Маєток Брінклі

- 9 -

Коли я йшов до своєї кімнати, дурні слова Таппі досі терзали мою душу. Вони терзали мене й коли я роздягався, і не перестали терзати навіть тоді, коли я йшов у халаті коридором до ванної кімнати.

Не буде перебільшенням сказати, що я був наче в серце вжалений. Адже я не заради похвали стараюся. Щедра улесливість мене не тішить. Але все ж таки, доклавши зусиль до розробки неабиякого плану, що мав допомогти другові, який потрапив у халепу, дуже гидко дізнатися, що він приписує цей план твоєму власному слузі, особливо в той час, коли цей слуга не взяв з дому білий піджак.

Але після того, як я трохи похлюпався в порцеляновій ванні, до мене почало повертатися самовладання. Я завжди знаходив, що коли серце скривджене, ніщо так не заспокоює поранену душу, як лікування милом і водою. Співати у ванні я не почав, але кілька разів був за півкроку від того, щоб розпочати.

Моральні страждання, спричинені тією безтактовною заявою, значно полегшилися. Іграшкове каченя, що напевно, залишилося в мильниці після якось юного гостя, зробило чималий внесок у мій новий, щасливішій настрій. Минуло вже багато років з того часу, як я востаннє бавився у ванні іграшковими каченятами, і цей відновлений досвід надзвичайно підбадьорив мене. Для тих, кому цікаво, можу зауважити, що якщо штовхнути цю річ губкою під воду, вона вигулькує з-під поверхні саме таким чином, що якнайкраще відволікає від найсумніших думок. Десять хвилин за цим зайняттям — і я зміг повернутися до спальні в значній мірі старим веселим Вустером.

Дживс був там, готував мені вбрання для вечері. Він привітав молодого господаря зі звичною чемністю:

— Добрий вечір, сер.

Я відповів йому так само люб'язно:

— Добрий вечір, Дживсе.

— Сподіваюся, що ваша поїздка була приємною, сер.

— Дуже приємною. Дякую, Дживсе. Дай-но мені, будь ласка, шкарпетки.

Він виконав це, і я почав одягатися.

— Що ж, Дживсе, — сказав я, простягаючи руку до спіднього, — ось ми й знову в Брінклі Корт, що в графстві Вустершир.

— Так, сер.

— Чималенькі халепи, схоже, відвідали цю сільську домівку.

— Так, сер.

— Непорозуміння між Таппі Ґлоссопом і моєю кузиною Анджелою здається досить серйозним.

— Так, сер. У кімнаті слуг думки щодо цієї ситуації досить песимістичні.

— І тобі, безсумнівно, спадало на думку, що я докладатиму багато зусиль для того, щоб усе владнати?

— Так, сер.

— Ти помиляєшся, Дживсе. У мене вже все під контролем.

— Ви мене дивуєте, сер.

— Я так і подумав. Так, Дживсе, я міркував над цією справою більшу частину дороги сюди, з чудовим результатами. Я щойно поговорив із містером Ґлоссопом, і все владнано.

— Невже, сер? Дозвольте поцікавитися…

— Ти знаєш мої методи, Дживсе. Застосуй їх, — сказав я, надягнувши сорочку та починаючи поратися з краваткою. — Ти взагалі обдумував цю ситуацію?

— О, так, сер. Я завжди відчував велику приязнь до міс Анджели, і мені було б надзвичайно приємно, якщо б я зміг бути їй корисним.

— Схвальні почуття. Але нічого, напевно, в голову не спало?

— Навпаки, сер. На щастя, в мене є ідея.

— Яка саме?

— Мені спало на думку, що примиренню між містером Ґлоссопом і міс Анджелою можна сприяти скориставшись тим інстинктом, що спонукає джентльменів у часи небезпеки поспішати на допомогу…

Щоб підняти руку, мені довелося відірвати її від краватки. Я був шокований.

— Ти хочеш сказати, що розглядаєш можливість опуститися до старого трюку «він не дав їй потонути»? Ти мене здивував, Дживсе. Здивував і завдав болю. Коли я після прибуття обговорював справу з тіткою Делією, вона презирливо сказала, що на її думку я збираюсь штовхнути мою кузину Анджелу в воду та змусити Таппі витягувати її звідти. Я дуже чітко дав їй зрозуміти, що вважаю таке припущення образою моєму розуму. А тепер ти, якщо я правильно тебе зрозумів, пропонуєш саме цей дурний план. Як ти можеш, Дживсе?!

