Маєток Брінклі

- 6 -

Зайшов Ґассі, і його вигляд досі мав сліди пережитої пригоди. Обличчя бліде, очі наче аґрус, голова понурена — неначе він крізь пекло пройшов. Я посунувся на подушках трохи вище та пильно подивився на нього. Я бачив, що це був той самий момент, коли треба надати допомогу, і приготувався зайнятися цієї справою.

— Що ж, Ґассі.

— Привіт, Берті.

— Здоров був.

— Здоров був.

Покінчивши з формальностями, я вирішив, що час вже делікатно доторкнутися до минулих проблем.

— Я чув, що тобі було непереливки.

— Так.

— Через Дживса.

— Це не Дживс винен.

— Саме він винен.

— Я не бачу, в чому його вина. Я забув свої гроші та ключ…

— А тепер тобі краще забути й Дживса. Бо тобі буде цікаво почути, Ґассі, — сказав я, вважаючи за краще поставити його до відома про теперішній стан справ одразу, — що він більше не займатиметься твоєю проблемою.

Схоже, він зрозумів це правильно. Щелепа повисла, вуха наче зів'яли. Він і раніше був схожий на дохлу рибу, а тепер став схожий на рибу, яка здохла ще минулого року, яку викинуло на безлюдний берег, і там вона лежала, у повній владі вітру та припливів.

— Що?!

— Так.

— Ти хочеш сказати, що Дживс не…

— Не буде.

— Але ж, дідько…

Я був добрий, але непохитний:

— Без нього тобі буде набагато краще. Невже жахливі події минулої ночі не кажуть тобі, що Дживсеві потрібен відпочинок? У житті навіть найкращих мислителів іноді буває чорна смуга. Саме це й трапилося з Дживсом. Я вже якийсь час бачив наближення цього. Він утратив форму. Йому треба свічки почистити. Не сумніваюся, що для тебе це шок. Ти, напевно, прийшов сьогодні, розраховуючи на його пораду?

— Авжеж.

— З якого приводу?

— Меделін Бассет поїхала гостити в когось за містом, і я хочу знати його думку, що мені тепер робити.

— Що ж, як я вже сказав, Дживс цим вже не займається.

— Але ж, Берті…

— Дживс, — сказав я з переконливою суворістю, — більше цим не займається. Тепер цю справу беру я.

— Але що в біса можеш зробити ти?!

Я стримав своє обурення. Ми, Вустери, неупереджені. До чоловіків, які всю ніч розгулювали по Лондону в червоному трико, ми ставимося терпляче.

— Це ми ще побачимо, — тихо сказав я. — Сідай, поговорімо. Як на мене, справа здається досить простою. Ти кажеш, що дівчина поїхала до друзів за місто. Здається очевидним, що ти теж маєш поїхати туди та витися навколо неї, наче муха. Елементарно.

— Але я не можу поїхати до абсолютно незнайомих людей.

— Ти їх не знаєш?

— Авжеж, не знаю. Я нікого не знаю.

Я прикусив губи. Ця обставина дещо ускладнювала справу.

— Усе, що я знаю — їхнє прізвище Треверс, а живуть вони в Брінклі Корт у Вустерширі.

Я розслабив губи.

— Ґассі, — сказав я з батьківською посмішкою, — коли твоїми справами зацікавився Бертрам Вустер, тобі посміхнулася фортуна. Як я сказав тобі відразу, я все можу виправити. Сьогодні в другій половині дня ти поїдеш у Брінклі Корт як почесний гість.

Він тремтів як осикове листя. Напевно, це дуже захопливий досвід — вперше бачити, як ситуацією оволодіваю я.

— Берті, ти хочеш сказати, що знаєш цих Треверсів?

— Це моя тітка Делія.

— О боже!

— От бачиш, — зауважив, — як тобі пощастило, що тобі допомагаю я. Ти звернувся до Дживса, і що він зробив? Вдягнув тебе в червоне трико, начепив огидну бороду та відправив на маскарад. Результат — занепад духу та жодного прогресу. І тоді до діла берусь я, я ставлю його на потрібні рейки. Чи міг Дживс зробити так, щоб ти потрапив у Брінклі Корт? Жодного шансу. Тітка Делія — не його тітка. Це я між іншим зауважую.

— Боже мій, Берті, я не знаю, як тобі віддячити.

— Мій любий друже!

— Але ж це не все!

— Що ще?

— Що мені робити, коли я туди приїду?

