Людина без властивостей. Том II

101. Родичі сваряться

У цю пору й Діотима знов завела розмову з кузеном. За вихорами, що вперто й неспинно кружляли її кімнатами, якось увечері виникла лаґуна спокою під стіною, де Ульріх сидів на ослінчику, і Діотима підійшла, мов стомлена танцівниця, й сіла поруч. Після тих виїздів за місто вона, так ніби це стало наслідком їхніх прогулянок, уникала спілкуватися з ним «неофіційно».

Чи то від спеки, чи то від утоми обличчя в Діотими взялося легенькими плямами.

Вона сперлася руками на ослінчик, мовила: «Як вам ведеться?» — й більш нічого не сказала, хоч неодмінно мала все ж таки сказати ще щось; потому трохи схилила голову і втупилася поглядом перед себе. Враження було таке, ніби вона, якщо тут доречно скористатися боксерським терміном, просто «попливла». Сівши, вона навіть не завдала собі клопоту поправити на собі сукню.

Кузен подумав про скуйовджені коси, селянську кофтину й оголені ноги. Якби скинути з неї оці штучні шати, лишилася б міцна, гарна жінка, й Ульріх мусив стримувати себе, щоб не взяти її руку просто в кулак, як це роблять селяни.

— Отже, Арнгайм не приносить вам щастя, — спокійно констатував він.

Вона, певно, мала б відкинути це припущення, однак відчула якусь дивну схвильованість і змовчала; аж по хвилі заперечила:

— Дружба з ним приносить мені велике щастя.

— А в мене склалося враження, що дружба з ним завдає вам навіть страждань.

— Ох, та що ви таке кажете?! — Діотима випросталась і знову стала світською дамою. — Знаєте, хто завдає мені страждань? — спитала вона, намагаючись знайти тон невимушеної бесіди. — Ваш приятель, ґенерал! Що цьому чоловікові треба? Чого він сюди ходить? Чому він весь час витріщається на мене?

— Він вас кохає, — відповів кузен.

Діотима нервово засміялася. Потім повела далі:

— А чи знаєте ви, що я вся, від голови до ніг, здригаюся, коли бачу його? Він нагадує мені смерть!

— Надзвичайно життєствердна смерть, якщо поглянути на нього неупереджено!

— Неупередженою мене вочевидь не назвеш. Я не можу це собі пояснити. Але я впадаю в паніку, коли він заводить зі мною розмову й пояснює, що я з будь-якого «видатного» приводу «видаю» «видатні» ідеї. Мене охоплює невимовний, незбагненний, якийсь дурманний страх!

— Перед ним?

— А то ж перед ким?! Він — гієна!

Кузен не стримався й засміявсь. А Діотима й далі невгамовно, мов дитина, ганила ґенерала.

— Він усе никає тут, никає і тільки й чекає, коли наші прекрасні зусилля зазнають краху й умруть!

— І саме цього ви, мабуть, і боїтесь! А чи пригадуєте ви, велика моя кузино, що цей крах я передрікав вам уже давно? Він неминучий; ви маєте бути до нього готові!

Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей — дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що — пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові:

— Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.

— Чи виграю з цього я? — спитав Ульріх.

Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.

— Тоді я відкрию вам один секрет, — раптом промовив він. — За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?

Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» — порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, — немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:

— Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.

Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.

— Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, — пояснив він. — Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!

— Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! — відказала Діотима. — Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.

Ульріх рішуче похитав головою.

— Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! — промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. — Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!

— Та навіщо б це йому здалося?! — заперечила Діотима.

— Тому що він марнославний! — провадив далі Ульріх. — Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!

Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:

— Вас дратують його успіхи.

Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.

— Чому ви налаштовані проти нього так вороже? — знов почала вона тут. — Ви ставите мене цим у скрутне становище.

— Я ставлю вас у скрутне становище?! — здивувався Ульріх.

— Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!

