Людина без властивостей. Том II

103. Спокуса

Ґерда була помітно схвильована, коли вони зосталися вдвох. Ульріх узяв її долоню; вся рука в неї затремтіла, й дівчина вивільнила її.

— Вам невтямки, — промовила вона, — що це для Ганса означає — мета! Ви над ним кепкуєте; це, звісно, несерйозно. Мені здається, ваші думки стали ще бруднішими! — Вона добирала якомога дошкульнішого слова й тепер його аж злякалася.

Ульріх намагався ще раз піймати її руку, але дівчина притисла її до себе.

— Просто так нам цього краще не робити! — вигукнула вона; вигукнула з глибокою зневагою в голосі, хоч тіло її й вагалося.

— Я знаю, — глумливо мовив Ульріх, — усе, що діється між вами, має задовольняти щонайвищі вимоги. Саме це й спонукає мене до поведінки, яка дістала таку люб’язну вашу оцінку. І ви не уявляєте собі, як приємно було мені колись розмовляти з вами по-іншому.

— Іншим ви ніколи не були! — хутко відповіла Ґерда.

— Я ніколи не мав певности, — сказав Ульріх просто й зазирнув їй в очі. — Чи приємно вам буде, коли я трохи розповім вам про те, що відбувається в моєї кузини?

У Ґердиних очах промайнуло вочевидь щось зовсім інше, ніж невпевненість, яку дівчина відчувала поруч з Ульріхом; адже вона нетерпляче очікувала його розповіді, щоб переказати все Гансові, хоч і намагалася це приховати. Ульріх не без задоволення це завважив і, мов ото тварина, що, відчувши небезпеку, інстинктивно заплутує слід, зайшов з іншого боку.

— Пригадуєте, я вам розповідав про місяць? — спитав він. — Хочу спершу розказати вам іще одну таку історію.

— Знов набрешете мені! — кинула Ґерда.

— Наскільки можливо — ні! Ви, мабуть, пригадуєте з лекцій своїх професорів, до яких кроків удаються, коли хочуть про що-небудь довідатися — закономірність це чи ні? Тут або заздалегідь є підстави вважати це закономірністю, як, скажімо, у фізиці чи в хімії, і навіть якщо спостереження ніколи й не дають бажаного значення, то вони все ж таки певним чином до нього наближають, а звідси його й виводять. Або ж таких підстав, як це дуже часто буває в житті, немає, і ти стоїш перед явищем, про яке не знаєш до пуття — закономірне воно чи випадкове, і ось тоді справа стає по-людському цікавою. Бо тоді з купи спостережень насамперед виводять купу чисел, розбивають їх на розділи — поглянути, котрі з чисел лежать між значенням тим і тим, між двома наступними значеннями й так далі. І все це групують у розподільні ряди; нарешті стає зрозуміло, яку тенденцію виявляє частота такого явища — систематичного зростання чи падіння; дістають постійний ряд або розподільну функцію, вираховують амплітуду коливань, середнє відхилення, величину відхилення від будь-якого значення, середнє значення, нормальне значення, дисперсійну здатність тощо і, спираючись на всі ці поняття, досліджують дане явище.

Ульріх розповідав про це спокійно, розтлумачуючи, й важко було збагнути, який намір він мав насправді — лише зосередитися на власних думках чи просто дістати задоволення, гіпнотизуючи наукою Ґерду. Тим часом дівчина відійшла вбік; тепер вона сиділа в кріслі й, нахилившись уперед і напружено зморщивши чоло, дивилася в підлогу. Коли хто-небудь говорив отак по-діловому і звертався до шанолюбства її розуму, невдоволення в неї влягалося; тоді вона відчувала, як зникає ота проста впевненість, що її давало їй це шанолюбство. За плечима в Ґерди була реальна гімназія й кілька семестрів в університеті; дівчина доторкнулася до сили-силенної нових знань, яким було вже тісно в застарілих рамках класичного й гуманістичного способу мислення; у багатьох молодих людей така освіта нині лишає відчуття, що вона геть безпорадна, а новий час простилається перед ними, мов новий світ, землю якого обробляти застарілим реманентом не можна. Ґерда не знала, куди веде те, про що казав Ульріх; вона вірила йому, бо кохала його, і не вірила йому, бо на десять років була молодша й належала до іншого покоління, в якого, гадало воно, було ще все-все попереду; і те, й те її ставлення до Ульріха в якийсь надзвичайно непевний спосіб перепліталися, а він тим часом розповідав далі:

