Небезпека рецидиву

Розділ 14

Наступного вечора, перед тим як стемніло, я одягнув теплі підштаники, вовняну футболку під светр і теплу куртку-парку. Поклав у маленьку торбину термос з кавою, кілька канапок і плитку шоколаду. У льоху знайшов залізну трубу, десь сорок сантиметрів завдовжки. Намотав на один її кінець два рулони чорної клейкої стрічки, якою користуються електрики, зважив у руці. Мобільний телефон залишив у кухні, узяв торбину, спального мішка і вийшов у сутінки.

Гараж стояв перпендикулярно до садової хвіртки. Збудований у тому ж стилі, що й будинок: зі стрімким дахом, викладеним чорною черепицею. На фронтоні збоку дороги було віконечко. Гараж мав невелике піддашшя, куди можна видряпатися драбиною. Там я тримав лижі, старі автомобільні покришки і різний непотріб. Я виліз нагору, прибрав з-під ніг розкидані речі, щоб звільнити собі доступ до віконця. Попід низьким дахом довелось іти, зігнувшись у три погибелі, щоб не зачепити головою сволоки. Біля віконця я влаштував собі лігво, підмостив під спину дві покришки, спальник поклав замість сидіння. Віконце таке запилюжене пилюкою, що крізь нього майже нічого не було видно. Я знайшов якусь стару ганчірку й трохи його протер зсередини, але зовні воно залишалося брудним. Я змирився, не хотів о цій порі виходити надвір.

Вулиця лежала в глибокій тіні великих дерев та букового живоплоту. Відстань між ліхтарями була чималенька. Повз будинок поволі проїхали кілька автівок. Хтось вийшов вигуляти собаку. Пройшла, тримаючись за руки, закохана пара, зупинилися, поцілувались у темному кутку й рушили далі. Я раз у раз дивився на годинника, але потім змусив себе покинути цю марну справу, бо час повз невимовно помалу.

Почувався трохи по-дурному на своєму спостережному пункті. Сідало, яке спершу здавалося комфортним, дедалі більше муляло. Ломило поперек. Я і так, і сяк намагався змінити позу, але вже за кілька хвилин знову боліло все тіло.

Думки роїлися у моїй голові. Я не знав, чи хтось прийде, розумом розумів, що навряд, але не міг позбутися передчуття, що щось таки трапиться. До того ж, я не знав, кого чекаю. Не сумнівався лише в тому, що загадковий незнайомець мав стосунок до «справи Майї». Складалося враження, ніби останні півроку геть усе в моєму житті в той чи той спосіб крутилося навколо цієї справи. Рукою я вхопив у темряві металеву трубу, яку собі наготував, взяв у долоню, відчув її важкість.

Дорожній рух надворі стих; перехожі теж позникали. Здійнявся вітер, тіні від кущів та дерев розгойдалися й оживили темряву. Важко було вглядатися у вікно, а ще важче боротися зі сном.

Минуло кілька секунд, перш ніж я збагнув, що бачу жевріючий кінчик сигарети у пітьмі під моїм живоплотом. Я не помітив появи людини, але крихітний вогник спалахував червоним світлячком, щоразу як чужак робив затяжку. Я прихилився до самої шибки, за якийсь час мені здалося, що можу розгледіти обриси людської постаті. Але хто це — чоловік чи жінка, — розпізнати неможливо.

Я пошарудів рукою по підлозі, знайшов біля себе трубу, поволі звівся на ноги. Поперек протестував, не хотів розгинатися після довгих годин непорушного сидіння. На піддашші було темно, хоч в око стрель. Доводилося йти навпомацки, зігнувшись ледь не удвоє і притримуючись рукою за балки під стелею. Я не так побачив, як відчув контури люка в підлозі. Ногою намацав верхній щабель драбини. Потім наступний. І ще наступний. Опинившись у гаражі, сховався за автом. Ворота стояли розчинені. Вогника сигарети звідси я не бачив.

Тепер я гостро пожалкував, що не перевірив заздалегідь, чи не складені якісь речі під стіною. Зробив кілька дрібних кроків, тримаючись упритул до авта, аби ненароком чогось не перевернути й не здійняти гармидеру, не відлякати того, хто стояв надворі. Ноги в кросівках безгучно ступали бетонною підлогою. Я зупинився перед самими воротами, вдивляючись у пітьму. У густих хащах, десь за три метри від гаражних воріт, ледь проглядалася людська постать.

Я глибоко вдихнув, випростався, щосили стиснув правою рукою трубу, а тоді вискочив з гаража, замахнувся трубою, ні про що тієї миті не думаючи, і рявкнув:

— Агов! Ти!

