знаю чому так, але є в сільській місцевості щось таке, що дуже дивно впливає на мене. У Лондоні я можу піти з дому на всю ніч і абсолютно спокійно повернутися водночас із молочниками, але помістіть мене в садок заміського будинку після того, як усі пішли спочивати й двері зачинені, і в мене відразу сироти на шкірі. Нічний вітер колише верхівки дерев, гілля тріщить, кущі шелестять, і я оком не встигну кліпнути, а мій дух уже занепав і я вже чекаю, що зараз ззаду до мене, стогнучи, підкрадуться родинні привиди. Усе це до дідька неприємно, і якщо ви вважаєте, що якщо збираєшся задзвонити найбільшим пожежним дзвоном Англії та розпочати в тихому темному будинку суцільну паніку, то це сприймається легше, ви помиляєтесь.
Я чудово знав, що таке пожежний дзвін Брінклі Корт і який пекельний галас він здіймає. Окрім того, що дядько Том не любить крадіїв, він також є людиною, яка завжди заперечувала проти того, щоб бути засмаженою уві сні, тож купивши цей будинок він подбав про те, щоб від пожежного дзвона у вас радше серце зупинилося, ніж ви могли помилково сплутати його із цвіріньканням горобців у плющі.
Коли я був малий і проводив канікули в Брінклі, час від часу тут бували навчальні пожежні тривоги, і було багато ночей, коли цей дзвін переривав мій міцний сон наче Остання Сурма.
Я визнаю, що спогади про те, на що здатний цей дзвін, якщо його пустити в дію, змусив мене зупинитися, коли я стояв о 12:30 ночі біля флігеля, де він висів. Вигляд мотузки на тлі побіленої стіни та думка про несамовитий гамір, що пошматує нічний спокій, зробили те дивне почуття, про яке я вже казав, ще сильнішим.
Більш того, тепер, мавши час подумати про все, я дуже скептично ставився до цього Дживсового плану. Дживс, схоже, не сумнівався, що Ґассі та Таппі перед лицем жахливої долі не матимуть інших думок, крім рятування Бассет і Анджели.
А я не міг себе переконати в цьому.
Адже я знаю, як поводяться хлопці перед лицем жахливої долі. Я пам'ятаю, як Фредді Віджин, один з найвідважніших членів «Трутнів», розповідав про пожежну тривогу в приморському готелі, де він жив; тоді він, анітрохи не рятуючи жінок, зліз по пожежній драбині менш ніж за десять секунд, упродовж яких його розум був зайнятий лише одним — виживанням Ф. Віджина. А щодо ідей надання допомоги іншим, то за його словами він був готовий стояти внизу й ловити їх простирадлами, але не більше.
То чому це мало бути інакше у випадку з Оґастасем Фінк-Ноттлом і Гільдебрандом Ґлоссопом?
Ось такі були мої думки, коли я стояв, тримаючись за мотузку, і напевно я відмовився б від усього цього, якби цієї миті не уявив собі Бассет, яка почує цей дзвін уперше. Цей абсолютно новий досвід, напевно, мало з розуму її не зведе. І цей образ так мені сподобався, що я більше не чекав, а взявся за мотузку, вперся ногами в землю та потягнув.
Як я вже казав, я не чекав на те, що дзвін буде тихий. І він не був тихий. Коли я чув його востаннє, я був у своїй кімнаті на протилежному боці будинку, і навіть тоді він викинув мене з ліжка так, ніби щось піді мною вибухнуло. А стоячи так близько до нього, я відчув усю його міць і силу: за все своє життя я не чув нічого схожого.
Зазвичай я радше люблю, коли шумно. Пригадую, як одного вечора «Котяче м'ясо» Поттер-Пербрайт приніс до «Трутнів» поліцейську торохтілку та скористався нею, коли стояв за спинкою мого крісла. А я тоді лише влаштувався зручніше та із задоволеною посмішкою заплющив очі, наче глядач опери в ложі. Те саме трапилося, коли син тітки Агати підніс сірник до пакунка святкових феєрверків, щоб побачити, що трапиться.
Але дзвін Брінклі Корт — це навіть для мене було забагато. Потягнувши його кілька разів, я вирішив, що цього вже досить, і неспішно пішов на головний газон, щоб з'ясувати, яких мені вдалося досягти результатів.
