Гіркий сміх

XXII

Віяв пронизливий вітер, коли Нордін вийшов з метро на перехресті Свеягатан і Родмангатан. Він обернувся спиною до вітру й швидко пішов по Свеягатан у південному напрямку. Звернувши потім на Тегнергатан, він опинився з завітряного боку і пішов повільніше. Кроків за двадцять від рогу містилася кондитерська. Він спинився перед вітриною і заглянув усередину.

За прилавком сиділа руда жінка в зеленій сукні й розмовляла по телефону. Крім неї, в приміщенні не було нікого.

Нордін рушив далі, поминув Лунтмакаргатан і спинився перед антикварною крамницею подивитись на мальовану олійними фарбами картину, що висіла за заскленими дверима. Поки він міркував, чи митець хотів зобразити двох лосів, чи, може, лося й оленя, за плечима в нього почулися слова:

— Aber Mensch, bist du doch ganz verruckt?[2]

Нордін обернувся й побачив двох чоловіків, що переходили вулицю. Не встигли вони ще дійти до тротуару, як Нордін побачив потрібну йому кондитерську. Коли він зайшов досередини, ті два чоловіки вже підіймалися стрімкими сходами, що містилися за баром. Він подався за ними.

Приміщення було повне молоді. Гриміла музика, лунали голоси. Нордін озирнувся навколо, шукаючи вільного столика, але його, здається, не було. Якийсь час він міркував, чи скидати капелюха й пальто, але врешті вирішив не ризикувати. В Стокгольмі нікому не можна довіряти, в цьому він був переконаний.

Нордін заходився вивчати гостей жіночої статі. В приміщенні було багато білявих, але жодна не відповідала описові Білявої Малін.

Здавалося, тут переважала німецька мова. Біля однієї худої брюнетки, що скидалася на шведку, було вільне місце. Нордін розстебнув пальто й сів. Поклавши капелюха на коліна, він подумав, що своїм непромокальним пальтом і мисливським капелюхом не дуже відрізняється від більшості німців.

Довелося чекати з чверть години, поки до нього підійшла офіціантка. За той час він оглянув приміщення. Подруга брюнетки, що сиділа з другого боку столу, час від часу оцінювала його поглядом.

Коли врешті йому принесли каву, він, мішаючи її, глянув на свою сусідку. Намагаючись говорити стокгольмською говіркою, щоб скидатися на постійного відвідувача, він спитав її:

— А де це ділася Білява Малін?

Брюнетка витріщила на нього очі. Потім усміхнулась, перехилилася через стіл до подруги й сказала:

— Чула, Єво, цей норландець питає про Біляву Малін. Ти не знаєш, де вона?

Подруга глянула на Нордіна, потім гукнула комусь за дальшим столиком:

— Тут якийсь лягавий питає про Біляву Малін. Ніхто не знає, де вона?

— Ні-і-і! — почулося в унісон від того столика.

Нордін, попиваючи каву, міркував, як вони впізнали, що він поліцейський. Йому було важко зрозуміти стокгольмців.

Коли він виходив з приміщення, його спинила та офіціантка, що подавала йому каву:

— Я чула, що ви шукаєте Біляву Малін. Ви справді з поліції?

Нордін на мить завагався, тоді понуро кивнув головою.

— Якщо ви заарештуєте за щось ту мавпу, я буду страшенно рада, — мовила офіціантка. — Мені здається, я знаю, де вона. Якщо її немає тут, то вона, мабуть, сидить у кав'ярні на Енгельбректсплан.

Нордін подякував і вийшов на холод.

Білявої Малін не виявилося і в кав'ярні на Енгельбректсплан, у якій взагалі не видно було постійних гостей. Нордін не хотів кидати пошуків і підійшов до самітної, жінки, що гортала журнал. Та не знала, хто така Білява Малін, але порадила йому заглянути до винарні на Кунгсгатан.

Нордін почвалав далі ненависними стокгольмськими вулицями, мріючи швидше опинитися вдома в Сундсвалі.

Але цього разу він був винагороджений за свою працю.

Він порухом голови відіслав гардеробника, який підійшов узяти в нього пальто, спинився в дверях і оглянув ресторан. Біляву Малін він помітив майже зразу.

Вона була висока, але не товста. Її біляве волосся було вкладене у високу, майстерну зачіску.

Нордін не сумнівався, що це Білява Малін.

Вона сиділа на канапі під стіною з келихом вина. Біля неї сиділа трохи старша жінка, чорне волосся якої, звисаючи довгими закрученими пасмами на плечі, ще дужче її старило. «Напевне, дармова повія», — подумав Нордін.

