Небезпека рецидиву

Розділ 21

Минуло кілька днів. Я повів Карі до ресторану. Доки ми їли, я розповів, до чого я додумався і що собі постановив. Карі мовчки слухала, час до часу пригублювала келих і дивилася на мене поглядом, який годі було витлумачити. Коли я виговорився, вона ще якийсь час легенько похитувала келихом, розганяючи колами вино — воно мерехтіло бордовими блищиками на світлі.

— Оте про дітей… ти, справді, так думаєш чи це, може, реакція… на останні події?

— Справді, думаю.

— Чудово, — усміхнулася Карі й більше нічого не сказала.

— А все інше, Ніна Гаґен і…? — запитав я за мить.

— З ними нарешті все. Настав час для нас, Мікаелю.

Уперше за тривалий час я з головою поринув у роботу. Назбиралася купа справ. Завдяки Сюнне система функціонувала, але я мав багато клієнтів. Більшість з них сиділи в тюрмах по всій країні й гнівалися на мене за те, що я їх не відвідував. Я два тижні постійно літав внутрішніми рейсами. Кілька разів довелося ночувати в готелі, але зазвичай я встигав повернутися увечері додому. А вдома чекала Карі.

Петер був задоволений. Сюнне була задоволена, і клієнти теж були задоволені. Я не бачив і нічого не чув про Ганса Ґудвіка, був певний, що він більше не становить загрози. До того ж, я не мав жодного бажання думати про нього чи про його дружину. Я змусив «справу Майї» зникнути з моїх думок, знаючи, що рано чи пізно вона перейде до розряду рутинних справ, і стане однією з тих, які я виграв; стане справою, яка принесла мені славу й нових клієнтів. Мова йтиме лише про час та часову відстань.

Нічні клуби — то не моє. Буваючи в місті, я віддавав перевагу барам і пабам. Я стояв, роздивляючись навсібіч, дивився на дорослих чоловіків у дорогих костюмах, з розпухлими гаманцями, обличчями, червоними від алкоголю та потуг танцювати на танцювальному майданчику; на жінок з червоними вустами, наквацяними тушшю віями, вибіленим волоссям, і розумів, що таке не для мене. Музика надто голосна, люди надто шалені, надто зайняті тим, щоб себе показати й на інших подивитися, упізнати, вихопити з натовпу. Бути причетними…

Ми з Петером зустрічалися з кількома поважними клієнтами. Повечеряли, випили червоного вина й коньяку, і пішли до нічного клубу. Я спробував відкрутитися, але Петер міцно стиснув мою руку, давши зрозуміти, яка це марна справа.

— Ці люди важливі для фірми, Мікаелю. Я постійно займаюся такою дурнею. Треба вже й тобі хоч зрідка долучатися.

Один з клієнтів повернувся від бару з тацею, заставленою чарками, і трьома хихотливими жінками десь тридцятилітнього віку. Упрілий і збуджений, він відкинув набік куртку, тицьнув кожному в руку чарку.

— Будьмо! — вигукнув він.

Я слухняно вихилив чарку. Не знаю, що там було, але щось нудко-солодке. Я аж струсився, як від огиди. Клієнт вклав мені в долоню ще одну чарку. Він нетямився від захоплення, одна його рука вже високо заповзла по нозі однієї з жінок. Та прихилилася до нього й реготала з кожного його слова.

Я встав, пішов до бару і взяв собі кухоль пива. Трохи постояв біля ляди, борючись з небажанням повертатися до решти.

Отоді я побачив Ніну Гаґен. Лише на коротку мить, таку коротку, що навіть не був певен, чи то вона. Жінка вигулькнула серед танцювальників на майданчику, перш ніж її знову поглинула колихка маса тіл.

Я випив пиво й хотів було йти назад до нашого столика, та враз передумав, рушив до танцмайданчика, щоб ліпше розгледіти жінку. Я стояв, прихилившись до колони.

Це таки була Ніна Гаґен, але вигляд мала не такий, як у моєму кабінеті чи в суді. Тоді вона була вбрана непримітно, майже убого, без макіяжу на обличчі. Тепер красувалася у вузьких штанцях і короткому топі з блискучої чорної тканини, які гостро контрастували з її блідою шкірою. На лиці — яскравий макіяж. Я бачив, як вона закидає назад голову, сміючись зі слів чоловіка поруч. Вона нахилилась до нього, поклала долоню на його руку. Щось у тому поруху не залишало сумніву, що вони добрі знайомі.

Чоловіка я теж знав. Фред Клюґе, місцевий ресторанний барон з сумнівною славою. Я безліч разів захищав у суді його вибивайлів, то звинувачених у завданні важких тілесних ушкоджень, то за наркотики, а, бувало, за те й те вкупі. Вони відсиджували свої терміни ув'язнення, а коли виходили на волю, їх знову брали на роботу. Ніхто й ніколи не зумів напряму пов'язати Клюґе з якимсь злочином, але я точно знав — щось на нього таки є. Він поклав важку руку на стан Ніни Гаґен і гладив могутньою долонею її плече.