Брінклі Корт не осоромився. З першого погляду я зрозумів, що зібралися всі. Кидаючи погляд то туди, то сюди, я бачив то дядька Тома в пурпуровому халаті, то тітку Делію в синьо-жовтому. Також я побачив Анатоля, Таппі, Ґассі, Анджелу, Бассет і Дживса, саме в такому порядку. Вони всі були тут.
Але — і це відразу стурбувало мене — я не бачив жодної ознаки того, що відбулися які-небудь рятувальні заходи. Я, звісно, сподівався побачити в одному кутку Таппі, який стурбовано схилився над Анджелою, а в іншому — Ґассі, який обмахував Бассет рушником. Натомість Бассет стояла біля тітки Делії та дядька Тома, які намагалися переконати Анатоля, що в цьому можна знайти щось гарне, тим часом як Анджела з ображеним виразом обличчя спиралася на сонячний годинник, а Ґассі сидів на траві й тер рукою подряпану гомілку. Таппі самітно ходив туди-сюди по доріжці.
Тривожна картина, погодьтеся. Владним жестом я покликав до себе Дживса.
— Ну, Дживсе?
— Сер?
Я суворо подивився на нього: «Сер», трясця!
— Який сенс тепер казати «сер», Дживсе? Подивись навколо. Переконайся на власні очі. Твій план зазнав фіаско.
— Безперечно, схоже на те, що не все трапилося так, як ми передбачали, сер.
— Ми?
— Як я передбачав, сер.
— Ото ж бо! Хіба я тобі не казав, що це буде фіаско?
— Я пам'ятаю, що ви виявляли сумнів, сер.
— Сумнів — це не те слово, Дживсе. Я від самого початку не мав ані краплі віри в цю ідею. Коли ти вперше про це згадав, я сказав, що це дурниці, і мав слушність. Я не виню тебе, Дживсе. Ти не винен у тому, що перетрудив свій мозок. Але після цього — вибач мене, якщо я завдаю цим болю твоїм почуттям, Дживсе — я буду розумніший і не дозволятиму тобі займатися чимось, окрім найелементарніших проблем. Краще нам залишити це поміж нами, ти згодний? Найдобріше — бути чесним і відвертим.
— Авжеж, сер.
— Тобто, наче ніж хірурга.
— Саме так, сер.
— Я вважаю…
— Вибачте, що перебиваю вас, сер, але мені здається, що місіс Треверс намагається привернути до себе вашу увагу.
І цієї миті лунке «Агов!», яке могло бути видане лише зазначеною родичкою, переконало мене в тому, що він мав рацію.
— Підійди-но на хвилиночку сюди, Аттіло, якщо твоя ласка, — гримнув добре знайомий (а за певних обставин любимий) голос, і я пішов.
Я відчував великий неспокій. Мені вперше спала думка про те, що я не приготував справді доброї історії, яка могла б виправдати моє сумнівне рішення задзвонити о цій порі доби в пожежний дзвін, а раніше я, бувало, чув від тітки Делії досить вільні вирази навіть після менших провокацій.
Втім, вона не виявляла жодної ознаки агресії. Скоріше вона була холодна та спокійна, якщо ви мене розумієте. Було видно, що це жінка, яка зазнала страждань.
— Що ж, Берті, любий, — сказала вона, — ось ми й зібралися.
— Так, — обережно відповів я.
— Адже всі на місці, так?
— Начебто так.
— Чудово. Це так корисно для нашого здоров'я — бути надворі, а не в задушливих спальнях. Я щойно заснула, коли ти почав виконувати свій номер зі дзвоном. Бо це ж ти, дитятко моє миле, дзвонив, так?
— Я дзвонив, так.
— На це була якась причина, чи це просто примха?
— Я думав, що почалась пожежа.
— А чому ти так вирішив, любий?
— Мені здалося, що я побачив полум'я.
— Де, любий? Скажи тітоньці Делії.
— В одному з вікон.
— Зрозуміло. Отже, ми всі перелякалися до смерті та повискакували зі своїх ліжок через те, що тобі щось привиділося?
Цієї миті дядько Том видав такий звук, ніби відкоркували пляшку, а Анатоль, чиї вуса повиснули зовсім низько, сказав щось про «якихось мавп» і, якщо я не помиляюсь, про «rogommier», що б це не означало.
— Я визнаю, що я помилився. Мені шкода.
— Не треба просити вибачення, крихітко. Хіба ти не бачиш, які ми всі задоволені? А чому ти взагалі був надворі?