Посеред передпокою вона спинилася.

— Прошу вас, спокійно звіряйтеся мені в усьому, що вважаєте за потрібне, — сказав Ульріх. — Ви закохалися одне в одного, я знаю. Чи одружиться він із вами?

— Він мені це запропонував, — відповіла Діотима, не зважаючи на те, що тут їх могли почути. Вона була цілком у полоні власних почуттів, і непристойна кузенова відвертість її не насторожила.

— А ви? — хотів знати Ульріх.

Вона зашарілася, мов школярка, в якої щось випитують.

— Ох, це запитання тягне за собою таку тяжку відповідальність! — промовила вона, повагавшись. — Не можна допускати жодної несправедливости. Коли навкруги відбуваються справді великі події, то вже не так важливо, як ти вчиниш!

Цих слів Ульріх не зрозумів, бо не знав про ті ночі, коли Діотима долала голос пристрасти й досягала нерухомої справедливости душ, кохання яких тримається, як коромисло терезів, урівноважене обома шальками. Тому йому здалося, що наразі краще буде зійти з дуже вже прямого шляху їхньої розмови, й він сказав:

— Я б хотів поговорити з вами про моє ставлення до Арнгайма, бо за таких обставин мені шкода, що у вас склалося враження, ніби я ставлюся до нього вороже. Гадаю, я добре розумію Арнгайма. Ви маєте усвідомити: з тим, що відбувається у вашому домі, — назву це, як ви й бажаєте, синтезом, — він мав до діла вже безліч разів. Духовний рух, виступаючи у вигляді переконань, відразу виступає й у вигляді переконань протилежних. І, знаходячи втілення в так званій великій духовній особистості, він почувається так само невпевнено, як у картонній коробці, кинутій на воду, якщо цій особистості всі добровільно не виявляють свого захоплення. Ми, принаймні в Німеччині, аж танемо від любови до визнаних особистостей і поводимося, мов п’яниці, що кидаються на шию новій людині, щоб невдовзі з таких самих темних причин збити її з ніг. Тож добре уявляю собі, що відчуває Арнгайм. Це, мабуть, — як морська хвороба; й коли в такому оточенні він згадує, чого можна досягти багатством, якщо вміло ним користуватися, то знов відчуває під ногами твердий ґрунт, як уперше ступивши на берег після тривалого плавання. Він, певно, помічає, як пропозиція, ініціатива, бажання, готовність, успіх прагнуть опинитися якомога ближче до багатства, і це, безперечно, — віддзеркалення самого духу. Адже й ідеї, котрі намагаються завоювати владу, пристають до ідей, котрі владу вже мають. Не знаю, як це висловити, але навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне. Та коли вже ця фальшива змичка з великим прийшла на зміну світській бідності й чистоті духу, то не хоче пасти задніх — і з цілковитим правом, звісно, — й те, що має славу великого, а врешті й те, що має славу великого завдяки рекламі й комерційній спритності. І ось вам Арнгайм — у всій своїй безвинності й провинності!

— Сьогодні ви міркуєте, як святий! — ущипливо завважила Діотима.

— Сказати правду, сам він мало мене цікавить; але те, як він змішує вияви внутрішньої й зовнішньої величі, намагаючись виліпити з них зразкову гуманність, — це, звісно, може зробити з мене несамовитого святого!

— Ох, як же ви помиляєтесь! — різко урвала його Діотима. — У ваших очах він — такий собі бундючний багатій. Але для Арнгайма багатство — це неймовірна, всеосяжна відповідальність. Він дбає про свою справу так, як хтось інший дбав би про людину, котрою йому доручили опікуватися. І діяти — це для нього глибока потреба; світ він приймає з розкритими обіймами, бо треба ворушитися, щоб, як він сам каже, ворушили тебе! Чи це каже Ґьоте? Одного разу він докладно мені це пояснив. Він обстоює думку, що почати робити добро можна аж тоді, коли ти взагалі почав що-небудь робити; не приховую, іноді й у мене складається враження, що він віддає всім підряд надто багато сили й часу.

