Мертві квіти

XXXIX

У повному розпачi вони повернулися до квартири Мурашевич. У головi й далi вирували думки, з якими розуму, здавалося, не впоратися. Перiодично, от як i тепер, з цiєю недограною шаховою партiєю складалася якась бiльш-менш зрозумiла лiнiя. Але вона бралася невiдомо звiдки i закiнчувалася нiчим. Таких лiнiй вiд початку його розслiдування назбиралося вже досить, але продовжити будь-яку з них або пов'язати з iншими не вдавалося — хоч плач.

Мiж ними також щось розладилося. Перше непорозумiння вiд початку знайомства. Жiнки бувають рiзнi. Ця не може бути пiдлою i пiдступною. Чому ж тодi таку незрозумiлу реакціо побачив він в її очах? «То покинь мене, — ледь стримуючись, промовила Оленка, — якщо вже i я пiд пiдозрою». Його ж вистачило лише на те, щоб пригорнути кохану у вiдповiдь. Буревiй стих. Хробак сумнiвiв залишився.

У квартирi надзвичайний безлад.

— Давай хоч допоможу усе це розпихати по мiсцях, — запропонував Стас. — Бiльше ми тут нiчого не знайдемо.

— Може я сама? На тебе страшно дивитися. Тобi поспати потрiбно. А як на роботу викличуть?

— Не звикати… — Стас потяг кiлька книжок з купи, що стояла окремо. — А це взагалi що таке?

— Це я передивилася. Тут нiчого цiкавого.

Тут же, у купi лежали якiсь листки i Стас перегорнув їх. Записи, зробленi рукою покiйної. Кулiнарний рецепт, щось про погоду… А ось…

У руцi опинився листок з записаними електронними адресами. Iнтернетiвськi сайти.

— А тут також нiчого цiкавого?

— Оце вже точно нiчого.

— Звiдки ти знаєш? Що це за сайти?

— Якраз i знаю. Сама писала, — пояснила Оленка. — Йосипiвна колись попросила, а вона ж у комп'ютерi нуль. Я й склала на роботi список. Полазила i склала.

— I що там?

— Фiгня усяка. Щось про єврейських прочан. Ну… пов'язане з якоюсь там їхньою релiгiєю.

— А навiщо воно їй? — не зрозумiв Стас.

— Ну… можливо, для гуртка або ще чогось… — розгубилася Оленка. — Вона ж постiйно у роботi була, дарма що на пенсiї. Лiтературний гурток у школi вела, щось у бiблiотецi районнiй мала… Та й дядьковi твоєму у музейних справах не раз допомагала. Постiйно книжки, газети…

— Але звiдки тема така неординарна? Чого раптом прочани?

— Це щось пов'язане з їхнiм новим роком, — згадувала Оленка. — Слухай, а ти повинен би знати! Це ж в Уманi вiдбувається. Ваша область, здається?

— Умань у Черкаськiй областi, хоча й близько до нашої, — виправив Стас. — Зажди. Ти маєш на увазi… як їх… хасидiв?

— Не пам'ятаю, як вони називаються, я не вчитувалася, але суть у тiм, що євреї знайшли якесь мiсце для паломництва у нашiй країнi, в Уманi, i практично з усього свiту з'їжджаються щороку на свої новорiчнi свята, це у вереснi, здається.

– Є таке, дiйсно, — згадав Стас. — Мiй приятель в Уманi працює. Розповiдав, там таке стовпотворiння — жах. Скiльки тiєї Уманi? Райцентр не бiльший вiд вашого. I уяви собi — тисяч двадцять народу з'їжджається на тиждень! Розповiдав колись Сашко менi в усiх барвах. Тiльки от не пам'ятаю у деталях, чого саме вони туди їдуть.

— Ну ось, то усi цi сайти про них. Можеш почитати.

— I все-таки… Чого раптом така тема зацiкавила? Слухай… а покiйна часом не з тих? Мурашевич. Пiдходяще прiзвище взагалi-то…

— Нi, ти що! — посмiхнулася Оленка. — Наша. Я ж поруч iз нею весь час була. Йосипiвна українську культуру плекала. Пiснi, вишиванки, лiтература… Де ти бачив єврейку, схильну до чужого? А церква? Вона ж до греко-католицької ходила!

— Гаразд, переконала, — згодився Стас, ховаючи провсяк випадок листок до кишенi. З'ясуємо i це.