— А тепер візьмімо спостереження, котрі мають точнісінько такий самий вигляд, як природна закономірність, хоча в їхній основі не лежить нічого, що можна було б такою вважати. Правильність статистичних числових рядів іноді така сама велика, як правильність закономірностей. Ви, певна річ, знаєте такі приклади з лекцій із суспільствознавства. Це, скажімо, статистика розлучень в Америці. Або співвідношення між кількістю новонароджених хлопчиків і дівчаток, яке становить один із найпостійніших порівняльних показників. А ще ви знаєте, що з року в рік приблизно та сама кількість військовозобов’язаних намагається ухилитися од військової служби, завдаючи собі каліцтв. Або що приблизно той самий відсоток європейців щороку вчиняє самогубство. Частотність крадіжок, зґвалтувань і, як я знаю, банкрутств щороку теж така сама…

Цієї миті Ґердин опір зробив спробу прорватися.

— Чи не хочете ви, бува, пояснити мені проґрес?! — вигукнула вона, намагаючись укласти в свою підозру якомога більше сарказму.

— Звичайно, хочу! — відповів Ульріх, не даючи їй урвати себе. — Це трохи туманно називають законом великих чисел. Суть його приблизно така: один накладає на себе руки з однієї причини, другий — з іншої, та коли кількість самогубств дуже велика, випадковий і особистий характер цих причин втрачає значення, і лишається… гм, але що ж лишається? Саме про це я й хочу у вас спитати. Адже лишається, як бачите, те, що кожне з нас, не бувши фахівцем, спокійнісінько називає середнім числом і про що, виходить, ніхто до пуття не знає, що ж воно таке. З вашого дозволу додам, що цей закон великих чисел намагалися пояснити логічно й формально як щось, сказати б, само собою зрозуміле; стверджували й протилежне — нібито таку регулярність явищ, причинно між собою не пов’язаних, застосовуючи звичайний спосіб мислення, пояснити взагалі не можна; отож, крім багатьох інших аналізів цього феномена, висунули твердження, що йдеться тут не лише про окремі випадки, але й про невідомі закони сукупности. Не обтяжуватиму вас подробицями, та я їх і сам уже не пригадую, але особисто мені, безперечно, було б дуже важливо знати, що за цим криється — ніким не досліджені закони спільноти чи щось особливе просто за іронією природи постає з того, що нічого особливого не відбувається, і найвищий глузд виявляється чимось таким, чого можна досягти через середній рівень щонайглибшої безглуздости. Якби ми знали і те, й те, то це, певна річ, вирішальним чином вплинуло б на наше ставлення до життя! Адже хай там як, а на цьому законі великого числа Грунтується взагалі можливість упорядкованого життя; і якби не цей закон урівноваження, то якогось одного року нічого не ставалося б, зате наступного все виявлялося б розбалансованим, добробут чергувався б із голодом, діти не народжувалися б або ж їх народжувалося б надто багато, і людство кидалося б поміж своїми небесними й пекельними можливостями, як ото кидаються у клітці пташки, коли до них хто-небудь підступає.

— Невже все це так і є? — нерішуче спитала Ґерда.

— Ви маєте знати це самі.

— Ну звісно; деякі подробиці я про це знаю. Але я не певна, чи саме це ви мали на увазі недавно, коли тут усі сперечалися. Те, що ви казали про прогрес, звучало так, немовби вам просто кортіло всіх подратувати.

— Ви завше так думаєте. Але що ми взагалі знаємо про наш прогрес? Анічогісінько! Є багато варіантів того, яким би він міг бути, і щойно я назвав іще один.

— Яким би він міг бути! Так ви міркуєте завжди; ви ніколи не спробуєте відповісти на запитання, яким би він мав бути!