Розмовляючи отак, вони походжали туди-сюди в порожньому передпокої, де висіли тільки дзеркала та одяг. Нарешті Діотима спинилася, взяла кузена за лікоть і промовила:

— Цей чоловік, з усіх поглядів винагороджений долею, тримається скромного правила: одинак не дужчий, ніж покинута хвора людина! Ви не можете з ним не погодитись: коли людина самотня, вона припускається тисяч перебільшень! — Вона перевела погляд униз, немовби шукаючи щось на підлозі, й відчула на своїх опущених повіках кузенів погляд. — Ох, та я могла б сказати й про себе, — повела далі. — Останнім часом я була дуже самотня, але я бачу це саме й по вас. Ви озлоблені й нещасні. Ви не знаходите спільної мови зі своїм оточенням, це виказують усі ваші думки. З природи ви ревнивий і протиставляєте себе всьому на світі. Відкрию вам правду: Арнгайм скаржився мені, що ви відкидаєте його дружбу.

— Невже він сказав вам, що хоче зі мною дружити? Та він бреше!

Діотима підвела погляд і засміялася:

— Ну ось, ви знов перебільшуєте! Ми обоє хочемо з вами дружити. Може, саме через те, що ви отакий. Але поясню докладніше. Арнгайм наводив для цього такі приклади. — Хвилю вона повагалася, тоді виправилась: — Ні, це завело б надто далеко. Одне слово, Арнгайм каже, що людина має користуватися тими засобами, які їй надає час; потрібно навіть завжди діяти одночасно з двох позицій, не зовсім революційно й не зовсім контрреволюційно, не безоглядно люблячи й не безоглядно ненавидячи, ніколи не віддаючись якійсь одній схильності, а розвиваючи все, що в тобі є. Але це — не розумування, в якому ви його звинувачуєте, а, навпаки, ознака широкої, синтетично-простої натури, яка проривається крізь усі поверхові відмінності, натури володаря!

— І як же це стосується мене? — спитав Ульріх.

Наслідком цього запитання було те, що воно розвіяло спогад про одну бесіду щодо схоластики, церкви, Ґьоте й Наполеона, а заразом і туман освічености, що згустився був навколо голови Діотими, й вона раптом дуже виразно побачили себе й кузена, як вони сидять поруч на довгастому ящику на взуття, куди вона, захопившись розмовою, потягла його; Ульріхова спина вперто уникала торкатися чужих пальт, що висіли позаду, а її коси заплуталися в них, і їй довелося поправити зачіску. Роблячи це, вона відповіла:

— Ви ж бо — відверта протилежність цьому! Ви хочете переробити світ за власною подобою! Ви завжди чините якийсь пасивний спротив, якщо скористатися цим жахливим висловом! — Вона була просто щаслива через те, що спромоглася так ефективно висловити йому свою думку. Але довше, одночасно міркувала вона, їм не можна було сидіти там, де вони сиділи, бо гості щохвилини вже мали почати розходитись або просто вийти до передпокою з інших причин. — Ви сповнені духу критики, я не пригадую, щоб вам коли-небудь що-небудь сподобалося, — казала вона далі. — Ви до всього стаєте в опозицію й хвалите все, що нині нестерпне. Якщо серед мертвої пустелі нашого позбавленого божеств часу хто-небудь схоче зберегти трохи почуття й інтуїції, то ви, поза всяким сумнівом, одразу заходитесь фанатично захищати професіоналізм, безлад, неґативну основу!