Ніна підвела голову й помітила мене, наморщила чоло, ніби не могла відразу згадати, хто я, а тоді помахала мені рукою і всміхнулася. Коли я не відреагував, вона трохи здивувалася і замахала ще бадьоріше. Знову не дочекавшись від мене реакції, стенула плечима, обернулася до Фреда Клюґе, щось йому сказала. Той теж глянув на мене, нахилився до Ніни, зашепотів їй на вухо. Обоє засміялися.

Я відчув короткий, гарячий спалах люті, але стримався і повернувся до бару. Кухоль мій спорожнів, я замовив собі ще пива.

Через годину мені вже до чортиків надокучили п'яні клієнти, від мигтіння світел та гупання музики розколювалася голова.

— Я вшиваюся, — гарикнув я у вухо Петерові.

Той кивнув.

— Ти виконав свій обов'язок…

Підвівшись зі стільця, я відчув, наскільки сп'янів; мусив дуже зосередитись, аби не хитатися. У туалеті вилаштувалась черга перед пісуарами. Я знайшов вільний умивальник, сполоснув водою обличчя, щоб хоч трохи прояснилося в голові. Коли вийшов у коридор, Ніна Гаґен стояла просто переді мною.

— Бренне, — по-панібратському сказала вона. — Ти зі мною навіть не привітався. Невже забув?

Її погляд був відвертий, навіть викличний; блискучий топ тісно облягав тіло. Я думав про те, що розповів мені Сонцесяйний про її названих батьків, які згоріли в своєму будинку, про свої підозри.

— Я тебе не забув, — мовив я, теж перейшовши на «ти».

— То… чому така стриманість?

— Ти завела собі коханого? — запитав я, бо не знав, про що з нею говорити.

— Фред? Коханий? Ну, не зовсім. Скоріш коханець, — її очі стали колючими. — Ми доповнюємо одне одного. Він любить, коли його міцно зв'язують. А мені подобається в'язати… — вона помітила мій вираз обличчя і розсміялася… — Це тебе шокує? Мабуть, не зовсім твій стиль?

Щось у її самовдоволенні роззлостило мене. Її слова й манера говорити викликали спогади про Майю, спалахнули в мозку сценами, які я намагався забути. Я ступив крок до неї.

— Я знаю, що сталося, — тихо мовив я. — Знаю, що це ти разом з Альвіном спланували вбивство Майї. Я знаю, ти теж причетна. Альвін не зумів стримати язика на припоні — не зміг не похвалитися. Я знаю…

Я збрехав. Альвін ані словом не обмовився про неї. То були хіба мої теорії та припущення, але тієї ж миті, як слова зірвалися з моїх уст, з нею щось сталося. Спершу проблиск паніки в очах, потім обличчя спотворила лютість. Справжній, невдаваний гнів, такий несамовитий, аж я злякався, що вона втратить над собою контроль. Я інстинктивно відступив назад. Умить її злоба згасла, маска повернулася на місце, та я вже все побачив і раптом упевнився у своїй правді.

— Ти з глузду з'їхав, адвокате Бренне? Чи п'яний?

Я відчував, як тепер у мені закипає лють, хотів її налякати, труснути її тупою самовпевненістю ще сильніше.

— Не трать даремно сили, — процідив я. — Удруге мене не обдуриш. І вже не вислизнеш. Тобі варто було пошукати не такого хворого на всю голову, як Альвін. Він надто багато патякає. Доведе тебе до тюрми…

Я сподівався заперечень чи вибуху гніву, натомість вона начеб замислилася, начеб не звинувачення почула, а непросте запитання, на яке важко підшукати відповідь. А тоді сказала тихо, ледь чутно:

— Так не піде… Я не дозволю йому цього зробити.

Я вже розтулив рота запитати, що вона має на увазі, та раптом їй з-за плеча вигулькнув Фред. Уважно глянув на нас обох.

— Що трапилося, Ніно? Адвокат тобі дошкуляє?

Ні я, ні Ніна не відповіли. Тоді він зробив крок до мене. Я бачив у його очах, у рухах, як мало бракувало, щоб він на мене кинувся.

— Що ти винюхуєш, Бренне? — запитав він, але Ніна заспокійливо поклала долоню йому на руку.

— Усе гаразд, Фреде, забудь!

Я відступив два кроки назад, кивнув на прощання:

— Я йду додому, Клюґе. Гарного вечора!

Надворі, на нічній холоднечі я знову відчув, як сильно сп'янів. Алкоголь ударив мене, наче молотом, у чоло. Я увесь спітнів. Що ж це я щойно накоїв? До чого спровокував Ніну Гаґен? Я відчував легку, теплу ейфорію від того, що мені вдалося добряче трусонути нею, нагнати страху, однак тоненький голос десь у потилиці дорікав, що вчинив я немудро. І наслідки не забаряться. І я ще гірко пошкодую про свій вибрик.

