Мертві квіти

ХXI

Вона здивувалася, щоб не сказати бiльше. Напевно, телефонний дзвiнок розбудив її, хоч i телефонував Стас задовго до дванадцятої. На нiй був махровий халат, а волосся зiбране у вузол на потилицi. Олена нiчого не робила, чекаючи на нього. Просто чекала.

Привiтавшись бiльш нiж стримано, Стас закляк у дверях, дивлячись їй в очi. Застигла й вона, нiчого не розумiючи, а вiн марно намагався вловити у її поглядi щось приховане, пiдле й пiдступне. Не дарма вважав себе хорошим психологом, захоплюючись колись психоаналiзом на можливому на той час рівні.

— Чому ти так дивишся? Що сталося? — питала Олена.

Ще тодi, у лiкарнi, вiн бачив, що ця жiнка грати не вміє. I тепер, дивлячись їй в очi, несподiвано облишив бажання ставити низку пiдступних запитань, якi обдумав дорогою.

— Чому ти мовчиш? Поясни. Навiщо приїхав серед ночi i так дивишся в очi?

— Якраз i приїхав подивитися в них.

— I що ти хотiв там побачити?

— Навпаки, аж нiяк не хотiв. Але боявся. Оленко, усе дуже погано.

Очi зреагували так, як i мали це зробити. Вiд його iнтонацiй у них з'явився переляк. Вона боялася i водночас хотiла чимшвидше почути те, що однаково зараз мало прозвучати.

— Ти ж знаєш, що сталося з твоєю квартирною господинею? Її прiзвище Мурашевич?

— Знаю, — промовила вона. — Ще учора менi дзвонили дiвчата з роботи. Ледве вiдбула екзамен, понапивалася якихось таблеток i лягла, ще в обiд. Тобi дзвонила — поза зоною. Бiдна Йосипiвна… Якесь таке на душi… А… чому… чому ти так говориш про це?

— Мене звинувачують у її смертi.

— О, Господи… Як це? Ти що, чергував, коли її привезли? Хоча… ти ж казав… я забула… Вона що, померла у тебе пiд час операцiї?

— Не тiльки, — Стас продовжував дивитися на неї, не вiдриваючись. — Скажи менi, будь ласка, ви з нею колись говорили про мене? Ще до нашого знайомства.

— Нi… — Олена похитала головою. — Тобто… ну, майже… Коли я порiзала руку i збиралася до лiкарнi, вона порадила звернутися до тебе. Назвала твоє прiзвище, iм'я та по батьковi. Я запитала, чому не до когось iншого. Вона сказала… що добре тебе знає. I тодi раптом я згадала твої ходiння по мiськiй радi з паперами. Ти був такий злий… Вона посмiхнулася на це i запевнила, що ти порядна людина, i щоб я не переживала. А тобi щоб сказала, що я вiд неї.

— I чому ж ти промовчала?

— Незручно було, — похитала головою Олена. — А чому ти це розпитуєш? Поясни менi.

Ось воно що. Божевiльного збiгу, у яке не вiрив помпрокурора, дiйсно не було. Не випадково з усiх вродливих жiнок мiста вiн познайомився саме з Оленою. Зовсiм не випадково. Але це у тому разi, якщо вона говорить правду.

— I ти пiдтвердиш це на судi?

— Де?! Звичайно, де скажеш. Але чому суд?!

— Я сильно загруз. Мене звинувачують у її загибелі, — Стас глибоко зiтхнув. — I не тiльки через те, що вона дiйсно померла у мене на операцiйному столi.

Вiн розповiв їй усе. Воно вилiзло саме, тягнучи одне за другим. Її очi залишалися широко розплющеними, а руки складенi на щiльно стулених колiнах.

— Отакий збiг обставин, — скрушно промовив Стас, закiнчуючи розповiдь. Тому й телефон був поза зоною, оскiльки власник у буцегарнi сидiв. Навiть не уявляю, як i за який кiнець тягти, щоб розплутати ситуацiю. Сам, один. А ще… вiдчуваю, як тягну за собою i тебе. Вони вже висували припущення, що я зробив тебе спiльницею.

— У мене є далекий родич, — пiсля паузи промовила Олена. — Вiн адвокат. Якийсь солiдний. Живе у Києвi. Що як…

— У мене також є адвокат, — жорстко промовив Стас, — живе у Вiнницi. Близький друг, принаймнi я так вважав. Але всi вони родичi i друзi, коли їм щось треба. Мiй говорить, зав'яз у такiй справi, що як покинути, то можуть i не пожаліти. Зараз я не знаю, що робити. Завтра, якщо ще не пiзно, я вiдмовлюся вiд цього, — вiн криво посмiхнувся, — багатства… Навiть не знаю, на чию користь. Дай Боже, щоб на цьому усе скiнчилося.