— Ви всі надто квапитесь. Ви просто не можете обійтися без мети, без програми, без чогось абсолютного. А що зрештою виходить? Компроміс, щось середнє! Погодьтеся, кінець кінцем це стомлює і викликає сміх: у всіх своїх бажаннях і діях упадати в крайнощі — і лише задля того, щоб як наслідок вийшло щось середнє?

По суті, це була та сама розмова, що й з Діотимою, тільки вона набула іншої форми; але за нею можна було перейти від однієї розмови до іншої. Тож вочевидь байдуже було й те, котра із жінок сиділа навпроти; тіло, перенесене до вже наявного силового поля думки, викликало певні процеси! Ульріх розглядав Ґерду, яка все ще не давала відповіді на його останнє запитання. Вона сиділа перед ним худенька, зі складочкою невдоволення на переніссі. Глибоку прямовисну складку утворювали й перса, що трохи виглядали з викоту блузки. Руки й ноги були довгі й тендітні. В’яла весна, опалена спекою надто раннього літа; отаке він мав враження й водночас відчував, який упертий норов ув’язнено в цьому молодому тілі. Дивне поєднання відрази й самовладання опанувало його, бо в ньому раптом прокинулося відчуття, що цієї хвилини він ближчий до якогось рішення, ніж сам гадає, і що цій юній дівчині судилося відіграти в його рішенні певну роль. Мимоволі він почав і справді ділитися враженнями про так звану молодь, яка брала участь у паралельній акції, й завершив словами, що вразили Ґерду:

— Вони там також дуже радикальні й також мене не люблять. Але я плачу їм тим самим, бо я теж на свій лад радикальний і ладен терпіти будь-який безлад, крім духовного. Я хочу не лише бачити ідеї в розгорненому вигляді — я хочу, щоб вони становили певну цілісність. Мене цікавить не тільки пульсування ідей, але й їхня густина. Саме це ви, незамінна моя приятелько, й засуджуєте, стверджуючи, нібито я завше кажу лише про те, що бути могло б, а не те, що бути мало б. Я ці дві речі не переплутую. І це, мабуть, найбільш несучасна властивість, яку можна мати, бо нині немає нічого такого чужого одне одному, як чужі одне одному стриманість і емоційність, і наша точність у справах механічних дійшла, на жаль, до того, що належним її доповненням самій їй видається неточність у справах житейських. Чому ви не хочете мене зрозуміти? Мабуть, ви на це геть не здатні, й намагатися збити з пуття ваш сучасний розум було б з мого боку аморально. Але повірте, Ґердо, часом я й сам питаю себе, чи не припускаюся я помилки. Можливо, саме ті, кого я не годен терпіти, роблять те, до чого я колись прагнув. Роблять вони це, може, й неправильно, може, й безглуздо, один кидається в один бік, другий — в інший, і в кожного на язику думка, яку він вважає єдино слушною в світі; кожен з них здається собі страшенно розумним, а всі гуртом вважають, що час приречений на безплідність. Та, може, й навпаки — кожен з них дурень, а всі гуртом вони плодовиті. Таке враження, що нині будь-яка правда з’являється на світ розкладеною на дві протилежні одна одній неправди, і це теж може бути один із шляхів досягнення надособистого результату! Тоді баланс, сума дослідів виникатиме вже не в індивіді, який робиться нестерпно однобоким, а все разом, сукупно ставатиме немовби експериментальним об’єднанням. Одне слово, будьте поблажливі до старого чоловіка, якого самотність іноді штовхає на непередбачувані кроки!

— Ох, ви мені такого вже нарозповідали! — похмуро відказала Ґерда. — Чом би вам не написати про свої погляди книжку? Так ви, мабуть, допомогли б і собі, й нам!

— З якої це речі я мав би писати книжку?! — промовив Ульріх. — Мене ж бо народила все-таки мати, а не чорнильниця!