Усміхаючись, Діотима підвелася й дала йому зрозуміти, що вони мають пошукати іншого місця. Їм лишалось або повернутися до кімнат, або, якщо вони воліли розмовляти далі, де-небудь сховатися від людських вух; до спальні подружжя Туцці можна було пройти крізь потайні двері за шпалерами і з передпокою, але вести туди кузена — це було б, як здалося Діотимі, вчинком усе ж таки надто інтимним, до того ж, коли помешкання готували до прийняття, ту кімнату щоразу захаращували, й у ній панував неймовірний безлад, отож знайти пристановище можна було тільки в одній із двох комірчин для прислуги. Думка про те, що це буде навіть весело — безтурботно поблукати помешканням і воднораз виконати обов’язок господині, несподівано оглянувши кімнату Рахель, куди вона, Діотима, загалом ніколи не зазирала, — ця думка виявилася вирішальною. Вибачившись за свою пропозицію й простуючи до комірчини, а потім і в самій комірчині Діотима й далі намагалася переконати Ульріха:

— Складається враження, що ви при першій-ліпшій нагоді ладні зробити Арнгаймові яку-небудь капость. Ваша норовливість завдає йому болю. Арнгайм — великий взірець сучасної людини. Тому він потребує контакту з реальністю й має його. А ви, навпаки, всякчас так і пориваєтеся стрибнути в неможливе. Він — цілком урівноважена натура й саме ствердження; ви, по суті, асоціальні. Він прагне єдности й увесь, з голови до ніг, заклопотаний пошуками рішення; ви протиставляєте цьому якісь аморфні погляди. Він глибоко усвідомлює те, що вже пройшов процес становлення; а ви? Що робите ви? Ви вдаєте, нібито світ має розпочатись аж завтра. Адже ви кажете саме так? Ви трималися так від першого дня, щойно я вам сказала, що нам трапляється нагода зробити що-небудь велике. І коли цю нагоду сприймають як саму долю й, зібравшись вирішальної хвилини разом, чекають на відповідь, сказати б, з німим запитанням в очах, ви поводитеся просто-таки як злий хлопчисько, який ладен уставляти палиці в колеса!

Їй хотілося, щоб за її розумними словами забулася та делікатна ситуація, в якій вони опинились у цій комірчині, й вона, трохи зайве сварячи кузена, набиралася хоробрости, щоб у цій ситуації не спасувати.

— А коли я такий, то навіщо я вам потрібен? — спитав Ульріх.

Він сидів на вузенькому залізному ліжку Рахель, маленької покоївки, а Діотима — на невеличкому солом’яному ослінчику на відстані випростаної руки від нього. І цієї миті він почув від неї приголомшливу відповідь.

— Якби я, — несподівано промовила вона, — могла повестися при вас непристойно, просто вульґарно, ви запевне були б прекрасні, як архангел!

Діотима й сама злякалася того, що сказала. Вона хотіла лише нагадати про його норовливість і пожартувати — мовляв, з тим, хто цього не заслуговував би, він, Ульріх, був би добрий і привітний; але, поки вона говорила, в ній несвідомо забило якесь джерело й винесло на поверхню слова, що відразу видалися їй трохи безглуздими й усе ж таки навдивовижу пов’язаними з нею і її ставленням до кузена.

Ульріх це відчув; він мовчки звів на неї погляд і після паузи відповів запитанням:

— Ви так дуже, так безтямно в нього закохані? Діотима втупилася в підлогу.

— Ці ваші слова просто недоречні! Я ж бо не зелене дівчисько, яке в когось там уклепалося!

Але кузен стояв на своєму.

— Причину свого запитання я можу пояснити приблизно так: я хочу знати, чи ви коли-небудь відчували бажання, щоб усі люди — я маю на увазі й отих мерзенних чудовиськ, які цієї хвилини товчуться поряд у вашій кімнаті, — пороздягалися догола, пообвивали руками одне одного за плечі й, замість розмовляти, заспівали; але вам тоді довелося б обійти всіх і по-сестринському поцілувати кожного в губи. Якщо це, на вашу думку, надто непристойно, то я, либонь, дозволю повдягати нічні сорочки.

