Гіркий сміх

XXIII

З усіх, хто займався справою вбивства в автобусі, Нордін перший чогось домігся, що при бажанні можна було назвати позитивним наслідком. Але йавіть тут думки поділилися.

— Ну гаразд, — сказав Гунвальд Ларсон, — тепер ви знаєте прізвище того типа. А що далі?

— Так, так, — задумливо мовив Меландер.

— Що ти там мурмочеш?

— Той Єрансон ні на чому не попався. А все ж мені здається, що я пам'ятаю це прізвище.

— Невже?

— Воно виринало у зв'язку з якимось слідством.

— Ти хочеш сказати, що колись допитував його?

— Ні, цього б я не забув. Я ніколи не розмовляв з ним і навіть не бачив його. Але десь зустрічав ім'я і прізвище Нільс Ерік Єрансон.

Меландер пахкав люлькою і неуважно дивився перед собою.

Гунвальд Ларсон вимахував перед обличчям своїми ручиськами. Він не терпів нікотину, і тютюновий дим його дратував.

— Мене дужче цікавить та свиня Ассарсон, — сказав він.

— Я згадаю, — мовив Меландер.

— Ще б пак. Якщо раніше не вмреш від раку легень. — Гунвальд. Ларсон підвівся й пішов до Мартіна Бека.

— Звідки той Ассарсон брав гроші? — запитав він.

— Не знаю.

— Що робить його фірма?

— Імпортує всілякі речі. Мабуть, такі, які вигідно імпортувати. Від підйомних кранів до штучних різдвяних ялинок.

— Штучних ялинок?

— Так, на них тепер великий попит. На, жаль.

— Я вирішив з'ясувати, скільки ті панове та їхня фірма платили останніми роками податку.

— І що?

— Приблизно третину того, що мусимо викладати я чи ти. А коли я згадую, який вигляд має квартира вдови Ассарсона, то…

— То що?

— То мені страшенно кортить наслати на них ревізію.

— А чим ти будеш мотивувати своє бажання?

— Не знаю.

Мартін Бек здвигнув плечима. Гунвальд Ларсон рушив до дверей, але на порозі спинився і сказав:

— Той Ассарсон був добрий лис. І його братик, напевне, не кращий.

Відразу по тому в дверях з'явився Кольберг. Він був якийсь стомлений, очі в нього почервоніли.

— Що ти тепер робиш? — запитав Мартін Бек.

— Оце сидів і слухав записи Стенстремових розмов із Біргерсоном. З тим, що вбив свою дружину. Цілу ніч слухав.

— І що?

— Нічого. Абсолютно нічого. Коли я чогось не пропустив.

— Завжди можна щось пропустити.

— Дуже втішне зауваження, — мовив Кольберг і зачинив двері.

Мартін Бек поклав лікті на стіл і підпер руками голову.

Була вже п'ятниця, восьме грудня. Минуло двадцять п'ять діб, а слідство стояло на місці. Навіть були певні ознаки, що воно розсипалося. Кожен міцно чіплявся за свою соломинку.

Меландер згадував, де й коли він чув прізвище Нільс Ерік Єрансон.

Гунвальд Ларсон міркував, як брати Ассарсони заробляли гроші.

Кольберга цікавило, як психічно ненормальний убивця своєї дружини Біргерсон міг подіяти на Стенстрема.

Нордін пробував знайти якийсь зв'язок між Єрансоном, убивством в автобусі і гаражем у Гегерстені.

Ек так поглибив свої технічні знання про червоний двоповерховий автобус, що практично з ним можна було говорити тільки про циркуляцію струму й положення змивачів на вікнах.

Монсон перейняв непевну теорію Гунвальда Ларсона, що Мухамед Буссі мав грати основну роль у тій справі, тому що був алжірцем, і систематично допитував цілу арабську колонію в Стокгольмі.

Сам Мартін Бек міркував тільки про Стенстрема — що він робив в автобусі, чи, бува, не стежив за кимось і чи не той, за ким він стежив, застрілив його. Цей шлях не здавався переконливим. Бо ж як досвідчений поліцейський міг допустити, щоб його застрілив той, за ким він стежив? Та ще й в автобусі?

Ренн не міг відірватися від думки про те, що сказав Шверін у лікарні за кілька секунд до смерті.

Саме цієї п'ятниці після обіду він розмовляв з експертом із Шведського радіо, який спробував проаналізувати запис на стрічці. Він згаяв на це багато часу, але, видно, мав якісь наслідки.

— Дуже скупий матеріал для аналізу, — сказав він. — А проте я зробив певні висновки. Хочете почути їх?

