — додав Квант.

Гунвальд Ларсон довго дивився на них, тоді стукнув кулаком по столі й закричав:

— Обидва полізли нагору! Ох же йолопи, щоб вас чорт забрав!

— Ми піднялися кожен з свого боку, — спробував захищатися Квант. — Я задніми сходами, а Калле передніми.

— Щоб той згори не міг утекти, — додав Крістіансон.

— Але ж там нікого не було, хай вам біс! Ви домоглися тільки одного: стерли геть усі сліди в тому проклятому автобусі! Я вже не кажу про те, що ви зробили надворі! І чого було ще товктися біля трупів? Щоб ще дужче все позамащувати кров'ю?

— Щоб поглянути, чи немає там живих, — пояснив Крістіансон.

Відчинилися двері, і зайшов Мартін Бек. Крістіансон відразу підвівся, а за ним Квант.

Мартін Бек кивнув їм і запитливо глянув на Гунвальда Ларсона.

— Це ти так кричиш? Лаєш цих хлопців? Що вже тепер допоможе лайка?

— Допоможе, — відповів Гунвальд Ларсон. — Це конструктивна лайка.

— Конструктивна?

— Атож, бо ці два йолопи… — Він урвав і вдався до інших слів. — Ці два колеги — наші єдині свідки. Ви чуєте? Коли ви прибули на місце злочину?

— Об одинадцятій тринадцять, — сказав Квант. — Рівно. Я подивився на годинник.

— А я сидів саме тут, де сиджу тепер, — сказав Гунвальд Ларсон. — Мені подзвонили вісімнадцять хвилин на дванадцяту. Навіть коли накинемо, що ви вовтузились біля радіо півхвилини і що радіостанція, поки зв'язалася зі мною, згаяла п'ятнадцять секунд, то однаково лишається більше ніж чотири хвилини. Що ви робили протягом цього часу?

— Та… — почав Квант.

— Авжеж, ви гасали навкруги, як зачумлені пацюки, розтоптували кров та мозок і пересували трупи. Цілих чотири хвилини!

— Я не бачу в твоїх словах нічого конструктивного… — почав Мартін Бек, але Гунвальд Ларсон відразу перебив його:

— Постривай. Хоч ці йолопи протягом чотирьох хвилин нищили сліди на місці злочину, вони таки справді прибули тринадцять хвилин на дванадцяту. І не з власної волі, а тому, що їх повідомив про нещастя чоловік, який перший побачив автобус. Так чи ні?

— Так, — сказав Квант.

— Якийсь старий чоловік з собакою.

— Отож-бо. Їм сказав про нещастя чоловік, прізвища якого вони, бачте, не записали, і ми б його, мабуть, не знайшли, якби він сам ласкаво не прийшов сьогодні до нас. Ну, то коли ви побачили чоловіка з собакою?

— Та як вам сказати… — почав Квант.

— Приблизно за дві хвилини до того, як ми під'їхали до автобуса, — сказав Крістіансон, дивлячись на свої черевики.

— Отож-бо, за словами того чоловіка, ви цілу хвилину сиділи в машині й морочили йому голову непотрібною балаканиною. Про собак, чи що? Це правда?

— Так, — промурмотів Квант.

— Отже, ви дізналися про нещастя десь о десятій чи одинадцятій хвилині на дванадцяту. На якій відстані від автобуса спинив вас той чоловік?

— Приблизно метрів за триста, — сказав Квант.

— Збігається, збігається, — сказав Гунвальд Ларсон. — А оскільки тому чоловікові сімдесят років і він тяг за собою хвору таксу…

— Хвору? — здивувався Квант.

— Саме так, — сказав Гунвальд Ларсон. — В тієї собацюри перебитий хребет, і вона майже не володіє задніми лапами.

— Я починаю нарешті розуміти твою думку, — сказав Мартін Бек.

— Отож-бо. Я звелів старому сьогодні пробігти ту відстань. З собакою і з усім парадом. Він пробігав її тричі, потім собака вже більше не зміг.

— Хіба можна так знущатися з бідолашного пса? — обурився Квант.

Мартін Бек вражено й зацікавлено глянув на нього.

— Хоч би як, а той екіпаж не міг домчати швидше, ніж за три хвилини. Отже, чоловік побачив зупинений автобус щонайпізніше о сьомій хвилині на дванадцяту. А ми знаємо майже точно, що вбивство сталося хвилини за три-чотири перед тим.