Діотима про всяк випадок відповіла:

— Нічогенькі собі думки гуляють у вашій голові!

— А ви знаєте, я таке бажання відчував, хоч було це й давно! Адже навіть деякі шановані люди стверджували, що так воно на світі, власне, й має бути!

— У такому разі ви самі винні, коли цього не робите! — перебила його Діотима. — А крім того, не треба подавати це в такому смішному вигляді!

Вона подумала про те, що її дивні взаємини з Арнгаймом важко якось назвати, й вони будили бажання жити таким життям, де соціальні відмінності зникнуть, і діяльність, душа, розум і мрія зіллються водно.

Ульріх нічого не відповів. Він запропонував кузині сиґарету. Вона взяла. Коли духмяні хмарки наповнили «тісненьку комірчину», Діотима замислилася про те, що подумає Рахель, коли застане вичахлі сліди цього візиту. Може, провітрити? Чи пояснити все тій малій другого ранку? Дивно, але саме думка про Рахель спонукала Діотиму лишитися; вона й ладна була покласти край цьому їхньому усамітненню, що вже прибирало надто дивного відтінку, але привілеї інтелектуальної переваги й незбагненний для її покоївки тютюновий аромат таємничого візиту чомусь набували однакової ваги й робили їй приємність.

Кузен мовчки розглядав її. Його дивувало те, що він з нею так розмовляв, але йому бракувало товариства, й він повів далі:

— Я вам скажу, за яких умов міг би повестися так по-янгольському; адже «по-янгольському» — це, либонь, не надто вже й гучне слово, якщо хочеш сказати, що не просто фізично терпиш свого ближнього, а й здатний, не здригнувшись від жаху, доторкнуться до нього під його, так би мовити, психологічною пов’язкою на стегнах.

— Тільки якщо цей ближній — не жінка! — вкинула Діотима, згадавши про погану репутацію, яку кузен мав у родині.

— Жінка теж не становить винятку!

— Маєте рацію! Те, що я називаю «любити в жінці людину», трапляється надзвичайно рідко!

На думку Діотими, віднедавна в Ульріха з’явилася нова властивість: його погляди наближалися до її поглядів, однак висловлювався він і далі невдало й не цілком виразно.

— Я вам докладно це опишу, — тепер просто-таки вперто промовив Ульріх. Він сидів, нахилившись уперед, упершись руками в м’язисті стегна, й похмуро дивився в підлогу. — Сьогодні ми ще кажемо: «Я цю жінку кохаю» або «Я ту людину ненавиджу», — замість сказати: «Вони мене приваблюють» або «Вони мене відштовхують». А щоб бути хоч трохи точнішим, слід було б додати, що це саме я пробуджую в них здатність мене приваблювати чи відштовхувати. А щоб бути ще точнішим, слід було б додати також, що вони загострюють у мені властивості, потрібні для цього. І так далі; не можна сказати, де робиться перший крок у бік такого уточнення, бо це — взаємна, функціональна залежність, як ото між двома пружними м’ячами чи двома електричними ланцюгами. І ми, звичайно, давно вже знаємо, що й відчувати нам треба було б так само, але ми й досі ох як воліємо бути причиною й основою в силовому полі почуттів, яке нас оточує; навіть якщо наш брат зізнається, що кого-небудь наслідує, він висловлює це так, немовби йдеться про активне досягнення! Тим-то я й спитав вас і питаю ще раз: чи були ви коли-небудь безтямно закохані, безтямно люті або в безтямному розпачі? Бо тоді, якщо природа наділила тебе певною спостережливістю, виразно усвідомлюєш, що ти, до глибини душі схвильований, опиняєшся точнісінько в такому самому стані, як ото бджола на шибці чи інфузорія в отруєній воді: тобою грає буря емоцій, ти сліпо кидаєшся з боку в бік, ти сотні разів наштовхуєшся на глуху стіну й колись нарешті, якщо пощастить, вихоплюєшся крізь браму на волю, що потім, коли до тебе повернеться ясна свідомість, витлумачуєш, певна річ, як продуману дію.