Ґерда замислилася, чи Ульріхова книжка й справді кому-небудь допомогла б. Як і всі хлопці й дівчата, її товариші, вона переоцінювала силу книжки. Коли Ульріх і Ґерда змовкли, у помешканні запанувала мертва тиша; здавалося, подружжя Фішелів услід за обуреними гістьми пішли з дому й самі. І Ґерда відчула, як на неї немовби тисне сусідство сильнішого чоловічого тіла; коли вони бували самі, вона, попри всі свої переконання, відчувала це завжди. Усім своїм єством Ґерда опиралася цьому тиску й почала тремтіти. Ульріх це помітив; він підвівся, поклав руку на її тендітне плече й сказав:

— Хочу зробити вам одну пропозицію, Ґердо. Припустімо, у сфері моралі справи стоять так само, як у кінетичній теорії газів: усе безладно, впереміш кудись летить, кожне робить, що йому заманеться, та коли дослідити, що, сказати б, не має причини з усього цього виникнути, то вийде саме те, що таки й виникає! Трапляються разючі збіги! Припустімо також, отже, що в наш час у повітрі безладно витає певна кількість ідей; вона дає якесь найімовірніше середнє значення, яке дуже повільно й саме собою змінюється, і це — так званий проґрес, або історичні обставини; та найважливіше — те, що в цьому процесі наш особистий, індивідуальний рух жодної ролі не грає, наші думки й дії можуть мати лівий ухил чи правий, високо злітати чи низько опускатися, можуть бути новими чи старими, непередбачуваними й обережними — для середнього значення це абсолютно байдуже, а Богові й світу йдеться саме про це значення, не про нас!

Кажучи це, він спробував обійняти дівчину, хоч і відчував, що це коштує йому зусиль.

Ґерда розгнівалась.

— Ви завше починаєте так глибокодумно, — вигукнула вона, — а потім усе зводиться до звичайнісінького кукурікання! — Обличчя її пашіло й узялося плямами, а вуста, здавалося, спітніли; проте в її обуренні була якась чарівність. — Саме того, на що ви все це обертаєте, ми й не хочемо!

Цієї миті Ульріх не стримався від спокуси тихенько спитати в неї:

— Володіння призводить до смерти?

— Я не бажаю з вами про це розмовляти! — так само тихенько відповіла Ґерда.

— Байдуже, про що йдеться — про володіння людиною чи про володіння річчю, — провадив далі Ульріх. — Я теж знаю це, Ґердо, й розумію вас і Ганса краще, ніж ви собі гадаєте. То чого ж ви з Гансом хочете? Скажіть мені.

— Уявляєте, нічого! — переможно вигукнула Ґерда. — Передати це словами не можна. Тато теж раз у раз торочить: «З’ясуй нарешті для себе, чого ти хочеш! І тоді сама побачиш, що це — дурниці!» Коли що-небудь з’ясуєш для себе, воно виявляється дурницею! Якщо матимемо голову на в’язах, то ніколи не виходитимемо за межі заяложених фраз! Зараз ви зі своїм раціоналізмом знов заперечите!

Ульріх похитав головою.

— А що там, власне, з демонстрацією проти графа Ляйнсдорфа? — спокійно поцікавився він, так ніби це стосувалося їхньої розмови.

— О, то ви шпигуєте! — вигукнула Ґерда.

— Вважайте, Ґердо, що я шпигую, тільки дайте відповідь на моє запитання. Як хочете, можете думати про мене ще й це, мені байдуже.

Ґерда знітилася.

— Нічого особливого. Звичайна демонстрація німецької молоді. Здається, процесія попід його вікнами, осудливі вигуки. Паралельна акція — це ганьба!

— Чому?

Ґерда стенула плечима.

— Чого ж ви стоїте, сядьте ж! — попросив Ульріх. — Ви надаєте цьому надто великого значення. Побалакаймо нарешті спокійно.

Ґерда послухалася.

— Я хочу переконатися, чи правильно розумію ваше становище, — повів Ульріх далі. — Отже, ви стверджуєте, що володіння призводить до смерти. Ви маєте на увазі тут насамперед гроші й своїх батька-матір. Це, звісно, вже мертві душі…

Ґерда зневажливо махнула рукою.

— Тоді побалакаймо не про гроші, а відразу про володіння будь-яке. Людина, яка володіє собою; людина, яка володіє переконаннями; людина, яка дає володіти собою комусь іншому, чи власним пристрастям, чи просто власним звичкам, чи своїм успіхам; людина, яка хоче що-небудь завоювати; людина, яка взагалі чого-небудь хоче… Усе це ви відкидаєте? Ви хочете бути мандрівниками. Мандрівниками-бурлаками — так, якщо не помиляюся, сказав про це одного разу Ганс. Бурлакувати в пошуках іншого сенсу й іншого буття? Це правда?