— Так, — відповів Ренн.

Він переклав трубку в ліву руку і присунув до себе записник.

— Ви самі норландець, правда ж?

— Так.

— А втім, вас цікавлять не питання, а відповіді. Найперше я спробував вилучити зі стрічки всі побічні звуки, шум і таке інше.

Ренн чекав, приготувавшись записувати.

— Щодо відповіді на перше запитання, про те, хто стріляв, то тут вирізняються п'ять приголосних: «д», «н», «р», «к» і «с».

— Так, — мовив Ренн.

— При докладнішому аналізі чути певні голосні й дифтонги після приголосних. Наприклад, «о» чи «и» між «д» і «н».

— «Донркс», — сказав Ренн.

— Атож, для невправного вуха відповідь звучить десь так, — мовив експерт. — Далі, після «к» перед «с» нібито чути ледь помітний дифтонг «ай».

— «Донркайс»? — запитав Ренн.

— Щось схоже, хоч «ай» не дуже чітке. — Експерт на мить замовк, а потім задумливо додав: — Той чоловік був у дуже тяжкому стані, так?

— Так.

— І, мабуть, відчував страшний біль?

— Можливо, — відповів Ренн.

— Ну, то можна пояснити, чому він сказав «ай», — з полегкістю мовив експерт.

Ренн кивнув головою. Він то записував, то чухав ручкою кінчик носа і слухав.

— Тепер я майже певний, що ці звуки утворюють ціле речення, а не одне слово.

— І як звучить те речення? — запитав Ренн націлившись ручкою, щоб писати далі.

— Важко сказати. Справді, важко. Наприклад: «Дегенерат, ай, якийсь» абощо.

— «Дегенерат, ай, якийсь»? — здивувався Ренн.

— Це, звичайно, тільки припущення. Ну, а щодо другої відповіді…

— «Якалсон»?

— Вам здається, що воно звучить так? Цікаво? А в мене склалося інше враження. Я вчув двоє слів, перше — «Як», а друге — «Альсон».

— І що це означає?

— Ну, можна припустити, що друге слово означає якесь прізвище, Альсон або, ще ймовірніше, Ольсон.

— «Як Альсон» чи «Як Ольсон»?

— Саме так. Ви теж вимовляєте «л» твердо. Може, він розмовляв тією самою говіркою. — Експерт знов трохи помовчав, а тоді додав: — Навряд, щоб хтось звався «Як Альсон» чи «Як Ольсон», правда ж?

— Так, — відповів Ренн.

— У мене все. Я, звичайно, пошлю вам письмовий висновок разом з текстом. Але я подумав собі, що краще подзвонити, може, вам треба знати його швидше.

— Дякую, — сказав Ренн.

Він поклав трубку й задумався над своїми нотатками. Зваживши все, він вирішив не доповідати начальству про. ці наслідки, принаймні поки вони були в такій стадії.

Хоч годинник показував тільки третю, було вже зовсім темно, коли Кольберг добрався до Лонггольмен. Він змерз, втомився, а атмосфера в'язниці також не додавала йому радості. Кімната побачень була гола, вбога, негостинна, і Кольберг понуро ходив від стіни до стіни, чекаючи на того, з ким мав зустрітися. В'язня на прізвище Біргерсон, який убив свою дружину, обстежували в клініці судової медицини. Свого часу його, мабуть, звільнять і передадуть» до якогось закладу для психічнохворих.

Десь за чверть години двері відчинилися, і вартовий у темно-синій уніформі впустив лисуватого, худого, невисокого чоловіка років шістдесяти. Чоловік став, біля самого порога, всміхнувся і чемно вклонився. Кольберг підійшов до нього й потиснув йому руку.

— Кольберг.

— Біргерсон.

Він був приємний і балакучий.

— Молодший слідчий Стенстрем? Так, я його пам'ятаю. Дуже симпатичний. Передайте, будь ласка, йому вітання.

— Він помер.

— Помер? Важко повірити. Такий молодий… Як це сталося?

— Саме про це я й хочу з вами поговорити. Кольберг пояснив, що йому потрібно.

— Я цілу ніч прослухував записи на стрічці, — на закінчення сказав він. — Але я думаю, що ви не вмикали магнітофона, коли, наприклад, пили каву абощо.

— Не вмикали.

— Але й тоді розмовляли?

— Так. Принаймні часто.

— Про що?

— Про все на світі.

— Ви не могли б згадати, що найдужче зацікавило Стенстрема?

Біргерсон подумав і похитав головою.

— То були просто балачки. Про се, про те. Не про щось особливе. Що б його могло зацікавити?

— Саме це я й хотів би знати.