— Мушу вам заперечити, — озвалася Діотима, — що це — розпачливий і негідний погляд на почуття, здатні вирішити долю всього людського життя.

— Ви, мабуть, ніяк не знайдете для себе відповіді на давнє, вже обридле спірне запитання: то владна над собою людина чи ні? — відказав Ульріх, хутко підвівши погляд. — Якщо всьому є причина, тоді, виходить, узагалі немає змоги нічого вдіяти, й таке інше? Мушу вам зізнатися, за все своє життя я не замислювався над цим і чверті години. Це питання ставила так доба, яка непомітно віджила своє, — сказати точніше, не доба, а теологія, і, крім юристів — а цим у носі ще й досі добряче лоскоче запах богослов’я та спалених єретиків, — причинами тепер цікавляться хіба що члени родини, які кажуть: «Ти — причина моїх безсонних ночей» або: «Причиною його біди стало падіння цін на зерно». Але спитайте злочинця, струсонувши його сумління, як він дійшов до гріха! Він цього не знатиме; не знатиме навіть у тому разі, якщо під час скоєння злочину свідомість не полишала його ні на дрібку секунди!

Діотима випросталась.

— Чому ви так часто заводите мову про злочинців? У вас якась особлива любов до злочину. Адже це, мабуть, щось означає?

— Ні, — відповів кузен. — Нічого це не означає. Така собі цікавість, не більше. Звичайне життя — це середній стан, що виникає внаслідок усіх можливих у нас злочинів. Та коли вже ми згадали про богослов’я, то я хотів би у вас дещо спитати.

— Певно, знову про те, чи була вже я безтямно закохана або чи безтямно ревнувала!?

— Ні. Ви ось поміркуйте: якщо Бог визначає і знає все наперед, то хіба може людина согрішити? Адже колись так і питали, й ця постановка питання й досі, як бачите, лишається цілком сучасною. Люди створили собі надзвичайно підступне уявлення про Бога. З його ж таки згоди його кривдять, він штовхає людину на негожий вчинок, за який потім сам на нього й ображається; він-бо не лише заздалегідь про все знає — а прикладів такої смиренної любови скільки завгодно, — він до всього й спонукає! У подібному становищі одне до одного нині ми перебуваємо всі. «Я» втрачає значення, яке воно мало досі, — значення суверена, що видає урядові укази; ми вчимося розуміти його закономірне становлення, вплив його оточення, типи його структури, його зникнення в моменти найактивнішої діяльности — одне слово, закони, що реґулюють його формування й поведінку. Ви тільки подумайте, кузино, — закони особистости! Це — ніби професійна спілка, що об’єднує самотніх отруйних змій, або торгова палата для грабіжників! Адже позаяк закони — це, мабуть, найвищою мірою безособистісна річ на світі, то особистість невдовзі стане не більше ніж уявним збірним пунктом безособистісного, й нелегко буде знайти для неї ту почесну позицію, яка вам так потрібна…

Так казав її кузен, і Діотима, скориставшись якоюсь нагодою, один раз навіть укинула: «Але ж, друже мій, усе якраз і треба робити настільки особисто, наскільки це можливо!…» Нарешті вона промовила:

— Сьогодні настрій у вас і справді дуже богословський; з цього боку я вас зовсім не знала!

