Гіркий сміх

XX

Перед одним з будинків на Клуббакен у Гегерстені стояв обліплений снігом чоловік і пильно читав якогось папірця. Папірець був мокрий, літери порозпливалися, і їх нелегко було прочитати в густій сніговиці при скупому світлі вуличного ліхтаря. Проте виходило, що цього разу чоловік утрапив до потрібного йому будинку. Він струснувся, наче мокрий пес, рішуче піднявся східцями до дверей і подзвонив. Чекаючи, — поки йому відчинять, він зняв капелюха і струсив з нього сніг.

Двері прочинилися, і звідти виглянула літня жінка в халаті й фартусі; руки її були в борошні.

— Поліція, — хрипко сказав чоловік, тоді відкашлявся й додав: — Старший слідчий Нордін.

Жінка злякано дивилася на нього.

— А ви маєте посвідчення? — врешті мовила вона. — Тобто…

Чоловік зітхнув, переклав капелюха в ліву руку й почав розстібати пальто й піджак. Нарешті витяг записника й показав посвідчення.

Жінка стривожено стежила за його рухами, наче боялася, що він витягне з кишені бомбу, або автомат, або щось непристойне.

Нордін тримав посвідчення в руці, і жінка читала його крізь вузьку шпарку прочинених дверей.

— А хіба слідчі не мають таких бляшок? — нерішуче спитала вона.

— Мають, пані, вона в мене є, — сумно сказав він.

Нордін носив свій службовий знак у задній кишені й тепер міркував, як його дістати, не кладучи кудись і не надіваючи на голову капелюха.

— Та, мабуть, досить і цього, — невпевнено сказала жінка. — Сундсвал? Ви приїхали з Норланда, щоб поговорити зі мною?

— Я маю в Стокгольмі ще й інші справи.

— Ага, вибачте, але розумієте, мені здається…

— Що вам здається?

— Здається, тепер треба бути дуже обережній. Ніколи наперед не знаєш…

Нордін думав, що йому зробити з капелюхом. Сніг падав йому на голову й танув на лисині. Йому було незручно стояти з посвідченням в одній руці і капелюхом у другій. Може, треба буде щось записати. Найкраще було б надягти капелюха на голову, коли ж вихована людина так не робить. А покласти його на східці також не випадало. Може, попросити дозволу зайти? Але тоді жінка мусить на щось зважитись. Сказати так чи ні, а як він устиг помітити, на це їй потрібно буде багато часу.

Нордін походив із тих країв, де прибулого неодмінно запрошують до кухні, садовлять біля плити і пригощають кавою. «Гарний і корисний звичай», — подумав він. Але, мабуть, не для великих міст. Він відігнав від себе непотрібні думки й мовив:

— Ви дзвонили в поліцію і казали про якогось чоловіка й про гараж, так?

— Мені дуже прикро, що я вас потурбувала…

— Чого ж, ми вдячні вам.

Жінка обернулася й глянула в глиб коридора. І водночас майже зовсім. зачинила двері. Мабуть, тривожилася за свої тістечка в печі.

— Чудові, надзвичайно чемні люди. Такі, що просто годі витримати, — сказав сам до себе Нордін.

Жінка прочинила двері й мовила:

— Що ви кажете?

— Та я про гараж…

— Він он там.

Нордін глянув туди, куди показувала жінка, і сказав:

— Я нічого не бачу.

— Його видно з другого поверху, — мовила жінка.

— А той чоловік?

— Він був якийсь дивний. А тепер уже тижнів два його не видно. Такий малий, чорнявий.

— Ви весь час бачите, що робиться в гаражі?

— Та… Його видно з вікна спальні…

Жінка почервоніла. «Що я сказав не так?» — здивувався Нордін.

— Гараж тримає якийсь чужоземець. І там вештається повно підозрілих людей. Тому цікаво знати…

Важко було зрозуміти, чи вона урвала мову, чи далі говорила так тихо, що Нордін не чув жодного слова.

— А що було дивного в тому невисокому чорнявому чоловікові?

— Та… він сміявся.

— Сміявся?

— Еге ж, страшенно голосно.

— Ви не знаєте, чи тепер є хтось у гаражі?

— Недавно там світилось. Як я була нагорі й виглядала у вікно.

Нордін зітхнув і надів капелюха..

— Ну, я піду туди й розпитаю, — сказав він. — Дякую вам.

— Може, ви… зайдете?

— Ні, дякую.

Жінка ще трохи відчинила двері, пильно глянула на нього й жадібно спитала:

— А чи мені буде якась винагорода?

— За що?

— Ну… хіба я знаю…

— До побачення.

Нордін побрів снігом у вказаному напрямку. Жінка відразу замкнула двері і, певне, миттю кинулась нагору, до вікна, з якого видно було гараж.

