Кременецький звір

Розділ 2 У якому Голота дуже не хоче помирати ганебною смертю, але його не питають

Голота лежав на купі прілого листя з обламаною гілкою в руці і не мав сил навіть вдихнути, так забився спиною об землю. У хребет уп’ялося коріння та дрібні камінці, од болю на очах виступили сльози, а голову краяла проста думка: він досить ризикував життям, аби загинути класичним героєм із давньогрецької трагедії, та помре, судячи з усього, під свинячими ратицями.

«Більш безглуздої смерті годі й уявити. Виправить ситуацію хіба те, що кабан зараз почне плюватися вогнем і виявиться люциперським творінням одного роду з тим, з яким бився колись король Артур та його лицарі... Але ж і тоді думи пристойної про лицаря Голоту ніхто не складе, бо ж і кісточок моїх ніхто не знайде в цій глушині... — меланхолійно крутилася якась дурня в Голотиній голові. — А як знайдуть, то в Острозі, Кремінці, Львові, Варшаві та Болоньї хіба животики собі надірвуть. Аякже, як тут не померти зі сміху, коли рештками знаного дурисвіта, який вештався королівськими дворами, надуваючи щоки, досхочу наїдяться свині десь на краю світу між славетними Тилявкою та Лишнею», — приречено подумав він і зіщулився, чекаючи, що ось-ось ікла вепра вп’ються йому в живіт. Однак минали секунди, черево його залишалося цілим, і він аж розплющив одне око, коли розчув тихий сміх.

— Голото, годі вже, бо я зараз лусну від сміху, — натужно проказав дзвінкий дівочий голос.

Голота, що приготувався до трагічної смерті, здивовано повернув голову й побачив давню знайому, знахарку Сташку Федотиху, що зараз шкірила красиві білі зуби і, стискаючи руками свої татарські вилиці, несамовито реготала. Якби хтось дивився на неї збоку, могло б здатися, що дівчина витанцьовує якийсь химерний танок. Вона згинала тонкий стан і била постолами об землю, задихаючись у нападі нестримних веселощів.

— О Боже, смішнішого я не бачила відтоді, як дивилася в Острозі вертеп! Хоча ні, — вона на мить замовкла, притулила пальчика до рота, наче згадуючи, — коли Яблоновські їздили маєтками, то у них був блазень. Але ж він просто бездарний дурень порівняно з тобою... — знов заходилася від сміху знахарка.

Її кпини розліталися всеньким лісом, і Голота з острахом озирнувся перевірити, чи шум не привів сюди жовнірів. Він напружив слух, завмер, та нічого, звісно, крім істеричних схлипів Сташки, яку досі корчило так, що вона ледь не падала, чутно не було.

Голота заспокоївся і нарешті сів, злостиво відкинувши уламок гілки, який і досі тримав у руках. Він наче й радів, що таки не довелося прощатися з життям, та щойно кидав погляд на розчервоніле глузливе обличчя Сташки, то вже й жалкував за кабаном...

Голота познайомився зі смішливою дівкою, коли його закинуло в одне з сотень дрібних сіл, густо розсипаних по Південній Волині. Згадку про відвідини села важко було назвати доброю — Голоту мало не спалили на майдані як чаклуна, та знайомство зі Сташкою виявилося напрочуд приємним та корисним. Балакуча знахарка вміла заговорити рану, приготувати зілля та допомагати. Завдяки їй він виліз із купи неприємностей, в які завжди радо встрягав. Крім того, дівчина мала ще одну приємну рису. Ні, навіть дві риси, сховані під полотняною сорочкою. Зараз вони коливалися в такт Сташчиному реготу, гіпнотизуючи Голоту.

Нарешті він отямився й уже навіть відкрив рота, аби щось відповісти, та лиш подивився на знахарку — зрозумів, що то зараз марна справа. Тож просто сплюнув, поглядаючи на Федотиху з-під лоба, і взявся обмацувати свій поперек. Однак знахарка й не думала припиняти реготати, і Голоті таки урвався терпець.

— Сташко, Богом молю, замовкни. Не волай як навіжена. Якого біса ти взагалі тут робиш? — роздратовано почав Голота, і його голос викликав якийсь магічний ефект. Сміх урвався, а Сташка миттю набула серйозного вигляду.

— По-перше, ми з тобою так і не попрощалися. Може, ти й не пам’ятаєш, що кинув мене без усіляких «пробач» і «прощавай», а я цього не люблю, — жорстко проказала Сташка. — А по-друге, мене найняли вельможні князі Яблоновські та Радзівіли, які заплатили півсотні золотих, — притишила голос знахарка, — аби я тінню йшла твоїми слідами, аби винюшила все й знайшла, а тоді, — зробила вона паузу, — я мала отруїти тебе, перерізати горлянку й проштрикнути двома кинджалами хрест-навхрест... Ти надто багато взнав... Тебе не можна було відпускати живим... — з останніх сил доказала Сташка, а тоді знову приснула й заходилася сміятися ще дужче, дивлячись на розгублене Голотине обличчя.