— Ні, сер. Інше. Коли я обходив маєток і йшов повз будівлю, де висить пожежний дзвін, мені спала думка, що несподіваний сигнал про пожежу посеред ночі може призвести до того, що містер Ґлоссоп намагатиметься допомогти міс Анджелі вийти до безпечного місця.

Я здригнувся.

— Дурниці, Дживсе.

— Але ж, сер…

— Не годиться. Не вийде.

— Цікаво, сер…

— Ні, Дживсе. Досить. Сказано вже достатньо. Залишмо цю тему.

Я завершив зав'язувати краватку мовчки. Мої емоції були надто сильними, щоб говорити. Я, звісно, знав, що цей чоловік останнім часом утратив хватку, але й гадки не мав, що в нього взагалі клепок не вистачає. Згадавши кілька його вдалих вивертів з минулого, я здригнувся від жаху перед його теперішньою безпорадністю. Чи правильніше буде сказати «нездатністю»? Я маю на увазі цю його манеру робити з себе бовдура та верзти дурниці. Ця історія стара, як світ, — вирішив я. Впродовж років мозок гудить з перевищенням максимальної дозволеної швидкості, аж раптом щось трапляється з кермовим механізмом, і все юзом летить у канаву.

— Дещо складно, — сказав я, намагаючись подати це якомога добріше. — Твоя стара помилка. Хіба ти сам не бачиш, що це занадто складно?

— Можливо, запропонований мною план заслуговує такої критики, сер, але faute de mieux…

— Я тебе не розумію, Дживсе.

— Це французький вираз, сер, який означає «за відсутності кращого».

За секунду до цього мені було шкода цього бідолашного, який колись був великим розумником, а тепер викликав лише співчуття. Але ці слова зачепили гордість Вустера, викликавши різкість.

— Я чудово розумію, що означає faute de mieux, Дживсе. Два місяці, які я прожив у галльському оточенні, минули не даремно. До того ж, я це ще зі школи пам'ятаю. Мене здивувало те, що ти взагалі скористався цим виразом, чудово знаючи, що не має ніякого faute de mieux. Звідки ти взяв це faute de mieux? Хіба я не сказав тобі, що вже все владнав?

— Так, сер, але…

— Що значить «але»?

— Але ж, сер…

— Ну ж бо, Дживсе. Я готовий, ба навіть з нетерпінням чекаю на те, щоб вислухати твою думку.

— Ну, дозвольте мені нагадати вам, сер, що в минулому ваші плани не завжди були успішними.

Настала тиша — досить напружена — в якій я підкресленими рухами надівав жилет. Лише завершивши налаштовувати застібку на спині, я заговорив.

— Ти маєш рацію, Дживсе, — ввічливо сказав я, — щодо того, що раз або двічі я, можливо, оступився. Але це було виключно через невезіння.

— Справді, сер?

— Цього разу невдачі не буде, і я скажу тобі, чому її не буде. Тому що цей план заснований на людській природі.

— Справді, сер?

— Це дуже просто. Без зайвих ускладнень. До того ж, базується на психології особистості.

— Справді, сер?

— Дживсе, — сказав я, — припини казати це «Справді, сер?» Я не маю сумніву в тому, що ти так не думаєш, але ти вимовляєш це «справді» таким тоном, що воно майже не відрізняється від «та невже?» Не роби так, Дживсе.

— Добре, сер.

— Кажу тобі, я все добре продумав. Ти хочеш дізнатися, яких саме заходів я вжив?

— Дуже, сер.

— Тоді слухай. Я порадив Таппі відмовитися сьогодні від вечері.

— Сер?

— Ну ж бо, Дживсе, ти маєш зрозуміти ідею, навіть якщо вона не спала тобі самому. Ти забув про ту телеграму, яку я надіслав Ґассі Фінк-Ноттлу, щоб він уникав сосисок і шинки? Це те саме. Коли відмовляєшся їсти, навіть не покуштувавши — це всесвітньо визнана ознака кохання. Цим неможливо не досягти успіху. Невже ти цього не розумієш?