Вона знов сиділа, мов стомлена танцівниця. Міцна і вродлива жінка; якимсь чином вона сама відчувала це всім своїм єством. Тижнями, можливо, вже навіть місяцями вона уникала кузена. Але їй подобався цей її ровесник. Він мав смішний вигляд; у фраку, в тьмяно освітленій комірчині, чорно-білий, він нагадував члена рицарського ордену; в цій чорно-білості було щось від страстей Христових. Вона оглянула скромну комірчину; паралельна акція була далеко; велика, запекла боротьба лишилася позаду, ця кімнатка була проста, як обов’язок, її вигляд пом’якшували тільки вербові гілочки з котиками та розфарбовані й непідписані листівки на ріжках дзеркала; отже, це поміж них з’являлося, обрамлене столичною пишнотою, обличчя Рахель, коли та мала розглядала себе в дзеркалі. А де, власне, вона милася? «В отій вузенькій тумбочці, якщо її відчинити, стоїть, здається, залізна миска, — пригадала Діотима, а тоді подумала: — Цей чоловік і хоче, й не хоче».

Вона дивилася на нього спокійно, як прихильна слухачка. «Чи Арнгайм справді хоче зі мною одружитися?» — спитала вона себе. Він сам сказав про це. Але потім на цьому вже не наполягав. У нього стільки всіляких тем для розмов! Та й кузенові, замість розводитися про речі далекі, не завадило б, власне, поцікавитись: «То як же стоїть справа?» Чому ж він не поцікавився? Їй здавалось, що він її зрозумів би, якби вона докладно розповіла йому про свою внутрішню боротьбу. «Чи виграю з цього я?» — спитав він за звичкою, коли вона сказала йому, що змінилася. «Яка зухвалість!» Діотима всміхнулася.

Обидва ці чоловіки були, по суті, досить дивні. Чому кузен так погано відгукувався про Арнгайма? Вона знала, що Арнгайм прагнув його дружби; але й Ульріха, якщо судити з його ж таки різких зауважень, цікавив Арнгайм. «Ох, як же хибно Ульріх його розуміє! — подумала вона ще раз. — І з цим нічого не вдієш». А втім, тепер не лише душа в неї повставала проти її тіла через його шлюб з начальником відділу Туцці, але й тіло її часом повставало проти душі, що через великонадійне й нерішуче Арнгаймове кохання знемагала на краю пустелі, над якою мріло, мабуть, лише оманливе марево туги. Їй так кортіло поділитися з кузеном своїми стражданнями й своєю слабкістю; рішуча однобокість, яку він звичайно виявляв, була їй до вподоби. Урівноважену Арнгаймову різнобічність слід було, певна річ, ставити вище, але в хвилину, коли довелося б ухвалювати рішення, Ульріх, попри його теорії, покликані обернути все на цілковиту непевність, вагався б менше. Вона це відчувала, хоч і не знала, за якими ознаками; мабуть, це було пов’язано з тими почуттями, які Ульріх пробудив у ній на самому початку їхнього знайомства. Коли Арнгайм цієї хвилини уявлявся їй таким собі надзвичайним напруженням, величним тягарем її душі, тягарем, що з усіх боків перевершував її душу, то все, що казав Ульріх, мало, здавалося їй, той один-єдиний наслідок, що за сотнями взаємозв’язків уривався той, котрий тягне за собою відповідальність, і ти опинявся в підозрілому стані свободи. Зненацька вона відчула потребу зробитися важчою, ніж була, й хтозна-чому це відразу нагадало їй про те, як дівчинкою вона рятувала на руках від небезпеки маленького хлопчика, а він уперто штурхав її раз у раз колінами в живіт. Цей спогад, такий виразний і несподіваний, немовби до цієї невеличкої кімнатки він прослизнув через димохід, геть вивів її з рівноваги. «Безтямно? — спало їй на думку. — Чому він весь час про це питає? Так наче я не можу бути безтямною?!» Мимоволі Діотима перестала слухати його; вона не знала, доречно це чи ні, вона просто урвала його, відкинула все, про що він казав, і, засміявшись (ось тільки в такому раптовому й неконтрольованому збудженні вона не певна була, чи справді засміялася — може, це їй просто здалося), дала йому на все й раз і назавжди відповідь:

— Але ж я й справді безтямно закохана! Ульріх усміхнувся їй в обличчя й промовив:

— На це ви геть не здатні.

