Маєток Брінклі

- 19 -

Більшість людей на моєму місці, напевно, міркували б увесь залишок вечора, забувши про вечерю, але ми, Вустери, маємо дивне вміння відразу діставатися до суті справи, тому, напевно, від початку моїх міркувань минуло не набагато більше, ніж десять хвилин, аж я вже зрозумів, що треба зробити.

На мою думку, для того, щоб дати всьому лад, треба було відверто поговорити з Анджелою. Це вона створила всі ці проблеми своєї дурістю, сказавши «Так» замість «Ні», коли Ґассі під впливом суміші напоїв і нервового збудження запропонував їй побратися. Їй треба дати прочухана та змусити повернути його до лав незаручених. П'ятнадцять хвилин по тому я знайшов її в прохолоді альтанки та сів поруч.

— Анджело, — сказав я, і якщо мій голос був суворий, то в кого б не був. — Це все якась нісенітниця!

Анджела наче прокинулася від мрій. Вона запитально подивилася на мене.

— Вибач, Берті, я не почула. Які ти казав нісенітниці?

— Я не казав нісенітниці.

— О, вибач, мені почулося, що казав.

— Хіба є якась імовірність того, що я вийшов сюди для спеціально, щоб казати нісенітниці?

— Досить висока.

Я вирішив, що буде краще облишити це та наблизитися до діла з іншого боку.

— Я щойно бачився з Таппі.

— О?

— І з Ґассі Фінк-Ноттлом.

— О, справді?

— Виявляється, що ти заручилася з останнім.

— Це правда.

— Так от саме це я й мав на увазі, коли сказав, що все це якась нісенітниця. Не може бути, щоб ти покохала такого хлопця, як Ґассі.

— Чому?

— Ти просто не змогла б.

Ну, вона ж дійсно не змогла б. Ніхто не зміг би покохати такого дивака, як Ґассі, окрім такої самої дивачки, як Бассет. Ця шкурка вичинки не варта. Чудовий хлопець, звісно, має багато принад — чемний, милий і саме той, хто знатиме, що треба робити, поки не прийшов лікар, у випадку якщо нездужав ваш тритон — але вочевидь не з тих, з якими йдуть під марш Мендельсона. Я абсолютно певний, що навіть у найнаселеніших районах Англії можна годинами кидати каміння, не створивши загрози жодній дівчині, яка здатна стати пані Фінк-Ноттл без анестезії.

Я виклав усе їй, і вона була змушена визнати, що в цьому є рація.

— Ну, гаразд. Можливо, я його не кохаю.

— Тоді навіщо ти вирішила заручитися з ним, дурепо мала? — запитав я.

— Я думала, що це буде весело.

— Весело!

— І це було весело. Мене це дуже повеселило. Бачив би ти обличчя Таппі, коли я розповіла йому про це!

Раптом мене осяяло яскравим світлом.

— А! Це жест!

— Що?

— Ти заручилася з Ґассі лише для того, щоб дошкулити Таппі?

— Так.

— Ну, тоді це було саме те, що я сказав. Це був жест.

— Так, напевно, можна це й так назвати.

— І я скажу тобі, як ще можна це назвати — до біса підла витівка. Я тобі дивуюсь, Анджело.

— Не бачу причин.

Я вип'яв губу десь на сантиметр:

— Бо ти жінка. Ви, слабка стать, завжди такі. Чините жорстокість без жодного докору сумління. Ви пишаєтеся цим. Візьмімо, приміром, Яїл, дружину Хевера.

— Де ти чув про Яїл, дружину Хевера?

— Ти що, не знаєш, що я колись у школі виграв приз за знання Біблії?

— О, так. Оґастес згадував про це під час своєї промови.

— Так, — сказав я, трохи квапливо. Я не мав бажання, щоб мені нагадували про промову Оґастеса. — Тож, я кажу, візьмімо, приміром, Яїл, дружину Хевера. Засадила гостеві кілок у макітру, поки той спав, о потім пішла вихвалятися, наче якась дівчинка-скаут. Не дивно, що кажуть «О, жінка, жінка!»

— Хто?

— Ті, хто так каже. Боже, що за стать! Але ж ти, зрозуміло, не маєш наміру залишати все так?

— Що залишати?

— Це дурне заручення з Ґассі.

— Авжеж, маю.