— Але ж, сер…

Я насупив брови:

— Я не хочу, щоб тобі здалося, що я постійно критикую те, як ти подаєш голос, Дживсе, — сказав я, — але змушений повідомити тобі, що твоє «Але ж, сер» здебільшого таке саме неприємне, як і твоє «Справді, сер?» Як і попереднє, воно наче має присмак певного скептицизму. Воно натякає про брак віри в мою думку. Почувши їх від тебе більш, ніж один раз, я маю враження, ніби на твою думку я верзу якусь нісенітницю, і лише твоя сумлінна відданість не дозволяє тобі скористатися словами «не кажи дурниці!»

— О ні, сер.

— Але враження саме таке. Чому ти вважаєш, що мій план не спрацює?

— Я боюсь, що міс Анджела сприйме відмову містера Ґлоссопа від їжі як розлад травлення, сер.

Про це я не подумав, і маю визнати, що на якусь мить мене це вразило. Потім я опанував себе. Я зрозумів, що за всім цим криється. Принижений розумінням власної неспроможності (або нездатності), цей чоловік просто намагався стати на заваді. Я вирішив, що без усіляких преамбул треба дати йому прочухана.

— О? — сказав я. — Ти думаєш? Що ж, як би там не було, це аж ніяк не відмінює того, що ти приготував не той піджак. Будь ласкавий, Дживсе, — сказав я, вказуючи на свій звичайний вечірній піджак, або ж смокінг, як ми називаємо це на Лазуровому Березі, що висів на ручці дверцят шафи, — сховай це чорне страховисько в шафу та приготуй мені мій білий піджак з латунними ґудзиками.

Він значуще подивився на мене. І коли я кажу «значуще», я маю на увазі, що в його погляді була повага, але водночас пихатий блиск, а по обличчю промайнуло щось схоже на легкий спазм м'язів — ще не зовсім усмішка, але вже й не зовсім не-усмішка. А ще пролунав м'який кашель.

— Мені дуже шкода, сер, але я випадково забув привезти названий вами предмет одягу.

Перед моїми очима наче з'явився образ того коричневого пакунка в залі, якому я подумки підморгнув. Можливо, я навіть щось промугикав. Але щодо цього я не певний.

— Я знаю, що ти забув його, Дживсе, — сказав я, змахуючи з уявних бездоганних мережив на зап'ясті пилинку. — Але я не забув. Ти знайдеш його в залі на кріслі, запакованим у коричневий папір.

Повідомлення про те, що його підлі маневри ні до чого не призвели, і що предмет одягу досі був присутній, мали вразити його в саме серце, але на його обличчі не з'явилося жодної ознаки цього. Дуже рідко можна щось побачити на обличчі Дживса. У неприємні моменти він, як я сказав Таппі, ховає свої емоції під маскою, демонструючи тихий стоїцизм опудала лося.

— Ти можеш піти вниз та принести його, так?

— Добре, сер.

— От і добре, Дживсе.

І ось я вже неквапливо йшов до вітальні, а мій старий добрий піджак зручно стискав мої плечі.

А у вітальні була Делія. Вона глянула на мене.

— Здоров був, більмо на оці, — сказала вона. — Ким це ти вирядився?

Я не зрозумів її.

— Ти маєш на увазі піджак? — припустив я.

— Саме його. Ти наче з чоловічої масовки в комедійному мюзиклі.

— Тобі не подобається цей піджак?

— Ні.

— У Каннах подобався.

— Але тут не Канни.

— Але ж, дідько…

— О, забудьмо. Ходи в ньому. Якщо ти хочеш розсмішити мого дворецького, яке моє діло? Мені тепер усе байдуже.

У її манерах було певне «де твоє жало, смерть», яке я знайшов неприємним. Мені не часто доводиться давати Дживсові такого нищівного прочухана, як я щойно описав, а коли все-таки доводиться, то після цього мені хотілося б бачити навколо себе щасливі, усміхнені обличчя.

— Не вішай ніс, тітонько, — життєрадісно сказав я.

— До дідька ніс, — похмуро відповіла вона. — Я щойно розмовляла з Томом.

— Розповіла йому?

— Ні, слухала його. Я поки що не наважилася розповісти йому.

— Він досі засмучений тими податками?

— Засмучений — не те слово. Каже, що Цивілізація летить у прірву, і що всі розумні люди вже бачать напис на стіні.

— На якій стіні?

— Старий Завіт, бовдуре! Бенкет Валтасара.

— А-а, точно. Я часто думав про те, як це було зроблено. Дзеркалами, напевно.

— Шкода, що мені ніякі дзеркала не допоможуть розповісти Томові про бакара.