— Якби ти знав Брінклі Корт, ти б не ставив такі питання. У тому романтичному оточенні ти не зможеш зазнати поразки. Великі коханці впродовж віків робили пропозиції саме в Брінклі. Цей будинок має особливу атмосферу. Ти гулятимеш з тією дівчиною тінистими доріжками. Ти сидітимеш із нею на тінистих газонах. Ти плаватимеш із нею в човні. І поступово твої емоції зростуть до такої сили, що…

— Боже! Напевно, ти маєш рацію.

— Авжеж, я маю рацію. Я в Брінклі тричі заручався. До весілля жодного разу не дійшло, але факт залишається фактом. А їхав я туди навіть не думаючи про кохання. Я не мав жодного наміру робити комусь пропозицію. Але варто було мені з'явитися на цій романтичній землі, як мене починало вабити до найближчої дівчини, і я клав свою душу до її ніг. Така вже там атмосфера.

— Здається, я тебе розумію. Це саме те, що мені потрібно: розпалити почуття. А в Лондоні — будь він неладний — завжди таке сум'яття, що на це немає жодного шансу.

— Точно. Дівчину на самоті можна побачити лише п'ять хвилин за добу, і якщо хочеш попросити її бути твоєю дружиною, треба поспішати так, ніби на поїзд спізнюєшся.

— Саме так. Лондон розхитує людину. За містом я буду зовсім іншим чоловіком. Це ж треба, як пощастило, що ця Треверс виявилася твоєю тіткою!

— Не знаю, що ти маєш на увазі, кажучи «виявилася». Вона від самого початку була моєю тіткою.

— Я мав на увазі, як це дивно, що Меделін гостюватиме саме в твоєї тітки.

— Нічого дивного. Вона та моя кузина Анджела — добрі подруги. В Каннах вона постійно була з нами.

— О, то ти познайомився з Меделін у Каннах? Боже мій, Берті, — благоговійно казала бідолашна амфібія, — хотів би я побачити її в Каннах. Яка вона була, напевно, чудова в пляжному костюмі! О, Берті…

— Так, — стримано відповів я.

Навіть якщо відновився однією з Дживсових глибинних бомб, після важкої ночі це вже було занадто. Я подзвонив, зайшов Дживс, і я велів йому принести мені бланк телеграми та олівець. Потім я написав повідомлення до тітки Делії, яким повідомив її, що посилаю сьогодні до Брінклі свого друга, Оґастеса Фінк-Ноттла, розраховуючи на її гостинність. Написавши, я дав бланк Ґассі.

— Відправ це з будь-якого поштового відділку, повз який ітимеш, — сказав я йому. — Вона знайде телеграму вдома, коли повернеться.

Розмахуючи телеграмою, Ґассі поскакав геть, а я повернувся до Дживса та коротко розповів йому про свої заходи.

— Як бачиш, усе просто, Дживсе. Нічого складного.

— Так, сер.

— Нічого далекоглядного. Нічого дивакуватого. Самі лише природні засоби.

— Так, сер.

— Це зразок того, як слід було зробити від самого початку. Як це називається, коли двоє людей протилежної статі знаходяться у відокремленому місті, зустрічаються кожного дня та взагалі багато бачаться?

— Ви маєте на увазі «віч-на-віч», сер?

— Так. Я роблю ставку на віч-на-віч, Дживсе. Саме це, як на мою думку, є ключовим моментом. Наразі, як ти знаєш, Ґассі за її присутності схожий на холодець. Але подумай, як він почуватиметься, скажімо, через тиждень, після того, як він і вона день-у-день пригощатимуться під час сніданку сосисками з однієї таці. Різатимуть одну й ту саму шинку, черпатимуть з одного посуду нирки та бекон… Дідько…

Я різко замовкнув. Мені спала нова думка.

— Лишенько, Дживсе!

— Сер?

— Ось тобі приклад того, що треба продумувати геть усе. Ти чув, що я згадав сосиски, нирки, бекон і шинку?

— Так, сер.

— Усього цього не має бути. Це кінець. Абсолютно не та атмосфера. Дай-но мені телеграфний бланк і олівець. Треба негайно попередити Ґассі. Він має створити в її уяві враження, що в'яне від любові до неї. Коли жереш сосиску, це неможливо.

— Неможливо, сер.

— Отже…

Взявши бланк і олівець, я нашкрябав наступне:

«Фінк-Ноттлу, Брінклі Корт, Маркет Снодсбері, Вустершир.