— Просто гуляв.
— Зрозуміло. І ти продовжиш свою прогулянку?
— Ні, я, мабуть, вже піду спати.
— Добре. Бо я теж хочу піти спати й не думаю, що зможу заснути, знаючи, що ти десь надворі даєш волю своїй надто розвинутій уяві. Бо далі тобі може уздрітися рожевий слон, що сидить на підвіконні вітальні, і ти почнеш кидати в нього камінням… Що ж, ходімо, Томе. Вистава, схоже, закінчилася… Втім, зачекай-но. Цар тритонів хоче нам щось сказати… Так, містере Фінк-Ноттл?
Ґассі, який підійшов до нас, був чимось засмучений.
— Отакої!
— Кажіть уже, Оґастесе.
— Отакої, що ж ми тепер робитимемо?
— Особисто я маю намір повернутися в ліжко.
— Але ж двері зачинені!
— Які двері?
— Парадні двері. Хтось їх, напевно, захлопнув.
— Тоді я їх відчиню.
— Але вони не відчиняються.
— Тоді я спробую інші двері.
— Але всі інші двері заперті.
— Що? Хто їх запер?
— Не знаю.
Я висунув гіпотезу:
— Вітер?
Тітка Делія подивилася мені прямо в очі.
— Не випробовуй моє терпіння так сильно, — попросила вона. — Не зараз, серденько.
І справді, ще не завершивши казати, я й сам помітив, що вітру не було.
Дядько Том сказав, що ми мусимо залізти у вікно. Тітка Делія слабко зітхнула:
— Як? Чи змогли б це зробити Ллойд Джордж, Вінстон або Болдвін?[19] Ні. Бо ти всі вікна позакривав ґратами.
— Отакої! Боже Всевишній, то подзвоніть тоді!
— У пожежний дзвін?
— У дзвінок на вході.
— І що це дасть, Томасе? В домі нікого немає. Усі слуги в Кінгхемі.
— Але ж не можемо ми, в дідька, залишитися тут на всю ніч!
— Не можемо? А ось побачиш. Для мешканців заміського будинку, в якому оселився цей Аттіла, немає нічого, абсолютно нічого неможливого. Сеппінгс, напевно, взяв ключ від задніх дверей із собою. Доки він не повернеться, нам доведеться чимось розважатися.
Таппі запропонував:
— А чому б не взяти один з автомобілів і не поїхати на ньому в Кінгхем і не взяти в Сеппінгса ключ?
Ця пропозиція була зустріта добре. У цьому нема сумнівів. На напруженому обличчі тітки Делії вперше спалахнула посмішка. Дядько Том схвально буркнув. Анатоль сказав щось на провансальській, і це звучало як комплімент. Мені здалося, що навіть вираз обличчя Анджели трохи пом'якшав.
— Чудова ідея, — сказала тітка Делія. — Краще не може бути. Мерщій біжіть у гараж!
Після того, як Таппі пішов, щодо його розуму та винахідливості були сказані надзвичайно лестиві слова, і взагалі була тенденція порівнювати його з Бертрамом — не на користь останнього. Мені, звісно, боляче було це слухати, але це випробування тривало недовго, він був відсутній не більш ніж п'ять хвилин.
Повернувся Таппі стривоженим.
— Нічого не вийде!
— Чому?
— Гараж запертий.
— То відчиніть його.
— У мене немає ключа.
— То гукніть, щоб Вотербері прокинувся.
— Який Вотербері?
— Шофер, бовдуре! Він спить над гаражем.
— Але ж він пішов на танці в Кінгхем!
Це був останній удар. До цієї миті тітці Делії вдавалося зберігати холодний спокій. А тепер дамбу прорвало. Прожиті роки неначе залишили її, і вона знову стала тією Делією Вустер, що обожнювала полювання на лисиць — емоційною відвертою дівчиною, яка часто вставала на стременах, щоб вилаяти відповідальних за гончаків.