— Лише заради того, щоб виставити Таппі дурнем?

— Ти вважаєш, що він виглядає дурнем?

— Так.

— Так йому й треба.

Я почав розуміти, що мої старання марні. Я пригадав, як колись виграв приз за знання Біблії, коли мені довелося розповідати подробиці про віслюка Валаама. Я вже не пам'ятаю, що то були за подробиці, але в мене досі залишилося загальне враження ніби він вперся ногами та притиснув до голови вуха, відмовляючись співпрацювати; і мені здалося, що Анджела наразі робить те саме. Вона, так би мовити, в душі була сестрою того Валаамова віслюка. Є гарне слово, що вдало це описує… Ні, забув. Але я веду до того, що це саме те, що наразі демонструвала Анджела.

— Дурепа мала!

Вона зашарілася:

— Я не дурепа!

— Ти мала дурепа. Більш того, ти сама це знаєш.

— Нічого я такого не знаю.

— Ти руйнуєш життя Таппі, руйнуєш життя Ґассі, і все це заради того, щоб поквитатися.

— А тебе це не стосується.

Я відразу вчепився в ці слова:

— Мене не стосується, коли я бачу зруйнованими життя двох людей, з якими я ходив до школи? Ха! До того ж, ти сама знаєш, що схиблена на Таппі.

— Неправда!

— Та невже? Якщо б я отримував по фунту щоразу як ти дивилася на нього повними любові очима…

Вона подивилася на мене очима, в яких не було анітрохи любові.

— О, заради бога, піди геть та вбийся, Берті!

Я підвівся.

— Саме це, — не втрачаючи гідності сказав я, — я й зроблю: піду та уб'юсь. Тобто, щонайменше, я піду звідси. Я сказав усе, що мав сказати.

— Добре!

— Але дозволь мені додати, що…

— Не дозволю!

— Добре, — холодно сказав я. — У такому разі, бувай здорова.

І я це сказав дуже в'їдливо.

«Похмурий» та «розгублений» — ось два прикметника, якими б ви могли описати мене, коли я йшов з альтанки. Марно було б заперечувати, що я очікував від цієї розмови на кращі результати.

Я дивувався Анджелі. Дивно, але ніколи не розумієш, що кожна дівчина в глибині душі є зразком злості, аж доки щось не трапиться з її любовними стосунками. Ми з цією кузиною спілкувалися ще відтоді, як я носив костюмчик моряка, а в неї не було передніх зубів, але лише зараз я починав бачити її приховані риси. Проста, весела, добра маленька ягідка, такою я її завжди вважав. Одна з тих, про кого можна бути майже певним, що вона й мухи не скривдить. Але ось вона сміється безсердечно — принаймні, мені здається, що я чув, як вона безсердечно сміялася наче холодний і нечулий персонаж із серйозного кіно — та плює на долоні, маючи рішучий намір звести Таппі та сивину його печаллю в могилу. Я казав це раніше і скажу це ще раз: дівчата дивні. Старий дідуган Кіплінг ніколи не мав більшої рації, ніж коли сказав, що самиці виду смертоносніші за самців.

За таких обставин мені здалося, що залишається зробити лише одне — піти до їдальні та почастуватися тими холодними закусками, про які мені казав Дживс. Я відчув негайну потребу підживитися, бо остання бесіда мене дещо виснажила. Немає потреби пояснювати, що таке демонстрування емоцій зменшує жвавість хлопця та навиває думки про добрячі шматки яловичини або шинки.

Тож я попрямував до їдальні, і ледве перетнув її поріг, як побачив біля столика тітку Делію, яка уминала лосося в майонезі. Від цього видовища я мимохіть ахнув, бо воно мене збентежило. Якщо ви не забули, останнього разу, коли я мав задоволення залишитися з цією родичкою тет-а-тет, вона повідомила мене про свої плани втопити мене в ставку, що на городі, тож я не міг бути певним, яким наразі були її наміри щодо мене.

З полегшенням я дізнався, що вона наразі весела. Ніщо не могло перевищити ту привітність, з якою вона махнула виделкою.

— Привіт, Берті, старий йолопе! — дуже дружньо привіталася вона. — Я так і знала, що не слід тебе шукати далеко від їжі. Спробуй цього лосося. Відмінний.

— Від Анатоля? — запитав я.