Не бери сосиски. Уникай шинки. Берті».

— Надішли це, Дживсе, «блискавка»!

— Добре, сер.

Я відкинувся спиною на подушки.

— Що ж, Дживсе, — сказав я, — бачиш, як я тримаю все під контролем? Бачиш, якою хваткою я тримаю цю справу? Ти маєш уже розуміти, що тобі варто було б навчитися моїм методам.

— Безсумнівно, сер.

— І ти ще не збагнув повної глибини виявленої мною надзвичайної далекоглядності. Ти знаєш, чому тітка Делія приїздила сюди сьогодні? Вона сказала, що хоче, щоб я вручив нагороди учням якоїсь бридкої школи в Маркет Снодсбері, яку вона опікає.

— Невже, сер? Боюсь, що вам це завдання не доставить задоволення.

— Але ж я не буду цього робити. А передоручу це Ґассі!

— Сер?

— Я пропоную, Дживсе, телеграфувати тітці Делії, написати, що я не можу приїхати, та запропонувати їй нацькувати на цих юних правопорушників його замість мене.

— А що як містер Фінк-Ноттл відмовиться, сер?

— Відмовиться? Ти можеш собі уявити, як він відмовляється? Просто намалюй собі подумки цю картину, Дживсе. Місце дії — вітальня в Брінклі. Ґассі загнаний у кут, тітка Делія височіть над ним та видає войовничі звуки. Дживсе, ти можеш собі уявити, що він відмовиться?

— Це важко, сер, мушу погодитися. Місіс Треверс — дуже вольова особа.

— Він не матиме жодної надії відмовитися. Його єдиним виходом буде втекти. А втекти він не може, бо хоче бути з міс Бассет. Ні, Ґассі доведеться її послухатися, і я буду вільний від завдання, від якого, мушу зізнатися, в мене душа тремтить. Підійти до трибуни та виголосити коротку чоловічу промову до збіговиська школярів! Лишенько, Дживсе. Я вже бував у такий халепі. Ти пам'ятаєш той випадок у школі для дівчат?

— Дуже добре, сер.

— Якого ж я тоді з себе дурня зробив!

— Це безумовно був не найкращий ваш день, сер.

— Думаю, мені слід випити ще один твій динаміт, Дживсе. Я був так близько до катастрофи, що можу зомліти.

Напевно, тітці Делії знадобилося близько трьох годин, щоб повернутися до Брінклі, бо я отримав від неї телеграму вже після обіду. Схоже було на те, що цю телеграму було відправлено під час інтенсивного сплеску емоцій приблизно через дві хвилини після того, як вона прочитала моє послання.

Ось такий був текст:

«Я звернусь до адвоката із запитом, чи вважатиметься злочином, якщо я придушу свого племінника-ідіота. Якщо не вважатиметься — бережися. Вважай, що мій терпець урвався. Чого це ти до мене своїх бридких друзів присилаєш? Ти що, вважаєш Брінклі Корт якимось лепрозорієм? Який ще Спінк-Боттл? З любов'ю, Треверс».

Я передбачав, що перша реакція буде приблизно такою. Відповів я дуже стримано:

«Не Боттл. Ноттл. Усього найкращого, Берті».

Напевно, майже відразу після того, як вона відправила попередню телеграму, прибув Ґассі, бо буквально через двадцять хвилин я отримав наступне:

«Прибувши, отримав підписану тобою зашифровану телеграму. У ній було «Не бери сосиски. Уникай шинки». Негайно надішли ключ до шифру. Фінк-Ноттл».

Я відповів:

«А ще нирок. Бувай. Берті».

Я все поставив на те, що Ґассі справить добре враження на господиню. Моя впевненість базувалася на тому, що він був одним з тих сором'язливих, слухняних, догідливих чоловіків, які жінкам на кшталт тітки Делії майже завжди подобаються з першого погляду. Те, що я мав рацію, підтвердила її наступна телеграма, яка містила, до мого задоволення, значно більший відсоток доброти та людяності.

Ось такий був її текст:

«Що ж, приїхав цей твій друг, і я мушу визнати, що як для твого друга він не така скотина, як я очікувала. Витрішкуватий дещо, але загалом чистий і пристойний; дуже обізнаний щодо тритонів. Думаю, чи не організувати кілька лекцій для сусідів. Тим не менш, вважаю нахабством те, що ти користуєшся моїм будинком як курортним готелем, і багато чого тобі скажу, коли ти приїдеш. Чекаю на тебе тридцятого. Не забудь гетри. З любов'ю, Треверс».