Тут я мав чим її втішити. З нашої останньої зустрічі я міркував над цією проблемою і мені здавалося, що я зрозумів, де саме тітка заплуталася. На мою думку, вона помилялася в тому, що хотіла розповісти про це дядькові Тому. А як на мене, в цій справі було б краще продовжувати поводитися стримано.

— Я не розумію, навіщо тобі згадувати про те, що ти програла ті гроші в бакара?

— А що ти пропонуєш натомість? Дозволити «Будуару Міледі» загинути? Бо саме це, зрештою, трапиться, якщо я не отримаю цього тижня чек. Друкарі вже кілька місяців виявляють незадоволення.

— Ти не зрозуміла. Послухай. Наскільки я знаю, те, що дядько Том фінансує «Будуар», вже давно стало звичною річчю. Якщо цей бісів часопис не долає кризу вже два роки, дядько мав уже звикнути платити. То просто попроси в нього гроші, щоб заплатити друкарям.

— Я попросила. Перед тим, як у Канни поїхати.

— І він тобі не дав?

— Авжеж, дав. Заплатив, як офіцер і джентльмен. Саме ці гроші я й програла в бакара.

— О? Цього я не знав.

— Ти взагалі не так вже й багато знаєш.

Племінницька любов змусила мене проігнорувати цей наклеп.

— Тьху! — сказав я.

— Що ти сказав?

— Я сказав «Тьху!»

— Ще раз таке скажеш — по морді дам. Досить мені страждань і без твоїх «тьху».

— Гаразд.

— Якщо буде потреба в «тьху», я саме це зроблю. І цокання язиком це теж стосується, якщо ти думав це зробити.

— Не думав.

— Добре.

Якийсь час я стояв і думав. Я був геть стурбований. Один раз цього вечора, як ви пам'ятаєте, моє серце вже було сповнене співчуттям до тітки Делії. Тепер воно сповнилося ним знову. Я знав, як багато для неї значила ця її газета. Бачити, як цей часопис спливає догори пузом було для неї все одно, що дивитися на те, як у ставку чи в болоті вже втретє тоне кохана дитина.

І не було жодного сумніву щодо того, що дядько Том, якщо його не підготувати, скоріше згодиться на те, щоб сотня «будуарів міледі» пішла прахом, ніж візьме цей удар на себе.

А потім я зрозумів, як дати цьому ради. На мою думку, тітці треба було вчинити те саме, що й іншим моїм клієнтам. Таппі Ґлоссоп відмовиться від вечері, щоб розтопити серце Анджели. Ґассі Фінк-Ноттл відмовиться від вечері, щоб справити враження на Бассет. А тітка Делія мусить відмовитися від вечері, щоб розчулити дядька Тома. Бо красою мого плану було те, що не було жодного обмеження щодо кількості учасників. Робіть це всі, чим вас більше, тим веселіше, результат гарантований!

— Я придумав, — сказав я. — Є лише один спосіб дії — менше їсти.

Вона спрямувала на мене благальний погляд. Не можу заприсягтись, що очі в неї сповнилися сльозами, але думаю, що саме так і було; принаймні, вона склала перед собою долоні, неначе молилася.

— Тобі обов'язково щось верзти, Берті? Не можеш припинити це хоч зараз? Хоча б сьогодні? Зробиш ласку тітоньці Делії?

— Я не верзу…

— Напевно, для чоловіка твого високого стандарту це треба називати не «верзеш», а…

Я зрозумів, що відбувається. Я висловився недостатньо зрозуміло.

— Усе гаразд, — сказав я. — Не бійся. Це те, що лікар прописав. Коли я сказав «менше їсти», я мав на увазі, що тобі сьогодні ввечері слід відмовитися від їжі. Просто сиди за столом і втомленим, смиренним жестом відмахуйся від кожної запропонованої страви. От побачиш, що трапиться. Дядько Том помітить, що ти втратила апетит, і я готовий побитися об заклад, що по завершенню вечері він підійде до тебе та скаже «Делію, люба» — адже він тебе Делією зве? — «Делію, люба, — скаже він, — «я звернув увагу, що вечеря тобі сьогодні не смакувала. Щось трапилося, Делію, люба?» «Так, Томе, дорогенький», — відповіси ти. «Дякую, що спитав, любий. Розумієш, я дуже стурбована». «Люба моя», скаже він…

На цьому місці тітка Делія обірвала мене, зауваживши, що судячи з цього діалогу Треверси мають бути парою сентиментальних тюхтіїв. А ще вона бажала знати, коли я вже перейду до суті.