Я відігнав від себе ті думки й зосередився на ході — тільки не хитатися.

За тиждень у моєму кабінеті заявився Альвін. Я остаточно вирішив не гаяти більше часу й сил на «справу Майї», але справа, здавалося, не відпускала мене. Глибоко увіп'ялася в моє життя, немов зубами бульдог.

— Він каже, що це важливо, — повідомила телефоном секретарка на рецепції.

Я зітхнув і погодився прийняти Альвіна, лиш би скоріше його спекатися.

Я регулярно зустрічався з ним упродовж шести тижнів, ми провели майже два тижні разом у суді. Та шок від зустрічі був не менший. У пам'яті я його «нормалізував», зробив людиною пересічної зовнішності, а побачивши, знову отетерів від його дивного вигляду. Химерний ефект від повністю поголеного обличчя, дрібних невикінчених рис, ніби й не людина він, а лише ескіз, начерк. Відчуття бридливості було таке ж, як і першого разу, коли я його побачив.

Суха й гаряча долоня. Сповнений життєвих сил. Він сів у крісло для відвідувачів, але вже за кілька секунд зірвався на ноги, роздивлявся книжки на полиці, світлини й прикраси-дрібнички — неспокійні руки торкалися усього, що потрапляло на очі.

— Сядь! Чим можу допомогти, Альвіне? — різко сказав я.

Альвін проігнорував моє запрошення, невпинно ходив туди й сюди кабінетом.

— Суд, — озвався він. — Добре ми їм носа втерли, правда? Дуже добра робота!

— Так…

Я знав Альвіна й розумів, що на нього не можна тиснути занадто.

— Гадаю, вона тобі виплатилася.

— Що ти маєш на увазі, Альвіне?

Альвін розвів руками.

— Грубі гроші за мій захист, звичайно. А ще слава, газети й телебачення, нові клієнти… Усе це ти насправді одержав завдяки мені. Я собі подумав, що міг би й зі мною трохи поділитися…

На мить мені здалося, що він просить грошей. Мабуть, Альвін зрозумів це з виразу мого обличчя, бо засміявся і додав:

— Компенсація, Бренне. Компенсація за переслідування чи як це у вас називається.

— Компенсація за незаконне кримінальне переслідування.

— Саме так, — усміхнувся він.

— Я багато місяців просидів у в'язниці, усі газети й телеканали світу обізвали мене монстром. Життя моє сплюндроване. Я мав би вимагати порядного відшкодування, як вважаєш?

Я поволі похитав головою.

— Чому — ні? Чому так думаєш? Хіба мене не виправдали?

— Одержати компенсацію не так легко, як ти собі уявляєш. Але річ не в тім, Альвіне.

— У чому ж тоді річ? — у його голосі з'явилися агресивні нотки.

— Я не займаюся такими справами, — сказав я, а згодом додав: — Навіть якби займався, то не хотів би більше мати діла з тобою.

Альвін перестав гарячково, нервово бігати кабінетом, зупинився. Завмер.

— А то чому?

— Тобі не можна довіряти. Я чув, що ти сказав батькові Майї. Ти знаєш, що я чув. Ти вбив її. Я не хочу мати з тобою жодних справ. Тим більше не збираюся подавати позов проти держави, щоб ти заробив гроші за свій злочин.

Не знаю, якої реакції я сподівався. Альвін просто здвигнув плечима.

— Гаразд. Не хочеш, то й не хочеш. Але мені потрібні гроші.

Ніби нічого з того, що я йому сказав, до нього не дійшло.

— Ти вбив дівчинку, Альвіне. Катував, зґвалтував і вбив. Це… — я шукав слів, які могли б торкнути його. — Гадаєш, ти викрутився, але це назавжди залишиться з тобою. Не вірю, чесно кажучи, що хтось міг би жити з таким тягарем. Цей злочин буде переслідувати тебе, Альвіне, аж доки забере й твоє життя.

Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.

— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота — допомагати мені.

Я згадав Ніну Гаґен. Свої слова. Я розумів, що моя брехня поставила життя Альвіна під загрозу. Тепер Ніна Гаґен вважала його небезпечним, а він цього навіть не знав. Я вже готовий був усе йому розповісти, застерегти, але він відвернувся від мене й схопив світлину Карі, яка стояла на підвіконні, почав гладити пальцем її зображення.

— Твоя кохана? Солоденька…

У його голосі і в пальці, яким він обводив контури обличчя, відчувалася хіть. Це розгнівало мене так, ніби на моїх очах посягали на мою жінку, і я передумав рятувати Альвіна.

— А тепер краще йди собі, — сказав я. — Я не можу й не хочу тобі допомагати.

Альвін вийшов з кабінету. Більше я його не бачив.