Він якийсь час дивився на жінок. Вони не розмовляли між, собою. Білява Малін втупилася в свій келих, який вона обертала в руках. Чорнява весь час озиралася по залі й подеколи кокетливим порухом голови відкидала назад довге волосся.

Нордін звернувся до гардеробника:

— Перепрошую, ви не знаєте, як прізвище тієї білявої дами на канапі?

Гардеробник глянув у залу.

— Нічого собі дама, — пирхнув він. — Ота? Ні, я не знаю, як її прізвище, але звуть її Малін. Товста Малін чи якось так.

Нордін віддав йому пальто й капелюх. Чорнява очікувально глянула на нього, коли він підійшов до їхнього столика.

— Вибачте, що перебиваю вам, — сказав Нордін, — але мені хотілося б, якщо можна, поговорити з панною Малін.

— Про що? — запитала та.

— Про одного вашого приятеля, — відповів Нордін. — Може, пересядемо на хвилину до окремого столика, щоб нам ніхто не заважав?

Білява Малін глянула на свою приятельку, і він поспішив додати:

— Звичайно, якщо ваша товаришка не заперечує. Чорнява налила свій келих і підвелася.

— Я вам заважаю? — ображено спитала вона і, оскільки Малін не озвалася, додала: — Піду, сяду біля Туре. До побачення, Малін.

Вона взяла свій келих і пішла далі в залу. Нордін підсунув стільця й сів. Білява Малін очікувально дивилася на нього.

— Я старший слідчий кримінального розшуку Ульф Нордін, — відрекомендувався Нордін. — Можливо, ви нам допоможете в одній справі.

— В якій саме? — запитала Білява Малін. — Ви сказали, що йдеться про якогось мого приятеля?

— Так, — відповів Нордін. — Ми хотіли б дещо дізнатися про одного чоловіка, якого ви знаєте.

Білява Малін зневажливо глянула на нього.

— Я ні на кого не доношу.

Нордін витяг з кишені пачку сигарет і запропонував їй. Вона взяла одну, і він запалив їй сірника.

— Йдеться не про донос, — сказав він. — Кілька тижнів тому ви приїздили з двома чоловіками в білому «Вольво Амазон» до гаража в Гегерстені. Гараж стоїть біля Клуббакен і належить швейцарцеві на ім'я Горст. Той, хто вів машину, був іспанець. Ви пам'ятаєте?

— Та-ак, добре пам'ятаю, — відповіла Білява Малін. — Ну й що? Ми з Ніссе супроводжували Пако. Ніссе показував йому дорогу в гараж. Зрештою, він уже поїхав до Іспанії.

— Пако?

— Так.

Малін допила келих і вилила в нього решту вина з карафки.

— Можна мені вас чимось пригостити? Може, хочете ще вина? — запитав Нордін.

Вона кивнула головою, і Нордін підкликав офіціантку. Він замовив півкарафки вина й кухоль пива.

— А хто такий Ніссе? — запитав він.

— Той, що був у машині, ви ж самі щойно сказали.

— Так, але як його прізвище? Що він робить?

— Прізвище його Єрансон. Нільс Ерік Єрансон. А що робить — не знаю. Я не бачила його кілька тижнів.

— Чому? — запитав Нордін.

— Що?

— Чому ви його не бачили кілька тижнів? Ви ж досі часто зустрічалися?

— Ми не з одної компанії. Не зв'язані між собою. Часом тільки буваємо разом. Може, він зустрів якусь іншу дівчину. Звідки я знаю. В кожному разі я давно його не бачила.

Офіціантка принесла вина й пива. Білява Малін відразу налила собі келих.

— Ви знаєте, де він мешкає? — запитав Нордін.

— Ніссе? Ні, він, мабуть, не має квартири. Він мешкав у мене, потім в одного приятеля в Седері, але мені здається, що там його вже немає. А де, я не знаю. А якби й знала, то не певна, чи сказала б вам. Я нікого не виказую.

Нордін ковтнув пива й ласкаво глянув на велику біляву жінку, що сиділа навпроти нього.

— Вам не треба нікого виказувати, панно… вибачте, вас звати Малін, а прізвище?

— Мене звати не Малін, — мовила вона, — а Магдалена Русен. Але мене звуть Білявою Малін через мої коси. — Вона провела рукою по голові. — А що вам треба від Ніссе? Він щось зробив? Я не буду відповідати на ваші запитання, коли не знатиму, що вам треба.

— Авжеж, я вас розумію. Я скажу, як ви можете нам допомогти, панно Русен. — Нордін знов ковтнув пива, — Можна мені одне вас запитати?

Вона кивнула головою.

— Як Ніссе одягався?