Я виразно подивився на неї.

— «Люба моя», ніжно скаже він, «чи можу я чимось допомогти?» А ти на це відповіси, що авжеж, він може — нехай дістане чекову книжку та почне писати.

Говорячи це, я уважно спостерігав за нею, і з задоволенням помітив, як у її погляді раптово з'явилася повага.

— Берті, це просто блискуче.

— Я ж казав тобі: Дживс не єдиний, хто має мозок.

— Гадаю, це спрацює.

— Це не може не спрацювати. Я порекомендував цей метод Таппі.

— Ґлоссопу?

— Щоб пом'якшити Анджелу.

— Блискуче!

— А ще Ґассі Фінк-Ноттлу, який хоче вразити Бассет.

— Це ж треба! Який працьовитий мозок.

— Завжди працює, тітонько Делія, завжди працює.

— А ти не такий бовдур, яким я тебе вважала, Берті.

— Коли це ти вважала мене бовдуром?

— О, минулого літа. Я вже й забула, з якого приводу. Так, Берті, цей план чудовий. Як я розумію, його Дживс запропонував?

— Дживс його не пропонував. Мені образливі ці натяки! Дживс не має до цього ніякого відношення!

— Ну, гаразд, не треба так перейматися цим. Думаю, це спрацює. Том такий відданий мені.

— А хто б на його місці не був?

— Я так і зроблю.

А потім почали приходити інші, і ми всі пішли до їдальні.

Зважаючи на ті настрої, що панували в Брінклі Корт — я маю на увазі, що цей будинок був по самі вінця наповнений розбитими серцями, а для тих, хто їм співчував, залишалися лише стоячі місця — я не очікував від вечірньої трапези особливої жвавості. І я не помилився. Мовчання. Похмурість. Все було як на різдвяній вечері на острові Диявола.

Я був радий, коли все скінчилося.

Бо коли до всіх її проблем додалася ще й потреба не пускати себе до корита, тітка Делія стала геть неспроможною підтримувати хоча б видимість дружніх теревенів. Те, що дядько Том мав сплатити податківцям п'ятдесят фунтів і очікував, що Цивілізація будь-якої миті вріже дуба, змусило його, завжди трохи схожого на птеродактиля з потаємною тугою, впасти у ще більшу меланхолію. Бассет мовчки кришила хліб. Анджела була схожа на кам'яну статую. Таппі справляв враження засудженого вбивці, який відмовлявся від щедрої вечері, на яку мав право перед тим, як піти до плахи.

А вигляд Ґассі Фінк-Ноттла міг обманути багатьох досвідчених трунарів, які могли б почати бальзамувати його прямо на місці. Це була моя перша нагода побачити Ґассі після того, як він залишив мою квартиру, і мушу визнати, що його настрій розчарував мене. Я очікував чогось значно яскравішого.

Тоді, в моїй квартирі, якщо ви пам'ятаєте, він майже дав мені письмову гарантію того, що все, що йому потрібно — заміське оточення. Але наразі я не бачив жодної ознаки того, що він незабаром досягне піку своєї форми. Він досі був схожий на кота перед калюжею, і я швидко збагнув, що найпершим, що маю зробити одразу після виходу з цього моргу — відвести його від усіх і підбадьорити.

Якщо хтось колись і потребував заохочення, то це Фінк-Ноттл.

Але коли вся ця похоронна процесія виходила, я загубив його, а через те, що тітка Делія змусила мене зіграти в нарди, розпочати його пошуки я зміг не відразу. Але після того, як ми певний час пограли, зайшов дворецький і запитав її, чи не погодиться вона поговорити з Анатолєм, тож мені вдалося звільнитися. А десять хвилин по тому, не знайшовши його сліду в будинку, я почав прочісувати територію зовні й надибав його в садку з трояндами.

У цей момент він незграбно нюхав троянду, але побачивши мене відразу вийняв з неї свій дзьоб.

— Агов, Ґассі! — сказав я.

Звертаючись до нього, я щиро посміхнувся, як завжди робив, коли зустрічав старого приятеля; але у відповідь я замість щирої посмішки отримав досить незадоволений погляд. Його ставлення збентежило мене. Було таке враження, ніби він був не радий побачити Бертрама. Якийсь час він стояв і незадоволено дивився на мене, а потім заговорив.