— Звідки ви знаєте? — в один голос запитали Крістіансон і Квант.

— Це вас не стосується, — мовив Гунвальд Ларсон.

— З годинника помічника слідчого Стенстрема, — пояснив Мартін Бек. — Одна куля пробила йому груди й застрягла в правому зап'ястку. Вона розбила корпус його годинника марки «Омега», і згідно з експертизою годинник відразу спинився. Він показував три хвилини і тридцять сім секунд на дванадцяту.

Гунвальд Ларсон несхвально глянув на нього.

— Ми знали, що Стенстрем був дуже пунктуальний, — сумно сказав Мартін Бек. — Годинникарі звуть таких людей мисливцями за секундами. Це означає, що його годинник ішов точно. Давай далі, Гунвальде.

— Той чоловік з собакою ішов по Норрбакагатан від Карлбергсвеген. Автобус обігнав його на початку вулиці. Він згаяв близько п'яти хвилин, щоб дійти до кінця вулиці. Автобус здолав цю саму відстань приблизно за сорок п'ять секунд. На вулиці чоловік не зустрів нікого. Дійшовши до рогу, він побачив зупинений автобус з другого боку вулиці.

— Ну й що з того? — мовив Квант.

— Мовчи, — сказав Гунвальд Ларсон.

Квант схопився на ноги і вже розтулив рота, але, глянувши на Мартіна Бека, стримався.

— Він не помітив, що вікна порозбивані, на що, скажу, забігаючи вперед, не звернули уваги й ці два генії, коли врешті долізли туди. Зате помітив, що передні двері відчинені. Він подумав, що стався якийсь дорожній випадок, і поспішив привести допомогу. Він дуже добре розрахував, що швидше дійде до кінцевої зупинки, ніж зможе вибратись назад на Норрбакагатан, під гору, і подався по Норра Сташунсгатан, у південному напрямку.

— Чому? — запитав Мартін Бек.

— Тому, що сподівався застати на кінцевій зупинці ще один автобус. Автобуса там не було. Але, на жаль, він зустрів поліційну машину.

Гунвальд Ларсон окинув Крістіансона й Кванта холодним убивчим поглядом.

— Зустрів радіопатруль із Сульни, що збочив за межу свого району на відстань кинутого камінця. Ну, то скільки ви стояли з заведеним мотором, переїхавши передніми колесами через межу міста?

— Три хвилини, — відповів Квант.

— Швидше чотири або й п'ять, — поправив його Крістіансон.

Квант невдоволено скосив на нього оком.

— І бачили когось на вулиці?

— Ні, — відповів Крістіансон. — Нікого не бачили, поки не з'явився чоловік з собакою.

— Отже, це доводить, що злочинець не міг утекти ані по Норра Сташунсгатан, ані на південь, по Норрбакагатан. Коли відкинути, що він шмигнув на подвір'я товарного складу, то залишається тільки одна можливість — Норра Сташунсгатан у протилежному напрямку.

— А як… звідки ви знаєте, що він не сховався на подвір'ї товарного складу? — запитав Крістіансон.

— Це єдине місце, де ви не затоптали всього, що можна побачити. Ви забули зайти за огорожу і все там розмісити.

— О'кей, Гунвальде, ти переміг, — сказав Мартін Бек. — Добре. Тільки ти, як завжди, страшенно довго все пояснюєш.

Ці слова підбадьорили Крістіансона й Кванта, і вони з полегкістю перезирнулися. Але Гунвальд Ларсон зразу ж сказав:

— Якби у ваших макітрах було трохи розуму, ви б сіли в машину, погналися б за вбивцею і спіймали б його.

— Або самі загинули б, — понуро мовив Крістіансон.

— Коли я спіймаю того типа, то хай мене дідько вхопить, як я не притягну вас знов сюди, — сердито сказав Гунвальд Ларсон.

Квант зиркнув на стінний годинник і спитав:

— Нам можна вже йти? Моя дружина…

— Так, — мовив Гунвальд Ларсон. — Забирайтеся до біса. — І, уникаючи погляду Мартіна Бека, додав: — А чого вони не думають?

— Дехто не може так швидко думати, — лагідно сказав Мартін Бек. — Звичайно, детективів це не стосується.