Голота розпачливо підняв очі до неба.

— Дівчино, ти заспокоїшся чи ні? Чи ти вважаєш, що зустріти тебе посеред дикого лісу — то звична справа? Ми ж востаннє з тобою бачилися хтозна-коли.

— Йой, та не будь таким серйозним, Голото! — нарешті спокійним голосом, хоча й досі розтягуючи у посмішці свої пухкі губи, промовила та, — я в Почаїв зібралася, на прощу, а тебе побачила в шинку біля Шумська, коли ти в своєму дранті милостиню просив...

— Нічого я не просив... — набурмосився Голота, дивлячись на своє вбрання, що й справді не виглядало панськими шатами, якими було ще місяць тому.

— Не просив, звісно, то я помилилася. Не просив — благав того Сологуба-корчмаря, аби він тобі трохи вчорашніх тельбухів дав, які шляхтичі не доїли... — знову приснула дівчина.

— Мені той шинкар винен був. Я йому дрова склав і худобу понапував, — буркнув Голота.

— Так-так-так, я тобі вірю. Що мені в тобі подобається, Голотонько, що ніколи не знаєш, яким тебе побачиш уже наступного дня. Сьогодні ти жебрак, учора — шляхтич, завтра — гайдамака. І найсмішніше, що кожного разу гадаєш, що ця роль тобі якраз до лиця. Перед тим, як ти так загадково зник з нашого села, ти ж наче був вельможним паном? А сьогодні ти хто? Знову волоцюга?

У відповідь Голота лише скривив пику і, не удостоївши Сташки навіть поглядом, врешті встав, підібрав свою торбу, карабелу й побрів собі лісом, не повертаючи голови. Знахарка швидко наздогнала його й пішла стежкою слідом, продовжуючи говорити. Голота приречено мовчав, розуміючи, що позбутися приятельки не має жодного шансу.

— Так-от, — щебетала собі далі Федотиха, — вирішила я до Почаєва сходити, дорогою зілля набрати, до товарок зайти, побалакати. Аж тут дивлюся: ти біля шинку стоїш, з нещасною мармизою. То я постояла і тихцем за тобою пішла, коли ти з Шумська подався геть. Думаю: куди це ти зібрався...

— У Кременець. І довго ти за мною йшла? — перервав Голота свою галасливу подружку.

— А ти мене не бачив? Ні? Та де там тобі, — вдоволено засміялася Федотиха, — я від Острога до Кременеця усі стежки знаю, бо тут трави ще з бабою своєю збирала. До самої галявини йшла за тобою, коли ти ото кинувся, як дурень, на той крик. У цих краях, Голотонько, коли такий виск чують, то біжать не продираючи очей, тільки не на голос, а якнайдалі... Бовдур, що ще скажеш, — знову штрикнула вона.

Голота зупинився, повернувся. Йому вже набридло терпіти знахарчині кпини, тож хотів достойно відповісти. Та Сташка пильно вгледілася в його скривлену пику й несподівано турботливо схопила його за барки й притягла до себе.

— Ти, Голото, весь час кривишся, як нещастя якесь. Тобі що зуби болять? Чи жар якийсь? А ну відкрий-но рота. Зроблю тобі відвар з полину, пополощеш — як рукою зніме... — останні слова знахарка прошепотіла йому у вухо, торкнувшись щокою бороди.

— Не треба... Бачила того нещасного? З вирвою замість грудей? — зніяковілий Голота вирішив не вступати в суперечку зі скаженою дівкою і перевести розмову на інше. Він обережно випростався з її чіпких рук, але кривитися врешті перестав.

— Забитого? Ні, я ж здалеку дивилася, як жовніри стріляти почали, то ти ж на мене побіг. Пробіг мене, а я за тобою.

— То я тебе чув, коли щось за спиною бігло?

— Я, а хто ж, — захихотіла Сташка знову. — Хоча, як ти з кабаном справу мав, я на дереві сиділа. Бачила, як ти на нього з карабелою вибіг, — почала сміятися дівчина, та наштовхнулася на лютий погляд Голоти й припинила. — Добре, добре, не буду вже.

— Якщо хочеться позубоскалити, то, може б, ти іншою стежкою йшла? — похмуро спитав Голота.

— А я не хочу іншою. Пішли разом, Богусю, га? — змінила тон Федотиха й благально подивилася в очі Голоті.

— Я ж у Кременець, а ти у Почаїв зібралася, — кинув Голота, чекаючи нового жарту від невгамовної дівки. — Та й лісу ти не боїшся. Чого б тобі компанію шукати?

— Зате вдвох веселіше. Згадаємо минуле, погріємо одне одного біля вогнища, — як кішка, замуркотіла безстидна знахарка, а тоді знову змінила тон на більш діловий. — А ще я тебе нагодую, у тебе ж, бачу, крім шаблюки дурнуватої й отої торбинки дірявої, нічого нема. Як з лісу вийдемо, розійдемося. То що?