— Ще й ти зі своїм «Агов, Ґассі!»

Він сказав це стиснувши зуби, що зазвичай не є проявом дружності, тож я спантеличився ще сильніше.

— Що ти хочеш сказати цим «Ще й ти зі своїм «Агов, Ґассі!»»?

— Тобі стало нахабства приїхати сюди зі своїм «Агов, Ґассі»! Не треба мені більше від тебе жодного «Агов, Ґассі!», Вустере. І не дивись так на мене. Ти знаєш, про що я. Про те кляте вручення нагород! З твого боку було надзвичайно підло так підступно перекласти його на мене! Я скажу прямо. Це був вчинок, гідний собаки й вонючки!

Як я вже розповів, більшу частину своєї подорожі сюди я присвятив думкам про Анджелу й Таппі, але ж не забув приділити трохи часу й тому, що я казатиму, коли зустріну Ґассі. Я передбачив, що під час нашої зустрічі, можуть виникнути певні тимчасові негаразди, а коли майбутнє готує неприємну розмову, Бертрам Вустер вважає за краще приготуватися до неї заздалегідь.

Тож наразі я був здатний відповісти з мужньою, дружньою відвертістю. Втім, раптове порушення цього питання певною мірою мене збентежило, бо через напругу останніх подій я дозволив питанню вручення нагород заховатися десь за лаштунками моєї свідомості; але я швидко опанував себе й був готовий гідно відповісти.

— Але ж, друже мій, — сказав я, — я був певний, що ти зрозумієш, що це була частина мого плану.

Він сказав про мої плани щось таке, що я не розчув.

— Саме так. «Підступно перекласти» — геть невірне розуміння цього. Невже ти думаєш, що я не хотів сам роздати ці нагороди? Якби це довелося робити мені, я зробив би це залюбки. Але я розумів, що з мого боку буде чесно та щедро поступитися цим правом тобі, тож саме так я і вчинив. Я вирішив, що твоя потреба в цьому більша, ніж моя. Невже ти не чекаєш на цю нагоду з нетерпінням?

Він видав такий грубий вираз, що я навіть не думав, що він такі знає. Це доводить, що навіть якщо усамітнишся за містом, твій словниковий запас все одно якось розширюватиметься. Напевно, цим словам вчишся від сусідів: від вікарія, від місцевого лікаря, від молочника, тощо.

— Дідько, — сказав я, — хіба ти не бачиш, які це надає тобі можливості? Після цього твої акції підскочать аж до неба. Ти стоятимеш там, на сцені — романтична, разюча фігура, зірка цього заходу. Меделін Бассет буде від тебе у захваті. Вона побачить тебе в абсолютно новому світлі.

— Ти справді так вважаєш?

— Авжеж. Оґастеса Фінк-Ноттла, друга тритонів, вона вже знає. З Оґастесом Фінк-Ноттлом, собачим лікарем, вона знайома. Але Оґастес Фінк-Ноттл, оратор — це виб'є її з колії, або ж я нічого не знаю про жіноче серце. Дівчата шаленіють від публічних фігур. Якщо хтось колись і чинив добро іншому, то це я, коли передоручив тобі це надзвичайно привабливе завдання.

Схоже, його вразило моє красномовство. Він нічого не міг з цим зробити, звісно. Полум'я за його окулярами з роговою оправою згасло, там знову з'явилися старі риб'ячі очі.

— Та-ак, — задумливо сказав він. — Ти коли-небудь виголошував промову, Берті?

— Десятки разів. Легше легкого. Нічого складного. Одного разу я звертався до школи для дівчат.

— Ти нервував?

— Аніскілечки.

— І як усе пройшло?

— Вони очей з мене не зводили. Я їх наче в руці тримав.

— Вони не кидали в тебе яйцями, абощо?

— Нічого подібного.

Він видав довге зітхання, і якийсь час стояв мовчки, дивлячись, як повз нас проповзає равлик.

— Що ж, — зрештою сказав він, — може, все й добре буде. Можливо, я дозволив цьому надто сильно цькувати мій розум. Можливо, я помиляюсь, вважаючи це гіршою долею, ніж смерть. Але ось що я тобі скажу: необхідність вручати нагороди тридцять першого числа перетворила моє життя на кошмар. Я не можу ні спати, ні думати, ні їсти… До речі, це мені нагадало дещо. Ти так і не пояснив мені ту шифровану телеграму про сосиски та шинку.