— Прокляття на всіх шоферів-танцюристів! Якого біса шоферові танцювати? Я від самого початку не довіряла йому. Щось мені підказувало, що він танцюрист! Ну, тепер все. Стирчатимемо тут до сніданку. Я дуже сильно здивуюсь, якщо ті чортові слуги повернуться до восьмої. Сеппінгс з танців не піде, доки його не виженуть. Я його знаю. Той джаз вдарить йому в голову, і він там стоятиме та плескатиме долонями та кричатиме «біс», доки руки пухирями не вкриються. Прокляття на всіх дворецьких-танцюристів! Що таке Брінклі Корт? Респектабельний заміський англійський будинок чи школа брудних танців? Можна подумати, що ми в Російському Балеті живемо. Що ж, гаразд. Якщо мусимо залишатися надворі, то мусимо. Ми всі замерзнемо до смерті, за винятком… — цієї миті вона спрямувала свій не дуже дружній погляд на мене, — за винятком дорогенького Аттіли, який, як я бачу, добре вдягнувся. Ми віддамося нашій долі замерзти до смерті, лише висловивши передсмертне побажання, щоб наш старий друг Аттіла не полінився присипати нас листям. Не сумніваюсь, він ще раз дзвонитиме в свій пожежний дзвін на знак пошани… А тобі чого треба, чоловіче?
Вона замовкла, суворо дивлячись на Дживса. Упродовж останньої частини її промови він шанобливо стояв біля неї, намагаючись потрапити їй на очі.
— Дозвольте дещо запропонувати, мадам.
Не можу сказати, що впродовж нашого довгого знайомства я завжди ставився до Дживса схвально. Його характер має певні риси, які неодноразово призводили до погіршення наших стосунків. Він один з тих людей, які, як то кажуть, якщо їм щось-там дати, щось із ним зроблять. Його робота часто буває грубою, і він неодноразово згадував про мене як про «розумово несуттєвого». Багато разів, як я вже писав, моїм неприємним обов'язком було придушувати в ньому звичку бути зарозумілим і ставитися до свого господаря як до кріпака чи наймита.
Це вагомі вади.
Але в одному я йому ніколи не відмовляв. Він магнетичний. Є в ньому щось таке, що наче заспокоює та гіпнотизує. Наскільки я знаю, він ніколи не мав нагоди зустрітися зі скаженим носорогом, але якщо б така пригода сталася, я не маю жодного сумніву, що перетнувшись поглядом із Дживсом тварина б різко зупинилася, перекинулася б на спину та почала муркотати, задравши ноги.
Принаймні, тітку Делію — а це найближча подоба скаженого носорога, яку я зустрічав — він заспокоїв за п'ять секунд. Він просто стояв із шанобливим виглядом, і хоча я й не відсікав час (адже в мене не було секундоміра), припущу, що вже через три з чвертю секунди її манери почали приголомшливо змінюватися на краще. Вона танула перед його очима.
— Дживсе! Невже у вас є ідея?
— Так, мадам.
— Ваш дивовижний мозок у цю годину незгоди працює, як завжди?
— Так, мадам.
— Дживсе, — тремтячим голосом сказала тітка Делія, — вибачте мене за такий різкий тон. Я була сама не своя. Мені слід було знати, що ви не підійшли би просто для того, щоб розпочати бесіду. Розкажіть нам про свою ідею, Дживсе! Приєднуйтеся до нашої групи мислителів, розкажіть нам усе. Почувайтеся вільно, Дживсе, порадуйте нас. Ви справді можете врятувати нас із цієї халепи?
— Так, мадам, якщо один із джентльменів погодиться поїхати на велосипеді.
— На велосипеді?
— У сараї садівника, що на городі, є велосипед, мадам. Можливо, один із джентльменів не буде проти поїхати на ньому в Кінгхем Менор і взяти у містера Сеппінгса ключ від задніх дверей.
— Блискуче, Дживсе!
— Дякую, мадам.
— Чудово!
— Дякую, мадам.
— Аттіло! — сказала тітка Делія тихим і владним голосом, повернувшись до мене.
Я чекав на це. Від тієї самої миті, коли з уст мого слуги злетіли необачні слова, я мав передчуття, що офірним цапом захочуть зробити саме мене, тому приготувався заперечувати та чинити опір.
І саме коли я збирався це зробити, саме коли я збирав усе своє красномовство, щоб заперечити, що я не вмію їздити на велосипеді й не зможу навчитися впродовж короткого часу, мій слуга придушив мою спробу ще в зародку.
— Так, мадам, містер Вустер чудово впорається з цим завданням. Він відмінний велосипедист. Він неодноразово вихвалявся мені своїми вело-перемогами.