— Усе, що ви каже, — жахлива правда; інтелект уміє підроблятися під душу!

— А хіба інтелект належить до категорії володіння? Хіба він вимірює, зважує, ділить, нагромаджує, як старий банкір? Та чи не розповів я вам сьогодні безліч історій, до яких причетна на диво велика частка нашої душі?

— То — душа холодна!

— Маєте цілковиту рацію, Ґердо. Що ж, тепер мені лишається тільки сказати вам, чому я стою на боці холодних душ чи навіть банкірів.

— Тому що ви — боягуз!

Ульріх завважив, що дівчина, кажучи це, показала зуби, як звірятко у хвилину смертельного страху.

— Бачить Бог, таки боягуз, — відказав він. — Та коли вже ви взагалі в мене не вірите, то повірте бодай у те, що мені не забракло б рішучости втекти, скориставшися громовідводом чи навіть вузеньким карнизом на стіні, якби я не був певний, що всі спроби втекти знову приведуть до тата!

Після однієї такої розмови з Ульріхом Ґерда вже не важилася повертатися до цієї теми; почуття, про які тут ішлося, були почуття лише її й Гансові, і ще дужче, ніж глузувань Ульріха, вона боялася його схвалення, яке зробило б її беззахисною перед ним, перше ніж вона збагнула б, чого в ньому більше — віри чи блюзнірства. Від тієї хвилини, коли її недавно так вразили його сумні слова, наслідки яких тепер їй доводилося терпіти, не можна було не помітити, як глибоко в душі вона вагалася. Але щось таке діялося і з самим Ульріхом. Ница втіха від його влади над цією дівчиною була йому геть чужа; він не сприймав Ґерду серйозно, а позаяк давала про себе знати й духовна неприязнь, то зазвичай казав їй прикрі речі; та що завзятіше він виступав перед нею адвокатом світу, то дивовижніше від певного часу приваблювало його бажання довіритися їй і показати свою душу щиросердо й без прикрас чи поглянути на її душу, так ніби та була гола, мовби слимак. Тож він замислено подивився їй в очі й промовив:

— Мій погляд міг би спочивати на ваших щоках, як спочивають хмаринки в небі. Не знаю, чи люблять хмаринки спочивати в небі, та зрештою я знаю не менше, ніж усі Ганси, про ті хвилини, коли Бог бере нас, мов рукавичку, й повільно-повільно вивертає в себе на пальцях! Ви, молоді, нічим не морочите собі голову; ви неґативно ставитесь до позитивного світу, в якому ми живемо, й, не замислюючись, стверджуєте, нібито позитивний світ — то світ батьків-матерів та літніх людей, а світ невиразного неґативу — це світ нової молоді. Мені, люба Ґердо, не дуже хочеться бути шпигом у ваших батька й матері, але раджу вам не забувати, що, коли вибираєш поміж банкіром та янголом, надійніша природа професії банкіра грає також не останню роль!

— Чи не бажаєте чаю?! — різко запитала Ґерда. — Я хочу, щоб у нашому домі ви почувалися затишно! Ви маєте побачити перед собою бездоганну доньку моїх батька-матері!

Вона знов опанувала себе.

— Припустімо, вийдете ви заміж за Ганса.

— Але ж я зовсім не збираюся виходити за нього заміж!

— Яку-небудь мету потрібно мати; ви не можете весь час жити суперечностями з батьком і матір’ю.

— Коли-небудь я піду з дому, житиму самостійно, і ми зостанемося друзями!

— Але прошу вас, люба Ґердо, припустімо, ви поберетеся з Гансом чи щось таке; цього, безперечно, не уникнути, якщо все триватиме так і далі. І ось уявіть собі картину: відвернувшись від світу, вранці ви чистите в такому стані зуби, а Ганс одержує письмову вимогу сплатити податки.

— Я маю про це знати?