— Вона не була шифрована. Я хотів, щоб ти не захоплювався їжею, щоб Бассет збагнула, що ти закоханий.

Він гірко засміявся:

— Зрозуміло. Що ж, саме так я й чинив.

— Так, я звернув на це увагу під час вечері. Чудово.

— Я не бачу в цьому нічого чудового. Це нічого мені не дасть. Я ніколи не зможу попросити її вийти за мене заміж. Я не знайду хоробрості зробити це навіть якщо решту свого життя живитимусь самими вафлями.

— Але ж, трясця, Ґассі! Тут таке романтичне оточення. Я думав, що саме лише шепотіння дерев…

— Мені байдуже, що ти думав. Я не можу.

— Ну що ти!

— Не можу. Вона така гордовита, така відчужена.

— Неправда.

— Правда. Особливо коли дивишся на неї збоку. Ти коли-небудь дивився на неї збоку, Берті? Такий холодний, чистий профіль. Від нього просто серце зупиняється.

— Неправда.

— Кажу ж тобі, так і є. Щойно її побачу — слова наче замерзають на моїх губах.

Він казав це з таким глибоким відчаєм, відсутність у нього оптимізму та волі до перемоги були настільки явними, що, мушу зізнатися, я на якусь мить відчув себе в глухому куті. Подальші спроби підбадьорити цю подобу медузи здавалися безнадійними. А потім я побачив вихід. Із притаманною мені екстраординарною швидкістю я зрозумів, що треба зробити, щоб допомогти Фінк-Ноттлу перетнути фініш.

— Її треба розм'якшити, — сказав я.

— Що?

— Розм'якшити. Розчулити. Підготовити. Вжити певних попередніх заходів. Ось, Ґассі, що я пропоную зробити: я зараз повернуся до будинку й витягну цю Бассет на прогулянку. Я говоритиму з нею про серця, що тужать, натякаючи, що одне таке серце зараз є і в цьому маєтку. Я прикрашатиму, не шкодуючи сил. А ти тим часом не впадай в очі, а хвилин через п'ятнадцять підійдеш, і я передам її тобі. На той час її емоції будуть вже збуджені, тож решту тобі буде просто зробити. Все одно як заскочити в автобус, що вже поїхав.

Пам'ятаю, що колись у школі мені довелося вчити якусь поему про хлопця, якого звали Піґ-якось-там… він був скульптор, це точно… і він зробив статую дівчини, і якось вранці це кляте творіння ожило. Для хлопця це, звісно, було великим шоком, але суть у тому, що там були два рядки, якщо я правильно пам'ятаю:

«Пливе. Зрушає. Наче відчуває

Під своїм кілем круговерть життя».

Я веду до того, що неможливо знайти кращий опис того, що відбувалося з Ґассі, коли я промовляв ці натхненні слова. Зморшки з його чола зникли, очі стали яскравішими, він перестав бути схожим на рибу та подивився на равлика, який з доброзичливим виглядом долав свій довгий, довгий шлях. Це вже краще.

— Я тебе розумію. Ти, так би мовити, прокладеш шлях.

— Точно. Підготовча робота.

— Це блискуча ідея, Берті! Так усе буде інакше.

— Еге ж. Але не забувай, що після цього все залежатиме від тебе. Тобі доведеться засукати рукави та не шкодувати меду, бо інакше мої старання будуть марні.

Частина його попереднього відчаю знов повернулася до нього. Він тихо ахнув:

— Це правда! Що я їй в біса казатиму?

Зусиллям волі я стримав свою дратівливість. Адже цей чоловік ходив зі мною до школи.

— Дідько, але ж є сотні речей, про які ти можеш їй сказати. Поговори про захід сонця.

— Захід сонця?

— Авжеж. Половина знайомих тобі одружених чоловіків починала з розмови про захід сонця.

— Але що я можу сказати про захід сонця?

— Ну, Дживс колись досить непогано висловився з цього приводу. Я зустрів його ввечері, коли він вигулював собаку, і він тоді сказав: «Земля понура тихне перед зором, сер, повітря сповнила священна тиша»[9]. Можеш скористатися цим.

— Яка земля?