— Може, й підемо, — усе ще похмуро проказав Голота, в якого від згадок про їжу стиснувся шлунок. Він закинув на плече карабелу й рушив.

— Прошу пані, — буркнув уже більш ввічливо, згадавши нарешті про те, що має за що дякувати знахарці.

«Врешті-решт мене б риби вже доїдали, якби не вона. Помер би від потрави у тому клятому відьомському млині, якби не її зілля».

По м’якому листю, що приємно шаруділо під ногами, вони йшли мовчки, одне за одним. Та стежкою, що вилася поміж ярами, спускаючись усе вниз, вони сунули недовго. Сутінки впали на ліс так блискавично, що Голота, який ще хвилю тому був упевнений, що заночує вже у місті, зупинився й тепер вагався, чи продовжувати шлях. Кременець був буквально в них під носом, але перспектива зламати ногу або ж і карка у цій темряві не дуже подобалася. Голота сплюнув, адже сподівався на дах над головою. Та робити було нічого, він роззирнувся кругом, обираючи зручне місце для ночівлі.

— Пішли розпалимо вогонь, до міста сьогодні вже не заходитимемо.

— Я не проти, Голотонько. Я туди й не збиралася йти, обійду краєм... Он за тими камінцями наче добра місцинка, і вітер не задуватиме, і м’якенький мох там є, — вказала Сташка, лукаво мружачись на кілька величезних, порослих мохнатинням валунів, що й справді досить зручно примостилися біля підніжжя крейдяного пагорба. Дівчина пройшла повз Голоту, звабливо зачепивши того стегном.

Намагаючись не згадувати Сташчині принади, що заклично хиталися за пазухою сорочки, Голота нервово шморгнув носом і поплентався слідом. Залишатися незворушним йому вдавалося все гірше. Без жодного слова він зібрав кілька сухих дрючків, і вже за кілька хвилин попутники дивилися на невеличке вогнище, що тріскотіло між камінням. Невдовзі через нього перекинули гілку й повісили на неї невеликий казанок. У посудині заклекотало, і Голота нахилився над казанком, зморщивши носа.

— Ну й пахощі, ти не собаку вариш? Ні?

— Тебе рятую, довбню. Дивлюся, що ти кахикаєш, тож буду на тобі нове зілля перевіряти.

— Це щоб я до вітру бігав? Бачив я вже такі ліки.

— Не кричи, дурню, бо ще день — і будеш горіти жаром. Бачу, що застудився. Так що пий, поки дають!

— Та скажи, що то ти робиш? Хоч не крила кажана та жаб’ячі лапки?

— Дурко. То стародавнє вариво. Ішов якось через Почаїв старий гуцул та показав моїй бабі, а вона — мені. Дивися й учися. При застуді перша справа. В окріп кидаєш трохи цукру, — коментувала знахарка свої дії, — тоді смалець, після того калину. Отак усе мішаємо, мішаємо і ось маєш — ліки. Тільки треба дати настоятися. Пий, завтра вранці я тобі ще наварю.

Голота знову нахилив голову до гарячого казанця й посовав носом.

— Сташко, але ж воно справді не теє... Тхне.

— А ти не криви того довгого носа, а пий! Воно ще дечому допомагає, я якраз маю намір тим скористатись, — захихикала знахарка, а Голота зачерпнув дерев’яним кухликом варива й трохи похлебтав.

Гаряче питво приємно розтеклося по всьому тілу й неначе відразу додало сил. Чоловік випростав руки вгору й потягнувся, та несподівано завмер і швидко озирнувся. Обережно поставив кухля на землю, підвівся і, тримаючи карабелу, посунув у вечірні хащі.

— Що? — зашепотіла знахарка й відразу ж стала біля Голоти, який пильно вглядався в зарості, що вкривали схил крутого яру.

— Не зна...

Несподівано купа листя у них під ногами почала сунутися донизу. Сташка з криком упала. Голота кинувся до неї, схопив знахарку обіруч і швиргонув подалі. Сам же вчепився в коріння руками й залишився висіти, коли шматок землі, листя та трави впав у кількаметрову вирву, сховану під шаром листя, моху та гілля. Голота повисів, підтягнувся й важко хекаючи, закинув ногу на край урвища. За мить він стояв навкарачки і, важко дихаючи, дивився на постоли Сташки.

— Що ж за день такий, га? Точно кара Божа. Щось страшне, — він підняв голову на Сташку, яка, мов зачарована, дивилась у прірву, і сердито проказав: — Хоч би руку протягнула мені, Сташечко, подякувала, що життя тобі врятував, люту смерть відвернув!

Сташка повернула до нього застиглі очі й мовчки показала вниз. Голота обережно посунувся вперед і подивився й собі. Дно невеликої кількаметрової ущелини було всіяне людськими рештками. Кістки лежали впереміш з черепами, що біліли в сутінні своїми моторошними посмішками.