— Ні. Він досі в ліжку. Але на кухонну служницю найшло натхнення. Здається, вона раптом збагнула, що годувати їй треба не граю канюків у пустелі Сахара, тож вона приготувала їжу, яка придатна для споживання людськими істотами. У цій дівчині все-таки не все погане; сподіваюся, вона добре розважиться сьогодні на танцях.

Я теж наклав собі порцію риби, і ми занурилися в приємну бесіду, теревенили про цей бал слуг у Стречлі-Баддсів та робили припущення щодо того, який вигляд матиме дворецький Сеппінгс якщо танцюватиме румбу.

Лише коли я вже доїв першу тарілку та навантажував другу, спливла тема Ґассі. Зважаючи на те, що трапилося вдень у Маркет Снодсбері, я очікував, що тітка підніме цю тему раніше. Коли ж вона все-таки підняла цю тему, я зрозумів, що її ще не повідомили про те, що Анджела заручилася.

— До речі, Берті, — сказала вона, задумливо жуючи фруктовий салат. — Цей Спінк-Боттл.

— Ноттл.

— Боттл, — жорстко наполягала тітка. — Після того, як він виявив себе сьогодні, для мене він Боттл, і ніяк інакше[16]. Втім, я хотіла сказати, що якщо ти його побачиш, скажи йому, що він дуже, дуже втішив стару жінку. За винятком того разу, коли вікарій перечепився через розв'язані шнурки та впав зі своєї кафедри, навряд чи в моєму житті був кращий момент, ніж коли старий добрий Боттл раптом почав зіштовхувати Тома зі сцени. Взагалі-то, на мою думку ця вистава мала чудовий смак.

Я не міг не заперечити:

— Ті згадки про мене…

— Вони мені теж сподобалися. Просто чудово! Це правда, що ти махлював, щоб отримати нагороду за знання Біблії?

— Авжеж ні! Моя перемога була результатом невтомної та наполегливої праці.

— А як щодо песимізму, в якому тебе було звинувачено? Ти песиміст, Берті?

Я міг би сказати їй, що події в цьому будинку швидко роблять з мене песиміста, але заперечив.

— Це правильно. Ніколи не будь песимістом. Що б не відбувалося в цьому найкращому зі світів, усе на краще. Це довга дорога, з якої не можна звернути. Перед світанком завжди темно. Май терпіння, і все буде гаразд. Сонце ще сяятиме, навіть якщо сьогодні все сіре… Спробуй ось цей салат.

Я послухався її поради, але орудуючи ложкою, подумки був десь далеко. Я був розгублений. Можливо, ця її привітність здавалася мені ексцентричною через те, що останнім часом я водився з такою кількістю розбитих сердець, але сприймав її я саме ексцентричною.

— Я боявся, що ти можеш бути трохи розлючена, — сказав я.

— Розлючена?

— Витівками Ґассі сьогодні на сцені. Мушу визнати, що очікував на незадоволене постукування ногою та насуплений лоб.

— Дурниці. Що там могло мене розлютити? Я сприйняла це все як великий комплімент, я пишаюся тим, що будь-який напій з мого погреба може призвести до таких наслідків. Це відновлює віру в повоєнний віскі. До того ж, сьогодні мене нічим не можна розлютити. Я наче мала дитина, що плескає в долоні та танцює під сонечком. Бо хоч на це й було витрачено багато часу, Берті, але зрештою сонце визирнуло з-за хмар. Тож можна оголошувати свято: Анатоль погодився залишитися.

— Що? О, мої щирі вітання!

— Дякую. Так, сьогодні після повернення я весь день працювала над ним як бджілка та нарешті, після кількох клятв, що він не погодиться, він все-таки погодився. Він залишається, хвала святим, тож на мій погляд є Бог на Небі й усе гаразд із…

Вона замовкла. Двері відчинилися, і до нас зайшов дворецький.

— Привіт, Сеппінгсе! — сказала тітка Делія. — А я думала, що ти вже пішов.

— Ще ні, мадам.

— Що ж, сподіваюся, що ви всі там гарно відпочинете.

— Дякую, мадам.

— Ти хотів мене бачити з якоїсь причини?

— Так, мадам. Це стосується мосьє Анатоля. Чи за вашим, мадам, бажанням містер Фінк-Ноттл корчить мосьє Анатолю гримаси у вікно на даху його спальні?