— Ваш тато сказав би «так», якби мав уявлення про те, що таке стан, коли людина відвернулася від світу; звичайні люди вміють, на жаль, сховати незвичайні свої почуття й турботи так глибоко до трюму на судні власного життя, що ніколи їх і не помічають. Але візьмімо питання простіше: чи зажадаєте ви від Ганса, щоб він був вам вірний? Вірність належить до комплексу володіння! Вас мало б влаштовувати, коли б Ганс підносився душею з іншою жінкою. Ба більше, за законами, якими ви марите, ви мали б сприймати це навіть як збагачення отого вашого власного стану!

— Ви тільки не думайте, — відповіла Ґерда, — що ми не обговорюємо таких питань самі. Не можна отак раз, два — і стати новою людиною; але й доводити в такий спосіб протилежне — це буде вже надто по-буржуазному!

— Батько вимагає від вас, власне, зовсім не того, що ви думаєте. Він навіть не стверджує, нібито в цих питаннях мудріший від вас із Гансом; просто він каже, що не розуміє, що ви робите. Але він знає, що сила має свій глузд, неабиякий глузд; він вірить, що в ній більше глузду, ніж у вас, у нього й Ганса — в усіх трьох разом. А що якби він запропонував Гансові гроші, щоб той без зайвого клопоту нарешті завершив свою науку? Якби пообіцяв хлопцеві після випробувального терміну якщо й не дати згоду на шлюб, то бодай відмовитися від свого принципового «ні»? І поставив би одну-єдину умову: до завершення випробувального терміну спілкування з вами припинити — будь-яке, без винятку, тобто й те, яке є між вами тепер?!

— То ось на що ви пішли?!

— Я хотів пояснити вам, хто такий ваш тато. Він — похмуре, жахливо зверхнє божество. Ваш тато гадає, нібито гроші дадуть Гансові те, що він хоче в ньому бачити — усвідомлення реальности. Жоден Ганс із надійним місячним заробітком уже не може бути, на думку вашого тата, безнадійно дурним. Одначе ваш тато, мабуть, мрійник. Я захоплююся ним так само, як захоплююся компромісами, середніми значеннями, сухістю, мертвими цифрами. Я не вірю в диявола, та якби й вірив, то уявляв би його таким собі тренером, який нацьковує небо на досягнення рекордів. І я пообіцяв вашому татові насісти на вас так, щоб від ваших химер нічого не лишилося — хіба що тільки реальність.

Коли Ульріх промовляв це, сумління його було аж геть не чисте. Ґерда стояла перед ним уся розпашіла, в її очах крізь сльози прозирав гнів. Несподівано вона побачила перед собою й Гансом вільний шлях. Але як розуміти Ульріха — він їх зрадив чи намагався їм допомогти? Вона цього не знала, однак і те, й те, схоже, могло зробити її як нещасливою, так і щасливою. Збентежена, вона Ульріхові не довіряла й усією душею відчувала, що в найсвятішому він — рідна їй людина, яка просто не хоче цього показувати.

— Ваш батько потай бажає, звісно, щоб я тим часом поупадав за вами й навів вас на інші думки, — додав Ульріх.

— Це неможливо! — важко видихнула Ґерда.

— Між нами це, мабуть, таки неможливо, — м’яко повторив Ульріх. — Але й так, як досі, тривати теж не може. Я зайшов уже надто далеко.

Він спробував усміхнутись; цієї хвилини його поймала глибока відраза до себе. Усього цього він справді не бажав. Він відчував нерішучість цієї душі й зневажав себе за те, що вона будила в ньому жорстокість.

І ту ж мить Ґерда звела на нього погляд, сповнений жаху. Зненацька вона стала прекрасною, мов полум’я, до якого ти підступив надто близько; майже жодних обрисів, лише тепло, що сковує волю.

— Ви прийшли б якось до мене! — запропонував він. — Тут не побалакаєш так, як хотілося б.

У його очах стояла порожнеча чоловічої безцеремонности.

— Ні, — відмовилася Ґерда.

Але погляд вона відвела, й Ульріх сумно — немовби цей порух її очей знов підніс Ґерду на недосяжну висоту — побачив перед собою не те що привабливу й не те що непривабливу постать дівчини, яка стояла й важко дихала. Він зітхнув глибоко й цілком щиро.