Вона наморщила лоба й хвилину подумала.

— Переважно ходив у костюмі, — врешті сказала вона. — В такому ясному, бежевому, з обтягненими матерією ґудзиками. Ну й, звичайно, мав сорочку, черевики й кальсони, як усі чоловіки.

— І носив плащ?

— Ну, то був не зовсім плащ. Така тонка чорна шматина з нейлону, чи що. А в чім річ?

Вона запитально глянула на Нордіна.

— Бачите, панно Русен, є підозра, що він помер.

— Помер? Ніссе? Але чому… чому ви кажете, що є підозра? Звідки ви знаєте, що він помер?

Ульф Нордін витяг хусточку й витер. шию. В ресторані було дуже гаряче, і він відчував, що в нього сорочка липне до тіла.

— Річ у тім, що в нас у морзі лежить один чоловік, якого ми не можемо впізнати. Є підстави вважати, що то Нільс Ерік Єрансон.

— Чого б це він мав померти? — недовірливо спитала Білява Малін.

— Він був одним із пасажирів того автобуса, про який ви, напевне, читали. Кулі влучили в голову, і він, мабуть, відразу помер. Оскільки ви єдина із знайомих Єрансона, яку нам пощастило знайти, ми були б дуже вдячні, якби ви прийшли в морг й глянули, чи то справді він.

Білява Малін перелякано витріщила очі на Нордіна:

— Я? В морг? Та нізащо в світі!

У середу, о дев'ятій годині ранку, Нордін і Білява Малін вийшли з таксі перед Інститутом судової медицини на Томтебудавегеи. Мартін Бек уже хвилин з п'ятнадцять чекав на них, і вони разом зайшли до моргу.

Брезкле, бліде обличчя Білявої Малін було підфарбоване недбало, а біляве волосся зачесане не так старанно, як учора ввечері.

Нордінові довелося чекати в коридорі, поки вона збиралася. Коли врешті вони вийшли на вулицю, Нордін переконався, що в тьмяному світлі ресторану вона має кращий вигляд, ніж у ранковій імлі.

Працівники моргу були попереджені, і начальник зразу ж провів Нордіна й Біляву Малін до морозильника.

На розбите обличчя небіжчика накинули хустку, але так, щоб волосся було видно. Білява Малін схопила Нордіна за руку й прошепотіла:

— Хай йому біс!

Нордін поклав руку на її широку спину й підвів її ближче.

— Добре придивіться, — мовив він тихим голосом. — Придивіться й скажіть, чи ви впізнаєте його.

Білява Малін затулила рота долонею і втупила очі в голе тіло.

— А що з його обличчям? Можна глянути на нього?

— Краще не дивіться, — сказав Мартін Бек. — Ви й так повинні його впізнати.

Білява Малін кивнула головою. Потім відняла руку від рота і ще раз кивнула.

— Так, — мовила вона, — це Ніссе. Отой шрам і… так, це він.

— Дякуємо, панно Русен, — сказав Мартін Бек. — А тепер запрошуємо вас на каву до поліційної дільниці.

Білява Малін сиділа бліда в таксі поруч з Нордіном і тільки час від часу мурмотіла.

— Хай йому біс, як страшно.

Мартін Бек і Ульф Нордін заходилися пригощати її кавою з булочками, а за хвилину до них приєдналися Кольберг, Меландер і Ренн.

Білява Малін швидко заспокоїлась — видно, не тільки завдяки частуванню, а й тій увазі, яку до неї виявляли. Вона радо відповідала на запитання, а виходячи, потиснула всім руки й сказала:

— Дякую, я ніколи не сподівалася, що ляг… що поліцейські можуть бути такими хвацькими хлопцями.

Коли двері за нею зачинилися, вони хвилину міркували над цим компліментом, потім Кольберг сказав:

— Ну, хвацькі хлопці, зробимо підсумок?

Підсумок був такий:

Нільс Ерік Єрансон, 38 або 39 років.

З 1965 року чи ще довше без постійного місця праці.

З березня по серпень 1967 року жив разом з Магдаленою Русен (Білявою Малін), Стокгольм, Арбетаргатан, 3.

Далі до початку жовтня мешкав у Сюне Б'єрка на Седері.

Де мешкав останні тижні перед смертю, невідомо.

Наркоман, курив, жував і вводив собі у вену кожний наркотик, який йому щастило роздобути.

Можливо, також торгував ними.

Мав венеричну хворобу.

Востаннє Магдалена Русен бачила його 3 або 4 листопада перед рестораном Дамберга.

Він був у тому самому костюмі й плащі, що й 13 листопада.

Як правило, завжди мав гроші.