Постать крутнулася дзиґою, ледь помітною у темряві, і щодуху побігла вниз вулицею, геть від мене. Я не відразу зреагував. Чомусь не подумав, що чоловік утікатиме. Я готовий був битися, захищатися. Тінь віддалилася від мене метрів на десять-п'ятнадцять, перш ніж я зірвався з місця. Після кількох годин на піддашші тіло не хотіло слухатися, було штивне й скуте. Та й не бігав я вже давно, сидів здебільшого в конторі або проходжувався неквапним кроком. Я не схопив зловмисника, бо не був готовий до погоні на початку, але тепер сама гонитва начеб щось відпустила в мені — так прокидається інстинкт у хижака, коли він бачить, як утікає здобич. Усередині закипала шалена лють на все, що трапилося; кров гнала жилами адреналін. Я зціпив зуби, нахилив уперед голову, і тут відкрилося друге дихання, з'явилися нові резерви організму. Я кинувся услід.

Дорога плавно спускалася додолу. Десь за шістдесят метрів від мене, у самому низу схилу, вона різко звертала праворуч. Там стояв вуличний ліхтар. Коли чоловік добіг до повороту, я був за шість-сім метрів від нього. Я увійшов у поворот, тримаючись самого краю дороги, важливий був кожний сантиметр фори. Я будь що хотів наздогнати людину попереду, яка, без сумніву, мала натреновані ноги і мчала щодуху, тільки поли куртки розвівалися. Раптом моя ступня послизнулась на мокрому осінньому листі на березі придорожньої канави, права нога підігнулася, ніби я став на шматок мила.

Асфальт ударив мене під бік і майже вибив повітря з легень. Тіло, однак, ще перебувало під дією адреналіну, я зірвався на ноги, щоб продовжити гонитву, кинутися вперед, але відчув пронизливий біль у правому коліні. Отак стояв на колінах, дивлячись услід постаті, яка, не збавляючи темпу, зникла за наступним закрутом дороги. Очі налилися слізьми від болю, гніву і розчарування.

Коліно несамовито боліло, але я таки звівся на ноги. Спробував перенести вагу на праву ступню, знову обпекло болем, проте, якщо ступати обережно, іти я міг. На зворотному шляху я підібрав з проїжджої частини вулиці металеву трубу й поволі пошкутильгав додому, розмірковуючи, що ж робити далі.

Однак вечір був не цілком пропащий. Послизнувшись, саме тієї миті, коли втратив рівновагу й сторчголов падав на асфальт, я голосно скрикнув від несподіванки і злості. Чоловік попереду почув мій зойк і мимоволі обернувся. Побачив я небагато, але встиг помітити його профіль. Цього було достатньо. Мені здалося, ніби я його упізнав, незважаючи на вибалушені очі й спотворене шаленим бігом обличчя. Я майже не мав сумніву — то був Ганс Ґудвік. Батько Майї.

Падаючи, я обдер долоні, під шкіру набилося повно дрібних камінців, їх доводилося вибирати пінцетом. Я раз у раз зойкав, промиваючи ранки дезінфікувальним засобом, і навіть на мить зрадів, що сам удома. На коліні лише подряпина, зате воно розпухнуло, наче м'яч; було боляче наступати на ногу. Я лежав у ванні, усім тілом вбираючи тепло води, і легенько ворушив правою ногою. Ніби нічого гіршого з нею не сталося, просто сильний забій.

Потім я смакував коньяком, обдумуючи план своїх подальших дій. Я розумів, що мушу, очевидно, таки піти до поліції і про все розказати: хай поговорять з Гансом Ґудвіком. Еге ж, я мав би саме так вчинити, але мені зовсім не хотілося. Я знав, через що він пройшов; здогадувався, як паскудно йому на душі, який хаос від горя, гніву, розпачу і думок про помсту. Можна було зрозуміти, що спонукало його до такого вчинку. Я ніяк не міг забути виразу його обличчя у суді після слів Альвіна — спершу розгубленість, а потім, коли повільно, крізь шок від виправдального вироку, прийшло усвідомлення тотальної беззахисності, — безсилля перед злом, надто великим, щоб його подолати.

Гнів відпустив мене.

Треба щось робити. Ганс Ґудвік міг бути небезпечним. Я мав захистити себе та Карі, але не мав жодного бажання натравлювати поліцію на родину Ґудвіків. Вони достатньо настраждалися.

Перед сном я перевірив свого мобільника. Три пропущені дзвінки з невідомого номера й одне повідомлення на автовідповідачі. Я увімкнув запис і почув трохи нетерплячий голос Сонцесяйного: «Зателефонуй мені, Бренне! Маю для тебе новини.»

Це могло зачекати. Сьогодні ввечері я мав інші клопоти.