— Понура. «П» як «подагра», «о» як «озеро»…

— О, понура? Так, це непогано. Понура земля… священна тиша… Так, це досить добре.

— А потім можеш сказати, що часто думав про те, що зорі — то Божий віночок.

— Але ж я так не думав!

— Авжеж, ти так не думав. Але вона так думала. Скажи їй це, і я не бачу жодної можливості того, що вона не побачить у тобі споріднену душу.

— Божий віночок?

— Божий віночок. А ще можеш сказати, що сутінки завжди прокидають у тобі сум. Я знаю, ти хочеш заперечити, що це не так, але цього разу все має бути саме так.

— Чому?

— Тому що саме це вона в тебе й спитає, а ти її цим вразиш. Ти скажеш, що це тому, що твоє життя дуже самотнє. Непоганою ідеєю буде коротко змалювати їй твій типовий вечір у твоєму домі в Лінкольнширі, як ти важкою ходою йдеш через луки.

— Я зазвичай сиджу в будинку та слухаю радіо.

— Нічого подібного! Ти важкою ходою йдеш через луки, бажаючи, щоб хтось тебе любив. А потім заговори про той день, коли в твоєму житті з'явилася вона.

— Наче казкова принцеса.

— Правильно! — похвалив я. Від такого шмаркача я такого козиря не очікував. — Наче казкова принцеса. Молодець, Ґассі!

— А далі?

— А далі вже просто. Ти скажеш, що маєш дещо їй сказати, а тоді вже переходиш до суті. Не бачу, як тобі це може не вдатися. На твоєму місці я би зробив це в садку серед троянд. Це загально відомий факт — немає кращого ходу, ніж у сутінках привести об'єкт свого обожнювання в садок з трояндами. А перед цим тобі краще трохи хильнути.

— Хильнути?

— Чарочку.

— Ти про алкоголь? Але ж я не п'ю!

— Що?

— За все життя жодної краплини не випив.

Мушу визнати, що тут я засумнівався. Зазвичай вважається, що за таких обставин осушити келишок — життєва необхідність. Втім, якщо все було так, як він сказав, напевно, нічого не можна було вдіяти.

— Що ж, доведеться тобі постаратися діяти якнайкраще на імбирній содовій.

— Я п'ю тільки апельсиновий сік.

— Що ж, нехай буде апельсиновий сік. Скажи-но, Ґассі, розвій мої сумніви, ти справді її кохаєш?

— Дуже!

— Тоді немає більше про що говорити. Повторімо все, щоб я був певний, що ти нічого не переплутаєш. Почнеш з понурої землі.

— Зорі — Божий віночок.

— Сутінки навивають тобі сум.

— Бо моє життя самотнє.

— Змалюй життя.

— Згадати про день, коли я зустрів її.

— Додай про казкову принцесу. Скажи, що хочеш дещо їй сказати. Кілька разів зітхни. Схопи її за руку. І кажи все прямо. Кінець.

Впевнившись, що він вивчив сценарій і все тепер має йти так, як задумано, я взяв ноги на плечі та поспішив назад, до будинку.

І лише коли я зайшов до вітальні та зміг подивитися на Бассет, безтурботна веселість, з якою я взявся за цю справу, почала дещо спадати. Побачивши її ось так, зблизька, я раптом збагнув, за що саме я взявся. Думка про прогулянку з цим дивним екземпляром була анітрохи не приємною. Я не міг не згадати, як часто, знаходячись у її компанії в Каннах, я тупо витріщався на неї, бажаючи, щоб який-небудь добродій за кермом полегшив мою долю, наїхавши на неї. Як я вже неодноразово пояснював, ця дівчина була не з тих, хто мав споріднену з моєю душу.

Одначе, слово Вустера міцне. Вустери можуть вагатися, але не відступають. Лише надзвичайно чутливе вухо могло відчути тремтіння в моєму голосі, коли я питав її, чи не погуляє вона зі мною з півгодини.

— Чудовий вечір, — сказав я.

— Так, дуже чудовий.

— Чудовий. Нагадує мені Канни.

— Які там були чудові вечори!

— Чудові, — сказав я.

— Чудові, — сказала Бассет.

— Чудові, — погодився я.

На цьому звіт про погоду на французькій Рив'єрі було вичерпано. Ще хвилина, і ми вийшли на відкритий простір, вона воркувала про краєвиди, а я відповідав «О, так, авжеж» і думав про те, як мені перейти до справи.