Гараж був невеличкою окремою будівлею з азбестових плит, вкритою гофрованою бляхою. В ньому могло вміститися щонайбільше дві машини. Перед входом світилася електрична лампочка.

Нордін відчинив одну половинку дверей і зайшов усередину.

Там стояла зелена машина марки «Шкода Октавія» випуску 1959 року. Якщо моторне зовсім зношений, за неї можна взяти десь із чотириста крон, подумав Нордін, що за роки своєї служби в поліції найбільше часу віддав машинам і пов'язаним з ними кримінальним справам. Під машиною зовсім нерухомо лежав горілиць якийсь чоловік. Видно було тільки його ноги в синіх штанях від комбінезона.

«Мертвий», — подумав Нордін і весь похолов. Він зразу забув про Сундсвал і Югбеле, де він народився й виріс, підступив до машини й штовхнув чоловіка ногою.

Той здригнувся, ніби від електричного струму, виліз з-під машини й підвівся. Тримаючи в руках ліхтарика, він витріщив очі на прибулого.

— Поліція, — сказав Нордін.

— Мої папери в порядку, — відразу заявив чоловік.

— Думаю, що в порядку, — сказав Нордін.

Чоловік мав років тридцять. Він був стрункий, кароокий, кучерявий, з виплеканими бакенбардами.

— Ти італієць? — спитав Нордін, який не розрізняв ніяких чужих акцентів, крім фінського.

— Ні, швейцарець. З німецької Швейцарії, з кантону Граувінден.

— Ти добре розмовляєш по-шведському.

— Я живу тут шість років. Яка у вас справа?

— Ми хочемо зв'язатися з одним твоїм товаришем.

— З ким?

— Ми не знаємо, як його прізвище. — Нордін приглянувся до швейцарця й додав: — Він нижчий за тебе, але трохи товщий. Має темне волосся, карі очі, довгий чуб. Йому десь років тридцять п'ять.

Чоловік похитав головою.

— Я не маю такого товариша. Не маю чимало знайомих.

— Багато знайомих, — приязно поправив його Нордін.

— Так, не маю багато знайомих.

— А проте я чув, що тут буває багато людей.

— Приїздять хлопці з машинами, коли щось поламається. Щоб я їм полагодив. — Він трохи подумав і пояснив: — Я механік. Працюю в майстерні на Рінгвеген. Тепер тільки до обіду. І всі німці й австрійці знають, що я маю тут гараж. Тому й приїздять, щоб я їм лагодив машини задарма. Багатьох із них я зовсім не знаю. Їх тут сила в Стокгольмі.

— Той чоловік, з яким ми хочемо зв'язатися, носив чорний нейлоновий плащ і бежевого кольору костюм, — сказав Нордін.

— Це нічого мені не каже. Я такого не пригадую. Запевняю вас.

— А хто твої колеги?

— Товариші? Є кілька німців і австрійців.

— Котрийсь із них був сьогодні тут?

— Ні. Вони всі знають, що я зайнятий. Я день і піч вовтужуся ось із нею. — Він показав замащеним пальцем на машину й додав: — Хочу скінчити до свят. Щоб поїхати нею додому, до батьків.

— У Швейцарію?

— Так.

— Це нелегка справа.

— Нелегка. Я заплатив за машину тільки сто крон. Але я її полагоджу. З мене добрий механік.

— Як тебе звати?

— Горст. Горст Діке.

— А мене Ульф. Ульф Нордін.

Швейцарець усміхнувся, показавши білі здорові зуби. Він справляв враження симпатичного, порядного хлопця.

— Отже, Горсте, ти не знаєш, кого я маю на думці?

Діке похитав головою.

— На жаль, не знаю.

Нордін не був дуже розчарований. Власне, вони в поліції і не сподівалися, що ця поїздка щось дасть. Просто заткнули дірку. Якби в них було щось певніше, на заяву цієї жінки ніхто б не звернув уваги. Але йому ще не хотілося йти, він не мав великого бажання знов опинитися в метро, серед натовпу неввічливих людей у мокрому одязі.

Швейцарець явно хотів допомогти йому.

— А вам більше нічого невідомо? Ну, про того хлопця? — запитав він.

Нордін подумав і нарешті сказав:

— Він сміявся. Голосно.

Обличчя в швейцарця відразу засяяло:

— О, здається, я вже знаю, кого ви шукаєте. Він сміявся ось так.

Діке розтулив рота і крикнув якось різко й пронизливо, наче бекас.

Нордін з несподіванки навіть розгубився і аж за добру хвилину спромігся сказати:

— Мабуть, він.

— Так, так, — мовив Діке. — Тепер я знаю, кого вам треба. Такого низенького чорнявого хлопця.

Нордін нашорошив вуха.