Вона підвелася, поправила обіруч коси і вражено втупилася в нього.

— Щоб утратити тяму, — почав спокійно пояснювати він, — треба бути абсолютно виваженим і об’єктивним. Двоє «я», котрі знають, яке проблематичне нині «я», тримаються одне одного — так я собі уявляю, — якщо це справді кохання, а не просто яка-небудь звичайна діяльність; вони немовби зчеплені ланцюгами так, що одне виявляється причиною другого, і обоє відчувають, як стають чимось великим і пливуть, наче легкий серпанок, над землею. І тоді неймовірно важко втриматися від спокуси зробити який-небудь хибний рух, навіть коли певний час рухи були в тебе правильні. Просто у світі важко відчувати правильне! Усупереч загальному упередженню, для цього потрібна мало не педантичність. До речі, саме про це я й хотів вам сказати. Ви, Діотимо, зробили мені велику приємність, наділивши мене рисами архангела; і це — при всій моїй скромності, як ви зараз самі побачите. Адже лише в тому разі, якби люди були цілком об’єктивні, — а це майже те саме, що й позбавлені особистости, — вони були б і цілком коханням. Бо тільки тоді вони були б і цілком відчуттям, почуттям і думкою; й усі складові, що утворюють людину, — ніжні, бо вони прагнуть одна до одної, тільки сама людина не ніжна. Бути безтямно закоханою — це, отже, щось таке, чого ви, мабуть, зовсім і не хотіли б!…

Ульріх намагався вкладати у свої слова якомога менше врочистости; щоб легше було надавати обличчю потрібного виразу, він навіть знову закурив, і Діотима, коли він запропонував сиґарету і їй, збентежено взяла її. Вона зробила жартівливо-вперту міну й пустила дим угору, щоб продемонструвати свою незалежність, бо не зовсім його зрозуміла. Та загалом на неї справило глибоке враження те, що про все це кузен раптом сказав їй саме тут, у комірчині, де вони були самі, й воднораз навіть не спробував узяти, як зазвичай робив, її руку чи торкнутися кіс, хоч обох їх тягло одне до одного, ніби магнетичним струмом, і цю притягальну силу виробляли в такій тісноті їхні тіла… «А якби вони зараз?…» — промайнуло в неї. Та що взагалі можна було зробити в такій комірчині? Діотима роззирнулася. Повестись, як повія? Але як це роблять? А якби вона пустила сльозу? Їй раптом спав на думку цей вислів — «пустити сльозу», — який часто вживали дівчата у школі. Або якби вона зненацька взяла та й, як він вимагав, роздяглася, обійняла його за плечі й заспівала… Заспівала — що? Чи якби заграла на арфі? Усміхнувшись, Діотима звела на нього очі. Він видався їй таким собі бешкетним братом, у товаристві якого можна вичворяти що завгодно. Ульріх теж усміхнувся. Але його усмішка була, мов сліпе вікно, бо він, спокусившись нагодою пуститися в ці балачки з кузиною, відчував за них лише сором. І все ж Діотима невиразно усвідомлювала, що могла б покохати цього чоловіка; кохання те уявлялося їй таким самим, якою була сучасна музика, — вона зовсім не задовольняє душу, проте бурхливо хвилює своєю новизною. І хоч Діотима й припускала, що сама вона усвідомлює це, звичайно, виразніше, ніж навіть він, ноги її, коли вона стояла перед ним, почали потай палати, й тому вона, показавши всім своїм виглядом, що розмова їхня надто вже затяглася, трохи несподівано сказала кузенові:

— Любий друже, ми робимо щось украй неможливе; побудьте тут іще хвилинку самі, я вийду перша й покажуся нашим гостям.