Я не вихвалявся! Не говорив я нічого такого! Просто жахливо, як сильно можна перекрутити чиїсь слова. Усе, про що я йому коли-небудь згадував — мимохідь, просто щоб згаяти час, коли ми дивилися в Нью-Йорку шестиденні велоперегони — що коли мені було чотирнадцять років і мене поселили на час канікул до вікарія, який мав вчити мене латини, я виграв у місцевій школі «Перегони хлопчиків-хористів». Хіба це можна назвати вихвалянням своїми вело-перемогами?
Адже він чоловік, який знає життя, йому відомо, що рівень цих шкільних змагань ніколи не буває високий. До того ж, якщо я не помиляюсь, я зауважив йому тоді, що під час тієї події мав фору в півкола, і що Віллі Пантінг — фаворит тих перегонів — не зміг брати в них участь через те, що взяв без дозволу велосипед свого старшого брата, і той брат з'явився водночас із пострілом стартового пістолета, дав малому у вухо й забрав велосипед, таким чином вивівши його зі змагань. Але Дживс зобразив це так, що мене можна було уявити одним з тих хлопців, у кого светри обвішані медалями, чиї портрети іноді з'являються в пресі з приводу того, що вони проїхали від Рогу Гайд-парку до Ґлазґо швидше за інших, абощо.
Начебто цього було замало, Таппі вирішив додати й свою копійчину.
— Це точно! — сказав Таппі. — Берті завжди був чудовим велосипедистом. Пам'ятаю, як в Оксфорді він знімав із себе весь одяг під час вечірок і їздив навколо будівлі, співаючи комічні пісні. Ох і швидко ж він тоді їздив!
— Отже, і зараз він поїде швидко, — жваво сказала тітка Делія. — Як на мене, то чим швидше, тим краще. І комічні пісні, якщо йому хочеться, теж нехай співає. А якщо тобі для цього треба зняти з себе одяг, Берті, то не відмовляй собі ні в чому. Але хоч в одязі, хоч голий, хоч зі співом, хоч мовчки — вирушай негайно!
Я зрештою зміг заговорити:
— Але ж я кілька років уже не їздив!
— Ось і поїздиш нарешті.
— Я вже, мабуть, забув, як це робиться.
— Раз чи два спробуєш — і згадаєш. Метод спроб і помилок. Інакше не буває.
— Але ж до Кінгхема кілька миль!
— Тож чим скоріше ти поїдеш, тим краще.
— Але ж…
— Берті, любий…
— Але ж, дідько…
— Берті, дорогенький…
— Так, але ж…
— Берті, миленький…
Ось так це й трапилося. Я похмуро йшов у темряві, біля мене йшов Дживс, а тітка Делія кричала мені в спину щось про спроби уявити себе тим чоловіком, який приніс добру вість з Ґента до Екса. Це був перший раз, коли я про нього почув.
— Що ж, Дживсе, — холодним обуреним голосом сказав я, коли ми дійшли до сараю, — ось які наслідки твого великого плану! Таппі, Анджела, Ґассі та Бассет не розмовляють один з одним, а на мене чекає вісім миль поїздки…
— Дев'ять, сер.
— Дев'ять миль поїздки в один бік і ще дев'ять назад!
— Мені шкода, сер.
— Запізно вже шкодувати. Де цей бридкий костотряс?
— Я його винесу, сер.
Він виніс. Я сумно оглянув його.
— А де ліхтар?
— Боюсь, що ліхтаря немає, сер.
— Немає ліхтаря?!
— Ні, сер.
— Але ж без ліхтаря мені страшно їхати. А що як я кудись вріжусь? — я замовчав і кинув на нього холодний погляд. — Ти посміхаєшся, Дживсе. Ця думка тебе тішить?
— Прошу вибачити, сер. Я згадав байку свого дядька Сайрила, яку він розповідав мені, коли я був дитиною. Досить абсурдна історія, сер, але мені вона завжди здавалася кумедною. За словами мого дядька Сайрила, двоє чоловіків, яких звали Ніколс і Джексон, поїхали на велосипеді-тандемі до Брайтона та мали нещастя зіткнутися з возом броваря. І коли загін рятівників прибув до місця пригоди, вони виявили, що постраждалих кинуло з такою силою, що було неможливо розібрати, де хто. Навіть найгостріше око не могло розрізнити, яка частина фрагментів була Ніколсом, а яка — Джексоном. Тож вони зібрали докупи все, що змогли, і назвали це Ніксоном. Я пам'ятаю, що коли був дитиною, сер, то багато сміявся з цього.