Кольберг витяг записника, якого дала йому Оса, й показав його Біргерсонові.

— Це вам ні про що не каже? Чого він написав слово «Морріс»?

Обличчя в Біргерсона проясніло.

— Ми, мабуть, розмовляли про машини. Я мав «Морріс-8», знаєте, таку велику. І мабуть, у зв'язку з чимось згадав про неї.

— Ага. Коли ви щось згадаєте, подзвоніть мені. Будь-коли.

— Машина в мене була стара й непоказна. Зате як їздила! Моя… дружина соромилася її. Казала, що всі мають нові, а ми такий старий шарабан…

Він закліпав очима й замовк.

Кольберг швидко скінчив розмову. Коли вартовий вивів убивцю, до кімнати зайшов молодий лікар у білому халаті.

— Ну, як вам сподобався Біргерсон?

— Він справляє приємне враження.

— Так, — сказав лікар. — Він молодець. Єдине, чого йому було треба, — це позбутися тієї відьми, з якою він був одружений.

Кольберг пильно глянув на нього, сховав свої папери й вийшов.

Була субота, десь пів на дванадцяту ночі. Гунвальд Ларсон змерз, хоч одяг найтепліше пальто, хутряну шайку й лижні штани і взув лижні черевики. Він стояв у під'їзді будинку на Тегнергатан, 53, так тихо, як тільки може стояти поліцейський. Стояв тут не випадково, і його важко було б помітити в темряві. Він простояв уже тут чотири години і до того ж не вперше, а вдесяте чи вдванадцяте.

Він уже хотів вертатися додому, коли погасне світло в тих вікнах, за якими він стежив. Зрештою, він нічого цікавого й не сподівався. Проте за чверть до дванадцятої перед будинком з протилежного боку зупинився сірий мерседес з чужоземним номером. З нього вийшов якийсь чоловік, відчинив багажник і взяв валізку. Тоді перейшов тротуар, відімкнув браму і зник на подвір'ї. Через дві хвилини спалахнуло світло за спущеними завісами у двох кімнатах на першому поверсі.

Гунвальд Ларсон швидким, сягнистим кроком перейшов вулицю. Він підібрав відповідний ключ ще два тижні тому. Зайшовши до будинку, він скинув пальто, гарно вгорнув його, перевісив через поруччя мармурових сходів, а на пальто поклав хутряну шапку. Потім розстебнув піджак і поклав руку на револьвер, пристебнутий до пояса.

Він давно вже знав, що двері відчиняються всередину. Дивлячись на них, він думав, що коли ввірветься до кімнати без поважної причини, то порушить право і йому напевне зроблять догану або навіть звільнять.

Потім ударом ноги виламав двері.

Туре Ассарсон і чоловік, що вийшов з чужоземної машини, стояли біля письмового столу. Образно кажучи, обидва були як громом прибиті. Бо вони саме відчинили валізку, що лежала на столі.

Гунвальд Ларсон, спрямувавши на них пістолет, докінчив думку, почату на сходах: «Але байдуже, я завжди можу знов стати моряком».

Він підійшов до телефону й набрав потрібний номер, Набрав лівою рукою, не опускаючи зброї. Він мовчав. Ті двоє також мовчали. Все було зрозуміло і без слів.

У валізці було двісті п'ятдесят тисяч таблеток наркотиків. На нелегальному ринку вони коштували близько мільйона шведських крон.

Гунвальд Ларсон повернувся до своєї квартири на Болмура о третій ночі. Він був неодружений і мешкав сам. Як звичайно, він хвилин двадцять мився у ванній, потім надяг піжаму й ліг. Лежачи в ліжку, він розгорнув роман, який почав читати кілька днів тому, але вже через дві сторінки відклав книжку й сягнув по телефонний апарат. Притягши його ближче, він набрав номер Мартіна Бека.

Гунвальд Ларсон узяв собі за принцип не думати про роботу, коли був удома, і не міг згадати, щоб колись дзвонив по телефону, як уже лежав у ліжку.

Після другого сигналу він почув голос Мартіна Бека.

— Привіт, — сказав Гунвальд Ларсон. — Ти вже чув про Ассарсона?

— Так.

— А я ось що подумав.

— Що?

— Що ми, мабуть, ішли не в тому напрямку. Стенстрем, звичайно, вистежував Єсту Ассарсона. А той, хто стріляв, убив зразу двох зайців: Ассарсона і того, хто за ним стежив.

— Так, у цьому, що ти кажеш, може, і є щось, — погодився Мартін Бек.

Гунвальд Ларсон помилявся. Але все ж таки він спрямовував слідство на правильну стежку.