— I що тодi? — швидко запитала вона.

— Нiчого.

— Поїдеш назад до Вiнницi…

— Мене там нiхто не чекає. I жити я там не маю де. I роботи вже немає. Та зараз нiчого так далеко заглядати. Вберегтися б вiд гiршого.

— А ваша завiдуюча, до речi, з прокурором давно «крутить», — нi з того нi з сього сказала Олена.

— Звiдки ти знаєш?

— У нас люблять про таке побалакати, кiстки помити, — пояснила вона. — Усi говорять, що вони зустрiчаються. В нашiй конторi такi мимри сидять, що їх тiльки подiбне й цiкавить.

— Усе можливо, — пробурмотiв Стас. — Може вони й правi, отi мимри твої. I тодi… Задницею чую, зацiкавлений вiн по вуха. Спочатку так пiд'їхав, напевно, дуже припекло з якоїсь причини мати саме цей будинок. А потiм… подумав, чому б не зекономити шiстдесят штук? Невже вiн може бути причетний до убивства? У головi не вкладається. А я все дивуюся, який збiг обставин. Це ж якраз шефиня менi чергування скинула, щоб я приймав Мурашевичку i вляпався. А викликати стару з дому пiд якимось приводом… хiба важко? Дiано, Дiано…

— Тодi i я, виходить, навмисно потягла тебе до поїзда, щоб пiдставити… — Олена промовила це важко, але рiшуче.

— Виходить… — Стас сперся лiктями на колiна, ховаючи обличчя в долонях.

Вона пiдiйшла, опустилася навколiшки, відвела його руки від обличчя, потiм подивилася в очi й промовила:

— Я не робила цього.

— Менi хотiлося б, щоб так було.

Вiн притулив її голову до себе i притисся щокою до волосся.

— Що менi робити? — запитала вона. — Я не хочу туди їхати. Просто боюся.

— У тебе тут справи, — вiдповiв Стас. — Здавай сесiю. Далi буде видно. А я повертаюся. Завтра мушу закрити цю проблему. Знаєш, яка головна якiсть хiрурга? Умiння вчасно зупинитися. Щоб не наробити непоправного. Ось так.

Вiн обережно вiдсторонив її, збираючись пiдвестися.

— Ти їдеш уже? Вiдпочинь хоч до ранку. Нiч…

— Завтра на дванадцяту зустрiч i пiдписання паперiв. До того ж, у мене пiдписка про невиїзд. Вiдпустив… з дружнiх почуттiв до шефинi, неофiцiйно. До того ж… з тобою в однiй кiмнатi однаково не засну.

Вона глянула i не вiдповiла нiчого, лише знову притулилася.

— Ти впевнений, що на цьому усе скiнчиться?

— А кому потрiбна стара самотня маразматичка, навiть якщо вона голова спiлки ветеранiв? — знизав плечима Стас. — У нас у країнi потрiбним буває лише одне — грошi. Бабло. Все.

Оленка якийсь час думала, потiм пiдвелася, перейшла у протилежний кут кімнати i сiла на лiжко.

— Ну що ти… — вiн одразу ж опинився поруч. — Не треба так, я ж про iнше. Нас це не стосується.

— Ти так сказав… — дiвчина похитала головою. — А момент важкий — сприйнялося iнакше.

Вiн обiйняв її. Думки плуталися. З'явилося вiдчуття, що зараз добровiльно бере на себе ще одну проблему — жiнку, самотню не лише у кiмнатi гуртожитку, у значно ширшому просторi. Зайва проблема у важкий перiод. Та хто ж вiд такого вiдмовиться?

…Він розплющив очi, коли за вiкном щойно починало сiрiти. Оленка лежала тихо, притулившись до його руки. Якнайобережнiше Стас спробував звiльнити руку.

— Я не сплю, — промовила вона.

Нiчого не сказавши, вiн швидко почав вдягатися.

— Знаєш, скiльки ти спав? Двадцять п'ять хвилин.

— I то забагато. Зараз особливо не слiд розкидатися часом, — вiн глянув на годинник. — Пообiцяй менi, що триматимеш телефон бiля себе.

— Добре, — вiдповiла вона. — Ти… щось замислив? Що? Що ти збираєшся робити?

— Завари менi кави. В тебе є? — попросив Стас, нарештi втрапивши рукою у сорочку і хлюпнувши на обличчя мiнералки просто з пляшки.

А за десять хвилин «дев'яносто дев'ята», набираючи швидкiсть, погнала на схiд. Її водiй втиснув у пiдлогу педаль акселератора з явним бажанням не вiдпускати її до самого дому. Вiн знав напевно, що до дванадцятої має зробити ще одну справу, щоправда, не уявляв як.