Я мусив витримати паузу, щоб опанувати свої емоції.
— Сміявся, кажеш?
— Так, сер.
— Знаходив це смішним?
— Так, сер.
— І твій дядько Сайрил теж вважав це смішним?
— Так, сер.
— Боже, оце так родина! Коли наступного разу зустрінеш свого дядька Сайрила, Дживсе, можеш передати йому від мене, що його почуття гумору бридке й огидне!
— Він помер, сер.
— Хвала Богу за це… Ну, давай-но мені вже цю трикляту машину.
— Добре, сер.
— Шині надуті?
— Так, сер.
— Гайки загвинчені, гальма справні, шестерні як слід працюють?
— Так, сер.
— Добре, Дживсе.
У ствердженні Таппі про те, що під час навчання в Оксфорді я був відомий тим, що проїхав на велосипеді голий навколо будівлі, була, мушу визнати, певна частина правди. Але хоча ці факти були переказані правильно, він розповів не все. Він не розповів про те, що я за тих часів завжди був п'яний як ніч, а в такому стані чоловік може бути здатний на такі трюки, яким тверезий розум чинитиме опір. Під впливом спиртного, як мені здається, чоловіки можуть їздити верхи хоч на алігаторах.
А коли я зараз крутив педалі, виїжджаючи у великий світ, я був тверезий, як скельце, в наслідок чого старі навички зраджували мені. Я їхав вихилясом і усі історії, які я коли-небудь чув про жахливі нещасливі випадки за участю велосипедів, стрімко спливли у моїх думках, а попереду них всіх був життєрадісний анекдот Дживсового дядька Сайрила про Ніколса та Джексона.
Втомлено просуваючись крізь темряву, я марно намагався зрозуміти логіку людей на кшталт Дживсового дядька Сайрила. Що в біса могло бути смішним у катастрофі, наслідком якої, схоже, стало повне зникнення двох людських істот (ну, принаймні, половини однієї людської істоти та половини іншої)? Це було за межами мого розуміння. Як на мене, це була одна з найбільших трагедій, про які я коли-небудь чув, і я не маю сумніву, що продовжував би роздумувати над нею ще дуже довго, якби мою увагу не відвернула раптова потреба зробити різкий зиґзаґ, щоб об'їхати свиню, яка стояла на моєму фарватері.
На мить мені здалося, що на мене чекає доля Ніколса та Джексона, але на щастя виконаний мною швидкий зиґ, який супроводжувався вправним заґом у виконанні свині, дозволив мені врятуватися, але моє серце тріпотіло, наче спіймана пташка.
Ця близькість до катастрофи справила жахливий ефект на мої нерви. Те, що посеред ночі по дорогах ходять свині, продемонструвало мені ризиковану природу моєї подорожі. Після цього я думав про усілякі інші речі, що могли трапитися з чоловіком, який вирушив у дорогу після заходу сонця на велосипеді без ліхтаря. Зокрема, я згадав ствердження одного свого приятеля, що в певних сільських районах кози мають звичку гуляти впоперек дороги на довжину свого ланцюга, утворюючи таким чином такі пастки, що й людина не вигадає.
Здається, він згадував випадок, що трапився з його другом: велосипед зачепився за козячий ланцюг, тварина протягла того чоловіка за собою сім миль, і після цього він уже ніколи не був таким, як раніше. А ще був один хлопець, який врізався у слона, що залишився після мандрівного цирку.
Отже, беручи все це до уваги, мені здавалося, що того, хто дозволив своїм рідним всупереч здоровому глузду посадити його на велосипед, може спіткати будь-яка катастрофа, про яку напишуть на перших сторінках газет (за винятком можливості бути вкушеним акулою). І мені не соромно зізнатися, що на тій дорозі я натерпівся страху.
Втім, мушу визнати, з козами та слонами все склалося несподівано добре. Дивно, але я не зустрів ні тих, ні інших. Втім, цим позитивні сторони моєї подорожі вичерпуються, бо з будь-якого іншого боку їй важко було б бути ще гіршою.