— Він був тут разів чотири чи п'ять. А може, й більше. Але прізвища його я не знаю. Він приїздив сюди з одним іспанцем, хотіли продати мені запасні частини. Приїздив кілька разів. Але я не купив.

— Чому?

— Надто дешеві. Мабуть, крадені.

— А як звати того іспанця?

Діке здвигнув плечима:

— Не знаю. Пако, Пабло чи Пакіто. Якось так.

— Яка в нього машина?

— Гарна. «Вольво Амазон». Біла.

— А в того чоловіка, що сміявся?

— Цього я не знаю. Він приїздив тільки з іспанцем. Був ніби п'яний. Але ж він не сидів за кермом.

— Він також іспанець?

— Не думаю. Мабуть, швед. Але не знаю.

— Коли він тут був востаннє?

— Три тижні тому. А може, два. Я добре не пам'ятаю.

— А іспанця ти після того ще бачив? Пако, чи як там його?

— Ні. Він, певне, виїхав до Іспанії. Йому треба було грошей, тому він і продавав деталі. Принаймні так мені казав.

— По-твоєму, той чоловік, що сміявся, був п'яний? А може, він був наркоман?

Швейцарець здвигнув плечима.

— Не знаю. Я думав, що він п'яний. Хоч, може, й був наркоман. Чому б ні? Тут майже всі такі. Якщо не крадуть, то вживають наркотики. Хіба ні?.

— І ти зовсім не знаєш, як його звали чи прозивали?

— Не знаю. Але кілька разів у машині була дівчина. Мабуть, його. Така висока, з буйним русявим волоссям.

— А її як звати?

— Не знаю. Але на неї кажуть…

— Як? Як на неї кажуть?

— Здається, Білява Малін.

— Звідки ти знаєш?

— Я її бачив раніше. В місті.

— Де в місті?

— У ресторані на Тегнергатан, недалеко від Свеявеген. Туди ходять чужоземці. Вона шведка.

— Білява Малін?

— Так.

Нордінові не спадало більше на думку жодне запитання. Він глянув на зелену машину й сказав:

— Сподіваюсь, що ти щасливо доберешся додому.

Діке усміхнувся.

— Та, мабуть, доберуся.

— А коли назад?

— Ніколи.

— Як ніколи?

— Отак. Швеція погана країна. Стокгольм погане місто. Саме насильство, наркотики, злодії і спирт.

Нордін нічого не сказав. З цією оцінкою він загалом був згоден.

— Паскудство, — підсумував швейцарець. — Тільки й того, що чужоземець може тут заробити грошей. А все решта — не варте доброго слова. Я живу в кімнаті ще з трьома робітниками. Плачу по чотириста крон у місяць. Справжній визиск. Свинство. І це тому, що немає квартир. Тільки багатії і злочинці можуть дозволити собі ходити в-ресторан. Я заощадив грошей. Вернуся додому, відкрию свою маленьку майстерню, одружуся.

— А тут ти не познайомився з жодною дівчиною?

— Дівчата-шведки не для нас. Хіба студент чи хто там може зустрічатися з порядною дівчиною. А робітник — тільки з дівчатами певного сорту. З такими, як Білява Малін.

— Що це означає — з дівчатами певного сорту?

— З повіями.

— Тобто ти не хочеш платити дівчатам?

Горст Діке насупився.

— Тут багато чого є й дармового. Принаймні повії. Дармові повії.

Нордін похитав головою.

— Ти бачив тільки Стокгольм, Горсте. А шкода.

— Хіба десь є краще?

Нордін гаряче закивав головою. Потім ще спитав:

— І ти більше нічого не пам'ятаєш про того чоловіка?

— Ні, пам'ятаю тільки, як він сміявся. Отак.

Діке знов розтулив рота й пронизливо крикнув, мов бекас.

Нордін кивнув йому головою на прощання й пішов. Під найближчим ліхтарем він зупинився і вийняв записник.

— Білява Малін, — мовив він сам «до себе. — Наркотики, дармові повії. Ну й вибрав я собі фах.

«Хоч це не моя вина, — подумав він. — Батьки мене присилували».

Тротуаром до нього наближався якийсь чоловік. Нордін підняв над головою капелюха, знов присипаного снігом, і сказав:

— Вибачте, ви б мені…

Чоловік підозріливо глянув на нього, втягнув голову в плечі й додав ходи.

— … не сказали, в який бік іти до станції метро? — тихо й несміливо кинув Нордін своє запитання в густу хурделицю.

Потім похитав головою і записав на розгорненій сторінці кілька слів: «Пабло чи Пако. Білий «Амазон». Ресторан на Тегнергатан — Свеявеген. Дивно сміявся. Білява Малін, дармова повія».

Він сховав ручку й записник, зітхнув і вийшов з кружала світла, що падало від ліхтаря.