На це я відповів:

«Звірившись зі своїм щоденником, я виявив, що не зможу приїхати в Брінклі Корт. Невимовно шкодую. Бувай. Берті».

Її відповідь була зловісною:

«О, то ось ти як? З яким ще щоденником?! «Невимовно шкодую», трясця! Дозвольте тобі сказати, хлопче, що якщо ти не приїдеш, то шкодуватимеш значно невимовніше. Якщо ти хоч на хвилинку уявив собі, що зможеш відвертітися від роздавання нагород, ти дуже сильно помиляєшся. Глибоко шкодую, що Брінклі Корт дуже далеко від Лондона, тож камінь я до тебе не докину. З любов'ю, Треверс».

Тоді я вирішив випробувати свою вдачу, пан або пропав. Це був момент, коли не можна було економити. Не зважаючи уваги на витрати, я дозволив собі написати наступне:

«Але ж послухай-но. Чесно, тобі не потрібен я. Нехай нагороди Фінк-Ноттл вручить. Це природжений оратор, ти ним пишатимешся. Можеш розраховувати на те, що тридцять першого Оґастес Фінк-Ноттл зробить фурор. Не втрать цю чудову нагоду, якої більше може ніколи вже не бути. Цьом-цьом. Берті».

Потім була година затамованого подиху, і зрештою надійшли добрі вісті:

«Що ж, гаразд. У твоїх словах, напевно, є якась рація. Вважаю тебе підступним черв'яком і нікчемним, безхребетним трусом, але домовилася зі Спінк-Боттлом. Тож залишайся в Лондоні. Сподіваюсь, тебе там зіб'є омнібус. З любов'ю, Треверс».

Полегшення, як ви можете здогадатися, було колосальним. З мого серця було скинуто величезний тягар. Було таке враження, ніби хтось заливає в мене Дживсів оживляч крізь лійку. Вдягаючись того дня до вечері, я співав. У «Трутнях» я був такий жвавий і життєрадісний, що на мене кілька разів скаржилися. А коли я повернувся додому та ліг у своє ліжко, я заснув як дитина через якихось п'ять хвилин після того, як накрився ковдрою. Мені здавалося, що всю цю нервову справу можна було вважати остаточно завершеною.

Тож уявіть моє здивування, коли прокинувшись уранці та сівши на ліжку, щоб насолодитися чаєм, я побачив на таці ще одну телеграму.

Моє серце завмерло. Невже тітка Делія впродовж ночі змінила свою думку? Невже Ґассі, не в змозі піти на таке випробування, дав уночі драла крізь водопровід? Ось такі думки вирували в моїй макітрі, коли я відкривав конверт. А побачивши, що там написано, я перелякано гикнув.

— Сер? — запитав Дживс, затримавшись у дверях.

Я прочитав повідомлення ще раз. Так, першого разу я зрозумів правильно. Ні, я нічого не переплутав.

— Дживсе, — сказав я, ти знаєш, про що це?

— Ні, сер.

— Ти знаєш мою кузину Анджелу?

— Так, сер.

— А Таппі Ґлоссопа?

— Так, сер.

— Вони розірвали свої заручини.

— Дуже шкода це чути, сер.

— Я отримав повідомлення від тітки Делії, цілком присвячене цій події. Цікаво, через що вони могли посваритися?

— Не можу знати, сер.

— Авжеж, ти не можеш знати. Не будь дурнем, Дживсе!

— Добре, сер.

Я зажурився. Я був дуже зворушений.

— Що ж, це означає, що сьогодні нам доведеться поїхати в Брінклі. Тітка Делія, вочевидь, зазнала шоку і моє місце зараз біля неї. Тобі краще скласти речі вранці та поїхати з ними на поїзді, що вирушає о 12:45. А я вже домовився про обід, тож поїду пізніше на автомобілі.

— Добре, сер.

Я посумував ще трохи.

— Мушу сказати, для мене це великий шок, Дживсе.

— Безсумнівно, сер.

— Дуже великий шок. Анджела та Таппі… Отакої! Здавалося, що вони пасували один одному, як шпалери до стіни. Життя повне суму, Дживсе.

— Так, сер.

— Але маємо те, що маємо.

— Безсумнівно, сер.

— Ну то гаразд. Наповнюй ванну.

— Добре, сер.