Окрім безперервної тривоги через необхідність визирати попереду слонів, я був дуже пригнічений гавканням собак, а одного разу я зазнав неприємного шоку, коли подивився на дороговказ і побачив, що на ньому сидить сова, схожа на мою тітку Агату. Взагалі-то, мій мозок на той час був такий збуджений, що спочатку я вирішив, що то і є тітка Агата, і лише коли розум сказав мені, що це абсолютно не її звичка — залазити на стовпи й сидіти на них — я зміг опанувати себе та здолати цю слабкість.
Коротко кажучи, через усі ці тривоги та через чисто фізичний біль у сідницях, литках і щиколотках, Бертрам Вустер, який кінець-кінцем зліз з велосипеда біля дверей маєтку Кінгхем, був уже зовсім не тим веселим і безтурботним Бертрамом Вустером, франтом з Бонд Стріт і Пікаділлі.
Навіть тому, хто не знав про запланований бал, мало бути очевидно, що сьогодні в Кінгхем Менор ніхто не журиться. У вікнах було світло, у повітрі лунала музика, а коли я наблизився, я почув ще й човгання підошов дворецьких, лакеїв, шоферів, покоївок, прибиральниць, служниць і, безсумнівно, кухарів, що ступали в ритм. Напевно, найкраще цей опис можна завершити, сказавши, що цієї ночі панувала атмосфера гулянки.
Ця оргія відбувалася в одній з кімнат першого поверху, що мала великі вікна на фасаді, і саме до цих великих вікон я й рушив. Оркестр грав щось вельми запальне, і за щасливіших обставин мої ноги мимохіть почали б відбивати ритм. Але на мене чекала важча робота, ніж тупати копитом по посипаній гравієм доріжці.
Мені був потрібен ключ від задніх дверей, і я хотів отримати його негайно.
Оглядаючи тих, хто був усередині, мені не відразу вдалося знайти серед них Сеппінгса. Але згодом він з'явився в полі мого зору, виконуючи в танцзалі якісь страхітливо швидкі па. Я кілька разів покликав його, але його розум був надто зосереджений на цих па, тож лише коли рух у танці наблизив його на відстань простягнутої руки від мене, я звернув на себе його увагу, тикнувши пальцем в його ребра.
Через цей несподіваний тичок він перечепився через ногу партнерки, і повернувся до мене з дуже суворим обличчям. Але коли він упізнав Бертрама, його холодність розтанула, її змінив подив.
— Містере Вустер!
Я не мав настрою для ґречних привітань.
— Менше «містере Вустер» і більше ключів від задніх дверей, — коротко сказав я. — Дайте мені ключ від задніх дверей, Сеппінгсе!
Він, схоже, мав певні проблеми з розумінням:
— Ключ від задніх дверей, сер?
— Саме так. Ключ від задніх дверей Брінклі Корта.
— Але ж він у Корті, сер.
Я роздратовано поцокав язиком.
— Спробуйте бути серйозним, мій любий старий дворецький, — сказав я. — Я проїхав дев'ять миль на велосипеді не для того, щоб слухати ваші спроби пожартувати. Він у кишені ваших штанів.
— Ні, сер. Я залишив його містерові Дживсу.
— Ви його… Що?
— Так, сер. Перед тим, як піти. Містер Дживс сказав, що хоче погуляти перед сном у садку. Він мав покласти ключ на підвіконня кухні.
Я тупо дивився на нього. Його очі були ясні, руки не тремтіли. На дворецького, який хильнув оковитої, він не був схожий.
— Тобто весь цей час ключ був у Дживса?!
— Так, сер.
Я більше не міг нічого сказати. Емоції перехопили мій голос. Я розгубився. Але щодо однієї речі в мене не було жодного сумніву. З якоїсь причини, яку мені наразі не збагнути, але яку я обов'язково дізнаюся, як тільки проштовхаю свою пекельну швейну машину по дев'яти милях безлюдної сільської дороги й наближусь до нього на відстань удару, Дживс обманював. Знаючи, що будь-якої миті він може вирішити проблему, він залишив тітку Делію та інших ночувати на газоні en déshabille[20] і, гірше того, спокійно стояв і дивився, як його молодий роботодавець відправився в абсолютно непотрібну вісімнадцятимильну велоподорож.
Я не міг повірити, що він був здатний таке зробити. Його дядько Сайрил — легко. Зі своїм зіпсованим почуттям гумору той дядько Сайрил був цілком спроможний на такі витівки. Але Дживс…
Я сів на велосипед і придушивши крик болю, що мало не зірвався з моїх губ, коли забиті місця торкнулися жорсткого сідла, поїхав назад.